Контрольна робота

з
дисципліни: «Історія України»
Тема
контрольної роботи:
Визвольна війна українського
народу 1648-1654 рр.


Зміст
контрольної роботи
1.Створення нової
Української держави
2.Дипломатичні
переговори взимку 1649 р.
3.Війна на два
фронти. Битва під Зборовом
3.Дипломатичні та
воєнні успіхи у 1650 р.
4. Поразка під
Берестечком та її наслідки
5. Воєнні дії у
1652—1653 pp.
6. Переяславська
рада 1654 р.
Список літератури


1.Створення
нової Української держави
Результативність
повстанського руху 1648 р. змушує висловити сумнів щодо трактування радянською
історіографією цієї події як початку визвольної війни. Окремі вчені (Микола
Костомаров і Михайло Покровський) називали боротьбу українського народу в
середині XVII ст. «козацькою революцією». Погляньмо на події 1648 р. з точки
зору революційності тих змін, що тоді відбулися. Революція — це докорінна зміна
в житті суспільства мирними чи військовими засобами. Залежно від спрямованості
вона могла мати або соціальний, або національно-визвольний чи змішаний
характер.
У ході
всенародного повстання 1648 р. в Україні відбулися докорінні зміни в державному
устрої українського суспільства. Було повалено польсько-шляхетське панування й
розпочато створення Української національної держави республіканського типу.
Верховним органом молодої держави стала загальнокозацька рада. Хоча в її роботі
могли брати участь лише козаки, але в умовах вільного доступу в ряди козацтва
інших верств населення рада мала загальнонародний характер. Вона вирішувала
найважливіші питання життя України. На чолі держави стояв гетьман, який
обирався козаками. До його рук поступово переходила військова, адміністративна,
фінансова й судова влади. Дорадчі права при гетьмані мала рада генеральної
старшини, до якої входили обозний (керував постачанням армії), суддя (очолював
генеральний суд, вищу судову інстанцію), писар (займався діловодством і
зарубіжними зв’язками), підскарбій (відав фінансами, скарбом і податковою
політикою), осавул (відповідав за організацію і боєздатність військових
частин), хорунжий (частково відав військовими справами і відповідав за
збереженість головного військового прапора), бунчужний (оберігав гетьманський
бунчук). Вищі урядові посади з’явилися в ході вирішення назрілих проблем й
інколи могли заміщатися одночасно двома особами.
Головною
запорукою успішного будівництва Української держави стало створення
національної армії на організаційних принципах запорізького козацтва. Армія
формувалась із добровольців, відзначалася високим бойовим духом, мужністю та
суворою дисципліною. її основну ударну силу становили запорожці й реєстрові
козаки Білоцерківського, Чигиринського, Черкаського, Корсунського і
Переяславського полків. У ході боротьби невеликі повстанські загони
об«єднувалися в нові полки, які приймали назву найбільшого міста. З»явилися
Полтавський, Прилуцький, Миргородський, Ніжинський, Борзнянський, Ічнянський,
Кропивнянський, Київський, Уманський та інші полки. Бойове ядро полку становили
1—2 тис. записаних у реєстр козаків, але при необхідності до них приєднувалися
ще десять, а то й більше тисяч добровольців. Чисельність української армії
доходила до 100—150 тис. чол. Це набагато більше, ніж в будь-якій іншій
європейській державі. Як правило, полчани самі обирали полковника з-поміж
иайталановитіших організаторів, мужніх і хоробрих ватажків. Те ж саме
відбувалося й при формуванні полкової старшини — писаря, судді, обозного,
осавула, хорунжого. Разом з тим гетьман призначав полковників І на власний
розсуд з числа непримиренних ворогів польської шляхти. Прискіпливий відбір
кращих з кращих забезпечив перевагу військової майстерності командирських
кадрів української армії над професійною вправністю польських воєначальників. У
відносинах між полковниками й вищою старшиною органічно поєднувалися воєнна
ініціатива з суворого дисципліною. Наказ гетьмана викопувався незаперечно, негайно
й точно. В цьому армія чітко дотримувалась правил, вироблених запорожцями у
їхній безперервній борні то з татарами, то з турками, то з ляхами, а то а з
усіма разом. Полки складалися з сотень, чисельність яких була неоднакового.
Часто вони налічували до 500—700 козаків кожна на чолі з сотником, писарем,
осавулом І хорунжим. У більшості випадків сотенна старшина обиралась на
відкритих козацьких радах.
Поступово
формувалася територія держави. На неї переносився традиційний військовий устрій
козацтва, що найповніше відповідало головній меті — визволенню України від
поневолювачів. Звільнена територія почала ділитися на полки й сотні на чолі з
полковниками та сотниками. На кінець 1648 р. вона простягалася від Слобожанщини
на сході до Галичини на заході. Україна відроджувалася Б старокиївських межах
на новій національно-соціальній основі. Радикальні зміни відбулися і в
становищі українських міст. Вони визволилися з-під залежності короля, магнатів,
шляхти, католицького духовенства й стали юридично самостійними. Вся повнота
влади перейшла до магістратів і ратуш. Більшу свободу дістали сільські
старости.
Революційні зміни
сталися в національно-соціальному складі військових і адміністративних органів.
