Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні
Серед причин голоду в 1932-33 р.р. найголовнішим був перехід до
примусової колективізації, що супроводжувалося злочинною політикою
«розкуркулювання»., Змушені силою вступати до колгоспів, селяни вдавались до
різних акцій протесту, аж до вирізання та продажу худоби. Відсутність
матеріальної зацікавленості, причина якої крилась в продрозкладці, виражалась у
неприйняті ними колективної праці. Все це підривало продуктивні сили села.
Однак, розглядати голод 1932—1933 р.р. лише як результат сталінської
колективізації було б неправильним. Адже врожай 1932 р. тільки на 12% був
меншим середнього показника 1926—1930 р.р. Першою причиною голоду слід вважати
«підхльостування» індустріалізації, реалізацію нереальної програми будівництва
фабрик і заводів, що в свою чергу вимагало все зростаючого фінансування на
закупку за кордоном необхідного промислового устаткування. Однак в зв’язку зі
світовою кризою ціни на світовому ринку на хліб впали. Тепер, щоб виконати
заплановані закупки техніки, необхідно було збільшити експорт хліба. Що і було
зроблено. Так, якщо у 1930 р. при зборі 835 млн. центнерів хліба було вивезено
за кордон 48,4 млн. центнерів, то у 1931 р., коли урожай був значно меншим —
695 млн. центнерів хліба, на зовнішній ринок було поставлено 51,8 млн.
центнерів зерна.
Трагічні події на Україні були викликані також спробою з допомогою голоду
зламати опір селянства колективізації.. Перший секретар ЦК КП(б)У С. Косіор
підкреслював: «Куркулі хочуть задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду,
ми перекинемо руку голоду на горло куркуля». В. Затонський говорив про голод як
про засіб виховання непокірних стверджуючи, що «якщо вони помруть, це послужить
уроком для інших». А К. Ворошилов відверто зізнавався: «Ми пішли свідомо на
голод, тому що нам потрібен хліб».
Очевидно, що Сталін розглядав голод, як засіб боротьби з українським
націоналізмом. Лідер більшовиків підкреслював, що «…національне питання є
селянське питання». Ототожнюючи цю думку, одна із газет в 1930 р. писала:
«спеціальне завдання колективізації на Україні полягає в тому, щоб… знищити
соціальну базу українського націоналізму — індивідуальне сільське
господарство».
В країні відбувалась постійна корекція планів хлібозаготівлі в сторону їх
збільшення. Спершу з урожаю зерна 1930 р. вона визначалась в розмірі 430 млн.
пудів. Потім поставку зерна збільшили до 440 млн., і, нарешті, до 490 млн.
пудів. В 1932 р. план хлібозаготівлі зріс на 44%. Чи була реальною можливість
справитись із поставленим завданням? Безумовно, ні. Про це заявило і ряд
господарств України. Проте керівництво республіки вирішило будь-що добитися
виконання плану здачі хліба державі. На місця були розіслані директивні
документи, про зміст яких можна судити по постанові Політбюро ЦК КП(б)У від 14
січня 1932 р. В постанові критикувалось керівництво Ново-українського району,
яке, не дивлячись на попередження ЦК «своєю опортуністичною практикою…,
ігнорувало роботу щодо мобілізації колгоспних мас, зокрема, колгоспного та
бідняцько-середняцького активу, на боротьбу з куркулем за виконання плану
хлібозаготівель». Закінчувався цей і подібні йому документи репресіями проти
посадових осіб, які не розділяли авантюрних планів керівництва щодо
хлібозаготівлі.
Непідготовленість до сівби, відсутність належного насіннєвого фонду
затягнули посівну компанію до червня. Значні земельні масиви, які так і не були
засіяними, перетворились на розсадники бур’янів. Через відсутність догляду за
просапними культурами, частина посівів загинула. Селяни, пограбовані хлібозаготівельниками,
ще восени почали голодувати. Керівництво республіки спробувало применшити його
масштаби. С. Косіор наголошував: «У нас є окремі випадки і навіть окремі села
голодуючі, однак це тільки результат місцевого головотяпства, перегинів,
особливо стосовно колгоспів. Деякі розмови про голод на Україні треба
відкинути». І це говорилося в той час, коли населення половини сіл
Зіновьєвського і Новомиргородського районів на Одещині опухло від постійного
недоїдання. В такому стані перебувало від 30 до 50 смей в кожній сільраді.
