1. 
Законодавча база створення та функціонування малих і середніх
підприємств в Україні
У сучасній економічній теорії
відсутні однозначні трактування сутності підприємницької діяльності. Цей термін
ще не розкритий і не обґрунтований з наукової точки зору. В більшості випадків
сутність цього явища підмінюється метою підприємницької діяльності та
ототожнення з категорією «бізнес». Правильна відповідь на це питання дуже
важлива як для економічної науки, так і для господарської практики.
Сучасна
економічна наука визначає підприємництво як особливий вид діяльності, в
основу якого покладено наступні найбільш значущі ознаки:
ü 
свобода вибору напрямків і методів діяльності, самостійність у
прийнятті рішень;
ü 
інноваційний характер діяльності;
ü 
постійна наявність фактора ризику;
ü 
орієнтація на досягнення комерційного успіху.
Таким чином, підприємництво – це
особлива інноваційна діяльність, яка у відповідних історичних і
соціально-економічних умовах стає домінуючою, що в кінцевому підсумку,
забезпечує всьому суспільному відтворенню необхідну динаміку.
Підприємництво – динамічний, активний елемент
бізнесу, що являє собою самостійну, ініціативну, систематичну
господарсько-фінансову діяльність суб’єктів усіх форм власності в межах чинного
законодавства на свій ризик і під особисту майнову відповідальність або ж від
імені і під майнову відповідальність юридичної особи з метою виконання місії
фірми та задоволення потреб споживача.
У
кожному суспільстві підприємництво передбачає функціонування поряд з великими
цілої системи малих та середніх підприємств, у тому числі й таких, які
базуються на індивідуальній трудовій діяльності окремих осіб або сімей. Ця
форма господарської діяльності в нашій країні фактично не розвивалася. Проте
перехід від командно-адміністративних до економічних методів господарювання
створює реальні умови для розвитку малого та середнього бізнесу.
Дрібне
підприємництво немислиме без ринку. Адже воно безпосередньо не регулюється
державою; економічні відносини між дрібними бізнесменами можуть здійснюватися
лише через ринок.
Розвиток
дрібного підприємництва забезпечується правом кожної людини займатися будь-якою
економічною діяльністю у межах законів. Приватна власність ‒ неодмінна умова дрібного підприємництва. Справа в тому, що
цей вид діяльності має яскраво виражений трудовий характер. Тут прямо
простежується взаємозв’язок між тим, хто виробляє, і тим, хто привласнює.
Важливою
передумовою дрібної підприємницької діяльності є визначення її сфери. Вибираючи
вид діяльності, підприємець повинен чітко бачити свою нішу на ринку. Вона має
“вписуватися” у великий бізнес, не дублюючи його. Доцільно зосередити увагу на
таких видах робіт, які з точки зору великого бізнесу виконувати невигідно.
Організація
дрібного підприємництва має базуватися на принципах самоокупності та одержання
прибутку. Слід пам’ятати, що на противагу державним підприємствам
індивідуальний дрібний бізнес передбачає банкрутство у справжньому розумінні
цього слова. Тому підприємець повинен навіть за звичайного стану його справи
постійно поліпшувати економічну діяльність. Необхідно чітко бачити перспективу,
а отже, робити відповідні прогнозні розрахунки, маркетингові дослідження тощо.
Законодавство
України надає широкі права щодо створення малих та середніх підприємств. Так,
засновниками їх можуть бути орендні, колективні, спільні підприємства,
кооперативи, акціонерні товариства та інші підприємства й організації, а також
громадяни, члені сімей, інші особи, що спільно ведуть трудове господарство.
Малі
підприємства ‒ досить поширена й
ефективна форма господарювання. Вони мають багато таких рис, які не можуть бути
притаманні великим підприємствам. Саме мале підприємництво здатне
найоперативніше реагувати на кон’юнктуру ринку і таким чином надавати ринковий
економіці необхідної гнучкості. Ця властивість малого та середнього бізнесу
набуває особливого значення в сучасних умовах, якщо відбувається швидка
індивідуалізація і диференціація споживацького попиту, прискорення
науково-технічного прогресу, розширення номенклатури товарів і послуг.
За
характером діяльності у малому та середньому бізнесу можна виділити декілька
видів підприємств. До першого виду належать індивідуальні (засновані на
особистій власності окремої особи та виключно на її праці) або сімейні
(засновані на власній праці членів однієї сім’ї, які проживають разом)
підприємства. Майно такого підприємства формується з майна громадянина (сім’ї),
одержаних доходів та інших законних джерел.
Інший
вид ‒ кооперативи або
колективні підприємства, чисельність працюючих у яких не перевищує установлених
обмежень. Майно кооперативу формується за рахунок вкладів учасників, одержаних
доходів та інших законних джерел і належить його учасникам на правах пайової
часткової власності.
Крім
названих вище, можуть створюватися й інші малі підприємства. Законодавством
передбачається можливість утворення на території України іноземних, а також
спільних підприємств.
Серед
характерних особливостей діяльності малих та середніх підприємств слід виділити
найважливіші моменти: по-перше, підприємець сам вибирає, що, як і для кого
виробляти. Будь-якої регламентації “зверху” він тут позбавлений; по-друге,
підприємець має можливість застосувати найману працю.
Перспективи
розвитку малого та середнього підприємництва дуже великі. Зарубіжний досвід
переконливо свідчить, що в усіх розвинутих країнах такі підприємства давно
оформилися в самосійні структурні підрозділи малого бізнесу; вони зайняти
виготовленням продукції невеликих серій, сезонного попиту, виробляють
компоненти для великих підприємств. Особливо відчутна роль малого та середнього
бізнесу в галузі НТП. Невеликі науково-пошукові фірми перетворилися в важливий
фактор НТП. Так, а США в середині 80-х років на малий бізнес припадало 63 %
всіх зайнятих, 45 % сукупних активів, 35 % незаплямованого доходу. У країнах ЄС
на малих підприємствах працює приблизно половина всього самодіяльного
населення.
1.1
Фактори, що визначають розвиток малого та середнього бізнесу в
Україні
Малі
підприємницькі структури є досить нестійкими. Статистичні дослідження,
проведені в США та інших західних країнах, свідчать, що з 100 фірм, які
розпочинають діяльність одночасно, у перший рік свого існування зазнають
невдачі 20, в другий — 17, на кінець третього року продовжують функціонувати
близько половини фірм, а на кінець п’ятого — тільки 33 %. Ще більш нестійкими є
малі підприємства України.
На
процес формування, розвитку та стабілізації роботи малих форм підприємництва
впливає велика кількість різноманітних факторів, які доцільно класифікувати за
сферою та характером впливу.
1) За
сферою впливу:
1. Зовнішні
o 
а) базові
o 
б) доповнюючи
2. Внутрішні
2) За
характером впливу
1. Соціально-психологічні
2. Організаційно-правові
3. Фінансово-економічні
Зовнішні
фактори — це компоненти середовища, в якому функціонує приватне
підприємство, зокрема, малий бізнес. Вони поділяються на базові та доповнюючи.
Основним базовим фактором є наявність законів, якими держава регулює діяльність
малих форм підприємства. Доти, доки держава не дозволяла громадянам створювати
кооперативи та малі підприємства, малий бізнес у нашій країні не міг легально
функціонувати.
До
інших базових факторів можна віднести наявність та доступність основних
компонентів для організації підприємницької діяльності (кошти, приміщення,
обладнання, сировина, матеріали тощо), співвідношення фіскальної та економічної
функції податків, яке б давало змогу здійснювати розширене відтворення
виробничого процесу; загальна економічна стабільність у державі тощо.
Доповнюючими
факторами є: наявність державної підтримки малого бізнесу; інфраструктура, яка
сприяє розвитку малих підприємств; процедура реєстрації підприємницьких
структур тощо.
Внутрішні
фактори охоплюють особисті та професійні здібності людей, які стають на
шлях підприємницької діяльності. Це — й рівень їх психологічної готовності, і
рівень мотивації, і професійна підготовка та інші фактори.
Соціально-психологічні,
організаційно-правові та фінансово-економічні фактори є взаємозалежними і
характеризуються значним впливом один на одного.
В
групу соціально-психологічних факторів об’єднані ті з них, що характеризують
сприйняття підприємництва суспільством у цілому та окремими його громадянами,
як тими, що прагнуть займатися малим бізнесом, так і тими, хто їх оточують. Ця
група факторів має особливе значення в нашій державі, в якій протягом
десятиліть насаджувався культ відчуження від власності, а словам “підприємець”,
“бізнесмен” надалася негативний підтекст.
Політика
держави щодо малого бізнесу проявляється, по-перше, у створенні законодавчої
основи функціонування малих підприємств, і, по-друге, у формуванні громадської
думки щодо цього важливого сектора економіки держави.
Серед
організаційно-правових факторів, які визначають розвиток малих форм
підприємництва, одним з основних є наявність законодавчих актів, що
регламентують правові засади малого бізнесу, тобто сукупність законів,
нормативних та інструктивних документів, які визначають порядок створення
підприємств, їх правові та організаційні форми, порядок організації
виробництва, забезпечення його необхідними ресурсами, збут, систему
оподаткування тощо.
Останньою
групою факторів, які визначають розвиток малих форм підприємництва, не менш
важливою, ніж дві попередні, є група фінансово-економічних факторів, яка
поділяється на три підгрупи: економічні, фінансові та ресурсні фактори. На
розвиток малого та середнього бізнесу в Україні значний вплив має система
фінансування, кредитування, оподаткування та страхування, а також можливість
залучання виробничих та фінансових ресурсів.
1.2
Юридичне забезпечення розвитку та підтримки малого та середнього
підприємництва
Господарський Кодекс
України встановлює відповідно до Конституції України правові основи
господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності
суб’єктів господарювання різних форм власності. Господарський Кодекс має на
меті забезпечити зростання ділової активності суб’єктів господарювання,
розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного
виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції
України, утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі
держави, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами.
Важливим
документом правового регулювання загального характеру є статут підприємства. Статут
підприємства – це певна сукупність правил, що регулюють діяльність підприємства
та його взаємовідносини з іншими суб’єктами господарювання.
В
господарській практиці не існує єдиних вимог до структури статуту. В основному
він містить такі розділи:
1)
загальні положення;
2)
завдання і функції підприємства;
3)
виробничо-господарська діяльність;
4)
майно підприємства;
5)
управління підприємством (права та обов’язки зборів, конференції та дирекції;
порядок передачі повноважень);
6)
організація та оплата праці;
7)
звітність і контроль діяльності;
8)
зовнішньоекономічна діяльність;
9)
внесення змін і доповнень до статуту;
10)
реорганізація та припинення діяльності підприємства.
Колективний договір – це угода між
трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією (власником чи
уповноваженим ним органом), що укладається (уточнюється) щорічно і не може
суперечити чинному законодавству України.
В господарській практиці
функціонування підприємницьких структур здійснюється в рамках певної
організаційної форми. Організаційно-господарською одиницею бізнесу виступає
підприємство (фірма, організація, установа тощо) або компанія.
Організаційно-правова
форма підприємства – це система норм, які визначають:
§
по-перше, відносини даного підприємства з державою, іншими
фізичними та юридичними особами;
§
по-друге, відносини між партнерами (власниками) даного
підприємства.
Найбільш значущими
ознаками, що визначають різні організаційно-правові форми підприємства, є:
1) 
цілі, які ставить перед собою підприємець (група підприємців), і
шляхи їх досягнення в певному соціально-економічному середовищі;
2) 
кількість учасників створюваного господарюючого суб’єкта;
3) 
спосіб формування стартового капіталу;
4) 
джерела майна як матеріальної основи господарської діяльності;
5) 
межі майнової (матеріальної) відповідальності;
6) 
методи здійснення виробничо-господарської діяльності;
7) 
організаційна структура та методи управління підприємством;
8) 
спосіб розподілу прибутків та збитків;
9) 
законодавча та нормативно-технічна база, що регламентує створення,
функціонування та ліквідацію діяльності суб’єкта господарювання.
Світовий досвід дозволяє
виділити три класичні форми організації та функціонування бізнесу: одноосібне
володіння, товариство (партнерство), корпорація. Малі та середні підприємства
традиційно можуть бути створені у формі одноосібного володіння або товариства.
Розвиток
малого підприємництва здійснюється в результаті проведення послідовної
державної політики у цьому важливому секторі ринкової економіки.
Державна
політика розвитку малого підприємництва є частиною загальної економічної та
соціальної політики України і визначає основні принципи, напрями і форми
економічного та адміністративно-правового впливу, які передбачаються урядом у
сфері малого бізнесу.
Основними
принципами державної політики є створення сприятливих умов для розвитку малого
підприємництва, зокрема забезпечення:
—
системності та комплексності механізмів державного регулювання розвитку малого
підприємництва;
— цілеспрямованості
та адресності підтримки суб’єктів малого підприємництва шляхом вибору
пріоритетів та концентрації ресурсів для їх реалізації;
—
рівноправного доступу суб’єктів малого підприємництва усіх форм власності до
фінансових, матеріальних, природних, інформаційних та інших ресурсів.
В
Україні прийняте важливе рішення щодо державної політики як у сфері
підприємництва в цілому, так і малого бізнесу. Кабінетом Міністрів України
затверджено Концепцію державної політики розвитку малого підприємництва (від 3
квітня 1996р. № 404), головною метою якої є досягнення належного рівня
координації діяльності органів виконавчої влади, пов’язаної із забезпеченням
розвитку цього сектора ринкової економіки. В Концепції визначено стратегічні
напрями державної підтримки та регулювання малого бізнесу.
Важливим
кроком до вдосконалення систем легалізації підприємницької діяльності є
розробка ряду нормативно-правових документів щодо ліцензування та патентування
деяких видів підприємництва, створення єдиної вертикальної структури органів
ліцензування. Так, відповідно до Указу Президента від 7 лютого 1997 р. № 104/97
створено Ліцензійну палату України, яка набула статусу центрального органу
виконавчої влади, визначено її функції. Указом також передбачено створення
представництв та підрозділів палати в областях, міських м. Києва і Севастополя
та районних держадміністраціях.
З
метою проведення державної політики у підприємницькій діяльності, в тому числі
у малому та середньому бізнесі, Указом Президента України від 29 липня 1997 р.
№ 737/97 створено Державний комітет з питань розвитку підприємництва і
визначено його завдання щодо підтримки підприємництва.
1.3
Труднощі становлення малого та середнього бізнесу в Україні
Незважаючи
на ряд прийнятих вищими органами державної влади і управління нормативних
документів, розвиток малого підприємництва в Україні здійснюється у
несприятливому макро- та мікросередовищі, є багато проблем, які необхідно
вирішувати на різних рівнях. Аналіз діяльності суб’єктів малого бізнесу
свідчить про те, що значна кількість новостворених малих підприємств не може
розпочати свою роботу через відсутність достатнього статутного капіталу, сировини
та матеріалів, власних площ і обладнання, практичних навичок та підприємливості
працівників у здійсненні бізнесу. Вони мають проблеми виробничого характеру,
труднощі в реалізації продукції, формуванні відповідної клієнтури. Через
невеликі обсяги господарської діяльності деякі малі підприємства неспроможні
залучати кваліфікованих фахівців, наймати здібних робітників і забезпечувати їм
високу оплату праці.
Негативно
впливають на розвиток малого бізнесу такі стримуючі фактори, як загальний спад
вітчизняного товарного виробництва, зростання цін, інфляція, низький рівень
платоспроможності населення, рекет, корупція тощо. Частка малих та середніх
підприємств у валовому внутрішньому продукті України становить лише 9 %, тоді
як у країнах ринкової економіки — 50-65 %, у Росії — близько 10-11 %. Виручка
від реалізації продукції (робіт, послуг) виробничих малих підприємств дорівнює
лише 2,3 % від загального обсягу продукції промисловості України.
Результати
проведеного дослідження показали, що основними причинами гальмування розвитку
малого підприємництва в Україні є :
— неопрацьованість
законодавства як з питань розвитку малого підприємництва, так і підприємництва
в цілому;
— високі
податки, що змушує деяких суб’єктів малого та середнього підприємництва йти у
тіньову економіку;
— недостатня
державна фінансова-кредитна і майнова підтримка малих підприємств;
— відсутність
дійового механізму реалізації державної політики щодо підтримки малого бізнесу;
— недосконалість
системи обліку та статистичної звітності малих підприємств;
— обмеженість
інформаційного та консультативного забезпечення;
— недосконалість
системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для
підприємницької діяльності;
—
відсутність стимулів для інвестицій;
— психологічне
неприйняття позитивної ролі підприємців у ринкових перетвореннях серед окремих
верств населення.
Основними
напрямками подальшого розвитку малого підприємництва в Україні у найближчій
перспективі є: формування належної законодавчої бази, сприятливої для розвитку
малого бізнесу; вдосконалення фінансово-кредитної підтримки; забезпечення
матеріально-технічних та інноваційних умов розвитку малих підприємств;
інформаційне та кадрове забезпечення бізнесу; стимулювання зовнішньоекономічної
діяльності суб’єктів малого та середнього підприємництва.
Формування
відповідної законодавчої бази розвитку малого підприємництва передбачає,
насамперед, встановлення правових гарантій для забезпечення свободи і захисту
приватної власності; розробку дійових законодавчо-нормативних актів, спрямованих
на стимулювання малого бізнесу; усунення правових суперечностей і скасування
положень, що гальмують розвиток приватної ініціативи.
Сьогодні
найактуальнішими проблемами є розробка нових та вдосконалення діючих підходів
до власності та форм її захисту; створення сприятливішого податкового,
інвестиційного, інноваційного та цінового режимів для суб’єктів малого
підприємництва; упорядкування механізму державного регулювання та контролю
підприємницької діяльності.
Важливе
значення має фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва. Державну
політику щодо його фінансового забезпечення слід проводити у напрямі створення
розвинутої мережі фінансово-кредитних установ, страхових фірм, інвестиційних та
страхових фондів; розвитку товариств взаємного кредитування та страхування;
розробки і впровадження системи стимулювання комерційних банків, які надавали б
пільгові кредити малим підприємствам. Доцільно активізувати діяльність
Українського фонду підтримки підприємництва, сприяти розвитку регіональних
фондів (відділень) для фінансової допомоги суб’єктам малого підприємництва;
розробити чіткий механізм направлення певної частини коштів, отриманих від
приватизації державного майна, на підтримку малих підприємств; створити систему
гарантій для забезпечення кредитів, що надаються фінансово-кредитними
установами суб’єктам малого та середнього підприємництва, які функціонують у
пріоритетних напрямках господарської діяльності; забезпечити сприятливі умови
для розвитку такої перспективної форми фінансування малого бізнесу, як лізинг.
Фінансове
забезпечення розвитку малого та середнього підприємництва можуть здійснюватися
за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, приватних вітчизняних та
іноземних інвесторів. Крім того, для фінансування суб’єктів малого підприємництва
державним структурам доцільно використати можливості залучення коштів Світового
Банку, Європейського банку реконструкції і розвитку, інших міжнародних
фінансових організацій.
Однім
із значущих напрямків розвитку малого підприємництва є матеріально-технічна та
інноваційна підтримка. Забезпечення сприятливих матеріальних умів та
інноваційного клімату для розвитку малих підприємств передбачає розробку та
впровадження механізму передачі малим підприємствам виробничих площ і
виробничих потужностей та розширення сфери надання робіт і поставок для
державних потреб та сприяння забезпеченню їх матеріально-технічними й іншими
ресурсами з боку державних структур.
Мале
підприємство не може успішно розвиватися без створення розвинутої системи
інформаційного обслуговування. Державну підтримку суб’єктів малого
підприємництва щодо цього доцільно здійснювати шляхом створення розвинутої
мережі консультативних, юридичних, бухгалтерських фірм, регіональних
інформаційно-аналітичних центрів тощо.
У
сфері зовнішньоекономічної діяльності малих форм господарювання державна
політика спрямовується на підвищення їх експортних можливостей, розвиток
торговельних, науково-технічних, виробничо-технологічних відносин з іноземними
партнерами по бізнесу, створення сприятливих умов для залучення іноземних
інвестицій у вітчизняний бізнес.
Держава,
спрямовуючи діяльність підприємців на забезпечення високої ефективності в
економіці, підтримує їх, захищаючи малі та середні підприємства та їхню
власність, контролюючи виконання законів.
Головна
(кінцева) мета малого та середнього підприємництва ‒ отримання прибутку. Проміжними цілями їх
діяльності є найповніше задоволення споживчого попиту на товари та послуги,
зміцнення позицій на ринку, обслуговування певної групи клієнтів (сегмента
ринку), підвищення іміджу фірми.
Відсутність
сучасного досвіду цивілізованої підприємницької діяльності у підприємців ‒ одна з основних обставин фінансового краху більшості малих
підприємств. Створення малого підприємства завжди пов’язане з величезним
ризиком та переборенням опору, що неминуче виникає при народженні нового.
Становлення
малого та середнього бізнесу в Україні ‒ тривалий процес,
який повинен мати певну етапність, виходячи з економічного стану країни,
існуючих складнощів на макро- та мікрорівнях.


