КИЇВСЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ім.
ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Інститут
післядипломної освіти
КОНТРОЛЬНА
РОБОТА
ЕКОЛОГІЧНА
ПСИХОЛОГІЯ
НА
ТЕМУ:
Екологічні
проблеми сучасного суспільства
Робота студента групи 210/32
Покотило
м.
Київ 2011



ЗМІСТ
ВСТУП
ФІЛОСОФІЯ
ЕКОЛОГІЧНИХ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА ТА Діалектика
взаємодії суспільства з навколишнім середовищем
Суперечливість
сучасного природокористування. Генеза екологічних проблем суспільства (криза)
Основні
екологічні проблеми сучасного суспільства
Висновок
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ
ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Змістовні
орієнтири нашого життя забезпечує філософія, а нашій культурі — самопізнання.
Справедливо, що істинна філософія є духовною квінтесенцією епохи, живою душею
культури. Звичайно, соціальні джерела і соціальне значення філософських вчень
залежать від тих соціальних форм, що викликають їх до життя. Хоч всесвітня
філософія, по суті, обертається навколо “вічних” проблем — до їх числа належить
і проблема взаємовідносин Людини і Природи, яка в нинішній момент історії
суспільства набула, на жаль, трагічного звучання.
Серед численних
соціально значущих проблем сьогодення головне місце зайняла проблема виживання
Людства і всього живого на Землі. Людському буттю загрожує самознищення. І ця
обставина, як і екологічні, науково-технічні і інші моменти, неодноразово
інтерпретувалися мислителями самих різних світоглядних орієнтацій. Людина стала
сама для себе ахіллесовою п’ятою[1], вона — точка відліку, «в
ньому всі початки і кінці» (Президент Римського клубу А. Печчеї).
Ті негативні для
природи і самої людини наслідки антропогенної діяльності, що виявились в
останні роки, примушують пильніше вдивитися в систему екологічних
взаємовідносин, замислитися над проблемою їх гармонізації. Чому мова повинна
йти саме про гармонію людини з природою, і недостатньо говорити, наприклад,
тільки про їх єдність? Справа в тому, що внаслідок своєї об’єктивної
діалектичності суперечлива єдність людини з природою має місце і на тих етапах
їх взаємовідносин, коли ці відносини загострені, як, наприклад, зараз. Разом з
тим потреба виходу з справжнього кризового стану викликає необхідність
становлення особливої форми єдності людини і природи, яка і забезпечила б це.
Такою і є гармонія людини з природою.
Таким чином, і екологічні
потреби також давні, як і потреби людини в їжі, одягу, житлі і т. д. На протязі
всієї попередньої історії їх задоволення відбувалося автоматично і люди були
переконані, що повітрям, водою і грунтом вони забезпечені в достатку на всі
часи.
Сьогодні зрозуміло,
що здорове навколишнє середовище є основою не тільки матеріального статку, а й
психологічного, духовного. Було б великою помилкою вважати, наче з екологічними
проблемами суспільства можна впоратися за допомогою лише економічних чинників.
Екологічна криза зумовлена рухом нашої технократичної цивілізації до конкретних
цінностей і категорій, без коректування яких не можна здійснювати радикальних
змін. При переорієнтації категорій поняття природи повинне стати центральним,
так що саме відношення людини до природи буде інакшим, ніж було до цього.
Важливо розуміти і прийняти нові ціннісні орієнтири, смислові установки,
створити новий образ людини — в противагу «людино споживачу» людини гуманної по
відношенню до самого себе і природи. Без цієї глобальної філософської
перебудови відносин в системі “Людина — Природа” всі заходи економічного,
екологічного, науково-технічного характеру будуть мати лише приватне значення і
не зможуть стати скільки-небудь серйозною перешкодою на шляху екологічної катастрофи,
що насувається: або людина і її суспільство змінитися, або зникне з лиця Землі.



ФІЛОСОФІЯ
ЕКОЛОГІЧНИХ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА та
Діалектика взаємодії суспільства з навколишнім середовищем
Екологічні проблеми
сучасного суспільства не вичерпуються науково-екологічними або соціопрактичним
аспектами, включаючи психологічні, а є більш широкими — філософсько-світоглядними.