Злочинна бездіяльність місцевих властей викликала обурення у селян. В листі
Сталіну член Жмеринської партійної організації А. Беньківський жалівся, що
«бідняки-колгоспники відкрито нарікають на Радянську владу і комуністів, і
ніякої роз’яснюючої, заслонюючої роботи не ведеться. Районні керівники
займаються самопостачанням, п’янкою. Коні, худоба, свині і птиця по
Жмеринському районі дохнуть безпощадно».
І все ж таки
факт голоду керівництву республіки прийшлось визнати на третій конференції
КП(б)У, що відбулась в липні 1932 р. Учасники конференції говорили про низький
рівень господарювання, який привів до втрати половини урожаю. Не виправила
ситуацію і спроба добитися вищої продуктивності праці через впровадження
трудодня, який повинен був врахувати не тільки кількісні, а й якісні результати
роботи. Майже третина господарств України в 1932 р. не вела обліку трудоднів.
Та і там, де це робилось, часто більшість із них «заробив» управлінський та
обслуговуючий персонал.
В результаті, у червні-липні 1932 р. Україна заготовила близько 3 млн.
пудів хліба, що було значно менше в порівнянні із відповідним минулорічним
періодом. Розлючений Сталін зажадав пояснень. В області було надіслано
телеграми з вимогою вжиття негайних заходів щодо посилення хлібозаготівлі.
Серпнева «атака» знекровила село і потік зерна помітно вщух. Реакція була
класично-сталінська. 7 серпня 1932р. приймається Закон про охорону майна
державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської
(соціалістичної) власності». Відповідно до цього законодавчого акту за
розкрадання майна колгоспів і кооперативів передбачалась вища міра покарання —
розстріл, а за пом’якшуючих обставин — позбавлення волі на строк не менше 10
років. В народі цей документ охрестили «законом про колгоспи». Тому назву йому
дали в зв’язку з частим приміненням проти осіб, які, рятуючись від голоду
ножицями, зрізали колоски на визрілих полях. Коли почались жнива — з’явилися
«несуни». Зерно виносили з токів у кишенях, за пазухою…
Згідно постанови ВЦВК і РНК від 22 серпня 1932 р. приймались заходи по
боротьбі з «спекуляцією», які передбачали ув’язнення в концтаборі на строк від
5 до 10 років без права застосування амністії.
Таким чином можна зробити висновок, що прийняття серпневих документів
було не тільки актом жорстокої антинародної сутності сталінського режиму, а й
установкою на посилення голоду.
З наближенням посівної компанії обстановка на Україні ще більше
загострилась, адже насіннєві фонди вивезли за рахунок виконання планів. На всі
звернення про допомогу давалась негативна відповідь. 23 вересня 1932 р. В.
Молотов і Й. Сталін поставили свої підписи під постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б),
в якій говорилось: «Перше — відхилити всі пропозиції про видачу насіннєвої
позички. Друге — попередити, що в поточному році ні радгоспам, ні колгоспам
насінпозичка не буде видаватися ні для озимої, ні для ярової сівби».
Численні жертви мало турбувало керівництво держави. На Україні розпочала
свою роботу надзвичайна комісія, очолювана Молотовим, який у своєму виступі на
Політбюро ЦК КП(б)У ЗО жовтня 1932 р, проінформував присутніх, що зобов’язання
України зменшене на 70 млн. пудів і встановлюється в обсязі 282 млн. пудів, у
тому числі по селянському сектору — 261 млн. Дане рішення було продиктовано
зовсім не турботою про українського селянина, як це може показатися на перший
погляд, а тим, що стала зрозумілою неможливість виконання попереднього плану
хлібозаготівлі. Та і новий план, який передбачав, починаючи з листопада, взяти
з селянського сектора 129 млн. пудів хліба, був нереальним.
На заготівлю хліба в області додатково направлялись 100 чоловій. В
Одеську область був відряджений С. Косіор, Дніпропетровську — В. Чубар,
Скрипник М., Київську — В. Затонський і С. Сарнісов, Вінницьку — П. Любченко та
інші. Під їх керівництвом багаточисельна армія активістів у пошуках зерна,
нишпорячи у кожній хаті, зривали підлоги, залазили у колодязі. З метою
«пожвавлення» роботи партійні і радянські органи заохочували селян до таких
ганебних вчинків, як донос. Доноси розглядались ними як вияв «громадянської
зрілості», «відданість партії», «радянській владі». Кожен, хто виказував, де
сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як премію. Честь, мораль,
закон пристосовувались до поточних потреб дня. Показовою в цьому плані стала
практика взаємних обшуків, що розпалювала ворожнечу між людьми. Очевидці
згадували: «Тоді було так: сьогодні сусід іде робити трус, а завтра той іде до
нього».
