Теорії емоцій і
особистості
Вступ
Незважаючи
на те що Макдугал у своїй теорії вказав на тісний взаємозв’язок емоцій і
вольової активності, а його й Фрейда роботи заклали фундамент для вивчення
взаємозв’язків між емоціями, мотивацією й поводженням, одна з найбільш
серйозних проблем психології полягає в тому, що більшість теорій особистості,
теорій поводження й теорій емоцій мало зв’язані одна з одною. Досить
характерним є той факт, що автори багатьох теорій особистості навіть не
згадують проблему емоцій. Як правило, вони користуються тим або іншим поняттям,
пов’язаним з мотивацією, але при цьому вкрай рідко розглядають приватні емоції
в якості мотиваційних змінних. Дослідники емоцій також, як правило, аналізують
лише одну або кілька факторів емоційного процесу — його експресивний компонент.
При цьому вони, за рідкісними винятками, майже не співвідносять свої дані з даними
теорій особистості й даними теорій поводження. 
Психоаналітична
концепція афекту й мотивації
Праці
Фрейда і його психоаналітична теорія по праву займають особливе місце в історії
психології й в історії наук про поводження. Фрейдом породжені такі евристичні
конструкти, як несвідоме, динаміка сновидінь, розвиток свідомості, він увів у
науковий побут такі поняття, як «захисний механізм», «витиснення»,
«придушення», «опір», «перенос», він підняв проблеми дитячої сексуальності й
дитячої амнезії. Але в рамках позначеної нами теми особливого згадування
заслуговує запропонований Фрейдом спосіб аналізу механізмів функціонування
особистості. Він відкрив нову область наукового пізнання — область людської
мотивації, зробив її важливою частиною сучасної психології й тим самим став
основоположником традиції. Величезний інтерес щодо цього представляє для нас
фрейдівська концепція афекту, однак ми будемо розглядати її в загальному ключі,
у контексті його теорії мотивації.
У
підставі класичної психоаналітичної теорії мотивації лежить фрейдівська теорія
інстинктивних потягів. Відносно цієї теорії, як і відносно самого психоаналізу,
погляди Фрейда постійно трансформувалися й розвивалися. У цьому зв’язку його
погляди майже не піддаються точному визначенню й систематизації, це завдання не
під силу навіть учням Фрейда. Узагальнюючий виклад теорії психоаналізу, зроблений
Рапапортом, уважається найбільш коректним, і саме він послужило основним джерелом
екскурсу, що нижче приводиться.
Рапапорт
застерігає від надмірних узагальнень, призиває не перебільшувати роль
інстинктивних потягів у мотивації, оскільки, опираючись тільки на інстинктивні
потяги, украй важко пояснити поведінкові феномени, такі як феномен
психологічного захисту або феномен когнітивного синтезу й диференціації. Потяга
ніяк не наблизять нас до розуміння тієї ролі, що грає в поводженні людини
зовнішня стимуляція, або тих функцій свідомості, які виникають у результаті
уваги до зовнішнього стимулу.
Інстинктивний
потяг, або інстинктивний мотив, визначаються Рапапортом як спонукальна
внутрішня, або інтрапсихічна сила, якої властиві: а) безумовність; б)
циклічність; в) вибірковість і г) заміна. Саме ці чотири характеристики
визначають природу, що спонукує, потягів, або мотивів. З іншого боку,
пізнавальне, або дослідницьке, поводження в деякому змісті можна розглядати як
функцію зовнішнього подразника, детермінанти такого поводження не виявляють
циклічності, вибірковості або заміни.
Рапапорт
уважає, що перераховані вище чотири властивості інстинктивних потягів являють
собою скоріше кількісні, чим якісні характеристики, тобто потяги різняться
ступенем виразності кожного із цих властивостей. Крім цього, інстинктивні
потяги можна оцінити за допомогою чотирьох інших характеристик, таких як: а)
інтенсивність (pressure) — сила потяга й потреби у виконанні тих дій, у яких
потяг виражений; б) мета потяга — дія, до якого підштовхує потяг і яке
приводить до задоволення; в) об’єкт потяга — те, у чому або за допомогою чого
потяг може досягти свій мети або задоволення й г) джерело — фізіологічний
процесу тієї або іншої частини тіла, сприйманий як порушення.
Важко
дати точне визначення афекту в рамках класичної психоаналітичної теорії.
