1. Нецінові
фактори, недискреційна фіскальна політика, соціальний захист
Нецінові фактори.
Слід розрізняти
нецінові фактори: 
1) сукупного
попиту та 2) сукупної пропозиції.
Загалом коливання
цін зумовлюють такі зміни в обсязі видатків покупців — домогосподарств, фірм,
держави та іноземців, що дають змогу прогнозувати зміни в реальному обсязі
національного продукту. Це означає, що підвищення цін за інших рівних умов
зменшуватиме величину попиту на реальний обсяг виробництва. Навпаки, зниження
цін збільшуватиме цю величину. Ситуацію, коли змінюється лише рівень цін, а
інші чинники залишаються сталими, можна зобразити як рух від однієї точки до
іншої по стабільній кривій сукупного попиту. Проте якщо одна або кілька умов
змінюються, то крива сукупного попиту переміщується. Ці інші умови називають
неціновими чинниками сукупного попиту. Основними неціновими чинниками сукупного
попиту є макроекономічна політика, зовнішні змінні (обсяг ВВП у зарубіжних
країнах, динаміка курсів цінних паперів та цін на нерухоме майно, світове
виробництво ключових продуктів, зокрема енергоносіїв) та сподівання споживачів
і підприємців. 
У довгостроковому
періоді крива сукупної пропозиції є вертикальною лінією. Кількість товарів і
послуг, яку в цьому періоді постачають фірми, залежить від факторів пропозиції —
кількості та якості трудових ресурсів, обсягу капіталу та рівня технології — і
не залежить від загального рівня цін. Крива довгострокової сукупної пропозиції
переміщується під впливом заходів економічної політики й економічних процесів,
що змінюють обсяг виробництва за даної природної норми безробіття, та заходів і
процесів, спрямованих на зміну природної норми безробіття. Чинники, що
викликають переміщення кривої довгострокової сукупної пропозиції, переміщують у
тому самому напрямі й криву короткострокової сукупної пропозиції. Проте остання
може переміщуватися і тоді, коли крива довгострокової сукупної пропозиції
залишається незмінною. У короткостроковому періоді кількість товарів і послуг,
що їх постачають фірми, залежить від заробітної плати і рівня цін, які було
встановлено на підставі очікувань. 
Недискреційна
фіскальна політика – автоматична фіскальна політика, при якій бюджетний дефіцит
та бюджетний надлишок виникають автоматично, внаслідок дії автоматичних
стабілізаторів економіки. Такими стабілізаторами в економіці є прогресивна
податкова система і трансфертні платежі. Зміна вказаних величин внаслідок
циклічних коливань сукупного доходу приводить до збільшення чистих податкових
надходжень у періоди зростання ВВП і до їхнього зменшення у фазі економічного
спаду. 
Автоматичні
(вмонтовані) стабілізатори – механізми ринкової економіки, що не залежать від
держави і згладжують спади і підйоми в економіці, або це механізм, який
дозволяє зменшити циклічні коливання в економіці без проведення спеціальної
економічної політики. Дія автоматичних стабілізаторів впливає на зміну обсягу
виробництва, рівня цін і ставок відсотка. Стабілізатори при зміні попиту
забезпечують більш плавну зміну випуску продукту. Дія автоматичних
стабілізаторів відбивається на розмірі циклічного дефіциту/профіциту бюджету.
Основні
автоматичні стабілізатори:
• прогресивне
оподатковування. Впливає на розмір прибутку – збільшення валового прибутку
індивіда або підприємства збільшує їхні податкові відрахування. Вплив на
прибуток контролює сукупний попит. У періоди піднесення/спаду витрати
збільшуються/знижуються більш плавно, ніж одержувані прибутки;
• соціальні виплати.
При піднесенні кількість безробітних і малозабезпечених скорочується, зменшуючи
соціальні витрати держави;
• споживання. При
зростанні доходів споживання домашніх господарств зростає, але не тією мірою,
як доход.
Зміна вказаних
величин внаслідок циклічних коливань сукупного доходу приводить до збільшення
чистих податкових надходжень у періоди зростання ВВП і до їхнього зменшення у
фазі економічного спаду.