І йдеться про те, що ставлення людини до довкілля пов’язане з формуванням нових
світоглядних орієнтацій і має виходити з самоцінності всього живого.
Очевидно, що
людина розвивається відповідно зі своєю природою. І в умовах технологізації
людської життєдіяльності внутрішні особистісні потреби змінюються такими їх
типами, що по суті неадекватні природі і орієнтації духовного світу людини.
Е.Фромм[2] розглядає таке порушення
людської природності через форми існування людини, доходячи висновку, що в
техногенному суспільстві потреба існувати “за принципом буття” витісняється
існуванням “за типом володіння”. Так утворюється «друга природа людини».
Екологоорієнтований
світогляд вимагає змін ставлення людини до природи і до себе самої, як її
частини в аспекті коеволюції природи і людини. Це не означає відмови від впливу
на довкілля, але оптимальне управління екологічною ситуацією передбачає
регулюючі впливи людини на природу на науково-теоретичному і технологічному
рівнях[3]. Багатоманітність
підходів осмислення сучасних екологічних проблем суспільства обумовлюють
потребу створення загальної філософії екології взагалі. Причому, розуміння
загроз екологічних катастроф в філософії екологічних проблем має доповнюватись
практикою їх передбачення з огляду на психологію буття суспільства. І особливий
статус такої екологічної психології пов’язаний з інтегральним характером цих
проблем, — людина джерело всіх гараздів та бід.[4]
Діалектика
взаємодії суспільства з навколишнім середовищем
Глибинною
причиною екологічних проблем суспільства є насамперед дисбаланс між різними
формами людської раціональності. Бо деякі її форми, особливо технічна
раціональність, розвиваються досить швидко, тоді як інші, які традиційно
називають мудрістю, регресують. Невідповідність між цільовою і ціннісною формою
раціональності, між владою і мудрістю і є причиною екологічних проблем
суспільства. І якщо, прийняти подібність екології як науки про дім і “ідеальної
домівки людства” — сукупності буття як предметом екологічної психології,
зрозуміло, що загроза руйнування нашого планетарного дому призведе і до
руйнування дому ідеального. Отже, тільки відновлення “ідеальної будівлі”, яка б
поєднувала автономію розуму із самодовільною гідністю природи, допоможе людині
зберегти планетний дім для свого власного життя та володіння ним.[5]
Каталізатором
екологічних проблем суспільства стало безпрецедентне за масштабами й темпами
нарощування природо-трансформаційних процесів. Антропотехногенна діяльність
людства набула таких розмірів, які дорівнюють глобальним природним та
біогеохімічним явищам в екосфері, а інколи й перевищують їх.
Застосовуючи
знаряддя праці, послідовно та цілеспрямовано трансформуючи природні ресурси в
необхідні споживчі блага у процесі виробництва, людина стверджує себе як
соціальна особа, що протистоїть природі. Ії залежність від довкілля набуває
нових форм, а суперечливий характер взаємовідносин із природою стає дедалі
помітнішим. Чим повніше та глибше людина перетворює природу в процесі трудової
діяльності, тим вищого рівня розвитку досягають її продуктивні сили і знання
природних закономірностей. І водночас тим складнішими та суперечливішими стають
її взаємовідносини з навколишнім середовищем.
З іншого боку,
природа протистоїть людині як своєрідна система зі своїми внутрішніми законами,
екологічними взаємозв’язками та взаємозалежностями, продуктивністю, здатністю
до самовідновлення та саморозвитку, динамікою біосферних явищ. Однак людська
діяльність найчастіше здійснюється всупереч закономірностям функціонування
багатоаспектних екологічних відносин, оскільки практичні суспільні завдання в
кожному випадку мають цільовий та однобічний характер, що, зрештою, призводить
до небажаних змін у навколишньому середовищі.
Отже, взаємодія
суспільства і природи розгортається за принципом зворотного зв’язку, зумовлюючи
істотні зміни взаємодіючих сторін аж до якісного їх перетворення. Об’єктивний
діалектично-суперечливий процес взаємодії природи та суспільства виступає як
процес розвитку природних і штучно створених людиною продуктивних сил.
Остаточне підпорядкування природних продуктивних сил суспільним, а відтак і
загострення суперечностей (аж до антагонізму) між людиною та навколишнім
середовищем відбуваються на етапі промислової, а згодом науково-технічної
революції.