Складність викликана тим, що Фрейд і його послідовники вкрай широко трактували
цей термін, навантажуючи його в міру розвитку теорії усе більше й більше
різноманітними значеннями. Так, у своїх ранніх роботах Фрейд пише, що афект,
або емоція, — це єдина спонукальна сила психічного життя, а у своїх пізніх
працях він «уже говорить про афекти як про інтрапсихічних фактори, що будить
фантазії й бажання індивіда». Завершуючи огляд психоаналітичних і інших даних,
Рапапорт приходить до наступного висновку:
Лише
одна з теорій, що пояснюють механізми виникнення емоцій, не суперечить
емпіричним даним. Її суть полягає в наступному: сприйнятий ззовні перцептивний
образ служить ініціатором несвідомого процесу, у ході якого відбувається
мобілізація неусвідомлюваної індивідом інстинктивної енергії; якщо ця енергія
не може знайти собі легального додатка (у тому випадку, коли інстинктивні
вимоги конфліктні), вона вихлюпується зовні через інші канали у вигляді
мимовільної активності; різні види такої активності — «емоційна експресія» і
«емоційне переживання» — можуть проявлятися одночасно, по черзі або незалежно
друг від друга: відкритий прояв інстинктивного потяга табуйовано культурою, і
тому людині властиві постійні емоційні розрядки різної інтенсивності; у
результаті цього психічне життя людини насичене не тільки описаними в
підручниках «чистими» емоціями, такими як лють, страх і т.п., але й широким
спектром інших емоцій, від самих інтенсивних до помірних, конвенціональних,
інтелектуально-рафінованих.
У
психоаналітичній літературі розглядаються три аспекти афекту — енергетичний
компонент інстинктивного потяга («заряд» афекту), процес «розрядки» і
сприйняття остаточної розрядки (відчуття, або почуття емоції). При цьому
реалізація афекту і її почуттєвий компонент розглядаються тільки в контексті
вираження емоції, комунікативна цінність цих аспектів афекту була розпізнана
психоаналізом лише після робіт Шехтеля (Schachtel, 1959). Однак Рапапорт ще в
1953 році помітив, що «афект як набір сигналів — настільки ж обов’язковий засіб
пізнання реальності, як і мислення». При цьому «заряд» афекту оцінюється
кількісної або мірою, у той час як процес «розрядки» сприймається або
відчувається індивідом у якісних категоріях.
Теорія
Фрейда й психоаналіз у цілому розглядали насамперед негативні афекти, що
виникають у результаті конфліктних потягів, — тому зрозуміло їхній особливий
інтерес до такого захисного механізму, як репресія. Однак афект по природі
своєї є феноменом свідомості й не може бути об’єктом репресії. У свідомість не
допускається тільки компонент інстинктивного потяга. Коли спрацьовують
репресивні механізми, відбувається сепарація його афективних компонентів. У
результаті накладається заборона на катексис його інстинктивних репрезентацій і
на вживання асоційованих з ними вербальних образів. Таким чином, за допомогою
механізму репресії запобігає конфлікт на одному з рівнів (наприклад, між
інтересом, породженим лібідо, і санкцією суперего), і одночасно на іншому рівні
знижується ризик формування невротичної симптоматики. Якщо репресивні механізми
дають збій — виникає конфлікт між несвідомим і предсвідомим, і якісно інший,
уже символізований афект з’являється у свідомості. Цей афект негативний, він
породжений конфліктним пофарбованим уявленням, і тому поневолює це й може стати
причиною психічного розладу (Singer, 1990).
Афективно-когнітивні
структури розуміються не тільки як репрезентації інстинктивних потягів, але і
як структури або орієнтації свідомості, що є результатом взаємодії емоції
(вихідної мотиваційної умови) і пізнання.
Інше
фрейдистське поняття — «бажання» має ще більша подібність із поняттям
афективно-когнітивної структури. Фрейд першим заговорив про бажання (про
«жагуче бажання втілення») як про мотивуючу силу сновидіння. На несвідомому
рівні бажання являє собою інстинктивне спонукання, а на предсвідомому проявляє
себе у вигляді сновидінь і фантазій. «Бажання виступає в ролі
афективно-організуючого принципу, воно використовує механізми конденсації,
заміщення, символізації й вторинній деталізації, щоб сховати щирий зміст
сновидіння, щоб виразити себе у формі, прийнятної для свідомості». Поняття
афективно-когнітивної структури в теорії диференціальних емоцій відрізняється
від фрейдівського «бажання» тим, що в якості організуючого, мотивуючого фактора
розглядає афект, а не процеси ідеї. Обидві теорії сходяться в тім, що афективні
й когнітивні фактори в тій або іншій комбінації або в тім або іншому зв’язку,
так чи інакше визначають людську мотивацію.