Повстанці поклали край пануванню польських магнатів, шляхти й католицького
духовенства у владних структурах суспільства. Більшість з них загинула в перші
місяці війни або втекла до Польщі. До влади прийшла національна за складом
козацька старшина. Досить впливову її частину становила православна українська
шляхта. З шляхтичів походили гетьман Богдан Хмельницький, полковники Данило
Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський, Станіслав Мрозовецький та ін. Хвиля
всенародного повстання винесла на командні посади представників із народних
низів Полковники Максим Кривоніс, Іван Тиша, Мартин Небаба та інші вийшли з
ремісників, Степан Пободайло — з драгунів, Матвій Гладкий—з козацтва. Сотниками
Ясногородської, Вузівської та Гурівської сотень на Київщині стали війт Гапон,
коваль Андрій, мельник Фока, бондар Герасим і кравець Сидір. Приблизно те ж
саме відбувалося по всій визволеній території. Козацьку старшину згуртовувала
ідея визволення України й створення незалежної держави. Але стосовно
внутрішньої політики її роздирали серйозні суперечності. Однак у цілому вона
проводила прогресивнішу політику, ніж польська шляхта. У такому ж напрямі діяли
сільська й міська адміністрації, позбавлені жорсткої опіки польських властей.
Розпочалося
формування національної судової системи. Вона відповідала особливостям
державного устрою й будувалася на становій основі, коли для кожного стану
призначались окремі суди. Щоправда, ця тенденція ще не була чітко виражена.
З’явився Генеральний суд на чолі з генеральним суддею. До його компетенції
входило судочинство над вищою козацькою старшиною та розгляд спірних справ
державної ваги. Одночасно він виступав апеляційною інстанцією для інших судових
органів. У полках почали створюватися полкові суди на чолі з полковими суддями.
Продовжували діяти окремі суди для міщан і селян. Але на їхню роботу дедалі
посилювався вплив козацької старшини. Козацькими судами поряд з суддями
керували й полковники та сотники. Судочинство базувалось на старих юридичних
кодексах законів, зокрема на Третьому литовському статуті 1588 p., і велося «за
давніми правами і за давніми вольностями».
Докорінні зміни
стались у соціально-економічних відносинах. Повсталі маси ліквідували велику
земельну власність польських магнатів і шляхти, а також полонізованих
українських феодалів. Залишені ними рухоме майно і скот перейшли до рук
повстанців. Селяни, козаки й міщани почали засівати панські лани різним
збіжжям. Звільнені землі хлібороби вважали своїми, відвойованими, як вони
говорили, козацькою шаблею. Економічні підвалини традиційного феодалізму були
істотно підірвані.
Свої володіння
зберегли тільки православні монастирі й га українська й польська шляхта, що
стала на бік повсталих. Однак владу над підданими вони втратили. Частина
православних монастирів одразу визнала законність нової влади й почала шукати в
неї захисту від селян. Вже з червня Хмельницький став видавати охоронні й
жалувальні універсали Густинському, Печерському жіночому, Флорівському та іншим
монастирям. Майже одночасно охоронні універсали дістають Себастіан Снітинський
з Коростеншини та, напевне, й інші шляхтичі з числа учасників боротьби проти
Речі Посполитої. Ці універсали захищали від наїздів військових команд, але не
закріплювали владу поміщика над селянином.
Одним з
найголовніших завоювань народу бурхливого 1648 р. стала ліквідація кріпосного
права, найненависнішої й найтяжчої форми експлуатації селянства. Хлібороби
завоювали особисту свободу й широкі можливості для занять сільським
господарством, різними промислами. Основними господарськими одиницями на
визволеній території стали дрібні господарства, які базувалися на сімейній та
вільнонайманій праці.
Для налагодження
зв’язків з іноземними державами й створення анти польського союзу Хмельницький
почав формувати дипломатичну службу. У квітні 1648 р. у Бахчисараї гетьман
уклав угоду з ханом Іслам-Гіреєм Ш, умови якої були вироблені попередніми
посольствами Кіндрата Бурляя і Яцька Клиші. За цією угодою хан мав подавати
Хмельницькому допомогу кіннотою, а гетьман — віддавати татарам військову здобич
і не чинити опору при набиранні ними ясиру в маєтках польської шляхти. Як
гарантію вірності угоді гетьман залишив у Бахчисараї заложником свого
16-річпого сина Тимоша.
Після Корсунської
перемоги Хмельницький 8 червня 1648 р. направив російському цареві листа з
повідомленням про успіхи козацької зброї і проханням підтримати Україну в її
боротьбі з Польщею. Однак російський уряд тільки приглядався до подій в
Україні, і це змусило Хмельницького використати єрусалимського патріарха Паїсія,
що перебував у Києві проїздом до Москви, аби той схилив російського царя до
воєнних дій проти Польщі. Значно кращі успіхи мала козацька дипломатія у
відносинах з Трансільванією (Семигороддям). Князь Юрій Ракоцій І у серпні
прохав Хмельницького через кальвініста-магната Юрія Немирича підтримати його
кандидатуру на польський престол. Між Чигирином і Феерваром вівся жвавий обмін
посольствами і грамотами. Однак союз проти Польщі між Україною і Трансільванією
так і не був укладений. Те ж саме сталося й у відносинах з Молдавією.
Перебуваючи у васальній залежності від Туреччини, воєвода Василь Лупул разом з
тим мав тісні, навіть родинні зв’язки з магнатом Янушем Радзивіллом і тяжів до
Польщі. У жовтні він приймав посольство Хмельницького й погодився не пропускати
на свою територію втікаючу з України польську шляхту. Але далі цього у
відносинах з молодою козацькою республікою не пішов. До України придивлялися
Бранденбургія, Венеція та інші країни, виношуючи при цьому кожна свої плани.
Визнаючи перемоги козацтва у війні з Річчю Посполитою, уряди зарубіжних країн
почали зондувати грунт для встановлення зв’язків з Україною.