Науково-технічний
прогрес, поглиблюючи і просторово розширюючи соціалізацію природи, вносить
постійні суперечності в діалектику взаємодії соціального та природного в
системі «суспільство(виробництво) — навколишнє середовище», інколи порушуючи не
лише структурну, а й генетичну визначеність соціального природним.
У процесі
природокористування між людьми об’єктивно виникають економічні відносини щодо
привласнення, використання, розподілу й відтворення елементів навколишнього
середовища, які надають соціальної спрямованості процесам обміну речовин між
суспільством і природою. Таким чином, взаємодія людини з природою набирає
суспільної форми, залучається до системи виробничих відносин. Очевидно, що саме
виробничі відносини як соціально-економічна форма розвитку продуктивних сил є
тією суспільною оболонкою, де, власне, й здійснюється техніко-технологічна
взаємодія суспільства з природою — взаємодія, яка конституює поняття
«природокористування ».
Одна з наріжних
особливостей відносин природокористування полягає в тому, що вони детерміновані
як законами розвитку системи виробничих відносин, так і закономірностями
природи за домінуючої ролі перших. Водночас взаємодія суспільства з біосферою
визначається закономірностями діалектичного зв’язку продуктивних сил і
виробничих відносин конкретного способу виробництва, оскільки відносини
природокористування органічно входять до системи взаємозв’язків між
продуктивними силами та виробничими відносинами. Саме це має важливе значення
для розуміння суті сучасної екологічної кризи та нагальної необхідності
переведення економіки будь-якої країни на модель сталого розвитку.
Взаємодію
суспільства і навколишнього середовища слід розглядати насамперед як систему
ієрархічно підпорядкованих суперечностей. Граничним ступенем антагоністичного
руху суперечностей взаємовідносин суспільства і природи є екологічна криза.
Суперечливість сучасного природокористування. Генеза екологічних
проблем суспільства (криза)
екологічна забруднення атмосфера природокористування
Основні чинники
виникнення екологічної кризи: переважно екстенсивний, природомарнотратний
розвиток економіки із застосуванням екологонебезпечних технологій призвів,
зрештою, до надзвичайного загострення взаємовідносин між природою та
суспільством. Можливості біосфери забезпечувати зростаючі людські потреби у
природних благах, знешкоджувати й асимілювати величезні обсяги забруднюючих
речовин і відновлювати екологічний потенціал нині перебувають на межі
цілковитого вичерпання. Природні продуктивні сили, по-перше, у дедалі більших
масштабах використовуються задля отримання споживчих благ, а по-друге —
прискореними темпами руйнуються та деградують. Звідси виникає суперечність між
високим рівнем розвитку соціальних продуктивних сил та екологічним станом
природного середовища, яке перманентно погіршується. При цьому
соціально-економічна система поки що неспроможна створити адекватні форми і
способи розв’язання цієї суперечності, що й зумовило накопичення негативних
екологічних наслідків.
Отже, екологічна
криза — це такий стан взаємовідносин суспільства з природою, який
характеризується невідповідністю розвитку продуктивних сил і виробничих та
інституційних відносин даного способу виробництва ресурсно-екологічним
можливостям біосфери. Іншими словами, екологічна криза виникає там і тоді, де і
коли напрями розвитку продуктивних сил, методи природокористування, наявні
виробничі відносини та відносини надбудови того чи іншого способу виробництва
призводять до антагоністичних суперечностей із навколишнім середовищем, які
адекватно і вчасно не розв’язуються. Тому і теоретично, і практично зовсім
неправомірно підходити до вирішення екологічних та економічних проблем
відокремлено, розриваючи «генетичний» зв’язок процесів їх появи і зняття.
Слід зазначити,
що гносеологічно екологічну кризу правомірно розглядати в широкому та вузькому
розумінні. У вузькому (власному) розумінні екологічна криза — це виснаження і
деградація природних продуктивних сил, істотне погіршення якості навколишнього
середовища, екологічних умов життя та економічної діяльності, в широкому
розумінні екологічна криза означає кризу суспільних відносин
природокористування взагалі.
