МІНІСТЕРСТВО
ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
РЕФЕРАТ
На
тему
«Особливості
діяльності інноваційних підприємств»
Згідно зі
Законом України «Про інноваційну діяльність» інновації –новостворені
(застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або
послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного,
комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість
виробництва і (або) соціальної сфери. Освоєння, контроль, підготовка та
обґрунтування за впровадженням інновацій є інноваційною діяльністю.
Інноваційна
діяльність, за Г. Меншом – це процес, спрямований на розроблення і реалізацію
результатів закінчених наукових досліджень і розробок або інших
науково-технічних досягнень у новий чи удосконалений продукт, реалізований на
ринку, у новий чи удосконалений технологічний процес, використовуваний у
практичній діяльності, а також зв’язані з цим додаткові наукові дослідження і
розробки .
Під
інноваційною діяльністю у Р. Фатхутдінова розуміється діяльність, спрямована на
використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень і розробок для
розширення і відновлення номенклатури і поліпшення якості продукції, що
випускається, (товарів, послуг), удосконалювання технології їхнього
виготовлення з наступним впровадженням і ефективною реалізацією на внутрішньому
і закордонному ринках (це стосується також інноваційно-інвестиційної діяльності).
На
думку Т.В. Майорової, інноваційна діяльність – це діяльність, що спрямована на
використання й комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і
зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів та послуг. Вона
включає в себе:
●
випуск та розповсюдження нових видів техніки та технологій;
●
прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;
●
реалізацію довгострокових науково-технічних програм із великими термінами
окупності витрат;
●
фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані
виробничих сил країни;
●
розроблення й впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, спрямованих на
покращення соціального стану населення, екологічної ситуації тощо . 
Термін
«інноваційна діяльність» трактується Законом України «Про
інноваційну діяльність» як діяльність, що спрямована на використання і
комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск
на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг.
 Інноваційна
діяльність включає в себе процес доведення наукової ідеї або технічного
винаходу до стадії практичного використання, що приносить дохід, а також
пов’язані з цим процесом техніко-економічні та інші зміни у соціальному
середовищі. Інноваційним підприємством визнається підприємство (об’єднання підприємств)
будь-якої форми власності, якщо більше ніж 70 відсотків обсягу його продукції
(у грошовому вимірі) за звітний податковий період є інноваційні продукти і
(або) інноваційна продукція.
Інноваційне
підприємство може функціонувати у вигляді інноваційного центру,
бізнес-інкубатора, технополісу, технопарку тощо.
Найбільш
поширеною, ефективною і особливою формою організації інноваційної діяльності є
малі інноваційні підприємства (МІП). З народногосподарської точки зору МІП є
ефективним інструментом постійного оновлення всіх елементів виробничих
процесів, забезпечення високої конкурентноздатності продукції, робіт і послуг.
Вони здатні дуже динамічно і гнучко реагувати як на зміни споживчого попиту,
так і на нові пропозиції і перспективи, які відкриваються на базі результатів
науково-дослідних і конструкторських робіт. При інноваційній діяльності вони,
як правило, не вимагають значних інвестицій і залучення істотних матеріальних,
трудових та енергетичних ресурсів.
Малі
інноваційні підприємства можуть мати різні організаційно-правові форми, вибір
яких залежить від характеру масштабів, науково-технічних напрямів та інших
особливостей здійснюваної інноваційної діяльності. Незалежно від вибраної
організаційно-правової форми підприємство може мати статус малого та
інноваційного при наявності визначених характеристичних ознак. Належність
підприємства до категорії інноваційних організацій необхідно пов’язувати з
характером здійснюваних робіт і послуг, складом реалізованої продукції, а також
характером використовуваних матеріальних і трудових ресурсів.
Основними
ознаками науково-виробничої діяльності МІП є: розробка і просування на ринки
нових продуктів і передових технологій; висока частка науково-дослідних і
конструкторських робіт для створення нових конкурентноздатних продуктів і
послуг; масштабний вплив інновацій, нових виробів і передових технологій на
прибуток МІП; висока частка інвестицій в науково-дослідний сектор і пов’язане з
ним обновлення виробництва; значна частка наукових та інженерно-технічних
робітників в загальній чисельності персоналу МІП; значна частка наукового,
лабораторного і випробувального обладнання в основних фондах МІП; високий
рівень ризику, пов’язаного із здійсненням інноваційних проектів.
Принципове
значення для діяльності МІП має належність його до категорії малих для
отримання певних податкових та інших пільг у відповідності з прийнятими
нормативними і законодавчими актами.
В
залежності від характеру поєднання науки і виробництва можна виділити МІП
наукового (розробка нових виробів і технологій), виробничого (освоєння нових
виробів і технологій) і змішаного (науково-виробничого) профілю.