Національно-визвольна
революція 1648 р. мала виразні елементи революції буржуазної. Вони полягали у
ліквідації великої земельної власності польських і ополячених українських
феодалів, а також станового устрою суспільства, поваленні кріпосницького ладу,
завоюванні селянами особистої свободи, встановленні дрібної земельної власності
селян, козаків і міщан, масовому використанні вільнонайманої робочої сили тощо.
З’явилася реальна можливість для переходу до буржуазного суспільства. Тим
більше, що подібне вже сталося в Нідерландах і відбувалося в Англії. Все
залежало від сили народних мас і політики правлячих кіл.
Проте завоювання
українського народу не були закріплені законодавчо. Уряд молодої республіки
відстав від реального ходу подій І в своїй більшості перебував у полоні
традиційних середньовічних уявлень про державну форму організації суспільства.
На одне з центральних місць у державотворчому процесі він ставив затвердження
особливих пільг для козацтва як своєрідну платню за повалення польсько-шляхетського
панування в Україні, Фактично козацтву відводилося те соціальне місце в
суспільстві, яке раніше належало шляхті. Тобто започатковувалася реставрація
колишнього станового ладу, але вже на національній основі. 
2.Дипломатичні
переговори взимку 1649 р.
Створення
Української держави у 1648 р. докорінно змінило тактичні й стратегічні плани
Хмельницького. Найрельєфніше вони проявилися під час переговорів з польськими
послами у лютому 1649 р. у Переяславі. Польську депутацію очолював київський
воєвода Адам Кисіль. Він представляв ту частину патріотично настроєної
української аристократії, доля якої склалась трагічно. Кисіль щиро бажав добра
своїй Вітчизні, але всі конфлікти між Україною і Річчю Посполитою хотів
розв’язати мирним шляхом, відстоюючи єдність Речі Посполитої, яку вважав
взірцем демократичної держави. Польські дипломати привезли Хмельницькому згоду
короля на збільшення реєстру до 12 тис. козаків і скасування унії. Цим самим
уряд Речі Посполитої сподівався ублажити козацтво й знову поставити його в свою
залежність. Однак ситуація вже докорінно змінилася. Хмельницький перетворився з
проводиря козацтва на вождя всієї української народності, що завоювала свободу
й власну державність. 
Хмельницький
визначив кордони Української держави по Віслу, де могла жити лише та польська
шляхта, що визнавала владу Війська Запорізького. Ні козацька старшина, ні
польський уряд не бажали йти на компроміси і тому не могло бути й мови про
стабільний мир між державами, одна з яких щойно вирвалася з колоніальних лабет,
а інша намагалася її знову туди повернути. Єдине, про що змогли домовитися
обидві сторони, так це про перемир’я до весни й встановлення кордону по р.
Горяні.
Одночасно
Хмельницький розгорнув жваву дипломатичну діяльність. Він вів переговори з
молдавським господарем, трансільванським князем і кримським ханом. Ранньою
весною до Чигирина прибуло російське, а до Москви від’їхало українське
посольство Вешняка. Український гетьман за будь-яку ціну намагався створити
антипольську коаліцію держав і спільними силами завдати поразки Речі
Посполитій. Однак уряди зарубіжних країн ще з недовірою ставилися до молодої
держави й ухилялися від конкретних зобов’язань. Єдиним винятком став кримський
хан Іслам-Гірей. Дбаючи насамперед про власні Інтереси, він зголосився подати
Хмельницькому Істотну військову допомогу.
3. Війна на
два фронти. Битва під Зборовом
Польська шляхта
не збиралася виконувати умови переяславського перемир’я і виводити свої війська
за р. Горинь. Навпаки, князь Корецький і кам’янецький каштелян Станіслав
Лянцкоронський захопили на Волині Межиріч і на Брацлавщині Бар. Подібні акції
вчинили й інші польські магнати. По всій Речі Посполитій збиралося військо. На
літо 1649 р. воно складалося з трьох армій. Одна під командуванням Адама Філрея,
Лянцкоронського і Вишнєвецького зосереджувалася на межі Галичини й Волині у
верхів’ях Південного Бугу, друга — короля Яна II Казимира складалася з
посполитого рушення шляхти і йшла їй на допомогу, третя — литовського гетьмана
Януша Радзивілла мала наступати на Україну з півночі. У травні передові загони
польської армії перейшли в наступ і завдали поразки загонам Івана Донця і
Таборенка під Любаром і Сульжином, Кривоносенка — під Красиловом,
Старокостянтиновом і Острополем. Основні сили цієї армії зосередилися під
Старокостянтиновом для дальшого наступу.
Влітку 1649 р.
Україні довелося вести воєнні дії і в Білорусії. Війна на два фронти послабила
ударну міць козацької армії, але одночасно й прикрила її північний фланг від
загрози з боку литовської армії. У квітні Хмельницький направив на Прип’ятщину
й Гомельщину Чернігівський полк Мартина Небаби і полк Іллі Голоти. Козаки не
обмежилися пасивною обороною, а допомогли місцевому населенню у боротьбі проти
литовської та польської шляхти. Українські полки зайняли північну Прип’ятщину,
Гомельщину і прийняли на себе удар литовської армії. Війна велася з перемінним
успіхом.
