РЕФЕРАТ
на тему:
«Аграрна
політика в системі суспільних відносин»


Вступ
Під
терміном «політика» (від грец. Politika – державні або суспільні справи)
розуміють діяльність у сфері відносин між соціальними групами населення і
класами, а також участь у справах держави, визначення форм, завдань та змісту
його діяльності. Ядро політики – набуття, утримання і використання державної
влади. Державі як керуючої системі суспільства належить вирішальна роль у
визначенні пріоритетів, цілей і завдань суспільного розвитку, а також у
розробці та реалізації системи конкретних заходів по їх досягненню. Розрізняють
зовнішню і внутрішню політику, за допомогою яких вирішується завдання
збереження і спрощення існуючої в державі системи суспільних відносин. Нормальний
розвиток суспільства можливе тільки на основі тісної та гармонійної взаємодії
основних сфер життєдіяльності – політичної, економічної, соціальної та
духовної. Економіці належить виняткова роль у забезпеченні життя суспільства як
сфері виробництва і відтворення, матеріальних благ. Економічне життя
суспільства розвивається за специфічними законами, проте відносини з приводу
виробництва, розподілу, обміну та споживання, матеріальних благ в історії
людства завжди мали соціально – політичного забарвлення. Це змушувало державну
владу в тій чи іншій мірі втручатися в економічні процеси, здійснювати їх
корегування і регулювання, тобто розробляти та здійснювати економічну політику.


1. Аграрна політика як складова частина економічної політики
Економічна
політика – це поведінка держави відносно національної економіки, певна система
дій, спрямованих на заохочення або зміна економічних процесів. Для економічної
політики характерні позитивний і нормативний підходи. Позитивний підхід служить
базою для аналізу і наукового прогнозування. Нормативний підхід сприяє
виправленню ситуації шляхом розробки відповідних рецептів, політико-правових
нормативів, обов’язкових для виконання.
Складність
економічної політики полягає в тому, що на шляху до досягнення певної мети вона
зачіпає численні господарські сфери: фінанси, кредит, грошовий обіг, податкову
систему, промисловість, сільське господарство, зовнішню торгівлю та ін
В
рамках кожної сфери економічна політика конкретизується і реалізується як
фінансово-кредитна, податкова, бюджетна, структурна, зовнішньоекономічна,
промислова, аграрна і т.д. Це підсистеми загальної економічної політики
держави. Як показує вітчизняний і світовий досвід, кожна підсистема в структурі
економічної політики може стати потужним засобом впливу на економічну систему й
суспільне життя в цілому.
Економічна
політика держави покликана вирішувати конкретні завдання:
– Стимулювати
макроекономічне зростання та стабільність;
– Створювати
і підтримувати на належному рівні необхідну для нормального розвитку ринку
інфраструктуру;
– Коригувати
рівновагу ринку в тих ситуаціях, коли механізм його саморегуляції дає «збої».
Аграрна
політика – складова частина економічної та загальної політики держави.
В
економічній літературі представлені два принципових підходи до розуміння
сутності аграрної політики.
1. У
вузькому сенсі слова під аграрною політикою розуміють систему цілей та заходів,
спрямованих на розвиток аграрного сектора економіки.
2. У
широкому сенсі слова в аграрну політику включають:
– Політику
розвитку аграрного сектору;
– Продовольчу
політику, що стосується споживання продуктів харчування основними групами і
верствами населення;
– Агропромислову
політику, пов’язану з проблемами обслуговування сільського господарства;
– Зовнішньоторговельну
аграрну політику.
У
зв’язку з цим аграрна політика може бути визначена як сукупність принципів і
дій, які проводить держава у розв«язанні комплексу проблем, пов»язаних з
функціонуванням агропромислового комплексу (власне сільськогосподарського
виробництва, структур агробізнесу, ринку сільгосппродукції, споживання,
розвитку сільських громад і т.д.).