Соціальний захист
(соціальне забезпечення) — система суспільно-економічних заходів, спрямованих
на матеріальне забезпечення населення від соціальних ризиків (хвороба,
інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття, нещасний випадок на
виробництві тощо). З макроекономічної точки зору соціальне забезпечення — це
система управління соціальними ризиками з метою компенсації шкоди, зниження або
запобігання їх дії на процес розширеного відтворення населення. Як
соціально-економічна категорія соціальне забезпечення є відносинами щодо
перерозподілу національного доходу з метою забезпечення встановлених соціальних
стандартів життя для кожної людини в умовах дії соціальних ризиків.
2. Основні функції,
які виконує Центральний банк України
Основною функцією
Національного банку є здійснення грошово-кредитної політики. Грошово-кредитна
політика являє собою визначену сукупність заходів у сфері грошового обігу та
кредиту, що спрямовані на забезпечення стабільності національної валюти,
стримування інфляційних процесів в економіці країни, регулювання економічного
зростання, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу
країни. Кредитно-грошова політика полягає в зміні грошового пропонування з
метою стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін.
Науковці
визначають стратегічні, проміжні, тактичні цілі, які переслідує центральний
банк, розробляючи монетарну політику. Стратегічними цілями монетарної політики
центробанку є кінцеві цілі загальноекономічної політики держави — досягнення
такого зростання суспільного виробництва, за якого буде забезпечена повна
зайнятість, стійкість цін (стримування інфляції), збалансованість платіжних
відносин із зовнішнім світом. Проміжними цілями монетарної політики є
досягнення такого стану деяких ключових економічних перемінних, який сприятиме
досягненню стратегічних цілей. Тактичні цілі монетарної політики мають
короткостроковий, оперативний характер і покликані забезпечити досягнення
проміжних цілей.
Основними
економічними засобами і методами грошово-кредитної політики є регулювання
обсягу грошової маси через:
— визначення та
регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків;
— процентну
політику;
— рефінансування
комерційних банків;
— управління
золотовалютними резервами;
— операції з
цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права, у
тому числі з казначейськими зобов’язаннями) на відкритому ринку;
— регулювання
імпорту та експорту капіталу;
— емісія власних
боргових зобов’язань та операції з ними.
Національний банк
установлює банкам норматив обов’язкового резервування коштів. При цьому:
— норматив обов’язкового
резервування встановлюється єдиним для банків у процентному відношенні до
загальної суми залучених банком коштів в національній та іноземній валютах;
— для різних
видів зобов«язань можуть установлюватися різні нормативи обов»язкового
резервування;
— рішення про
підвищення нормативу обов’язкового резервування набирає чинності не раніше ніж
через 10 днів після його опублікування.
Національний банк
встановлює порядок визначення облікової, ломбардної та інших процентних ставок
за своїми операціями.
Національний банк
забезпечує управління золотовалютними резервами держави, здійснюючи валютні
інтервенції шляхом купівлі-продажу валютних цінностей на валютних ринках з
метою впливу на курс національної валюти щодо іноземних валют і на загальний
попит та пропозицію грошей в Україні.
Національний банк
відповідно до законодавства України про зовнішньоекономічну діяльність та
систему валютного регулювання і валютного контролю регулює імпорт та експорт
капіталу.
Розробка основних
засад грошово-кредитної політики статтею 100 Конституції України покладена на
Раду Національного банку України, яка повинна також здійснювати контроль за її
проведенням. У Законі України «Про Національний банк України» (стаття 9)
регламентуються основні показники, за якими здійснюється грошово-кредитна
політика. При цьому відповідно до статті 51 Закону України «Про національний
банк України» Нацбанк двічі на рік повинен надавати Президенту України та
Верховній Раді України інформацію про стан грошово-кредитного ринку в державі.
Національний банк
має виключне право на емісію, тобто випуск в обіг грошових знаків в усіх
формах.