2. 
Створення та реєстрація підприємницької діяльності в Україні
Підприємництво
‒ це самостійна ініціатива, систематична, на свій ризик
діяльність для виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і заняття
торгівлею з метою одержання прибутку.
Якоїсь
однозначно найкращої або найгіршої форми підприємства ‒ не існує. З погляду ведення господарської діяльності,
режимів оподатковування будь-які форми підприємств по законодавству України ‒ абсолютно рівноправні (якщо не враховувати деякі специфічні
види діяльності ‒ ломбардні операції,
комерційна діяльність із цінними паперами, банківська діяльність і т.п. ‒ для яких законодавством обмежене коло форм юридичних осіб,
які можуть здійснювати відповідну діяльність).
Суть
різниці між формами підприємств ‒ винятково «внутрішня»:
порядок керування, взаємини й відповідальність засновників, статутний фонд і
т.д.
Порядок
державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб ‒ суб’єктів підприємницької діяльності регулюється Законом
України від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ «Про державну реєстрацію юридичних
осіб та фізичних осіб — підприємців» (далі ‒ Закон про державну реєстрацію). Відповідні норми щодо
порядку здійснення державної реєстрації містяться і в ст. 58 ГК України, проте,
зважаючи на те, що загальні норми цього Кодексу у цьому питанні суперечать
нормам спеціальним, що містяться в означеному вище Законі, застосовуються
правила саме Закону про державну реєстрацію.
Згідно
зі ст. 4 Закону про державну реєстрацію державною реєстрацією юридичних осіб та
фізичних осіб — підприємців вважається засвідчення факту створення або
припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу
підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які
передбачені Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного
реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців.
Ознаки
державної реєстрації:
1.
Державною реєстрацією, зокрема, вважається засвідчення факту створення
юридичної особи.
Згідно
зі ст. 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у
встановленому законом порядку. Таким чином, для того, щоб утворення, намір про
створення якого висловили засновники шляхом оформлення установчих документів,
перетворилось на суб«єкта права (суб»єкта господарювання — див. ч. 2 ст. 55 ГК
України), який має цивільну право- і дієздатність ‒ юридичну особу, необхідно його зареєструвати в установленому
законодавством порядку. Підтвердженням цього є ч. 4 ст. 87 ЦК України, згідно
із якою юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.
Іншими
словами, юридична особа створюється за рішенням її засновників, проте із
підтвердженням (засвідченням) цього факту шляхом державної реєстрації,
набуваючи при цьому як статусу юридичної особи взагалі, так і статусу суб’єкта
підприємницької діяльності зокрема.
2.
Державною реєстрацією, зокрема, вважається засвідчення факту набуття або
позбавлення статусу підприємця фізичною особою.
За
загальним визначенням ст. 24 ЦК України фізичною особою вважається людина,
тобто біологічна істота. Відтак, в загальному розумінні, людина стає фізичною
особою з моменту її народження і перестає нею бути з моменту смерті. Проте
здатність займатися певними видами діяльності (у нашому разі — підприємницькою)
виникає у цієї особи лише з моменту її державної реєстрації як відповідного
суб«єкта. На відміну від юридичних осіб, державна реєстрація суб»єкта
підприємницької діяльності-фізичної особи підтверджує (засвідчує) не факт
виникнення нової людини (фізичної особи), а лише факт набуття нею статусу суб’єкта
підприємницької діяльності. Громадяни із дня народження мають статус фізичних
осіб, а тому державна реєстрація необхідна їм лише для набуття додаткового
елементу їх статусу ‒ статусу
суб’єктів підприємницької діяльності.
3. До
процедури державної реєстрації належить і вчинення «інших реєстраційних
дій», які передбачені Законом про державну реєстрацію, шляхом внесення
відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних
осіб ‒ підприємців.
Це
означає, що державна реєстрація юридичних осіб, окрім правонаділяючих і
статусоутворюючих функцій, має і суто статистичну мету, що полягає у внесенні
відповідних відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців до
спеціальної автоматизованої системи збирання, накопичення, захисту, обліку та
надання інформації. Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є
відкритими і можуть бути надані за відповідну плату на запит зацікавленої
особи.
4.
Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб
Як
вже зазначалося вище, державна реєстрація юридичних осіб проводиться державним
реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного
значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній
адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи.
Місцезнаходженням
юридичної особи, за визначенням Закону про державну реєстрацію, вважається
місцезнаходження постійно діючого виконавчого органу юридичної особи, а в разі
його відсутності ‒ місцезнаходження іншого
органу чи особи, уповноваженої діяти від імені юридичної особи без довіреності,
за певною адресою, яка вказана засновниками (учасниками) в установчих
документах і за якою здійснюється зв’язок з юридичною особою. Згідно із
роз’ясненням Міністерства юстиції України від 17 листопада 2003 р. № 14-34-1406
«Відносно деяких положень Закону України »Про державну реєстрацію юридичних
осіб та фізичних осіб ‒
підприємців» місцезнаходженням юридичної особи на дату державної
реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників
або місцезнаходження за іншою адресою, яка підтверджується договором, що
передбачає передачу засновнику у власність або користування приміщення, частини
приміщення (договір купівлі-продажу, міни, дарування, оренди, лізингу,
безоплатного користування майном, про спільну діяльність, засновницький договір
тощо).
Згідно
зі ст. 24 Закону про державну реєстрацію для проведення державної реєстрації
юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні
особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом
з описом вкладення) такі документи:
1) Заповнену
реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи. Нею є
документ встановленого зразка, який, на момент державної реєстрації,
підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до Єдиного
державного реєстру. Після державної реєстрації реєстраційна картка виконує
функцію періодичного інформування державного реєстратора щодо актуальності
зазначених записів, зроблених у Єдиному державному реєстрі, оскільки згідно із
ч. 7 ст. 19 Закону про державну реєстрацію юридична особа щорічно, починаючи з
наступного року з дати її державної реєстрації, протягом одного місяця
зобов’язана подати (надіслати рекомендованим листом) державному реєстратору
реєстраційну картку встановленого зразка про підтвердження відомостей про
юридичну особу. Крім того, у разі настання змін у відомостях про юридичну
особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі, державному реєстратору за
місцезнаходженням реєстраційної справи юридичної особи подається заповнена
реєстраційна картка про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які
містяться в Єдиному державному реєстрі.
Реєстраційна
картка заповнюється машинодруком або від руки друкованими літерами. Якщо
документи надсилаються державному реєстратору рекомендованим листом, підпис
заявника на реєстраційній картці повинен бути нотаріально посвідчений.
2) Копію рішення
засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у
випадках, передбачених законом.
Наявність
або відсутність цього документа, а також його форма обумовлені кількістю
засновників юридичної особи, її організаційно-правовою формою, а також
існуванням відносин підпорядкованості засновників іншим особам.
Відповідно
до ч. 2 ст. 87 ЦК України юридична особа, створена однією особою, діє на
підставі статуту, затвердженого цією особою. Саме у затвердженні статуту
виявляється воля (рішення) засновника на створення юридичної особи. Тому
окремий документ на її створення у цьому разі не складається.
Проте
існують випадки, коли одноосібне рішення про створення юридичної особи
викладається в окремому документі. Наприклад, у постанові Кабінету Міністрів
України від 15 травня 2003 р. № 690 «Про утворення державного підприємства
«Агентство з реструктуризації заборгованості підприємств агропромислового
комплексу» міститься розпорядження щодо утворення відповідного
підприємства, а також призначені органи, що його виконуватимуть. До останніх,
зокрема, належить Міністерство аграрної політики України, якому доручено
затвердити в місячний строк статут Агентства, вжити заходів до його державної
реєстрації та призначити керівника. Іншими словами, вищестоящий орган
зобов’язав своїм рішенням засновника реально створити юридичну особу, зокрема