2. Предмет і методи аграрної політики
При
розробці аграрної політики вкрай важливо враховувати:
– Відносини,
що виникають з приводу володіння, розпорядження та користування землею та
іншими факторами сільськогосподарського виробництва;
– Попит
та пропозиція на матеріально-технічні ресурси, сільськогосподарську продукцію,
сировину і продовольство;
– Стан
інфраструктури ринку;
– Співвідношення
цін на продукцію сільського господарства та промисловості;
– Співвідношення
доходів сільськогосподарських товаровиробників та інших груп населення;
– Розвиток
виробничої та соціальної інфраструктури на селі;
– Необхідність
забезпечення фізичної та економічної доступності продовольства для основних
соціально – демографічних і територіальних груп населення.
Предмет
аграрної політики – це ті сторони соціально – економічних відносин в АПК, які
не можуть бути відрегульовані механізмами ринкової економіки і вимагають для
свого рішення участі держави.
Методи
аграрної політики – це прийоми (інструменти) державного регулювання економіки
АПК.
Завданнями
державного регулювання АПК є:
– Стабілізація
і розвиток агропромислового виробництва;
– Забезпечення
продовольчої безпеки країни;
– Формування
та регулювання ринків сільськогосподарської продукції, сировини і
продовольства;
– Поліпшення
продовольчого забезпечення населення;
– Підтримка
економічного паритету між сільським господарством та іншими галузями економіки;
– Зближення
рівнів доходів працівників сільського господарства та інших галузей економіки;
– Захист
вітчизняних товаровиробників.
За
способом функціонування розрізняють методи прямого і непрямого впливу на
аграрну економіку.
Методи
прямого впливу припускають таке регулювання, при якому суб’єкти економіки
змушені приймати рішення, засновані не на самостійному економічному виборі, а
на приписах держави. Як приклад можуть бути названі зміни в податковому
законодавстві, всі можливі адміністративні обмеження у сфері контролю якості
продовольства і т.д.
Методи
прямого впливу часто бувають найбільш ефективними завдяки оперативному
досягненню економічного результату. Проте у них є серйозні недоліки, пов’язані
зі створенням перешкод у ринковому процесі.
Методи
непрямого впливу виявляються в тому, що держава прямо не впливає на прийняті
суб’єктами економіки рішення, але створює передумови до того, щоб при
самостійному виборі суб’єкти віддавали перевагу тим варіантам економічних
рішень, які відповідають цілям економічної та аграрної політики. Переваги даних
методів полягають у тому, що вони не порушують ринкову ситуацію, стан
динамічної рівноваги.
3. Групи інтересів в аграрній політиці
Аграрна
політика, як і політика в цілому, визначається різноманіттям суспільних,
групових і приватних інтересів.
Носії
інтересів – це вітчизняні товаровиробники та споживачі сільськогосподарської
продукції, сировини і продовольства. Вони являють собою досить складну групу
суб’єктів ринкових відносин, у якій можливі певні суперечності.
Виразники
інтересів також досить складна і суперечлива група, що включає в себе політичні
партії, громадські та професійні об’єднання.
Групи
виразників інтересів не випадково називають групами тиску. У них є ще й третє
найменування – лобіюють організації.
Лобізм-це
повсюдна світова практика, яка, безумовно, потребує законодавчого регулювання.
Лобіюють
організації, як правило, встановлюють тісні відносини з таким впливовим у
громадському «класом», як державна бюрократія.
Бюрократія
– це шар службовців – професіоналів, які беруть безпосередню участь у підготовці,
реалізації та контролі за ходом реалізації рішень, прийнятих начальницьким
суб’єктом. Бюрократія – впливовий прошарок суспільства.
Політики
виступають першими у ряді суб’єктів, що формують аграрну політику держави.
Політики і бюрократія прагнуть до підтримки агропродовольчого сектора в
очікуванні політичних та громадських дивідендів.
З
суспільно-політичних організацій найбільш впливовими у сфері аграрної політики
Агропромисловий союз в Росії, утворені в 1997 році за ініціативою з місць на
базі колишнього Аграрного союзу. Основна його мета – представлення та захист
інтересів сільських товаровиробників в органах державної влади та місцевого
самоврядування всіх рівнів, господарських та громадських організаціях.