Холт
(Holt, 1976) рішуче відкинув теорію інстинктивних потягів і висунув свою,
цілком переконливу, концепцію афекту й мотивації. Він підкреслює значимість
зовнішньої стимуляції й перцептивно-когнітивних процесів, але в той же час
визнає важливість феноменів, пов’язаних з вираженням і переживанням емоцій.
Як
Холт, так і ряд інших авторів звертають увагу на той факт, що емпіричні дані не
дозволяють розглядати інстинктивний потяг як якась психічна енергія або
інстинктивна спонукальна сила. На думку Холта, незважаючи на те що сексуальний
потяг, агресію, страх і інші афективні феномени можна розглядати як біологічно
обумовлені, уроджені («хоча й спостережувані в найрізноманітніших
модифікаціях») реакції, вони активізуються лише в результаті усвідомлення
індивідом зовнішнього тиску — тобто під впливом значимих аспектів оточення, які
найкраще можуть бути визначені в термінах суспільних установлень і приписань.
Пропонуючи
свою теорію мотивації, Холт опирається на поняття «бажання» у тому розумінні,
як його розумів Фрейд у своїх ранніх роботах, і визначає його як
«когнітивно-афективне поняття, в термінах змісту тієї або іншої дії й припущень
про приємний або неприємний результат». У концепції Кляйна головна властивість
мотиваційної системи складається в «перцептивно-оцінній неузгодженості».
Неузгодженість у цьому випадку трактується як свідоме, предсвідоме або
несвідоме зіставлення перцептивного образу й образу, створеного уявою, а потім
висновок про їхню співвідносну цінність. По суті, такий підхід мало
відрізняється від підходу, реалізованого в когнітивно-орієнтованих теоріях
емоцій, що описують процеси оцінки й контролю — процеси зіставлення існуючого й
потенційно можливого стану справ. Таким чином, бажання — ключове явище в
мотивації — розуміється як неузгодженість, як «когнітивно-афективний стан,
родинний незадоволеності». Помірний ступінь неузгодженості збуджує помірне
задоволення й інтерес, а крайнє і несподіване — приведе до переляку й
невдоволення. При цьому твердження Холта про те, що різний ступінь
неузгодженості може породжувати різні афекти, дуже схоже на спробу Сингера
зв’язати міру виразності того або іншого афекту з успішністю засвоєння
когнітивної інформації.
Роботи
Хелен Льюис, присвячені ролі сорому й почуття провини в розвитку особистості, у
психопатології й психотерапії, опираються на теорію психоаналізу, на
дослідження експериментальної психології й психотерапії особистості. У своїй
найбільш відомій праці «Сором, провина й неврози» вона звертається до вічної
проблеми розмежування сорому й провини, розглядаючи ці дві емоції як самостійні
й важливі фактори мотивації. Вона переконливо доводить, що дана проблема зобов’язана
своїм виникненням Фрейдові; плутанина виникла з тих пор, як Фрейдові не вдалося
провести чітку грань між «самостью» і «его», з тих пор, як було прийнято за
правило міркувати про «суперего» у термінах інстинктивних потягів (інстинкту
смерті) і акцентувати роль афективного стану провини. У рамках вибудуваної
Фрейдом теорії не найшлося місця поняттю сорому, вона не розглядала сором у
якості суперего, як не змогла розпізнати й роль сорому в розвитку депресії.
У
ході досліджень Льюис показала, що острах або очікування ганьби виступає як
стримуючий мотив у поводженні індивіда і як сила, що сприяє формуванню
самоідентичності. З іншого боку, Льюис розглядає сором як емоційний стан, що у
крайніх проявах може викликати розладу свідомості й особистісні проблеми й у
цьому змісті протилежне почуттю особистісної автономії. Вона виявила, що в залежного
пацієнта емоція сорому породжує ворожість, спрямовану усередину, на самого
себе.
Поле
залежність поле незалежність, розглянута як стиль перцептивно-когнітивної активності,
визначає спосіб функціонування суперего. Так, у залежних пацієнтів з більшою
ймовірністю ми будемо спостерігати прояву емоції сорому, а в поле незалежних —
емоції провини.
У
своїй роботі Льюис розкриває позитивне значення емоції сорому, показуючи, яке
важливе значення має воно для підтримки почуття власного достоїнства,
самоповаги й емоційних зв’язків людини. Виявлені нею розходження в прояві
емоцій сорому й провини підкріплюють її ідею про те, що сором, як афективний
стан суперего, відіграє роль у розвитку депресії й істерії, а провина викликає
розладу й параною. Крім того, Льюис висуває гіпотезу про можливість існування
значних полових розходжень в емоційній сфері, припускаючи, що жінки, на відміну
від чоловіків, частіше випробовують емоцію сорому й саме тому більше піддані
депресії й істерії.