Для придушення, опору вивозу хліба у листопаді 1932 р. при Наркомі
юстиції УРСР і в областях було утворено спеціальні групи. Від прокурорів і
суддів вимагали застосування до «злісних сообщників» суворих репресій з
розгортанням масової роботи по мобілізації громадськості на посилення боротьби
за хліб.
Постановами ЦК КП(б)У та РНК УРСР «Про заходи щодо посилення
хлібозаготівель», прийнятими в листопаді 1932 р. передбачалось припинення
.виплати натуравансів у колгоспах, що не виконали планів здачі державі зерна.
Особлива увага приділялась накладенню штрафів на відстаючі господарства в
розмірі додаткової 15-місячної норми м’ясоздачі.
Проте і ці заходи керівництво республіки вважало недостатніми. 6 грудня
приймається рішення про занесення «на чорну дошку» сіл, жителі яких «злісно
саботували» хлібозаготівлю. В перечислених господарствах припинявся підвіз товарів,
заборонялось кооперативна і державна торгівля, вводилась дострокова оплата
кредитів та інших фінансових зобов’язань. Постанова передбачала вжиття суворих
покарань до організаторів зриву хлібозаготівлі. Першими на «чорну дошку» були
занесені села Вербки та Гаврилівка Дніпропетровської області, Лютенки та
Кам’яні Потоки — Харківської, Святотроїцьке та Піски — Одеської. В цілому ж під
дією постанови підпадали 86 районів України, їх керівники оголошувались саботаж­никами
і підлягали репресіям. Таким чином, люди були свідомо приречені на смерть, бо
продовольчі запаси в них забрали, а підвіз нових заборонили.
Однак, не дивлячись на витончену систему примусу, частина урожаю
залишалася на пні. Селяни, навчені гірким досвідом 1931 р., шукали будь-які
заробітки на стороні, ухиляючись від колгоспних робіт. Вони добре пам’ятали, що
в минулому році вирощений ними хліб звозився мимо колгоспних комор та
заготівельні пункти. 
В той же час республіканське керівництво не могло «е розуміти, що
тотальна хлібоздача зірве посівну компанію, а це значить не дасть змоги
відрапортуватися в центр про успішне виконання хлібозаготівлі
1933 року. В надісланій обкомам і райкомам партії інструкції вказувалось:
«Просто і механічно вивозити «сі фонди в хлібозаготівлю є зовсім неправильним.
Особливо це стосується насіннєвого фонду». Проте таке становище було недовгим. На
вимогу Кагановича, який наприкінці грудня 1932 р. з інспекційною метою приїхав на
Україну, рішення про невивіз насіннєвих фондів було скасоване як таке, що
«послаблює позиції в боротьбі за хліб». Про реакцію ЦК КП(б)У на це рішення
свідчить лист С. Косіора секретарю Дніпропетровського обкому, в якому
говорилося: «…я повинен чесно заявити, що якби наша постанова від 18
листопада не була відмінена, то зараз я сам вніс би цю пропозицію, бо інакше це
значило б на ділі відступати на хліб заготівельному фронту, перед куркулем, а
відступати тут ми не можемо ні в якому разі».
Поїздка Кагановича по республіці супроводжувалася масовими репресіями.
(Критика хлібозаготівель «збагатилася» висилкою у віддалені райони країни тисяч
селянських родин. Зокрема, Одеським обкомом партії і облвиконкомом ухвалюється
рішення про висилку за межі України 500 сімей. Така ж міра покарання
«рекомендувалась» Одеським обкомом КП(б)У по відношенню до 700 сімей 20—25 сіл
відстаючих районів. Широко застосовувались конфіскація і роз­продаж селянського
майна, включаючи будівля. Окремі спроби місцевих властей зберегти насіннєвий
фонд нещадно подавлялись. В Оріховському районі на Дніпропетровщині ще було
розстріляно старшого агронома райземлеуправління, п’ятеро керівників і
спеціалістів засуджено до 10 років позбавлення волі в концтаборах, п’ятеро — до
восьми, двоє до п’яти років.