Тим часом
Хмельницький зібрав майже 360 тис. добровольців, закликав на допомогу татар і на
початку травня зосередив війська під Бердичевом. Щоб розпорошити ворожі сили,
він наказав брацлавському полковнику Данилу Нечаю вдарити на Меджибіж. План
цілком вдався. Лянцкоронський зі своїми драгунами поспішив на допомогу
меджибозькому гарнізону, а гетьман з головними силами рушив на
Старокостянтинів. Несподівана поява козаків і татар внесла сум’яття й паніку в
дії польського командування. Та й рядова шляхта розгубилася, почала
звинувачувати своїх регіментарів у бездарності й вимагати обрання нових
полководців. Нарешті, магнатам вдалося навести та-кий-сякий порядок у війську й
наказати відступати до Збаража. Відступ скоріше нагадував втечу. Відступаючих
переслідувала кіннота Вінницького й Київського полків. її підтримували головні
сили під командуванням самого Хмельницького й татарські чамбули. В ар’єргарді
рухався Миргородський полк Матвія Гладкого. Нарешті, польське військо дісталося
Збаража. У невеликому містечку всі розміститися не могли, і Вишневенький
наказав будувати під самим замком укріплений табір.
30 червня наспіли
передові загони козаків і татари й з маршу атакували табір. Знищивши до двох
тисяч німецьких найманців і захопивши чимало військового спорядження, вони
відійшли назад і отаборилися за чверть милі від поляків. Незабаром до них
приєдналися й головні сили української армії. Повстанці зайняли всі навколишні
села й хутори, так ізолювали Збараж від світу, що, як говорили учасники тих
подій, і пташка не могла вільно пролетіти. Тим часом литовський гетьман
Радзивілл після тривалих вагань за наказом короля вирішив ударити з півночі в
тил українській армії, на Київ і Задніпров’я. Розпорошені сили повстанців на
півдні Білорусії були неспроможні стримати литовську армію. 17 липня 7-тисячпий
полк Іллі Голоти потрапив у оточення під містечком Загалля і майже увесь був
винищений. Загинув і Голота.
Загроза прориву
литовських військ гетьмана Януша Радзивілла на Київ і Лівобережжя була
настільки небезпечною, що для її відвернення Хмельницький направив з табору
одного з найкращих своїх полководців — Кричевського. У Чорнобилі до київських
козаків пристали кілька сотень Чорнобильського полку, Овруцький полк, полк Григора
Голоти, кілька тисяч шляхтичів, чимало добровольців. Військо Кричевського
збільшилося до 30 тис. кіннотників. Переправившись через Прип’ять під Бабичами,
козаки рушили на Річицю, а потім за ворожим військом під Лоєв, де Чернігівський
полк Степана Пободайла прикривав переправи через Дніпро. О дев’ятій ранку 31
липня козаки у кінному строю атакували ворожий табір з боку Брагина, але
зазнали великих втрат, не витримали натиску тяжкої гусарії та рейтар і мусили
перейти до оборони в таборах. Під прикриттям ночі козаки залишили укріплення,
забрали поранених і непомітно для противника відійшли. Тяжко поранений Кричевський
вчинив за давнім козацьким звичаєм—«нехай твоя, гетьмане, голова буде за всі
наші голови» — й попросив залишити його вмирати на ношах у чистім полі.
Привезений у ворожий табір, він відмовився від повернення в католицьку віру й
засмучений загибеллю 30-тисячного козацького війська помер в оточенні шанобливо
схилених до нього недавніх противників— тих противників і самого Радзивілла,
котрі за декілька років перейдуть на бік шведського короля й разом з козаками
будуть воювати проти Речі Посполитої. Ціною власного життя козаки Кричевського
виконали завдання гетьмана. Зазнавши великих втрат і вистрілявши увесь порох,
Радзнвілл не наважився наступати далі і відійшов на північ. Це дозволило
Хмельницькому заспокоїти козаків під Збаражем і довести справу до кінця.
Козацька піхота
посилила штурм укріпленого табору, в якому козаки не шкодували ні сил, ні
життя. Не одна козацька мати заплакала за своїм сином, що поклав голову під
Збаражем. Серед них був і славний лицар Станіслав Мрозовицький (Морозенко),
смерть якого відізвалася глибокою тугою серед людей. 
Сильне поранення
дістав вінницький полковник Іван Богун. Але козацькі лави дедалі щільніше
оточували польський табір. 27 липня почався генеральний штурм. Козаки штовхали
поперед себе «гуляйгороди» (рухомі вежі), дорвалися майже до польських
укріплень, насипали вали заввишки у два списи, поставили на них «гуляйгороди» й
почали з гармат та мушкетів впритул розстрілювати польських вояків. Облога
наближалася до завершення.
Дізнавшись про
підхід армії короля Яна Казимира, Хмельницький залишив під Збаражем
генерального обозного з частиною військ, а сам з основними силами рушив
назустріч полякам. Козаки потайки зайняли вигідні позиції на р. Стрипі, і коли
5 серпня польські війська розтягнулися довгою колоною вздовж річки й грузли в
розкислій від рясних дощів низині, напали на них з тилу і флангів. Не битва це
була, а справжня різанина, згадували пізніше II учасники. В сутичках було
знищено 4 тис, жовнірів і драгунів, у тому числі й «цвіт польської шляхти».
Нашвидкуруч збудований поляками табір мало зарадив справі. 
Вранці 6 серпня
козаки перейшли в рішучий наступ. Одні з них кинулися на штурм Зборова, а інші
— на греблю й мости над Стрипою, аби відрізати оборонців міста від польського
табору. Після кількох атак переправи вже були в руках козаків, а Миргородський
полк оволодів Зборовом. Військовий табір короля Яна Казимира опинився в щільному
оточенні. З міських валів по ньому вела вогонь козацька артилерія, а піхота
відновила штурм. Польська шляхта була повністю деморалізована. Сам король мусив
уходити обозом і виганяти вояків з-під возів на бій. Шляхта забула свою колишню
славу й готувалася до найгіршого.