Вимірювальний
підхід: порушення, активація й шкала емоцій
Спенсер
(Spencer, 1890) одним з перших став розглядати емоції (почуття) як вимірну
частину свідомості. Вундт (Wundt, 1896), розвиваючи цю традицію, запропонував
описувати емоційну (почуттєву) сферу свідомості, оцінюючи її за допомогою трьох
вимірів: задоволення-невдоволення, напругу-розслаблення-напруга й
порушення-порушення-збудження-спокій-порушення. Надалі ці критерії були
використані Bудвopтoм (Woodworth, 1938) і Шлосбергом (Schlosberg, 1941) у
цілому ряді досліджень емоційної експресії.
Емоції
як порушення
Даффи
ґрунтуючись на концепціях Спенсера й Вундта, уважає, що все поводження може
бути пояснене в термінах єдиного феномена — организмичного порушення, поняття,
що має очевидну подібність із вундтовским виміром напруги-розслаблення-напруги.
Спрямованість поводження визначається Даффи в термінах вибірковості відповіді,
вибірковості, заснованої на очікуваннях, цільовій орієнтації організму й на взаєминах
між сприйманими стимулами. Індивід або підкоряється ситуації, або уникає її
залежно від її значення — спонукального або загрозливого. Даффи проводить
аналогію між своїм розумінням спрямованості, або «відповіді на взаємини», і
«когнітивними картами» Толмена або «сигнальними функціями» Хебба.
Другу
характеристику поводження — інтенсивність — Даффи визначає як наслідок
загальної збудливості організму або як мобілізацію енергії, а мірою
інтенсивності вважає «кількість енергії, вивільненої із тканин організму». По
Даффи, емоція — лише крапка або сукупність крапок на шкалі порушення, тому для
дискретних різновидів емоцій у її теорії немає місця, а про варіабельність
емоції можна говорити лише з погляду інтенсивності.
Незважаючи
на те що ідеї Даффи ставляться до того теоретичного напрямку, що було схильне
виключити емоційні явища із психологічної теорії й експериментальних
досліджень, її концепція підготувала ґрунт для теорії активації, а та, у свою
чергу, чимало сприяла нинішньому розквіту досліджень взаємовпливу мозку й
поводження.
Слідом
за відкриттям Моруцці й Мегуном деяких функцій ретикулярної формації стовбура
мозку Линдсли висунув свою – активаційну – теорію емоцій і поводження. Занадто
широке й складне для виміру поняття порушення, висунуте Даффи, він замінив
поняттям активації, що визначав як порушення ретикулярної формації стовбура
мозку із супровідними змінами забуртованих показників кори. Його тлумачення
емоцій припускає існування попереднього емоційного стимулу, або зовнішнього й
умовного, або внутрішнього й безумовного. Такі стимули збуджують імпульси, що
активують стовбур мозку, що, у свою чергу, посилає імпульси до таламуса й до
кори більших півкуль. 
Коли
імпульси виникають за рахунок зниження емоційної стимуляції й безпосередньо
впливають на таламус, то виникають синхронізовані, високі по амплітуді,
низькочастотні ЕЕГ-комплекси. Линдсли говорить, що при цих умовах повинне
виявлятися поводження, протилежне спостережуваному при «емоційному порушенні»,
тобто «емоційна апатія». Линдсли розумів, що його теорія не пояснює природу
окремих емоцій: його основною метою було встановити взаємозв’язок між певними
попередніми умовами, змінами електричної активності мозку, вимірюваної за
допомогою ЕЕГ, і спостережуваним поводженням.
Більшість
сучасних дослідників, що вивчають проблему порушення, уже не вважають, що є
тільки один тип порушення. Крім того, вони зв’язують типи порушення з окремими
особистісними рисами. Наприклад, Цукерман думає, що кожна особистісна риса має
в основі свій тип порушення. У своїх ранніх роботах він писав про те, що для
обдарованої людини оптимальним типом порушення є пошук відчуттів. Цукерман
показав, що спрага нових відчуттів як особистісна риса має під собою виразне нейрохімічне
підґрунтя, а також виразні когнітивні й поведінкові прояви. Вона позитивно
корелює з імпульсивними, але не соціальними, аспектами екстраверсії. Вона також
корелює з рискованим поводженням, таким як уживання наркотиків, стрибки із
трампліна, і вибором небезпечної професії. Люди, для яких спрага нових вражень стала
особистісною рисою, як правило, прагнуть знайти їх у хвилюючих, захоплюючих
переживаннях.