Як результат, з України було вивезено всі наявні запаси хліба. Необхідно
було готуватися до сівби, а Донецька область мала тільки 21 % від потрібної
кількості насіння. Одеська — 14%, Дніпропетровська — 10 % Аналогічною була
картина і в інших областях республіки. Наведені дані свідчать що новий виток,
який розпочався в 1933 р. був викликаний свідомими діями тогочасного державного
і партійного керівництва.
Вилучений у селян хліб під надійною охороною відлежувався на складах
«Заготзерна». У буртах за колючим дротом громадилась кукурудза, яку переробляли
на технічні потреби. На всю потужність працювали спиртові заводи, переганяючи
спирт на зерню. Іноді селянин, особливо жінки, доведені до відчаю голодною
смертю дітей, намагались силою відбити хліб. В селі Плошки на Полтавщині під
час такого штурму багато жінок було вбито, а тих, хто вцілів, заслали.
Рятуючись від смерті, люди їли собак, котів, щурів, кору і листя дерев. В
колгоспі «Перемога» Барвінківського району на Харківщині селяни ціною
нелюдської праці розкрили мичаші нори на площі 120 гектарів. У результаті
вдалось одержати 17 центнерів зерна.
Особливо трагічною була доля дітей. В 180 районах України, які не
виконали план хлібозаготівель, школи-інтернати, дитячі будинки, колонії,
притулки були зняті з державного постачання. Щоб не вмерти з голоду, діти цих
установ змушені були тікати, чим збільшили безпритульність. Багато втікачів
ставали бездомними, ночували на вокзалах, горищах, у підвалах, жебракували.
Безпритульність породжувала епідемії тифу та інших хвороб. [Статистичні дані
свідчать, що за неповними даними (деякі відомості за 1931—32 р.р. відсутні),
кількість учнів у початкових, неповно-середніх, професійних школах для
переростків, а також дошкільнят за 1930/31—1933/34 р. зменшилась на 1071 тисяч
чоловік. Без сумніву, що серед причин цього явища в першу чергу потрібно
назвати втрати від голоду і хворіб, виселення людей з обжитих
Серед населення зустрічались численні випадки канібалізму. Виступаючи на
міжнародному симпозіумі «Голодомор — 33», письменник С. Плачинда розповів про те,
що в квітні 1933 року його діда, Максима Плачинду, звироднілі люди вбили,
розрубали На частини, одну з них з’їли, а другу продали на базарі, що його
старшого брата Іванка, 13 років, вбили, аби з’їсти, дві голодні дівчини… І
таких жахливих прикладів було чимало.
Поряд з людиножерством поширювалось трупоїдство. В одній лиш Харківській
області на 1 червня 1933 р. був зареєстрований 231 випадок поїдання трупів.
Політика сталінського геноциду 1932/33 р.р. коштувала українському народ/
3—6 млн. чоловік. Значні розбіжності наведених даних пояснюється намаганням
тогочасних властей приховати справжні розміри народної трагедії. Тільки в
Київській області в 1933 р. із 9472 трупів, найдених на вулицях, згідно з
директивних вказівок прокуратури (усними і письмовими) в. моргу не
зареєстрували 5481.
По всій Україні були ями, куди кидали мерців. Втім, обезсилені люди не
завжди мали силу хоронити покійників. Вони тижнями валялись на вулицях і в
пустих хатах. Іноді трупи підтягували до сільрад і кидали там. Потім їх
звалювали в загальну яму, ледь присипавши землю.
Безумовно розміри трагедії були б меншими, якби сталінське керівництво
повідомило міжнародну громадськість про голод. Однак, воно продовжувало
твердити, що все це вигадки недругів Радянського Союзу, і колгоспи в певній
мірі забезпечують потреби населення в продуктах харчування. Не дивлячись на це,
в багатьох країнах світу розпочався збір коштів в фонд допомоги голодуючим
СРСР, в тому числі і України. Активно включились в цей процес західноукраїнська
громадкість. Започаткували цей рух свя­щеники УГКЦ панахидами за упокій жертв
голодомору і зверненням зробити все можливе для рятунку братів за Збручем.