Принципи
організації емісійних операцій:
— централізм у
проведенні емісійних операцій полягає в тому, що установи банків самостійно
розпоряджаються готівковими грошима, які надходять до їх кас, а емісію грошей
проводять лише в межах, установлених вищестоящими установами центрального
банку;
— безумовне
виконання завдань з вилучення грошей із обігу;
— своєчасне та
безперебійне задоволення обґрунтованих потреб у наявних грошах підприємств,
організацій та установ;
— складення всіма
установами банків, що здійснюють касові операції, розрахунку можливих щоденних
надходжень та видач готівкових коштів з метою попереднього визначення величини
можливої емісії;
— самостійне
вилучення грошей із обігу у випадках, коли фактична сума грошей, які
знаходиться в оборотній касі установ банків, перевищує встановлену межову суму.
До основних
інструментів регулювання грошово-кредитного ринку можна віднести:
— політику
обов’язкових резервів — з використанням уніфікованої ставки резервування
залучених коштів комерційними банками як у національній, так і в іноземній
валюті;
— процентну
політику, основою якої є використання облікової ставки Національного банку
України та процентних ставок за його операціями як базової ціни національної
валюти та одного з важелів стабілізації грошово-кредитного ринку;
— здійснення
відповідних регулюючих операцій на кредитному, валютному та фондовому ринках з
метою дотримання стабільності курсу національної валюти.
Облікова
(дисконтна) політика центрального банку заснована на переобліку або купівлі
векселів, врахованих раніше комерційними банками. При цьому центральний банк із
валюти векселя утримує дисконт, або обліковий процент, зміна якого впливає на
обсяг кредитування в країні: при його збільшенні здійснюється жорстка політика
«дорогих» грошей, при зниженні — політика «дешевих» грошей, тобто політика
кредитної рестрикції або кредитної експансії.
Відповідно до
статті 27 Закону України «Про Національний банк України», Нацбанк установлює
порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми
операціями. Таким чином, установлюючи найменшу процентну ставку в державі,
Національний банк України фактично визначає вартість грошей, позичкового
капіталу, що обертається в Україні. Згідно зі статтею 49 Закону України «Про
банки та банківську діяльність», банк не може надавати кредити під процент,
ставка якого нижча від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і
процентної ставки, що виплачується ним за депозитами. Таким чином, одержуючи
від Національного банку кредитні ресурси в процесі рефінансування, банк може
надати їх споживачам тільки за відсотком, що перевищує облікову ставку
Нацбанку. Вартість кредитних грошей усередині держави визначає вартість інвестицій,
що надходять із-за кордону. Отже, наприклад, для залучення закордонних
інвестицій Нацбанку необхідно підвищити облікову ставку. Це потягне за собою
уповільнення економічних процесів всередині країни внаслідок подорожчання
кредитних ресурсів.
Додатком до
облікової політики є ломбардна (або закладна) політика. Вона заснована на
наданні центральним банком позичок кредитним установам під забезпечення
векселів, цінних паперів та державних боргових зобов’язань.
На облікову й
ломбардну політику покладено також виконання сигнальної функції, коли кредитні
установи розглядають зниження офіційного дисконту як орієнтацію на проведення
політики кредитної експансії, а збільшення — як очікування політики кредитної
рестрикції. В Україні спостерігається поступове зниження ставок за ломбардними
кредитами та кредитами, що придбаваються банками на тендері.
Досить важливою
функцією Національного банку є здійснення банківського регулювання. У юридичній
літературі існують різні погляди на правову природу та види банківського
регулювання, що здійснюється центральним банком держави.
Так, на думку
Н.Ю. Єрпильової, «банківське регулювання — це система специфічних правил
поведінки нормативного характеру, сформульованих державними органами, іншими
владними структурами, а також недержавними саморегулюючими організаціями, що
мають своєю метою обмеження банківської активності і головним чином банківських
операцій».
А.Г. Братко
включає до банківського регулювання, крім правових, банківські норми та
практику їх застосування.
Закон «Про
Національний банк України» визначає банківське регулювання як одну із функцій
Національного банку України. Вона полягає у створенні системи норм, що
регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської
діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за
порушення банківського законодавства.