оформити її установчі документи та в установленому порядку пройти процедуру
державної реєстрації.
Якщо
засновників юридичної особи декілька (господарські товариства, кооперативи
тощо), рішення про її створення приймається зборами засновників. Рішення
установчих зборів оформляється протоколом, який і вважається, в розумінні
Закону про державну реєстрацію, «рішенням засновників або уповноваженого
ними органу про створення юридичної особи». Воно підтверджується
підписанням засновниками засновницького договору (у разі створення
господарського товариства) або затвердженням статуту (у разі створення
кооперативів, які діють виключно на підставі статуту).
3) Два примірники
установчих документів.
Згідно
з ч. З ст. 8 Закону про державну реєстрацію до установчих документів належать:
установчий акт, статут або засновницький договір, положення.
Установчі
документи юридичної особи викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються
та підписуються засновниками (учасниками), якщо законом не встановлено інший
порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасників) на установчих
документах повинні бути нотаріально посвідчені. У випадках, які передбачені
законом, установчі документи повинні бути погоджені з відповідними органами
державної влади.
4) Документ, що
засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації
юридичної особи. Згідно із ч. 1 ст. 10 Закону про державну реєстрацію за
проведення державної реєстрації юридичної особи справляється реєстраційний збір
у розмірі 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Документом, що
підтверджує внесення реєстраційного збору, є копія квитанції, виданої банком,
або копія платіжного доручення з відміткою банку.
5) Чинна довідка з
Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців про
резервування найменування юридичної особи.
Частиною
2 ст. 23 Закону про державну реєстрацію передбачене право засновника
(засновників) юридичної особи зарезервувати найменування юридичної особи
строком на 2 місяці, а для відкритих акціонерних товариств ‒ строком на 9 місяців. Якщо ці особи скористалися цим правом,
до комплекту означених вище документів, що подаються для державної реєстрації
відповідної юридичної особи, додається відповідна довідка.
6) У випадках, що
передбачені законом, додатково подається (надсилається) копія рішення органів
Анти монопольного комітету України або Кабінету Міністрів України про надання
дозволу на узгоджені дії або на концентрацію суб’єктів господарювання. Такі
випадки передбачені розділами II, V Закону України від 11 січня 2001 р. №
2210-Ш «Про захист економічної конкуренції», зокрема щодо створення
об’єднання підприємств. Порядок отримання такого рішення міститься у Положенні
про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє
отримання дозволу на концентрацію суб’єктів господарювання (Положенні про
концентрацію), затв. розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19
лютого 2002 р. № 33-р (див. також Типові вимоги до узгоджених дій суб’єктів
господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу
органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії суб’єктів
господарювання, затв. розпорядженням Антимонопольного комітету України від 12
лютого 2002 р. № 27-р).
У
разі відмови Антимонопольного комітету України в наданні згоди на створення
суб’єкта підприємницької діяльності засновник останнього, який є юридичною
особою, вправі звернутися до господарського суду із заявою про визнання
недійсним відповідного рішення (розпорядження) Антимонопольного комітету
України (п. З роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12
вересня 1996 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів,
пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств»).
7) У разі державної
реєстрації юридичної особи, для якої законом встановлено вимоги щодо формування
статутного фонду, додатково подається документ, що підтверджує внесення
засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду юридичної особи
в розмірі, який встановлено законом.
Як
вже зазначалося у попередніх темах, зважаючи на те, що ГК України передбачає
наявність відокремленого майна як обов«язкову ознаку юридичних осіб ‒ суб»єктів господарювання, слід визнати, що на момент
реєстрації юридичної особи — суб’єкта господарювання наявність майна є
обов’язковою. На момент реєстрації таким майном є статутний фонд, склад та
порядок внесення якого визначається їх засновниками.
До
подання документів для здійснення державної реєстрації суб’єкта підприємницької
діяльності ‒ юридичної особи
засновники зобов’язані внести частину вартості статутного фонду, мінімальний
розмір якої встановлюється відповідним законодавством (зокрема Законом України
від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ «Про господарські товариства»).
Згідно
зі ст. 115 ЦК України вкладом до статутного фонду господарського товариства
можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані
права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом. Стаття 86 ГК
України деталізує відповідне майно, що може виступити як вклад: будинки,
споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права
користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками,
спорудами, а також інші майнові права (в тому числі майнові права на об’єкти
інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті.
Якщо
статутний фонд суб’єкта підприємницької діяльності повністю або частково
формується за рахунок грошових коштів, в установі банку відкривається поточний
рахунок для його формування.
Згідно
з п. 4.2 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у
національній та іноземних валютах, затв. постановою Правління Національного
банку України від 12 листопада 2003 р. № 492, під час відкриття поточного
рахунку для формування статутного фонду подається:
· 
заява про відкриття поточного рахунку, що підписана уповноваженою
засновниками (учасниками) особою;
· 
копія засновницького договору, засвідчена нотаріально;
· 
рішення засновників про визначення особи, якій надається право
розпорядчого підпису під час проведення грошових операцій за цим рахунком, яке
оформляється у формі довіреності, засвідченої нотаріально (якщо хоча б одним із
засновників є фізична особа);
· 
картка із зразками підписів і відбитка печатки, у якій наводиться
зразок підпису особи, якій засновниками надано право розпорядчого підпису.
Картка приймається без відбитка печатки та засвідчується підписом
уповноваженого працівника банку.
Кошти
на цей рахунок перераховуються засновниками (учасниками) для формування
статутного фонду до його державної реєстрації як юридичної особи. Цей рахунок
починає функціонувати як поточний тільки після одержання банком документів щодо
державної реєстрації господарського товариства в установленому порядку. У разі
відмови в державній реєстрації господарського товариства або в інших випадках,
передбачених законодавством України, на підставі листа із зазначенням причини
закриття рахунку, підписаного уповноваженою засновниками (учасниками) особою,
кошти повертаються засновникам (учасникам), а рахунок закривається.
Про
внесення кожним із засновників коштів на рахунок для формування статутного
фонду банківська установа видає відповідний документ, який подається державному
реєстратору.
Законодавством
не визначено, яким документом може засвідчуватися реальне «внесення
засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду» юридичної
особи у разі, якщо вносяться не грошові кошти, а майно, майнові права, об’єкти
інтелектуальної власності тощо. Частина 2 ст. 52 Закону України «Про
господарські товариства» тільки встановлює правило про те, що
«внесення до статутного фонду грошей підтверджується документами, виданими
банківською установою». Внесення ж майна до статутного фонду знаходить
підтвердження лише в бухгалтерських документах (балансах та ін.).
Відкритим
залишається питання і щодо об’єктивної грошової оцінки вкладів, зроблених у
вигляді майна або майнових прав. Положення ЦК та ГК України вказують на те, що
така оцінка здійснюється за згодою учасників товариства в порядку, визначеному
його установчими документами, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає
незалежній експертній перевірці. Фактично це означає, що засновники, за
погодженням між собою, можуть на свій розсуд оцінити майно, що є вкладом до
статутного фонду, закріпивши відповідну грошову суму в засновницькому договорі,
крім випадків обов’язкового проведення експертизи такого майна.
Закон
України від 12 липня 2001 р. № 2658-Ш «Про оцінку майна, майнових прав та
професійну оціночну діяльність в Україні» передбачає обов’язкове
проведення експертної оцінки майна, зокрема у випадках створення підприємств
(господарських товариств) на базі державного майна або майна, що є у
комунальній власності та під час визначення вартості внесків учасників та