Безперечно, що
внутрішніми причинами розгортання сучасної екологічної кризи слід вважати саме
суперечності взаємовідносин суспільства з довкіллям. Умовно їх можна об’єднати
в чотири групи:
суперечності,
зумовлені розвитком продуктивних сил;
суперечності, які
виникли внаслідок обмеженості організаційних та виробничих відносин;
суперечності,
викликані впливом наявних форм суспільної свідомості;
суперечності,
породжені невідповідністю законів розвитку суспільства законам функціонування
біосфери.
До речі, глибинну
основу загострення екологічної кризи становлять суперечності другої групи,
серед яких чільне місце посідає антагонізм між загальноекономічним призначенням
природи та загальнолюдськими потребами в її раціональному використанні, з
одного боку, та обмеженими соціально-економічними функціями, які їй
нав’язуються домінуючими виробничими відносинами, з іншого. Крім того,
антагонізм між якісно новим характером і масштабами впливу людства на природноресурсовий
потенціал та неадекватністю соціальних форм організації відносин
природокористування також поглиблює екологічну кризу. Вивчення внутрішніх
причин поглиблення екологічної кризи зовсім не зменшує ролі безпосередніх
чинників впливу на природу у формуванні сучасних суперечностей
природокористування. Не будучи прямими джерелами виникнення цих суперечностей,
вони, однак, є своєрідними каталізаторами, які сприяють визріванню
протилежностей та їхньому рухові аж до загострення.
До основних
чинників посилення екологічної кризи слід віднести:
кількісне та
якісне нарощування суспільних продуктивних сил;
розвиток
науково-технічного прогресу без урахування екологічних вимог та обмежень;
панування моделі
ресурсомісткого, еколого-деструктивного економічного зростання з орієнтацією на
збільшення обсягів споживання матеріальних благ;
зростання
чисельності народонаселення (демографічний «вибух»);
стихійну
антиекологічну урбанізацію (еколого-урбанізаційну кризу); мілітаризацію національних
економік, нарощування діяльності військово-промислових комплексів.
Екологічні кризи
за своїм проявом поділяються на дві групи: які мають вибуховий характер (ядерні
аварії на ЧАЕС та ЛЕС «Трімайл-Айленд», аварії на хімічних підприємствах у містах
Уфі, Бхопалі); другу групу складають повільні за характером розгортання
екологічні кризи, що можуть розвиватися десятиліттями, доки нагромаджувані
кількісні зміни у природному середовищі не трансформуються в якісні (екокриза
Аралу та Приаралля, опустелювання землеробських регіонів).
Із часом якісне
ускладнення суперечностей природокористування, зростання їхніх просторових
масштабів, з одного боку, та посилення інтернаціоналізації господарських
зв’язків, екологічної взаємозалежності держав (виникнення транскордонних
екологічних ефектів антропотехногенної діяльності, експорт власних національних
екологічних проблем за кордон), а також зростання обсягів споживання і,
відповідно, забруднення міжнародних природних ресурсів (Світовий океан,
Антарктида, повітряний басейн, космічний простір) — з іншого, призведе до появи
й загострення глобальних екологічних суперечностей.
Ґенеза наведених
суперечностей означає виникнення вперше в історії людства залежності кожної
національної економічної системи й усього світового господарства від стану та
змін планетарних природних умов і процесів. Сучасні глобальні екологічні
суперечності по суті свідчать про гострий конфлікт між велетенською за своїми
масштабами та інтенсивністю природо-трансформаційною діяльністю людства і біосферними
процесами, їхніми асиміляційним та відтворювальним потенціалами. Нині
правомірно говорити про інтернаціоналізацію ґенези суперечностей
природокористування аж до конфліктного стану, тобто про реальну загрозу
глобальної екологічної катастрофи.
Основні екологічні проблеми сучасного суспільства
Урбанізація та її
вплив на природне середовище
Урбанізацію
неможливо розглядати без зв’язку з розвитком суспільного виробництва, зокрема
важкої індустрії, енергетики, хімічної промисловості тощо. Разом з нарощуванням
промислового потенціалу, створенням нових галузей виробництва у великих містах
зростає чисельність населення. Сучасні великі міста — це центри зосередження
багатогалузевої промисловості, розгалуженої транспортної мережі в густо
населених житлових масивах. Причому найважливішим джерелом зростання міського
населення була й все ще залишається міграція сільських жителів у міста. На неї
припадає більше половини приросту міського населення в Україні.