Порятунок прийшов
несподівано, звідки його не чекали. Кримський хан Іслам-Гірей, не бажаючи
остаточного розгрому Польщі й зміцнення на її руїнах України, вивів татар з бою
і поставив перед Хмельницьким вимогу замиритися з польським королем. Переговори
між воюючими сторонами завершилися 8 серпня підписанням Зборівського договору.
За його умовами кількість реєстрового війська доводилася до 40 тис, визнавалася
влада гетьмансько-старшинської адміністрації в Брацлавському, Київському та
Чернігівському воєводствах. Польським військам було заборонено перебувати на
їхній території. Не вписані в реєстр селяни мали повернутися в підданство до
панів. Київському митрополитові було обіцяно місце в сенаті, а питання про унію
переносилося на загальнопольський сейм. Підтверджувалися права козаків на
власний суд, але за умови, що вони не втручатимуться в економічні привілеї
польської шляхти. Цим шляхта не збиралась добровільно поступатися за будь-яких
соціальних катаклізмів. Зборівська угода виявила бачення козацькою старшиною
майбутнього устрою України, яке полягало у висуненні на чільне місце в
суспільстві привілейованого стану козацтва. Саме воно діставало найбільші права
й привілеї за рахунок ущемлення соціально-економічних і політичних здобутків
селянства. Тим самим українське суспільство поділялося на два соціальні табори,
далеко неоднозначні за своїм становищем.
Більшість
українського суспільства розцінила Зборівську угоду як невиправдану поступку
Речі Посполитій. Найбільше підстав для незадоволення мали мільйонні маси
селянства, над якими нависла реальна загроза повернення в кріпацтво. 300 тис.
озброєних селян-учасників походу, які не зазнали поразки, не збиралися
відмовлятися від здобутої волі. Обстановка загострилася під час складання
козацького реєстру й повернення польської шляхти в свої українські маєтності.
Селяни не пускали шляхту в села, а на її спроби пробитися відповідали збройним
опором. Десятки стихійно створених повстанських загонів діяли на Волині, Брацлавшині,
Київщині, Полтавщині. В багатьох випадках їх підтримували як козаки, так і
старшина, зокрема брацлавський полковник Нечай і миргородський полковник
Гладкий. На Січі запорожці повстали проти Хмельницького, оголосили скинення
його з гетьманства й обрання гетьманом якогось Худолія. Якщо із заворушенням
«на волості» Хмельницький якось мирився, то для придушення повстання запорожців
направив збройний загін, який у лютому 1650 р. захопив Худолія і стратив його.
У Польщі шляхта,
в свою чергу, виявляла обурення поступками Україні. Під її тиском загальнопольський
сейм, хоч і затвердив угоду, але відмовився надати їй силу закону і внести до
конституції. Особливо активізувалась антиукраїнська діяльність польської шляхти
після того, як, повернувшись з татарського полону на початку 1650 р., Микола
Потоцький очолив те вельможне панство, котре виступало за продовження війни з
Україною. Коронний гетьман зосередив на лінії Ямпіль—Вінниця—Коростишів значні
військові сили й використовував їх для тиску на Хмельницького. Мир між Україною
і Польщею був нетривким і кожної миті міг перерватися війною.
3.Дипломатичні
та воєнні успіхи у 1650 р.
Завдяки
різноманітній дипломатичній діяльності Хмельницького Польща в 1650 р.
опиняється в політичній ізоляції. Наполегливі пропозиції гетьмана цареві про
спільні воєнні дії проти Польщі дали свої результати. У березні 1650 р.
російський уряд ультимативно зажадав від польського короля повернення Росії
Смоленська, інших міст і виплати компенсації в розмірі 500 тис. золотих.
Бурхливі дипломатичні переговори Хмельницького з Іслам-Гіреєм завершились
обіцянкою хана надалі надійно допомагати козакам у війні з польською шляхтою.
Дипломатичні зв’язки з Молдавією виявили групу молдавського боярства, яка не
підтримувала орієнтацію господаря Василя Лупула на Польщу й прагнула до
тісніших зв’язків з Україною. Оскільки Лупул проводив відверто пропольську
політику, козацька старшина вирішила діяти силою.
У серпні 1650 р.
Хмельницький з військом кількістю 70 тис. козаків і татарами зробив похід у
Молдавію. Два козацьких полки залишилися на лівому березі Дністра для прикриття
тилу від можливого нападу польських військ, а основні сили під командуванням
Данила Нечая фактично без бою увійшли до столиці Молдавії — Ясси. Господарю
нічого не залишилось як запропонувати українському гетьманові мир. Згідно
підписаної у вересні угоди між Україною і Молдавією встановлювалися союзницькі
відносини. Лупул зобов’язався не підтримувати Польщу, виплатити контрибуцію в
сумі 500 тис. талярів, скріпити цей союз династичним шлюбом сина Хмельницького
Тимоша зі своєю донькою Розандою. Скориставшись із цієї перемоги й спираючись
на військо, Хмельницький примусив Потоць-кого відвести польські корогви під
демаркаційної лінії і Тим самим послабив антиукраїнську діяльність польської
шляхти в Україні. Турецький султан Мухамед спеціальним листом запевнив
Хмельницького у тому, що татари більше не перейдуть на бік Речі Посполитої, а
будуть вірними союзові з козаками.