З
метою забезпечення ефективного розвитку малих інноваційних підприємств важливо
виділити і охарактеризувати його слабкі і сильні сторони. З народногосподарської
точки зору найбільш повно вони проявляються при їх порівнянні з можливою
альтернативною формою інноваційної діяльності великих інноваційних підприємств.
До
сильних сторін МІП відносяться: коротка тривалість інноваційного циклу; прямі і
персональні контакти з партнерами; швидке прийняття управлінських рішень;
висока мотивація праці; низький рівень непрямих витрат; гнучка реакція на
науково-технічні досягнення; динамічна орієнтація на попит споживача;
відсутність бюрократичних структур в організації; мінімальна ієрархія в
менеджменті.
Слабкі
сторони МІП характеризують: низький професійний рівень менеджмента; незначні
можливості зовнішнього фінансування, в тому числі кредитування; обмежені
можливості диверсифікаційного профілю МІП; високий рівень ризику в
підприємницькій діяльності; незначний рівень поділу праці і спеціалізації
робочих місць; обмежені можливості задоволення масштабного попиту;
персоніфікована відповідальність за фінансові результати діяльності.
Малі
інноваційні підприємства мають в порівнянні з великими інноваційними
підприємствами досить високі шанси на підприємницький успіх при виконанні таких
умов: виконання стратегії, орієнтованої на малі ніші ринків; відсутність
жорстокої конкуренції і складних бар’єрів на ринку; невисока капіталоємність
виробництва і просування на ринок; можливості прямих контактів із споживачами;
входження в бізнес на ранніх фазах життєвого циклу інновації; можливості
багатоваріантного використання результатів виконаних розробок; відносна
стабільність економічних умов діяльності і стабільність цін на сировину,
матеріали, енергетичні та інші ресурси.
Серед
малих організаційних форм, які направлені на інтенсифікацію інноваційного
процесу, важливе значення належить венчурним, інжиніринговим і впроваджувальним
фірмам.
Венчурні
фірми, тобто «ризикові» фірми, представляють собою невеликі, але дуже гнучкі і
ефективні підприємства, які створюються з метою апробації, доопрацювання і
доведення до промислової реалізації «ризикових» інновацій. В деяких
випадках венчурні фірми є тимчасовими організаційними структурами, які
створюються під вирішення конкретної проблеми. Дані підприємства
характеризуються високою активністю, яка пояснюється прямою особистою
зацікавленістю працівників фірми і партнерів по венчурному бізнесу в успішній комерційній
реалізації розробленої ідеї, технологій, винаходів. Найбільше поширення венчури
одержали в наукоємних галузях економіки, де вони спеціалізуються на проведенні
наукових досліджень та на інженерних розробках.
Створюються
венчурні фірми на договірній основі на кошти, які одержані шляхом об’єднання,
як правило декількох юридичних чи фізичних осіб, або на кредити чи вкладення
крупних компаній та банків. Для створення венчурної фірми необхідна наявність
декількох умов: ідеї нововведення (нового виробництва, технології, послуг);
суспільної потреби в реалізації даної ідеї; підприємця, здатного на основі
такої ідеї організувати нову фірму; ризикового капіталу для фінансування цієї
фірми.
На
відміну від інших форм інвестування, інвестування у венчурний бізнес
характеризується рядом відмінних особливостей:
·         
фінансові кошти вкладаються у венчурний
бізнес без матеріального забезпечення і без гарантій, тобто інвестори йдуть на
великий ризик. У випадку невдачі вони можуть втратити значні грошові кошти.
Таке «ризикове» вкладання коштів підприємцями пояснюється їх вірою в
успіх венчурного бізнесу;
·         
обов’язкова дольова участь інвестора в
статутному капіталі фірми в прямій або непрямій формі (як правило частка не
перевищує 50%), тобто ризиковий капітал розміщується не як кредит, а у вигляді
пайового внеску в статутний капітал фірми в залежності від частки участі, яка
обумовлюється при наданні фінансових коштів. Інвестори мають право на
відповідне одержання прибутку фінансованої фірми;
·         
кошти надаються на тривалий період і на
безповоротній основі, тому в деяких випадках інвесторам доводиться чекати в
середньому 3-5 років, щоб переконатися в перспективності вкладень;
·         
активна участь інвестора в управлінні,
консультуванні і наданні ділових послуг фінансованій ним фірмі, так як він
особисто зацікавлений в успіху венчурного підприємства. Однак при цьому
інвестор не вмішується в оперативне управління фірмою.
Технопарк
являє собою науково-виробничий територіальний комплекс, до якого входять
дослідні інститути, лабораторії, експериментальні заводи з передовою
технологією, створювані на заздалегідь підготовлених територіях навколо великих
університетів з розвиненою інфраструктурою, до якої належать: лабораторні
корпуси, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інформаційно-обчислювальні
центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій,
магазини, житлово-побутові приміщення, сервісні та виставкові комплекси.