Сучасне місто
надає своїм жителям багато переваг економічного, соціального та суб’єктивного
характеру, а саме:
* наявність місць
роботи та можливість зміни роботи;
* зосередження
закладів науки та культури;
* забезпечення
висококваліфікованої медичної допомоги;
* можливість
створювати кращі житлові та соціально-побутові умови життя;
* розвиток
міжнародної та регіональної культури.
При цьому
з‘являються и певні небезпеки життя в урбанізованому середовищі.
Забруднення
атмосфери міст
Основними
джерелами забруднення атмосфери міста є транспорт, енергетичні системи міста та
промисловість.
У містах
зосереджена основна маса транспортних засобів. Автотранспорт дає 70% усіх
токсичних викидів в атмосферу. В міському повітрі завжди зростає обсяг оксидів
вуглецю, вуглеводнів, оксидів азоту, сажі, сірчані та свинцеві сполуки. Міста ніколи
не пристосуються до такої кількості автотранспорту.
Міста — основні
споживачі енергії. Місто споживає енергію у різних формах. Досить широко
використовується викопне паливо — кам’яне вугілля, нафтопродукти та природний
газ. Це вже само по собі визначає забруднення міст продуктами згорання. До
житлових будинків та виробничих приміщень енергія потрапляє у формі електрики,
газу, парового опалення.
Зниження якості
атмосферного повітря небезпечне для здоров’я міських мешканців. Людина за добу
вживає в середньому 25 кг повітря. Навіть, якщо відносний вміст забруднювачів в
повітрі незначний, їх сумарна кількість, яка потрапляє в організм людини при
диханні, може виявитись токсичною. Найбільш поширеною шкідливою домішкою
повітряного середовища є чадний газ. Надмірна кількість цього газу в повітрі
призводить до швидкої втомлюваності людини, головного болю, запаморочення,
ослаблення пам’яті, порушення діяльності серцево-судинної та інших систем
організму.
Специфіка
проживання в місті призводить до того, що люди 80-95% свого часу проводять в
приміщеннях (житлові будинки, метро, службові приміщення). Одним з показників
якості міського життя є повітря приміщень, яке забруднено в 100 разів більше
ніж зовні.
Інші токсичні
матеріали — олійні фарби і розчинники, килимовий клей, меблевий лак, із яких
виділяються бензол, толуол та інші речовини.
Забруднення
питної води в містах
Питна вода —
найважливіший фактор здоров’я людини. В крани міських квартир питна вода
потрапляє з річок, водосховищ, озер, з підземних глибин. Найчистіша — підземна
(особливо глибинна, артезіанська) вода. Але для великих міст цієї води не
вистачає.
У реальних умовах
вода містить органічні й мінеральні сполуки, мікро- і макроелементи, гази,
колоїдні частинки та живі мікроорганізми. Основні компоненти питної води
незмінні — гідрокарбонатні, сульфатні та солі кальцію, магнію та натрію. З
мінералів у воді є кремній, фтор, стронцій, цинк, з макроелементів залізо і
калій.
Частки ґрунту і
все, що може гнити, вносить у воду органічні сполуки, їх різноманіття
величезне. Щоб природна вода стала придатною для вживання, вона проходить
декілька стадій очищення та знезараження: механічні, фізичні, фізико-механічні,
хімічні, фізико-хімічні, біологічні, комплексні. Але проблема забезпечення людства
якісною питною водою з кожним роком ускладнюється, стає більш гострою. Склалася
ситуація, коли практично всі поверхневі, а в окремих регіонах і підземні води
за рівнем забруднення не відповідають вимогам стандарту до джерел
водопостачання. Питна вода стає активним чинником шкідливого впливу на здоров’я
і першопричин виникнення багатьох небезпечних масових інфекційних захворювань.
А внаслідок хлорування в питній воді утворюються хлорорганічні сполуки,
наприклад, кількість хлороформу перевищує в 1,5-2 рази норми, рекомендовані
ВООЗ. Окрім того, в питній воді є й інші токсичні речовини: іони важких
металів, сполуки фосфору і сірки, пестициди, нітрати, нітрити.