Саме зазначене
визначення спростовує поширену в науці класифікацію банківського регулювання на
валютне регулювання і пруденціальне, що в сумнівній формі об’єднує різні за
своїм предметом та цілями регулюючі процеси.
Державне
регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких
формах:
I.
Адміністративне регулювання:
— реєстрація
банків і ліцензування їх діяльності;
— встановлення
вимог та обмежень щодо діяльності банків;
— застосування
санкцій адміністративного чи фінансового характеру;
— нагляд за
діяльністю банків;
— надання
рекомендацій щодо діяльності банків.
II. Індикативне
регулювання:
— встановлення
обов’язкових економічних нормативів;
— визначення норм
обов’язкових резервів для банків;
— встановлення
норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських
операцій;
— визначення
процентної політики;
— рефінансування
банків;
— установлення
кореспондентських відносин;
— управління золотовалютними
резервами, включаючи валютні інтервенції;
— операцій з
цінними паперами на відкритому ринку;
— імпорту та
експорту капіталу.
Ще однією
функцією Національного банку є здійснення банківського нагляду. Банківський
нагляд — це система контролю та активних упорядкованих дій Національного банку
України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами,
стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність,
законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення
стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів
банку.
Головна мета
банківського нагляду, як і банківського регулювання — це безпека та фінансова
стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.
Національний банк
здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами,
афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за
кордоном, банківськими об’єднаннями, представництвами та філіями іноземних
банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського
законодавства, нормативно-правових актів Національного банку та економічних
нормативів. Але при цьому Національний банк не здійснює перевірок і ревізій
фінансово-господарської діяльності зазначених осіб.
Метою
банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів
вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на
банківських рахунках.
Наглядова
діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх підрозділи,
афілійованих та споріднених осіб банків на території України та за кордоном,
установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у
частині дотримання вимог законодавства щодо здійснення банківської діяльності.
При здійсненні
банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та
їх керівників усунення порушень банківського законодавства, виконання
нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або
подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів,
довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської
діяльності.
При здійсненні
банківського нагляду Національний банк України може користуватися послугами
інших установ за окремими угодами. Національний банк України здійснює
банківський нагляд на індивідуальній та консолідованій основі і застосовує
заходи впливу за порушення вимог законодавства щодо банківської діяльності.
У серпні 1987 р.
Базельським Комітетом були опубліковані «Ключові принципи ефективного
банківського нагляду», які стали основним джерелом рекомендації для розробки
законодавства про банківський нагляд провідних країн. У жовтні 1997 р. принципи
із правками та доопрацюваннями було затверджено на щорічних зборах Міжнародного
валютного фонду та Світового банку. Документ дістав назву Базельських принципів
ефективного банківського нагляду.
Банківський
нагляд у широкому розумінні включає в себе власне нагляд за банками, що
називається дистанційним або документальним, та інспектування (інспекційні
перевірки на місцях). Дистанційний контроль включає в себе перевірку звітності,
яку надають банки. Він дозволяє передбачити проблеми, які можуть вплинути на
платоспроможність та ліквідність банків і призвести до їх банкрутства. Інспекційні
перевірки на місцях дають можливість перевірити ступінь достовірності
інформації, яку передають банки наглядовим органам та сформувати максимально
точну уяву про фінансовий стан банку, якість його менеджменту.
Контроль за
діяльністю банків здійснюється передусім у формі перевірок інспекторами
Національного банку України. Перевірки здійснюються з метою визначення рівня
безпеки і стабільності операцій банку, достовірності звітності банку і
дотримання банком законодавства України про банки і банківську діяльність, а
також нормативно-правових актів Національного банку України відповідно до
плану, затвердженого Національним банком України.
Планова перевірка
здійснюється не частіше ніж один раз на рік. Про проведення планової перевірки
Національний банк України зобов’язаний повідомити банк не пізніше, ніж за 10
днів до її початку.
Банки зобов’язані
забезпечити інспекторам Національного банку України та іншим уповноваженим ним
особам вільний доступ до всіх документів та інформації з дотриманням
встановлених законодавством правил, а при перевірці на місці — можливість
вільного доступу в робочий час у всі приміщення банку.