4. Поразка під
Берестечком та її наслідки
Успіхи козацької
зброї в Молдавії стимулювали анти шляхетські виступи українського селянства. На
Брацлавщині й Київщині у вересні 1650 р. діяло до 15 тис. повстанців і щомісяця
їхня кількість збільшувалася. Радикально настроєна старшина щодалі голосніше
гомоніла про необхідність відновлення війни з Польщею. Під тиском цих обставин
Хмельницький у листопаді направив листа польському сейму з вимогами виконувати
умови Зборівської угоди, повернути православним захоплені в них церкви,
скасувати унію, припинити підготовку до війни й покарати порушників миру.
Окремо порушувалося питання про присягу чотирьох світських і духовних польських
сенаторів на дотримання рішень Зборівської угоди, встановлення демаркаційної
лінії та заборону шляхті мститися українцям за їхню участь у козацькому
війську. Обидві сторони активно готувалися до війни. Польський король оголосив
посполите рушення, зібрав Ь0-тисячну армію й поставив на чолі її магната
Калиновського, котрий також повернувся з татарського полону і горів бажанням
змити свого ганьбу козацькою кров’ю. Порушивши Зборівську угоду, Калиновський з
драгунами вночі 9 лютого 1651 p. несподівано напав на сотню Шпаченка у
Ворошилівці й усю її винищив. Пізно ввечері 10 січня поляки тихцем знищили
козацьку стежу під Красним й увірвалися до міста, де перебував полковник Данило
Не-чай. Жителі міста й козаки вчинили нападникам відчайдушний опір. Нечай
дістав смертельну рану і 12 лютого помер. Третього дня Калиновський оволодів
замком. Розвиваючи наступ, шляхетські війська захопили Мурафу, Шаргород й
оточили Вінницю. З 28 лютого по 11 березня вінницькі козаки полковника Івана
Богуна мужньо боронили місто, робили вилазки і громили нападників. Під час
однієї з них Богун заманив польську кінноту на притрушені соломою ополонки й
знищив багатьох вцілілих вершників. Послані Хмельницьким на допомогу оточеним
Уманський і Полтавський полки на чолі з генеральним осавулом Дем’яном
Многогрішним наголову розгромили передовий польський полк під Липівцем і
змусили Калиновського відвести свої загони спочатку під Кам’янець-По-дільський,
а потім під Сокаль.
У травні 1651 р.
головні сили української армії зосередилися в Білій Церкві. 29 травня загальна
козацька рада ухвалила рішення про генеральний наступ на Польщу. Причому козаки
були сповнені рішучості або перемогти, або всім загинути. Хмельницький розіслав
універсали до галицького селянства із закликом до повстання проти польської
шляхти. В Підгаллі повстанців очолив Костка Наперський, а у Великій Польщі — П.
Гижицький. Посланий Хмельницьким 4-тисячний полк Івана Шохова з дозволу
російського уряду перейшов через російський кордон у Білорусію й розгорнув там
активні дії проти литовської шляхти. За короткий час козаки взяли Рославль,
Кричів, Дорогобуж і зв’язали сили армії Радзивілла, не давши їм змоги наступати
на Україну. Північні українські землі захищали Київський полк Антона Ждановича і
Чернігівський — Небаби.
На початку червня
1651 р. 150-тисячна польська й 100-тисячна українська армії зустрілися під
Берестечком. Хмельницький розташував свої війська на західному березі р. Пляшівки
серед боліт. Табір мав форму квадрата довжиною і шириною на 7 верст. За три
версти від нього стали 50 тис. татар Іслам-Гірея. Битва почалась 18 червня з
традиційних рицарських поєдинків і невеликих сутичок. 19 червня козацьке
військо й татари пішли в рішучий наступ. Поляки втратили майже 7 тис. вояків.
Значних втрат зазнали й козаки. Бої відновилися о 8 годині ранку 20 червня наступом
поляків і шквальним гарматним обстрілом бойових порядків козацьких полків і
татарського табору на невеликому узвишші. Чимало татар було вбито, в тому числі
й з найближчого оточення хана. Іслам-Гірей залишив поле бою і почав відступати.
Хмельницького, котрий разом зі своїми охоронцями кинувся їх затримати, Іс-лам-Гірей
силою забрав з собою.
Зоставшись без
Хмельницького, козаки обрали гетьманом кропивнянського полковника Філона
Джеджалія, а згодом Гладкого й продовжували боротьбу. Спроби короля Яна
Казимира дипломатичним шляхом змусити козаків капітулювати були марними.
Гладкий, знаючи бойовий настрій козацтва, погоджувався на мир лише на умовах
Зборівської угоди. Він так організував оборону табору, що всі спроби поляків
взяти його штурмом закінчилися безрезультатно. 10 діб оточені мужньо
оборонялися. За цей час поляки впритул наблизилися до козацького табору,
артилерія обстрілювала його з боку Пляшівки майже безупинно. Рада старшини
вирішила вивести військо з оточення й відступати разом із усім табором. Вихід з
ворожого кільця очолив Богун. Під його командуванням козаки вночі 30 червня
збудували з возів, повстин, наметів, різного посуду й шмаття три переправи
через р. Пляшівку та ближні болота. Вранці кіннота почала виходити з оточення.
Однак в обозі пішла чутка, що козаки залишають се-ляк напризволяще. Почалась
паніка, люди кинулися до переправ і розтоптали їх. До того ще й вдарила
польська артилерія, пішли в атаку драгуни. Частина козацьких полків
організовано відійшла на схід. Але багато козаків і селян потрапили s оточення
окремими загонами й мужньо оборонялися до останнього подиху. На полі бою і в
околицях Берестечка загинуло 50 тис. козаків. 