Уживання
слова «парк» обґрунтоване, адже ці центри організуються саме в паркових чи розбитих
під парк лісових зонах з красивим природним ландшафтом, що створює сприятливі
для праці умови. Є парки, що розташовані на великій відстані від міських
центрів.
Основна
мета технопарків — досягнення тісного територіального зближення між необхідною
для наукових досліджень матеріальною базою, що належить промисловому
виробництву, та людським компонентом наукового потенціалу країни, що формує
максимально сприятливі умови для розвитку інноваційного процесу.
В
основу створення технопарків покладені такі принципи:
•
координація діяльності та співробітництво чотирьох головних ланок: науки, вищої
школи, державного сектору виробництва, приватних компаній і регіональних
міських органів управління; є прискорення процесів передавання
науково-технічних знань, отриманих під час фундаментальних та прикладних
наукових досліджень, у виробництво;
•
розвиток інноваційного підприємництва;
•
залучення промислових та банківських фінансових ресурсів в інноваційну сферу;
•
концентрація та використання ризикового капіталу.
З
метою розвитку технопаркових структур у перші роки їх існування на цих
територіях державою створюється пільговий режим (преференційний).
У
країнах світу поширені такі преференції для інноваційних структур:
•
нові фірми, що виникають у складі технопарку, звільняються від сплати
реєстраційного податку;
•
фірми, що функціонують у складі технопарку, звільняються від сплати податку на
прибуток у перші два-три роки діяльності, а в наступні сплачують його за
зменшеними на 50 % ставками;
•
кошти, що спрямовуються фірмами на розвиток технопарку, виключаються з
оподаткованого прибутку;
•
фірми, що входять до складу технопарку, звільняються від сплати земельного
податку та податку на майно.
Як
правило, фірми, що діють у межах технопарку, є самостійними юридичними особами.
Технопарки
показали сою ефективність щодо скорочення циклу наука виробництво — споживання.
В умовах науково-технічного парку потрібно 3 5 років на створення і просування
на ринок нового продукту і ще близько 2 3 років, щоб повернути кошти, витрачені
на його розробку. Територіальна близькість різнохарактерних за своїм профілем
закладів (університети, приватні промислові підприємства, державні заклади), що
входять до парку, позитивно впливає на діяльність кожного з них, сприяючи
зближенню науки і виробництва, підвищуючи ефективність інвестицій. Фірми, які
входять до складу технопарків, виділяють кошти на оснащення навчальних
закладів, залучають до роботи у своїх лабораторіях студентів та випускників
університетів. Діяльність технопарків фінансується за рахунок коштів фірм, що
функціонують у складі технопарку, державних та регіональних субсидій,
банківських кредитів, доходів від власних підприємств, університетів,
надходжень від реалізації науково-технічної продукції державним установам і
приватним фірмам, плати студентів за навчання, спонсорської допомоги та ін.
Особливу
роль в економічному механізмі технопарку відіграє ризиковий капітал. Ці кошти
використовуються для фінансування дрібного наукоємного бізнесу— проектів, які
характеризуються невизначеністю щодо комерційного успіху. За умовами
Національного наукового фонду мала фірма або винахідник-одинак можуть одержати
на строк до шести місяців субсидію до 35 тис. дол. для оцінки доцільності нової
ідеї. Якщо результат позитивний, то додатково отримають субсидію в розмірі 200
тис. дол. на строк до двох років. Рішення про видачу субсидії приймає комісія
експертів Національного наукового фонду.
Керівництво
технопарком з боку держави і місцевих органів влади здійснюється на підставі
прийнятих законодавчих актів, програм фінансування та розвитку, прямої участі.
Уряд розробляє великомасштабні програми підтримки технопарків, сприяє
кооперації науки і виробництва.
Важливою
складовою технопарку є всі види інфраструктури: транспорт, зв’язок, складське
господарство, центри торгівлі, оренди, прокату, посередницькі фірми тощо.
Технополіс
— це цілісний науково-виробничий комплекс, створений на базі окремого міста. Термін
«технополіс» складається з двох слів грецького походження: «техно» —
майстерність, уміння, «поліс» — місто, держава. Ідея створення технополісів як
компактних науково-промислових міст, де розробляються інноваційні технології і
розвиваються наукомісткі галузі виробництва, зародилась ще на початку 50-х
років у США. Технополіси можуть виникати як на базі новоутворених міст, так і
на базі старих, реконструйованих. Створення технополісів справляє формуючий
вплив на розвиток тих регіонів, де вони розташовані. Вони сприяють:
·         
підвищенню інноваційної активності;
·         
формуванню інноваційної інфраструктури;
·         
прискоренню комерціалізації новацій;
·         
структурній перебудові виробництва;
·         
створенню нових робочих місць;
·         
удосконаленню механізмів інноваційної
діяльності.