Шкала
емоційної експресії
З
1872 року, після виходу у світло відомої роботи Дарвіна «Вираження емоцій у
людини й тварин», така складна область емоцій, як експресивна міміка, стала
розглядатися багатьма вченими як самостійна дисципліна. Деякі із цих авторів
внесли безцінний вклад в аналіз і розуміння експресії, але найчастіше не могли
інтегрувати свої важливі відкриття в психологію особистості й поводження.
Вивчення
виражень особи, які й становлять головну тему нашого інтересу, почалося з
Вудворта (Woodworth, 1938), коли він запропонував першу по-справжньому діючу
систему класифікації мімічних виражень окремих емоцій. Він показав, що все
різноманіття експресивної міміки особи можна виразити за допомогою лінійної
шкали, що припускає наступні шість щаблів: 1) любов, радість, щастя; 2) подив;
3) страх, страждання; 4) гнів, рішучість; 5) відраза; 6) презирство.
Шлосберг,
застосовуючи класифікаційну схему Вудворта при аналізі фотографій людей з
різними вираженнями особи, припустив, що найбільше адекватно їх можна описати,
якщо представити шкалу Вудворта у вигляді кола із двома осями:
задоволення-невдоволення (pleasantness-unpleasantness, вісь P-U) і
прийняття-відкидання (acceptance-rejection, вісь А-R). Пізніше Шлосберг додав
третій вимір, сон-напруга, і, таким чином, дуже близько підійшов до прийняття й
емпіричного підтвердження трьох вимірів почуттів, уперше запропонованих Вундтом
в 1896 році.
Підхід
Шлосберга аналогічний тому, що лежить в основі психофізичного експерименту,
Шлосберг також спробував зв’язати судження з якимись фізично вимірними
явленими. У ранніх експериментах Шлосберга випробувані оцінювали вираження осіб
на фотографіях по двох дев’ятибальних шкалах: по шкалі
«задоволення-невдоволення» і по шкалі «прийняття-відкидання», а потім для
кожного зображення обчислювалися середні оцінки по обох вимірах.
Щоб
дати оцінку емоційного вираження особи, визначити категорію емоції, потрібно
прочертити лінію із центра кола, від крапки перетинання лінійних шкал, через
нанесену крапку до краю кола. Кореляція між значеннями кругової шкали,
установленими за допомогою методу сортування, і тими значеннями, які були
визначені, або передвіщені, за допомогою двох дев’ятибальних шкал, склала 0,76.
Таким чином, можна сказати, що шкали « задоволення-невдоволення» і
«прийняття-відкидання» дозволяють із достатньою точністю класифікувати
пропоновані (навіть на фотографіях) вираження особи в термінах дискретних
емоцій.
Вимір
сон-напруга була уведена Шлосбергом і його співробітниками під впливом робіт
Даффи й Линдсли й даних, що свідчили про те, що такий вимір, як «активація»,
важливо для аналізу емоцій. За допомогою спеціально розробленої серії
фотографій експресивних виражень людських осіб (серія Лайтфута) вони показали,
що критерії «задоволення-невдоволення», «прийняття-відкидання» і «сон-напруга»
досить надійні (відповідно 0,94, 0,87 і 0,92 при N = 225). Трайандис і Ламберт
використовували три виміри Шлосберга в дослідженні й довели їх валидність як
для греків, так і для американців. Однак пізніше інші дослідники виявили високу
кореляцію між вимірами «прийняття-відкидання» і «сон-напруга» і тим самим взяли
під сумнів їхня незалежність друг від друга й можливість їхнього використання
як самостійні виміри. Велике дослідження експресивної міміки, проведене
Осгудом, дозволило йому сформулювати три виміри експресії, які він
інтерпретував у термінах семантичних вимірів лінгвістичних сигналів. Він дійшов
висновку, що ці виявлені виміри — задоволення, активність і контроль —
відповідають його семантичним вимірам оцінки, активності й сили.
Література
1.Фресс П., Піаже Ж.
Експериментальна психологія. — К., 2003
2.Хекхаузен Х. Мотивація
й діяльність. — К., 1996
3.Міллер Д. Галантер Е.
Прибрам К. Плани й структури поводження. — К., 1999
4.Додонов Б.І. У світі
емоцій. — К., 1987