В
кінці 80-х років була створена АККОР – Асоціація селянських (фермерських)
господарств і сільськогосподарських кооперативів Росії. Поряд з
агропромислового союзом АККОР бере участь у підписанні щорічних угод з Урядом.
У
Російській Федерації першим лобістом інтересів сільського господарства в Уряді
перед особою Міністерства фінансів РФ та Міністерства економічного розвитку і
торгівлі РФ виступає Міністерство сільського господарства РФ. Воно бореться за
перерозподіл бюджетних коштів на користь реалізації своїх галузевих програм.
У
2002 році в нашій країні налічувалося понад 45 галузевих спілок АПК, 36 з яких
входили до Асоціації спілок АПК Росії. Відмінною рисою галузевих союзів АПК є
те, що в них представлені в основному переробники, харчовики та трейдери.
Один
з перших і найбільш вдалих союзів – союз цукровиробників Росії. Створений у
1996 році кількома великими цукровими торговцями і регіональними асоціаціями
цукрових заводів. Головну свою задачу Союз бачить у встановленні режиму
найбільшого сприяння переробникам цукру Росії.
Іншим
великим і найпершим союзом виробників став Російський зерновий союз, створений
в 1994 році. Союз здійснює моніторинг ринкової кон’юнктури. Своє завдання він
бачить у наданні впливу на процес регулювання зернового ринку в Росії.
У
листопаді 1998 року створено М«ясний союз Росії, який об»єднав м’ясопереробні
підприємства, торговельні компанії на м’ясному ринку, Ветеринарну асоціацію
Росії і т.д. Загальна чисельність Союзу – 272 підприємства. Вони представляють
72 регіону країни. Союз має дуже великі статутні цілі.
У
травні 2002 року Міністерство сільського господарства РФ ініціювало створення
загальноросійської громадської організації – Російський аграрний рух (РАР).
Його мета – бути виразником і захисником інтересів мільйонів трудівників села
та агропромислового комплексу. На думку деяких політиків, поява організації,
створеної міністерської номенклатурою, може призвести до дестабілізації в
аграрному русі.
4. Об«єкти, суб»єкти та структурні елементи аграрної політики
Аграрна
політика як єдине ціле складається з ряду взаємопов’язаний їх частин, або
структурних елементів: сільськогосподарської, агропромисловій, продовольчої та
зовнішньоекономічної аграрної політики. Кожному структурному елементу аграрної
політики відповідає свої об’єкти.
Представлені
об«єкти можуть бути логічно об»єднані в таке поняття, як «ринок
сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства», існуючий незалежно
від того, реалізується певна аграрна політика чи ні. Впливаючи на різні групи
учасників ринкових відносин, держава впливає цим на ринкову ситуацію. Держава
може підтримувати як пріоритетної галузі як сільськогосподарське виробництво,
так і переробку або споживання.
Підприємства
та організації агропромислового комплексу – тільки частина об’єктів аграрної
політики. Вони забезпечують виробництво ресурсів для села, виробництво і
переробку сільськогосподарської продукції.
Основним
об’єктом державної підтримки виступає, як правило, сільськогосподарський
товаровиробник. Однак і інші об’єкти, наприклад малозабезпечені верстви
населення, не залишаються без належної уваги.
У
Росії винятковою турботою держави є забезпечення продовольством населення
районів, що знаходяться в зонах вічної мерзлоти і Крайньої Півночі. На даних
територіях сільськогосподарське виробництво практично неможливо або має обмежені
перспективи. Завезення продовольства на комерційній основі часом вкрай занадто
дорогий і не вигідний для бізнесу, тож державі доводиться вирішувати цю
проблему.
До
суб’єктів аграрної політики ставляться державні і громадські інститути, які
приймають і реалізують агрополітичні рішення або роблять вплив на їх розробку.