·         
підсиленню наукоємності розвитку
промисловості;
·         
підвищенню професіоналізму кадрів;
·         
підвищенню інноваційності економіки.
Розташування
технополісів має відповідати таким вимогам:
¨        
визначення регіонів, які можуть бути
використані для розвитку наукомістких виробництв;
 ♦
формування цілей і завдань розвитку цих виробництв, індустріального розвитку
регіону;
 ♦
планування, спорудження і підтримка промислової зони, служби, водного
забезпечення, житлових зон, доріг тощо; .
 ♦
розробка юридичної основи (законів), що сприяє створенню умов для фінансування
комерційних підприємств та інших служб, необхідних для розвитку технополісу;
 ♦
всебічне державне сприяння через упровадження пільгової податкової системи;
створення необхідної інфраструктури; фінансової допомоги комерційним
підприємствам, що сприяють розвитку високотехнологічних галузей;
¨        
наявність науково-дослідних інститутів,
університету, яким від водиться вирішальна роль у здійсненні, координації
наукових досліджень і розробок та підготовці висококваліфікованих спеціалістів.
Стратегія
діяльності технополісу спрямована на здійснення якісного прориву у нові сфери
діяльності на базі інтелектуалізації економіки та розвитку мережі регіональних
центрів високого технологічного рівня. Багатопрофільна діяльність технополісу
включає здійснення фундаментальних та прикладних досліджень у різних галузях
науки та економіки. 
Основна
мета технополісу – активізація інноваційного процессу через сприяння
концентрації необхідних ресурсів на базі центрів розробки та промислового
освоєння науково- та технологічномісткої продукції. 
Якісною
та відмінною рисою діяльності технополісів є те, що вони формуються на базі
міст-полісів, які складаються з самого міста та передмістя, орієнтованих на
попередньо визначений повний інноваційний цикл, що має довгострокову
перспективу до 20 років.
Не
менш важливою та актуальною є діяльність бізнес-інкубаторів. 
Бізнес-інкубатор
– це організація, яка створює найбільш сприятливі умови для стартового розвитку
підприємств, надаючи їм комплекс послуг та ресурсів. Бізнес-інкубатори
необхідні для зміцнення й розвитку нових підприємств. Особливо актуальна
діяльность даних структур Україні, де низька динаміка розвитку підприємництва.
Маючи
підтримку бізнес-інкубатора, підприємство має змогу отримати, наприклад, площу
для офісу на пільгових умовах, засоби зв’язку, оргтехніку, необхідне
обладнання, тощо. Також у бізнес-інкубаторі проводиться навчання, надаються консультаційні
послуги, послуги спеціалістів з різних професій: бухгалтер, юрист, маркетолог,
менеджер та ін. У низці випадків тут можна отримати обладнання на умовах
лізингу, кредит на розвиток бізнесу та виходу підприємства на місцеві ринки.
Головне
призначення «інкубаторів» — підтримка малого, переважно інноваційного,
підприємництва. Якщо бізнес-інкубатор створений при науковому центрі і його
основним завданням є комерціалізація нововведень, то на перший план висувається
показник рівня наукоємкості клієнтів у поєднанні з параметрами їхньої
економічної діяльності. Якщо акцентуються проблеми пожвавлення економіки
регіону, боротьба з безробіттям, то важливіше є загальне число робочих місць,
вік фірми і її походження. Адже якщо парк (інкубатор) поповнюється не за
рахунок знову створених підприємств, а за рахунок переїзду вже існуючих, то для
регіону ефект від бізнес-інкубатора буде нульовим, хоча в плані комерційної
діяльності інкубатора це й вигідно.
У країнах з розвинутою
ринковою економікою комбінація сильного наукового центра з науковим парком
інкубаторського типу довела свою ефективність.
Список
використаних джерел:
1. Закон України
«Про
Інноваційну діяльність»// Голос України. – 2002. – 9 серп. – 10 с.
2. Дука А.П.
Теорія та практика інвестиційної діяльності. Інвестування: Навч. посібник. –
К.: Каравела, 2007. – 424 с.
3. Гунин
В.Н., Баранчеев В.П. и др. Управление инновациями. – М., 2000
4. Харів П.С. Інноваційна
діяльність підприємства та економічна оцінка інноваційних процесів. Тернопіль:
Вид-во «Економічна думка», 2003. – 326 с. 
5. Менеджмент та
маркетинг інновацій: Монографія/ За заг. ред. д-р екон. наук, проф.С.М.
Ілляшенка. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2004. – 616с.