Національний банк
України може прийняти рішення про проведення позапланової перевірки банку за
наявності обгрунтованих підстав. Таке рішення має бути підписане Головою
Національного банку України або уповноваженою ним особою.
Для здійснення
своїх повноважень щодо нагляду Національний банк України має право безоплатно
одержувати від банків інформацію про їх діяльність та пояснення з окремих
питань діяльності банку.
У ході перевірки
банку Національний банк України має право перевіряти будь-яку звітність
афілійованої особи банку щодо взаємовідносин з банком з метою визначення впливу
відносин з афілійованою особою на стан банку.
Національний банк
України також має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою
діяльністю Національного банку України, з метою дотримання законодавства щодо
банківської діяльності. При здійсненні перевірки Національний банк України має
право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для
здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов’язані подавати Національному
банку України затребувану інформацію у визначений ним строк.
До осіб, які
можуть бути об’єктом перевірки Національного банку України, відносяться:
— власник
істотної участі в банку, якщо Національний банк України вважає, що він не
відповідає вимогам, установленим законодавством щодо істотної участі, або
негативно впливає на фінансову безпеку і стабільність банку;
— особа, що
придбала істотну участь у банку без письмового дозволу Національного банку
України.
Об’єктом
перевірки Національного банку України може бути також особа, щодо якої є
достовірна інформація про здійснення цією особою банківської діяльності без
банківської ліцензії.
У разі порушення
банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки Національного
банку України, вимог законодавства, або здійснення банками ризикових операцій,
які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний
банк України адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу,
до яких відносяться:
1) письмове
застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для
виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, обмеження
невиправдано високих процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи
відчуження неефективних інвестицій;
2) скликання
загальних зборів учасників, спостережної ради банку, правління (ради
директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення банку або
плану його реорганізації;
3) укладення
письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов’язується
вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;
4) видати
розпорядження щодо:
а) зупинення
виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;
б) встановлення
для банку підвищених економічних нормативів;
в) підвищення
резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами;
г) обмеження,
зупинення чи припинення здійснення банком окремих видів операцій з високим
рівнем ризику;
д) заборони
надавати бланкові кредити;
е) накладення
штрафів на:
— керівників
банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
— банки
відповідно до положень, затверджених Правлінням Національного банку України,
але в розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного
фонду;
є) тимчасової, до
усунення порушення, заборони власнику істотної участі в банку використовувати
право голосу придбаних акцій (паїв) у разі грубого чи систематичного порушення
ним вимог законодавства;
ж) тимчасового,
до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади в разі
грубого чи систематичного порушення цією особою вимог законодавства;
з) реорганізації
банку;
и) призначення
тимчасової адміністрації.
У разі порушення
чинного законодавства, що спричинило значну втрату активів або доходів і
настанні ознак неплатоспроможності банку, Національний банк України має право
відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку.
Якщо в діях
керівника банку або фізичної особи чи представника юридичної особи — власника
істотної участі, якій пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочину, не
встановлено складу злочину, але має місце порушення вимог банківського
законодавства, або якщо таку особу визнано винною у вчиненні корисливого
злочину із призначенням покарання без позбавлення волі, Національний банк
України має право видати банку розпорядження про звільнення такої особи з
посади або заборону користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв).
Особу, яку на
підставі розпорядження Національного банку України було відсторонено від
посади, або якій тимчасово заборонено користуватися правом голосу придбаних
акцій (паїв), може бути поновлено на посаді або відновлено у використанні права
голосу придбаних акцій (паїв) лише на підставі попереднього дозволу
Національного банку України.
Рішення
Національного банку України щодо призначення тимчасової адміністрації є
виконавчим документом.
До керівників та
службових осіб банку, фізичних осіб — власників істотної участі накладаються
штрафи в порядку, передбаченому Кодексом України про адміністративні
правопорушення.