засновників господарського товариства, якщо до зазначеного товариства вноситься
майно господарських товариств з державною часткою (часткою комунального майна).
В інших випадках оцінка вкладів провадиться на добровільних засадах.
Документом, що встановлює вартість майна, визначену експертним шляхом, є звіт
про оцінку майна (акт оцінки майна).
8) У разі державної
реєстрації відкритих акціонерних товариств додатково подається звіт про
проведення підписки на акції, який засвідчено Державною комісією з цінних
паперів та фондового ринку України.
Згідно
зі ст. ЗО Закону України «Про господарські товариства» до моменту
створення акціонерного товариства засновники повинні організувати підписку на
не менш як 60% акцій, інакше акціонерне товариство вважається незаснованим.
Правила засвідчення Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку
України звіту про проведення підписки на акції встановлюються Положенням про
порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств і облігацій
підприємств, затв. наказом Комісії від 20 вересня 1996 р. № 210.
9) У разі державної
реєстрації фермерського господарства додатково подається копія Державного акта
на право приватної власності засновника на землю або копія Державного акта на
право постійного користування землею засновником, або нотаріально посвідчена
копія договору про право користування землею засновником, зокрема на умовах
оренди.
10) У разі державної
реєстрації юридичної особи, засновником (засновниками) якої є іноземна юридична
особа, додатково подається документ про підтвердження реєстрації іноземної
особи в країні її місцезнаходження, зокрема витяг із торговельного, банківського
або судового реєстру.
Окрім
вищенаведених документів, у разі, якщо вони подаються засновником або
уповноваженою ним особою особисто, державному реєстратору додатково
пред’являються паспорт та документ, що засвідчує його (її) повноваження
(доручення). Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи
для проведення державної реєстрації юридичної особи, що не передбачені Законом
про державну реєстрацію.
Закон
про державну реєстрацію чітко розмежовує підстави залишення без розгляду
документів, що подавалися для державної реєстрації юридичної особи, та підстави
відмови у проведенні державної реєстрації. Іншими словами, Законом про державну
реєстрацію окремо визначаються підстави, за яких документи не приймаються (не
розглядаються) державним реєстратором взагалі, та підстави, за яких державний
реєстратор, хоча і приймає документи до розгляду, проте виносить негативне
рішення про відмову у проведенні державної реєстрації.
Згідно
із ч. 11 ст. 24 Закону про державну реєстрацію державний реєстратор має право
залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації
юридичної особи, лише у разі, якщо:
—
документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації;
—
документи не відповідають вимогам Закону про державну реєстрацію;
—
документи подані не в повному обсязі.
У
разі, якщо державний реєстратор прийняв рішення про залишення відповідних
документів без розгляду, він не пізніше наступного робочого дня з дати
надходження цих документів видає (надсилає рекомендованим листом з описом
вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі відповідне повідомлення із
зазначенням підстав залишення документів без розгляду та документи, що
подавалися для проведення державної реєстрації юридичної особи, відповідно до
опису. Залишення документів без розгляду не перешкоджає засновнику або
уповноваженій ним особі повторно звернутися до державного реєстратора в
загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення цих
документів без розгляду.
За
відсутності підстав для залишення документів, які подані для проведення
державної реєстрації юридичної особи, без розгляду державний реєстратор
перевіряє їх на відсутність підстав для відмови у проведенні державної
реєстрації, до яких ч. 1 ст. 27 Закону про державну реєстрацію відносить:
1) 
невідповідність відомостей, які вказані в реєстраційній картці на
проведення державної реєстрації юридичної особи, відомостям, які зазначені в
документах, що подані для проведення державної реєстрації юридичної особи;
2) 
невідповідність установчих документів вимогам Закону про державну
реєстрацію;
3) 
порушення порядку створення юридичної особи, який встановлено
законом, зокрема:
4) 
наявність обмежень на зайняття відповідних посад, встановлених
законом щодо осіб, які зазначені як посадові особи органу управління юридичної
особи;
5) 
невідповідність відомостей про засновників (учасників) юридичної
особи відомостям щодо них, які містяться в Єдиному державному реєстрі;
6) 
наявність обмежень щодо вчинення засновниками (учасниками)
юридичної особи або уповноваженою ними особою юридичних дій у разі проведення
державної реєстрації юридичної особи, засновником (учасником) якої є юридична
особа, щодо якої прийнято рішення про припинення;
7) 
наявність в Єдиному державному реєстрі найменування, яке тотожне найменуванню
юридичної особи, яка має намір зареєструватися;
8) 
використання у найменуванні юридичної особи повного чи скороченого
найменування органу державної влади або органу місцевого самоврядування, або
похідних від цих найменувань, або історичного державного найменування, перелік
яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відмова
у проведенні державної реєстрації юридичної особи з інших підстав не
допускається.
За
наявності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи
державний реєстратор зобов’язаний не пізніше 3 робочих днів з дати надходження
документів для проведення державної реєстрації видати (надіслати рекомендованим
листом з описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі повідомлення
про відмову в проведенні державної реєстрації із зазначенням підстав для такої
відмови та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації
юридичної особи, відповідно до опису. Після усунення причин, що були підставою
для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи, засновники
(учасники) або уповноважена ними особа можуть повторно подати документи на
проведення державної реєстрації юридичної особи.
Відмову
в проведенні державної реєстрації юридичної особи може бути оскаржено в суді.
Відповідно
до ч. 5 ст. 25 Закону про державну реєстрацію строк державної реєстрації не
повинен перевищувати 3 робочих днів з дати надходження документів для
проведення державної реєстрації юридичної особи. Не пізніше наступного робочого
дня з дати державної реєстрації державний реєстратор оформляє і видає (надсилає
рекомендованим листом за описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним
особі свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи разом з одним
примірником оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора
про проведення державної реєстрації юридичної особи.
Згідно
з ч. 4 ст. 4 Закону про державну реєстрацію відокремлені підрозділи юридичної
особи, до яких Закон відносить філії, інші підрозділи юридичної особи, що
знаходяться поза її місцезнаходженням та виробляють продукцію, виконують роботи
або операції, надають послуги в єдиному замкнутому технологічному процесі з
юридичною особою, або представництва, що здійснюють представництво і захист
інтересів юридичної особи, не підлягають державній реєстрації. Проте ст. 28
Закону про державну реєстрацію передбачає залучення відомостей про відокремлені
підрозділи юридичної особи до її реєстраційної справи, а також включення їх до
Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців. Виконавчий
орган юридичної особи або уповноважена ним особа зобов’язані подати (надіслати
рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за
місцезнаходженням юридичної особи заповнену реєстраційну картку про створення
відокремленого підрозділу та рішення органу управління юридичної особи про його
створення.
Відповідно
до ст. 26 Закону про державну реєстрацію державний реєстратор не пізніше
наступного робочого дня з дати державної реєстрації юридичної особи
зобов’язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової
служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення
про проведення державної реєстрації юридичної особи із зазначенням номера та
дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з
реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи для
взяття її на облік.
Порядок
проведення державної реєстрації фізичних осіб — суб’єктів підприємницької
діяльності:
Згідно
зі ст. 5 Закону про державну реєстрацію державна реєстрація фізичних
осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому
комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у
містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцем проживання фізичної
особи-підприємця.
Місцем
проживання фізичної особи Закон про державну реєстрацію визнає житловий
будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання в ньому
(гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному пункті, в якому фізична
особа проживає постійно, переважно або тимчасово, що знаходиться за певною
адресою, за якою здійснюється зв’язок з фізичною особою-підприємцем.
В
понятті «місце проживання» Закон про державну реєстрацію об’єднав два
різних за правовим значенням поняття — власне «місце проживання» та
«місце перебування». За визначенням Закону України від 11 грудня 2003
р. № 1382-ІУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в
Україні» місцем проживання визнається адміністративно-територіальна
одиниця, на території якої особа проживає строком понад 6 місяців на рік, а
місцем перебування — адміністративно-територіальна одиниця, на території якої
особа проживає строком менше 6 місяців на рік. Проте для цілей державної
реєстрації має значення не стільки строк проживання («постійно, переважно,
тимчасово»), скільки можливість державних установ організувати
«зв’язок з фізичною особою-підприємцем».
Зважаючи
на це, державна реєстрація фізичної особи, яка має намір стати підприємцем,
здійснюється за місцем, підтвердженим відомостями про реєстрацію місця
проживання або місця перебування особи, що містяться в паспортному документі
особи.
Згідно
зі ст. 42 Закону про державну реєстрацію для проведення державної реєстрації
фізичної особи, яка має намір стати підприємцем, вона особисто подає державному
реєстратору або надсилає рекомендованим листом з описом вкладення такі
документи:
1.
Заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної
особи-підприємця.
2.
Копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб —
платників податків та інших обов’язкових платежів (довідку про присвоєння
ідентифікаційного номера згідно із Законом України від 22 грудня 1994 р. №
320/94-ВР «Про Державний реєстр фізичних осіб ‒ платників податків та інших обов’язкових платежів»).
3.
Документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної
реєстрації фізичної особи-підприємця. Згідно із ч. 1 ст. 10 Закону про державну
реєстрацію за проведення державної реєстрації фізичної особи справляється
реєстраційний збір у розмірі 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Окрім
вищенаведених документів, якщо вони подаються заявником особисто, державному
реєстратору додатково пред’являється паспорт.
Державному
реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної
реєстрації фізичної особи-підприємця, якщо вони не передбачені Законом про
державну реєстрацію.
Як і
у разі реєстрації юридичних осіб, Закон про державну реєстрацію передбачає
підстави для залишення зазначених документів без розгляду та підстави відмови у
проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Державний
реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення
державної реєстрації фізичної особи-підприємця, якщо:
—
документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації фізичної
особи-підприємця;
—
документи не відповідають вимогам Закону про державну реєстрацію;
—
документи подані не у повному обсязі.
Про
залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації, без
розгляду заявнику в день надходження документів державним реєстратором
видається (надсилається рекомендованим листом з описом вкладення) відповідне
повідомлення із зазначенням підстав залишення документів, які подавалися для
проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, без розгляду та
документи, що подавалися для проведення державної реєстрації фізичної
особи-підприємця. Залишення документів без розгляду не перешкоджає повторному
зверненню заявника до державного реєстратора в загальному порядку після
усунення причин, що були підставою для залишення цих документів без розгляду.
Підставами
для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця є:
—
невідповідність відомостей, які вказані у реєстраційній картці на проведення
державної реєстрації фізичної особи-підприємця, відомостям, які зазначені у
документах, що подані для проведення державної реєстрації;
—
наявність обмежень на зайняття підприємницькою діяльністю, які встановлені
законом, щодо фізичної особи, яка має намір стати підприємцем;
—
наявність в Єдиному державному реєстрі запису, що заявник є підприємцем.
Відмова
у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця з інших підстав не
допускається.
За
наявності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації державний
реєстратор зобов’язаний не пізніше 2 робочих днів з дати надходження документів
для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця видати (надіслати
рекомендованим листом з описом вкладення) заявнику повідомлення про відмову у
проведенні державної реєстрації із зазначенням підстав для такої відмови та
документи, що подавалися для проведення державної реєстрації, відповідно до
опису. Після усунення причин, що були підставою для відмови у проведенні
державної реєстрації, фізична особа може повторно подати документи на
проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Відмову
у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця може бути оскаржено
у суді.
За
відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації державний
реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення
державної реєстрації фізичної особи-підприємця на підставі відомостей
реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної
особи-підприємця. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про
проведення державної реєстрації є датою державної реєстрації фізичної
особи-підприємця. Іншими словами, з цього моменту фізична особа набуває статусу
суб’єкта підприємницької діяльності.
Згідно
з ч. З ст. 43 Закону про державну реєстрацію строк державної реєстрації не
повинен перевищувати 2 робочих днів з дати надходження документів для
проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Не пізніше
наступного робочого дня з дати державної реєстрації державний реєстратор
оформляє і видає (надсилає рекомендованим листом) свідоцтво про державну
реєстрацію фізичної особи-підприємця. Крім того, державний реєстратор не
пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної
особи-підприємця зобов’язаний передати відповідним органам статистики,
державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального
страхування повідомлення про проведення державної реєстрації фізичної
особи-підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до
Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення
державної реєстрації фізичної особи-підприємця для взяття цієї особи на облік.
У
разі зміни назви, організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької
діяльності, а також форми власності суб’єкти підприємницької діяльності у
місячний термін з моменту настання зазначених змін зобов’язані подати документи
для перереєстрації.
Перереєстрація
суб’єкта підприємницької діяльності проводиться в порядку, встановленому для його
реєстрації.
У
разі перереєстрації суб’єкта підприємницької діяльності, що визначається
правонаступником підприємства, приватизованого як цілісний майновий комплекс,
подається документ, який засвідчує право власності на зазначений об’єкт.
Суб’єкт
підприємницької діяльності має право відкривати свої філії (відділення),
представництва без створення юридичної
особи.
Відкриття зазначених підрозділів не потребує їх державної реєстрації. Суб’єкт
підприємницької діяльності повідомляє про відкриття філії (відділення),
представництва орган державної реєстрації шляхом внесення додаткової інформації
в свою реєстраційну картку.
Скасування
державної реєстрації позбавляє суб’єкта підприємницької діяльності статусу
юридичної особи і є підставою для виключення його з Єдиного державного реєстру
підприємств і організацій України.
Скасування
державної реєстрації суб’єкта здійснюється органом державної реєстрації після
проведення ліквідаційною комісією заходів щодо ліквідації та пред’явлення
наступних документів:
А)
заява (рішення) власника (власників) або уповноваженого ним органу, або вирок
арбітражного суду в випадках передбачених законодавством;
B) акт
ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, затвердженим органом, який
призначив ліквідаційну комісію;
C) справка аудитора, якщо це
необхідно, відповідно до вимог законодавства для перевірки ліквідаційного
балансу;
E) справка установ банку про
закриття рахунків;
F) справка органу державної
податкової служби про зняття з обліку;
малий бізнес
підприємницький амортизація
G) підтвердження про
опублікування в друкованих засобах масової інформації оголошення про ліквідацію
суб’єкта ПД;
H)справка з архіву про
приймання документів, які підлягають довгостроковому зберіганню;
I) справки з ОВД (справ) про
приймання печаток і штампів;
J) оригінали установчих
документів (статут, установчий договір);
K)свідоцтво про державну
реєстрацію.