Право
приймати рішення з питань політики належить вищим посадовим особам та
відповідним структурам законодавчої і виконавчої гілок влади держави. Вони
також здійснюють контроль за виконання прийнятих рішень. Саме виконання
забезпечується галузевими відомствами та установами держави. Особливість Росії
як федеративної держави полягає в тому, що країна потребує чіткого правового
розмежування предметів ведення і повноважень на рівні федеральних, регіональних
і муніципальних структур господарського управління. Разом з тим мету, завдання
та принципи політики, по можливості, повинні бути єдиними.
Державне
регулювання АПК покликане не підміняти собою ринковий механізм, а забезпечувати
умови для ефективного розвитку об’єктів регулювання, одночасно виступають в
якості суб’єктів ринку.
Недержавні
суб’єкти аграрної політики за ступенем політичної активності і претензіям на «входження
у владу» можна умовно розділити на три великі групи:
•
Політичні партії;
•
Суспільно-політичні організації;
•
Громадські організації.
Особливо
необхідно відзначити роль аграрної науки в якості суб’єкта аграрної політики.
Як правило, у всіх країнах аграрна наука розвивається на державних
науково-дослідних установ і університетів. На основі бюджетного фінансування
наука отримує як би «державне замовлення» на проведення певних досліджень.
Разом з тим вкрай важливо, щоб наука залишалася вірна принципам об’єктивності
та неупередженості і не була «ангажована» як владою, так і її опонентами.
Розробка
аграрної політики повинна здійснюватися на основі наукових досліджень, щоб її
по праву можна було б назвати науковою. Тобто основу аграрної політики в
обов’язковому порядку повинен бути покладений принцип науковості.
Говорячи
про суб’єктів аграрної політики, не можна обійти увагою і засобом масової
інформації, багато в чому формують громадські думки, відповідні відносини до
тих чи інших програм, дією, рішенням влади, політичних партій, політиків і т.д.
Не можна також скидати з рахунків і потенціал конструктивної критики, яка
реалізується через ЗМІ.


Висновок
Нормальний
розвиток суспільства можливе тільки на основі тісної та гармонійної взаємодії
основних сфер життєдіяльності – політичної, економічної, соціальної та
духовної.
Складність
економічної політики полягає в тому, що на шляху до досягнення певної мети вона
зачіпає численні господарські сфери: фінанси, кредит, грошовий обіг, податкову
систему, промисловість, сільське господарство, зовнішню торгівлю та ін.
В
рамках кожної сфери економічна політика конкретизується і реалізується як
фінансово-кредитна, податкова, бюджетна, структурна, зовнішньоекономічна,
промислова, аграрна і т.д.
Аграрна
політика – складова частина економічної та загальної політики держави.
Формується аграрна політика в тісному зв’язку з іншими складовими політики – зовнішньоторговельної,
промислової, екологічної, соціальної і т.д.
Аграрна
політика, як і політика в цілому, визначається різноманіттям суспільних,
групових і приватних інтересів.
держава аграрний економічний політика


Список літератури
1) Аграрна політика
(Захід, Східна Європа, Росія). Ч. 1, 2: оглядово. Інформ / Под ред. В.І.
Назаренко. – М: ВНДІТЕ Іагропром, 2000 р.
2) Аграрна політика.
Курс лекцій / За ред. В.І. Новічкова. – М: Союз, 1997. – 275 с.
3) Кіршке Д. Міжнародна
аграрна економіка та аграрна політика / / Міжнародний сільськогосподарський
журнал. – 2000 р. – №6. – С. 5–13.
4) Концепція аграрної
політики Російської Федерації (проект). – М: ВНІІЕСХ, 1999 р.
5) Милосердов В.В.,
Милосердов К.В. Аграрна політика Росії-М.: 2002 р.
6) Новачків В.І.
Аграрна політика: предмет, завдання, методологія: Навчальний посібник. – Саратовський
університет, 2000 р. – 20 с.
7) Новачків В.І.,
Калашніков І.Б., Новічкова В.І. Аграрна політика: Навчальний посібник, 2001 г.
— С. 10
8) Сєрова Є.В. Аграрна
політика. – М.: ВШЕ, 1999 р.
9) Зінченко О.П. Аграрна
політика – М «Колос», 2004 р.