3. Тестові
завдання
1.       Відрахування
на основний капітал — це:
A) чисті
інвестиції
Б) чисті іноземні
інвестиції
B) амортизація
Г) фонди, що не
можуть бути використані для закупки споживчих товарів
Відповідь:
B) амортизація
2. Дефіцит
державного бюджету може фінансуватися за рахунок:
прибутків ділових
підприємств
Б) доходів
домогосподарств
додаткової емісії
грошей
Г) золотовалютних
резервів країни 
Д) усі твердження
неправдиві
Відповідь:
Д) усі твердження
неправдиві
3. Валютний курс —
це:
A) співвідношення
купівельної спроможності двох або більше валют відносно певного набору товарів
і послуг
Б) здатність
валюти вільно обмінюватися на національні грошові одиниці інших країн
B) офіційне
зниження встановленої вартості валюти
Г) грошова
одиниця даної країни, яка використовується в міжнародних розрахунках з іншими
країнами
Д) ціна грошової
одиниці однієї країни виражена в грошовій одиниці іншої країни 
Відповідь:
Д) ціна грошової
одиниці однієї країни виражена в грошовій одиниці іншої країни
4. Задачі
1. За прогнозними
даними у 2007 р. номінальний ВВП країни становитиме 180 млрд. євро, індекс цін
120%. Розрахуйте очікувані темпи зростання реального ВВП і темпи інфляції у
2007 р., якщо відомо, що у базовому році номінальний ВВП становив 150 млрд. євро,
а індекс цін — 110%.
Відповідь:
Темп зростання
реального ВВП = реальний ВВП 2007 р./реальний ВВП базового року*100%
Реальний ВВП = номінальний
ВВП/індекс цін
Отже:
Реальний ВВП 2007
р. =180/1,2=150 млрд. євро
Реальний ВВП
базового року =150/1,1=136,36 млрд. євро
Темп зростання
реального ВВП=150/136,36*100%=110,0%
Темп інфляції = індекс
цін 2007 р./індекс цін базового року*100%
Отже:
Темп інфляції = 120/110*100%=109,1%
2. Темп приросту
національно продукту становить 2%, а частка капіталу у національному продукті —
0,2. Нехай кількість робочої сили зросла на 1%, а обсяг капіталу на 3%. Обчисліть
«залишок Солоу».
Відповідь:
DУ/У = DА/А+a*(DК/К)+(1-a)*(DL/L)
Тоді 
DА/А = DУ/У-a*(DК/К)-(1-a)*(DL/L)
Отже, 
DА/А = 2-0,2*3-(1-0,2)*1=2-0,6-0,8=0,6%
Список
використаних джерел
1.    
Долан Э.Дж.
Макроэкономика. Пер. с англ. — СПб.: Литера плюс, 1994. — 447 с.
2.    
Макконнелл
К.Р., Брю С.Л. Экономикс: Принципы, проблемы и политика.: В 2-х томах. Перевод
с английского 11-го издания. — М.: Республика, 1992.–Т. 1. — 399 с.
3.    
Макроекономіка:
Підручник. / А.Г. Савченко, Г.О. Пухтаєвич, О.М. Тітьонко та ін.; за ред. А.Г.
Савченка. – К.: Либідь, 1995. – 208 с.
4.    
Манків
Н.Г. Макроекономіка. – К.: Основи, 2000. – 531 с. 
5.    
Микроэкономика.
Макроэкономика.: Учеб. пособие.- В 2-х томах. – С-Пб.: Изд-во Михайлова В.А. —
Т.1. — Овчинников Г.П. Микроэкономика. Макроэкономика. — 1997. — 751 с.
6.    
Мікроекономіка
і макроекономіка. У 2-х частинах: Підручник для студ. економічн. спец. закладів
освіти. — 2-е вид. / За заг. ред. С. Будаговської.- К.: Видавництво Соломії
Павличко “Основи”, 2001. — 517 с.
7.    
Панчишин
С.М. Макроекономіка: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2001. – 616 с.
8.    
Семюельсон
Пол А., Нордгауз Вільям Д. Макроекономіка /Пер. з англ. — К.: Основи, 1997. —
676 с.
9.    
Фишер С.,
Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика.- М.: Дело, 1993. — 864 с.