Почин підтримали УНДО (Ук­раїнське Національно-Демократичне Об’єднання)
«Просвіта» ОУН (Організація Українських Націоналістів), «Союз Українок» та інші
організації. З метою координації дій 25 липня 1933 року у Львові утворено
Український Громадський Комітет Допомоги Страждальній Україні, який об’єднував
36 організацій. У великих містах були свої комітети, яким підпорядко­вувались
повітові, а тим — гмінню. їх активісти влаштовували благодійні концерти,
вистави, безпрограшні речові лотареї, збирали гроші по вулицях, а на отримані
кошти закуповували продукти. Таку ж роботу проводили українські комітети
допомоги в багатьох країнах світу.
Однак, не дивлячись на всі зусилля громадськості надати дієву допомогу
голодуючим вдавалось незавжди. Керівництво Радянського Союзу «представило»
благодійні наміри людей як політичну провокацію: втручення у внутрішні справи
СРСР. М. Калінін у своєму виступі на сесії ЦВК у грудні 1933 р. заявив: «Збираються
політичні шахраї та пропагують нести пожерт­ви «голодуючим» України. І де
збираються? У Відні, де пролетаріат буквально вмирає з голоду». Втілюючи в
життя дану тезу, працівники радянського консульства у Львові відмовились
прийняти зібране продовольство і кошти. Радянські прикордонники не про­пускали
на свою територію обози з хлібом мотивуючи тим, що колгоспи повністю
задовільняють потребу населення е продовольстві.
Українські допомогові комітети вимагали від урядів західних держав
використати дипломатичні канапи, щоб припинити геноцид радянського керівництва
проти свого народу. Цю політику підтримували громадські, партійні організації;
які звернулися з відповідними протестами до радянського уряду та в Лігу Націй.
Значне посилення цих акцій відбулось після публікації «Послання Українського
Греко Католицького Єпіскопату», до всіх людей доброї волі», підписаного А.
Шептицьким, Г. Хомишиним, Й. Коциловським та іншими.
Намагаючись зупинити потік українського зерна на світові ринки,
допомогові комітети інформували уряди простих людей Заходу про становище
населення за Збручем. Результатом стали все частіші відмови робітників,
розвантажувати вагони і кораблі, завантажені радянським зерном, скоротився його
попит на ринку.
Очевидно, що міжнародна допомога голодуючим була б більш значимою, якби
західні журналісти, акредитовані в Москві, давали завжди правдиву інформацію
про народну трагедію. Зокрема І. Дюранті (Нью-Йорк-Таймс), Л. Фішер («Нейшен»)
співробітничали з офіційними радянськими органами і затаювали перед світом факт
голомору на Україні.
Та і саме радянське керівництво проявляло чудеса винахідливості, щоб
створити ілюзію процвітання радянського суспільства. Коли американські
журналісти запросили дозвіл відвідати с. Гаврилівку на Дніпропетровщині, де
вимерла більшість населення, то вони його отримали напрочуд швидко. Місцеві
власті спромоглися заселити Гаврилівку жителями навколишніх сіл. В підсумку
було встановлено, що з 1100 жителів померло троє чоловік і то від тифу.
Для зустрічі Е. Ерріо, колишнього прем’єр-міністра Франції, під час його
перебування на Північному Кавказі і Україні підбирались відповідно
проінформовані сотні трудових колективів. Вміло подана дезінформація зробила
свою справу. 2 жовтня 1933 року на сторінках «Правди» він стверджував: «Немає жодної
країни такої в світі, про яку нині було написано стільки дурниць, як про
Радянський Союз». В усіх цих випадках має місце очевидний політичний фанатизм».
Неадекватну трагедію на Україні займали позицію і уряди західних держав.
Всіляко підтримуючи організації, що збирали кошти голодуючим, в той же час вони
намагалися м’яко присоромити Сталіна.
Таким чином, проаналізувавши розвиток подій, можна зробити беззаперечний
висновок, що трагедія 1932 /33 р.р. на Україні, як і в інших районах СРСР
(Кубань, Північний Кавказ, Поволжжя)— результат свідомої політики Сталіна і
його оточення. З тому числі і з числа українського партійного і державного
керівництва. Генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор, голова Всеукраїнського
Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦКу) — Г. Петровський, уряд республіки, на
чолі з В. Чубарем, В. Затонський, П. Любченко, М. Майоров, М. Скрипник та інші
партійні і радянські працівники, будучи причетними до голодомору, в тій чи
іншій мірі несуть відповідальність за нього.