Тоді як козаки
билися під Берестечком, перейшли в рішучий наступ литовські війська гетьмана
Радзивілла. Вони розігнали повстанців на Гомельщині, відтіснили загін Шохова і
26 червня завдали поразки Чернігівському полку під Ріпками. Полковник Небаба
мужньо бився в перших лавах, втратив руку, але продовжував оборонятись, аж доки
не впав під шаблями двох литвинів. Не захотівши втягуватися в тривалу облогу
добре укріпленого Чернігова, Радзивілл повів війська на Київ. Київський
полковник Антон Жданович безуспішно намагався зупинити наступаючих між
Вишгородом і Києвом, але під тиском київської аристократії не наважився
обороняти місто й відвів полк униз по Дніпру. 25 липня литовське військо
вступило до Києва й понад місяць утримувало його, аж доки обстановка в Україні
не почала змінюватися.
Поразка під
Берестечком і втрата Києва завдали серйозного удару Україні. Але ні серед
старшини, ні серед рядових воїнів та мирного населення не відчувалося зневіри
чи розгубленості. Гладкий, Джеджалій і Богун не тільки відводили козацькі полки
на схід, а й громили авангардні частини польської армії. На початку серпня 2
тис. козаків і 500 татар завдали поразки передовим частинам поляків під Таборівкою,
відкинули їх і оволоділи Паволоччю. Такий планомірний відступ армії дозволив
старшині організувати оборону придніпровських міст і містечок, яка вимотувала
сили противника й завдала йому відчутних втрат. Жителі невеличкого містечка
Триліси під Фастовом вчинили опір усій польській армії. 600 козаків три доби
відбивали штурм за штурмом. Увірвавшись до міста, вороги не залишили живими ні
жінки, ні дитини, а захопленого в полон непритомного від ран сотника Богдана
посадили на палю. Вночі жителі викрали труп сотника й поховали його за
християнським обрядом.
Однак
Хмельницькому й старшині не пощастило перешкодити з’єднанню польського та
литовського військ під Васильковом і зупинити їхнє просування. Козацькі полки
зосередилися під Білою Церквою, яка була добре укріплена й забезпечена всім
необхідним для тривалої оборони. Перші напади польсько-литовського війська на
початку вересня козаки відбили. Тим часом до Білої Церкви прибували нові й нові
загони добровольців. Штурмуючи Білу Церкву, 70-тисячна польсько-литовська армія
не зчулась, як сама опинилася в оточенні 100-тисячної української армії і
татар. Припинилася доставка харчів і фуражу, почалися хвороби й епідемії, від
яких померло чимало вояків, у тому числі й Вишневецький. Одночасно
активізувалися повстанці на Волині та Поділлі. Вони визволили частину
Брацлавщини, здобули сильну фортецю Бар, штурмували Кам’янець-Подільський,
увійшли у Фастів та інші населені пункти. Польсько-литовське військо опинилося
в катастрофічному становищі.
Однак
Хмельницький і його найближче оточення несподівано для всіх 5 вересня почали
переговори з польським командуванням про мир. Дізнавшись про це, селяни обурилися.
Вони 6 вересня оточили білоцерківський замок, де велися переговори, й почали
його штурмувати. Козацька старшина з великими труднощами відбила напад, але не
змогла захистити польських комісарів, коли вони виїхали з Білої Церкви. Повстанці
перебили челядь і захопили дипломатів, Хмельницький силою придушив повстання,
визволив бранців і нещадно розправився з призвідцями заворушення. Після того
відновив переговори з коронним гетьманом Миколою Потоцьким, котрий вже збирався
відводити війська. 18 вересня був підписаний Білоцерківський договір. За його
умовами козацький реєстр скорочувався до 20 тис, чол. Козаки могли жити лише в
Київському воєводстві. Польсько-шляхетським військам заборонялось дислокуватися
на його території. Не вписані до реєстру козаки мали повертатись у підданство
шляхти, яка перший час обмежила свої панські апетити збиранням податків лише з
млинів і корчмів. Гетьман підпорядкувався польському королю та позбавлявся
права зносин з урядами зарубіжних країн. Виборність гетьмана була скасована.
Оголошувалася амністія українській шляхті, поновлювалися права православної
церкви. Однак договір не влаштовував жодну із сторін: кожна з них розуміла
хиткість миру й плекала надію надалі розв’язувати конфлікти за допомогою зброї.
5. Воєнні дії
у 1652—1653 pp.
Протягом
жовтня—листопада 1651 р. Хмельницький вивів війська з Чернігівщини ї Брацлавщини,
склав реєстр і направив його на затвердження до Варшави. Проте польський сейм
підмовився його схвалити. З часом Хмельницький переконався у власній
неспроможності змусити народ прийняти тяжкі умови миру. Повернення шляхти до
своїх маєтків супроводжувалося масовими виступами селян, міщан і козаків проти
своїх недавніх ворогів. На гетьманські універсали про припинення свавільних дій
мало хто звертав увагу. Полковники замість того, щоб їх виконувати, почали
збирати під свої знамена всіх незадоволених. Страта Хмельницьким найбільш
радикально настроєного полковника Лук’яна Мозирі мало зарадила справі. Почався
масовий відхід української людності на Слобожанщину. Лише полковник Іван
Дзиковський відвів на Слобожанщину понад 2 тис. козаків Чернігівського полку,
їхній приклад наслідували також сотні сімей з Ніжинського, Миргородського,
Полтавського та інших лівобережних полків, одержуючи на нових місцях всілякі
пільги й привілеї. Це, в свою чергу, стимулювало нові хвилі переселення
українців у межі Російської держави, що значно послаблювало воєнну могутність
України.