3.
Задачі
3.1
Задача 11
Середньооблікова
чисельність промислово виробничого персоналу у базовому році становила 250 чол.
обсяг виготовленої продукції у порівняних цінах 2600грн. У звітному році обсяг
продукції має становити 2894грн. , а продуктивність праці підвищиться на 5%.
Визначити продуктивність праці у базовому та звітному періодах і чисельність
персоналу у звітному році.
Чб=250
чол, ГПб=2600 грн, ГПз=2894 грн
  
Продуктивність
праці в базовому році:
  
  
Продуктивність
праці у звітному році:
  
Чисельність
робітників у звітному році:
  


3.2 Задача 15
Розрахувати амортизацію
методом пропорційного і прискореного перенесення вартості ОВФ. Ціна одиниці
устаткування – 5 тис. грн., термін експлуатації – 10 років.
Метод
прискореного зменшення перенесеної вартості ОВФ:
  
  
Метод
пропорційного (прямолінійного) перенесення вартості ОВФ:
  
3.3 Задача 26
Провести
аналіз асортиментної політики підприємства. Які види продукції підприємства
мають найбільшу частку у натуральному та вартісному вимірі. Які зміни відбулися
по даних видах продукції за вказаний період (за натуральними та вартісними
показниками випуску продукції — абсолютні та відносні зміни).
Таблиця 







































Вид продукції
2008 рік
2009 рік
2010 рік


Обсяг вироб-ництва
Вар-тість (заг.), млн. грн.
Обсяг вироб-ництва

Вар-
тість
(заг.), млн. грн.

Обсяг вироб-ництва

Вар-
тість (заг.), млн. грн.



1. Зошити, тис. шт.
20590
1,066
13828
7,018
15348
10,036


2. Блокноти, тис. шт.
8480,5
3,309
7071
12,080
11517
15,842


3. Папір для нотаток, тис. упак.
9026
8,59
36787
32,881
37730
28,617



Всього

—
12,965
—
51,979
—
54,495



Розв’язання:
1. 
Структура виробництва продукції у натуральному та вартісному
виразі:
Таблиця 1







































Вид продукції
2008 рік
2009 рік
2010 рік


Обсяг вироб-ництва
Вартість
Обсяг вироб-ництва
Вартість
Обсяг вироб-ництва
Вартість


1. Зошити, тис. шт.
54,05%
8,22%
23,97%
13,50%
23,76%
18,42%


2. Блокноти, тис. шт.
22,26%
25,52%
12,26%
23,24%
17,83%
29,07%


3. Папір для нотаток, тис. упак.
23,69%
66,26%
63,77%
63,26%
58,41%
52,51%



Всього

100%
100%
100%
100%
100%
100%



В 2008 році в натуральних
одиницях був найбільший обсяг виробництва зошитів, який склав 54,05% від
загального обсягу, а у 2009-2010 роках були найбільші обсяги виробництва паперу
для нотаток – 63,77% та 58,41% відповідно від загального обсягу виробництва.
У вартісному вираженні
протягом усіх трьох років найбільшу частку виробництва займав папір для нотаток
– 66,26%, 63,26% та 52,51% відповідно.
2. 
Абсолютне та відносне відхилення:
¾ 
по обсягу виробництва у натуральному виразі.


Таблиця 2











































Вид продукції
2008
2009
2010
Абсолютне відхилення
Відносне відхилення


2009/2008
2010/2009
2009/2008
2010/2009


1. Зошити, тис. шт.
20590
13828
15348
 — 6762
1520
67,16
110,99


2. Блокноти, тис. шт.
8480,5
7071
11517
 — 1409,5
4446
83,38
162,88


3. Папір для нотаток, тис. упак.
9026
36787
37730
27761
943
407,57
102,56



Всього

38096,5
57686
64595
19589,5
6909
151,42
111,98



¾ 
по обсягу виробництва у вартісному виразі.
Таблиця 3











































Вид продукції
2008
2009
2010
Абсолютне відхилення
Відносне відхилення


2009/2008
2010/2009
2009/2008
2010/2009


1. Зошити, тис. шт.
1,066
7,018
10,036
5,952
3,018
658,35
143,00


2. Блокноти, тис.шт.
3,309
12,080
15,842
8,771
3,762
365,06
131,14


3. Папір для нотаток, тис. упак.
8,59
32,881
28,617
24,291
 — 4,264
382,78
87,03



Всього

12,965
51,979
54,495
39,014
2,516
400,92
104,84



Проаналізувавши отримані
дані, а саме відносне відхилення у вартісному виразі 2009/2008 років, що майже
на 265% перевищує показник у натуральному виразі, можемо зробити висновок що у
2009 році було значне підвищення цін на продукцію порівняно з 2008 роком.
А в 2010 році
спостерігалось незначне здешевлення продукції порівняно з 2009 роком.
3.4 Задача 27
Визначити
рентабельність підприємства та рентабельність продукції та фондовіддачу, фондоємність. Обсяг
реалізації 210 тис. грн. Постійні витрати 50 тис. грн., змінні витрати 5,5 грн.
Вартість основних фондів на кінець року 290 тис. грн. З 20.10.04р введено
основних фондів на суму 2 тис. грн. За рік реалізовано 20 тис. од. продукції.
Коефіцієнт оборотності 2, нормовані оборотні кошти 83% від загального обсягу
оборотних коштів. Сума отриманих дивідендів 7 тис. грн. Виплачені штрафи 2 тис.
грн. Середньорічна вартість оборотних коштів 18 тис. грн., середньорічна
вартість основних фондів 26 тис. грн., тривалість одного оберту 34 дні, обсяг
реалізації продукції на 2% більше, ніж виробленої.
Розв’язання:
1)  Загальна рентабельність підприємства:
  
де, П-прибуток;
С-собівартість;
ОбЗнорм. – обсяг оборотних коштів
(нормованих);
ОФс/р – середньорічний обсяг
основних фондів.
  