Шумове,
вібраційне та електромагнітне забруднення міст
Для мешканців
міста шум — справа звичайна. Досить часто людина навіть не замислюється над
його протиприродністю. В будь-якому регіоні міста шумить автотранспорт, гуркоче
трамвай, з певним шумом працює підприємство, поблизу злітають з аеродрому
літаки. В квартирах шумлять холодильники і пральні машини, в під’їздах — ліфти.
Цей перелік можна продовжити. Якщо шуму так багато в нашому житті, може
здатися, що він не шкідливий. Однак за своїм впливом на організм людини шум
більше шкідливий, ніж хімічне забруднення. За останні роки у всіх великих
містах шум збільшився на 12-15 дБ, а суб’єктивна гучність виросла в 3-4 рази.
Шум знизив продуктивність праці на 15-20%, суттєво підвищив ріст
захворюваності. Експерти вважають, що в великих містах шум скорочує життя
людини на 8-12 років.
Частота
захворювань серцево-судинної системи у людей, які живуть у зашумлених районах,
у кілька разів вища, а ішемічна хвороба серця у них трапляється утричі частіше.
Зростає також загальна захворюваність.
Особливо вражає
вплив шуму на міських жителів. Якщо на 100 тисяч сільських мешканців припадає
20-30 тих, хто погано чує, то в містах ця цифра виростає в 5 разів. За даними
статистики, жителі великих міст втрачають гостроту слуху вже з 30 років (в
нормі — в 2 рази пізніше). Під впливом шуму погіршується сон та сприйнятливість
до навчання. Діти стають більш агресивними та вередливими.
Для позначення
комплексного впливу шуму на людину медики ввели термін — «шумова хвороба».
Симптомами цієї хвороби є головний біль, нудота, дратівливість, які досить
часто супроводжуються тимчасовим зниженням слуху. До шумової хвороби схильні
більшість мешканців великих міст, які постійно отримують шумові навантаження.
Наприклад, нормативні рівні звуку в дБ для мешканців житлових кварталів повинні
становить 55 вдень і 45 вночі. Однак різні джерела техногенного шуму вносять
вагомий внесок у звукове середовище міста. У сучасних міських районах зі
значним рухом транспорту рівень шуму близький до небезпечної межі в 80 дБ.
Шум діє на
організм людини не тільки прямо й опосередковано. Шум має й інші можливості
впливу. Так, у міських умовах тривалість життя дерев коротша, ніж у сільській
місцевості. Головною причиною цього є вплив інтенсивного шуму. При дії шуму в
100 дБ рослини виживають 10 днів. При цьому швидко гинуть квіти і
уповільнюється ріст рослин.
Отже, шум
шкідливий, але чи можна зменшити його вплив на живі організми, включаючи
людину.
До негативних
фізичних чинників міста належить також вібрація. Джерелами вібрації в містах є:
рейковий транспорт, автомобільний транспорт, будівельна техніка, промислові
установки.
Зазвичай вібрація
розповсюджується від її джерела на відстань до 100 м. Найбільш потужне джерело
вібрації — залізничний транспорт. Коливання ґрунту поблизу залізниці перевищує
землетрус силою 6-7 балів. В метро інтенсивна вібрація розповсюджується на
50-70 м.
Несприятливо
впливають на організм людини і електромагнітні випромінювання промислової
частоти (50 герц) та частот радіохвильового діапазону. В помешканнях
електромагнітні поля створюють: радіоапаратура, телевізори, холодильники тощо,
що становить певну небезпеку. Якщо поруч знаходиться постійне джерело
електромагнітного випромінювання, яке працює на аналогічній (чи є кратною)
частоті, що може призвести до збільшення або зменшення нормальної частоти
роботи людського органа, то наслідком цього можуть бути головний біль,
порушення сну, перевтома, навіть загроза виникнення стенокардії. Найбільш
небезпечним випромінювання є тоді, коли людина спить.
Висновок
Екологічна
проблема поставила суспільство перед вибором подальшого шляху розвитку: чи бути
йому орієнтованим на безмежне зростання виробництва або цей ріст повинен бути
погоджений з реальними можливостями природного середовища й людського
організму, узгоджений не тільки з найближчими, але й з віддаленими цілями
соціального розвитку.