  
  
2) 
Фондовіддача:  ;
  
3) 
Фондоємність:  ;
  
4) Коефіцієнт обертання оборотних
коштів (Ко):
  ;  
де, РП – реалізована продукція;
ОбЗс/річ
– середньорічний залишок оборотних коштів;
Д – кількість днів в розрахунку на
один оборот.
  
  
З
розрахунків бачимо, що рентабельність підприємства становить 18,19%, а показник
фондовіддачі показує, що на виробництво одиниці продукції витрачається 0,078
грн. основних фондів.
3.5 Задача 28
Визначити
рентабельність підприємства та рентабельність продукції. Обсяг реалізації 210 тис.
грн. Постійні витрати 50 тис. грн., змінні витрати 5,5 грн. Вартість основних
фондів на кінець року 290 тис. грн. З 25.10.2010р введено основних фондів на суму 2 тис. грн. За
рік реалізовано 20 тис. од. продукції. Коефіцієнт оборотності 2, нормовані
оборотні кошти 83% від загального обсягу оборотних коштів. Сума отриманих
дивідендів 7 тис. грн. Виплачені штрафи 2 тис. грн.
Розв’язання:
1.  Загальна рентабельність підприємства:
  
де, П-прибуток;
С-собівартість;
ОбЗнорм. – обсяг оборотних коштів
(нормованих);
ОФс/р – середньорічний обсяг
основних фондів.
  
Визначимо
оборотні кошти підприємства виходячи з формули визначення коефіцієнта обертання
оборотних коштів (Ко):
  ;
де, РП – реалізована продукція;
ОбЗс/річ
– середньорічний залишок оборотних коштів;
  
Середньорічна
вартість основних фондів буде становити:
  
Рентабельність
підприємства буде становити:
  
Рентабельність
реалізованої продукції розраховується як відношення прибутку від реалізації продукції
до виручки від реалізації продукції:
  
Таким
чином, загальна рентабельність підприємства становить — 14,75%, а
рентабельність продукції – 26,19%
3.6 Задача 29
Підприємство впровадило
систему маркетингу і логістики. Витрати на створення системи склали 1200 тис.
грн. Завдяки цьому ринок продажу фірми збільшився на 18%. Базовий рівень
продажу 45 тис. грн. Також підприємство придбало патент строком на 4 років на
використання технологічного процесу сплативши за нього 7520 грн. Собівартість
реалізованої продукції – 39 тис. грн. За рахунок збільшення обсягів продажу
собівартість продукції знизилася на 3,5 %. Обґрунтувати доцільність
впровадження системи маркетингу і логістики. Розрахувати щомісячні
амортизаційні відрахування використовуючи метод подвійного
зменшення залишкової вартості та кумулятивний методи нарахування амортизації.
Зробити обґрунтовані висновки.
Розв’язання
1) Визначаємо
новий обсяг продажу продукції
Внов=45*(100+18)/100%=53,1
тис.грн.
Розраховуємо
нову собівартість:
Снов=39*(100-3,5)/100%=37,64
тис.грн.
2) Визначимо
прибуток за базовими даними:
П
баз=45-39=6 тис.грн.
П
нов=53,1=37,64=15,47 тис.грн.
1. Метод
подвійного зменшення залишкової вартості об’єкта на початок звітного року або
початкової вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми
амортизації. Річну норму амортизації ( На) при застосуванні методу прискореного
зменшення залишкової вартості обчислюють, виходячи з терміну корисного
використання об’єкта (Тк), і подвоюють.
Річну
норму амортизації визначають за формулою:
На=100/Тк
На=100/4=25%
Місячна
норма амортизації буде становити:
На=25/12=2,08%
Річну
суму амортизації ( Ар) при застосовані цього методу розраховують за формулою:
Ар=2*На*Вз
Початкова
вартість буде становити:
В=1200+7,52=1207,52
Розрахунок
амортизації за методом подвійного зменшення залишкової вартості





















































Місяць

Первісна вартість
На початок місяця

Амортизація

Залишкова вартість
На кінець місяця



1
1207,52
50,23
1157.29


2
1157,29
48,14
1109,14


3
1109,14
46,14
1063,00


4
1063,00
44,22
1018,78


5
1018,78
42,38
976,40


6
976,4
40,62
935,78


7
935,78
38,39
896,85


8
896,85
37,31
859,55


9
859,55
35,76
823,79


10
823,79
34,27
789,52


11
789,52
32,84
756,67


12
756,67
31,48
725,20



2.
Кумулятивний метод нарахування амортизації за яким річну суму амортизації
визначають як добуток вартості що амортизується, та кумулятивного коефіцієнта:
АР=Ва*Кк
де Кк
– кумулятивний коефіцієнт
Кумулятивний
коефіцієнт розраховують методом ділення кількості років, що залишаються до кінця
очікуваного терміну використання об’єкта основних засобів, на суму чисел років
його корисного використання:
  
де Ті
– кількість років, що залишаються до кінця очікуваного строку корисного
використання об’єкта основних засобів.
  – Сума років
очікуваного періоду корисного використання об’єкта основних засобів.
  
Місячний
кумулятивний коефіцієнт буде становити:
Кл=0,3/12=0,025
Розрахунок
амортизації за кумулятивним методом





















































Місяць
Первісна вартість на початок місяця
Амортизація
Залишкова вартість на кінець місяця


1
1207,52
30,19
1117,33


2
1177,33
29,43
1147,90


3
1147,90
28,70
1119,22


4
1119,22
27,98
1091,22


5
1091,22
27,28
1063,94


6
1063,94
26,60
1037,34


7
1037,34
25,93
1011,41


8
1011,41
25,29
986,12


9
986,12
24,65
961,47


10
961,47
24,04
937,43


11
937,43
23,44
914,00


12
914,00
22,85
891,15



Отже,
із застосуванням нової системи прибутки підприємства значно зростуть із 6 тис.
грн. до 15,47 тис. грн.
3.7 Задача 30
Визначити річний економічний ефект у виробника продукції від
впровадження нової моделі виробу та термін окупності додаткових
капіталовкладень за наступними даними:





Показники
Програма випуску, тис.
грн.
Додатковий капітал,
тис. грн.
Собівартість виробу,
грн.
Ціна підприємства, грн.


Базова модель
80
—
165
180


Нова модель
80
400
205
225




Розв’язання
Прибуток виробника:
  ;
де ВР — базова виручка, грн.;
СВ — собівартість виробу, грн.
  ;
де Цбаз — базова ціна, грн.
Nвип — програма випуску базова, грн.;
Випуск продукції в натуральних одиницях:
Вбаз=80000/180=444 од.
Внов=80000/225=355 од.
Прибуток базовий:
Прбаз=(180-165)*444=6660 грн.
Визначаємо собівартість нової продукції:
  
де СВ — собівартість виробу, грн
КВ — капітальні вкладення
Снов=205*335+400000=472775 грн.
Прибуток за нової моделі:
Прнов.=225*335-472775= — 392900 грн.
Отже, при впровадженні нової моделі виробник буде отримувати
збиток у розмірі 392,9 тис.грн., а при виробництві старої моделі економічний
ефект буде становити 6660 грн.