У виникненні й
розвитку екологічної кризи особлива, визначальна роль належить технічному
прогресу. По суті справи виникнення перших знарядь праці й перших технологій
привели до початку антропогенного тиску на природу й виникненню перших
спровокованих людиною екологічних катаклізмів. З розвитком техногенної
цивілізації відбувалося збільшення ризику екологічних криз та небезпека їх
наслідків.
Джерело такого явища
— сама людина, що одночасно є й природною істотою, і носієм технологічного
розвитку. Однак, незважаючи на таку «агресивність», саме технічний
прогрес може бути запорукою виходу суспільства із екологічних криз. Створення
нових технологій маловідходного, а потім і безвідхідного виробництва по
замкнутому циклу дозволить забезпечити досить високий рівень життя не порушуючи
при цьому тендітної екологічної рівноваги. Поступовий перехід до альтернативної
енергетики збереже чисте повітря, припинить катастрофічне спалювання
атмосферного кисню, усуне теплове забруднення атмосфери. І технічний прогрес,
як дволикий Янус, має дві протилежні іпостасі в картині сьогодення й
майбутнього суспільства. І тільки від колективного людського розуму, від
продуманості й злагодженості керівних урядових дій, освітніх і громадських програм
залежить, яким постане майбутнє.
Список використаної літератури
1. 
Специфика
философского знания и проблема человека в истории философии.-М.,1989.
2. 
Эрих Фромм «ИМЕТЬ ИЛИ БЫТЬ» Перевод:
Н.Войскунской, И.Каменкович, Е.Комаровой, Е.Рудневой, В.Сидоровой, Е.Фединой и
М.Хорькова,
Москва. изд. «АСТ», 2000
3. 
Моисеев Н.Н. Экология
глазами математика. М.:1988. — 368 с.
4. 
Толстоухов А.В.,
Хилько М.І. Екобезпечний розвиток: пошуки стратегам. К., 2001. — 406 с.
5. 
Кисельов М.М.,
Канак Ф.М. Національне буття серед економічних реалій. К., 1998. — 325 c.
6. 
Хесле В.
Философия и экология. М.,1994, с.7
7. 
Злобін Ю.А.,
Кочубей Н.В. Загальна екологія: Навч. посібник. — Суми: ВТД “Університетська
книга”, 2003. — 416 с.
8. 
Білявський Г.О.
та інші. Основи екологічних знань К.: Либідь, 2000. — 336 с.
9. 
Україна і світове
господарство: взаємодія на межі тисячо-літь/А.С. Філіпенко,В.С. Будкін,А.С.
Гальчинський та ін. — К.:Либідь, 2002. — 470 с.
10. 
Україна на зламі
тисячоліть: історичний екскурс, проблеми, тенденції та перспективи:
(Кол.моногр.)/ Г.В. Щокін, М.В. Попович, М.С. Кармазіна та ін.; За заг. ред.
В.Г. Щокіна, М.Ф. Головатого — К.: МАУП, 2000. — 384 с.
11. 
Голубець М.А.,
Кучерявий В.П., Генсірук С.А. та ін. Конспект лекцій з курсу «Екологія і
охорона природи». К., 1990.
12. 
Екологічна
безпека України: аналіз, оцінка та державна політика /А.Б. Качинський, Г.А.
Хміль. — К.: НІСД, 1997. — 127 с.
13. 
Кондратюк Є.М.,
Харкота Г.І. Словник-довідпик з екології. К., 1987.
14. 
Костецький В.В.
Екологія перехідного періоду: держава, право, економіка (економіко-правовий
механізм охорони навколишнього природного середовища в Україні). — К., 2001.
15. 
Кучерявий В.П.
Екологія. — Львів: Світ, 2001. — 500 с.
16. 
Ситник К.М.,
БрайонА.В., Городецкий А.В. Биосфера, экология, охрана природы. К., 1980.
17. 
Стегній О.Г.
Неурядові екологічні організації України: сучасний стан і перспективи розвитку
(за рез. нац. соціол. досл.). — К.: Наук, думка, 1996. — 111 с.
18. 
Хилько М.І.
Екологічна культура: стан та проблеми формування. — К.: Знання, 1999. — 36 с.
19. 
Экологические
движения в странах Запада / Аспекты теории и практики. — М.: Прогресе, 1990. —
258 с.