На березень 1652
р. обстановка в Україні настільки загострилася, що могла перерости в загальне
повстання як проти польської шляхти, так і українського гетьмана. Необхідні
були термінові заходи, і Хмельницький вжив їх. 24 березня він розіслав по
Україні універсали із закликом до полковників, осавулів і сотників готуватися
до війни. Ініціаторів негайного виступу проти Речі Посполитої полковників М.
Гладкого, С. Герасимова та кількох сотників старшинська рада присудила до
смертної кари, і в березні вони були страчені. На чолі Переяславського,
Черкаського, Чигиринського і Корсунського полків Хмельницький форсованим маршем
непомітно наблизився до польського табору під горою Батіг між Південним Бугом і
Собом, 22 травня козаки оточили, а вночі наступного дня наголову розгромили
20-тисячне польське військо. Сам гетьман Калиновський і його штаб полягли у битві.
Це одна з найвидатніших перемог Хмельницького, яку сучасники порівнювали з
перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римською армією під Каннами.
Одна частина козацького війська рушила на Кам’янець-Подільський, а інша на чолі
з Тимошем Хмельницьким — на Молдавію. Наляканий таким розвитком подій, Лупул
погодився виконати умови договору 1650 р. про видання Розанди заміж за Тимоша
Хмельницького й розірвав зв’язки з Польщею. Щоб уберегтися від неминучої
польської агресії, господарі Молдавії та Валахії направили у Москву посольства
з проханням приєднати свої країни до Російської держави. Гетьман Хмельницький
готував сили до повного визволення України.
Лише на кінець
1652 р. Польща оговталася від поразки. Проведене посполите рушення дало армії
кілька десятків тисяч вояків, і в березні 1653 р. вона перейшла в наступ.
Загони Стефана Чарнецького напали на Погребище, Немирів, Кальник, Коростишів та
інші міста й захопили їх. Зустрівши організований спротив, Чарнецький відвів
свої загоїти з контрольованої гетьманською адміністрацією території.
Одночасно в
Молдавії підвело голови пропольськи настроєне молдавське боярство. Воно
організувало змову, закликало на допомогу своїх однодумців з Валахії і
Трансільванії й скинуло з престолу Лупула. На допомогу тестеві Хмельницький
направив сина Тимоша з Вінницьким, Брацлавським і Уманським полками. 21—22
квітня 1653 р. козаки завдали поразки противникові і увійшли до Ясс.
Але намір Тимоша
Хмельницького вторгнутися у Валзхію закінчився невдачею. 17—20 травня козацькі
полки зазнали поразки під Тарговицею й мусили відступити в Україну. Наприкінці
літа Хмельницький знову направив Тимоша з кількома тисячами козаків на допомогу
Лупулу, який знемагав у боротьбі з опозиційним боярством. Козаки з запеклими
боями пробилися до Лупула в Сучаву і взяли участь в обороги міста. 2 вересня
Тиміш Хмельницький дістав поранення ядром у ногу й за декілька днів помер.
Потерпаючи від нестатку продовольства і боєприпасів, козацьке військо 30 вересня
капітулювало. При цьому воно вийшло з оточення зі зброєю та тілом сина
гетьмана, яке пізніше було захоронено в Ільїнській церкві в Суботові.
На осінь 1653 р.
польський уряд мобілізував 80 тис. шляхтичів і селян. У вересні король Ян
Казимир зосередив своє військо під Жванцем на Поділлі. Звідси окремі загони
розходилися по найближчих селах, змушуючи населення коритися польській владі.
Козацьке військо Хмельницького також вирушило на Поділля й отаборилося під
Гуся-тином. Почалися швидкоплинні, але жорстокі сутички між окремими
підрозділами обох сторін. Козацькі частина рейдували по Волині й Галичині,
виганяючи польську шляхту з насиджєних місць. Польська армія знову опинилася в
оточенні. Противники готувалися до вирішальної битви. Однак тут знову відіграв
свою не кращу роль кримський хан Іслам-Гірей. Діставши «упоминки» від Яна Казимира,
він втретє відступився від союзу з українським гетьманом і уклав з польським
королем мирний договір на умовах Зборівської угоди 1649 р. Хмельницький не брав
ніякої участі в цій акції й активно готувався до прийому російських послів.
6. Переяславська
рада 1654 р.
Під кінець
визвольної війни відносини між Україною та Росією зміцнилися. Вони охопили
різні сторони міждержавних зв«язків. Ідея об»єднання двох держав для подолання
спільного ворога ставала реальною й була підтримана широкими масами населення.
1 жовтня 1653 р. у Москві відбулося нове засідання Земського собору, в роботі
якого взяла участь патріарх Никон, митрополити, архієпископи, старшини
монастирів та представники інших соціальних кіл населення. Собор постановив розпочати
війну проти Польщі, а Олексій Михайлович, писалося в постанові, «Ізволив того
гетьмачі Богдана Хмельницького і все військо Запорізьке з містами і землями
прийняти під свою государеву високу руку». Через кілька днів для підписання
договору з Москви в Україну виїхало посольство боярина Василя Бутурлна.
Посольство повсюди радо зустрічало українське населення.
8(18) січня 1654
р. у Переяславі відбулася всенародна рада. На ній були присутні Богдан
Хмельницький, генеральний обозний Федір Коробка, судді Самійло Зарудний та
багато інших.
Учасники ради
стали в коло, на середину вийшов Хмельницький і заговорив. Він нагадав
присутнім про ті злигодні та нещастя, що їх зазнав український народ від
поляків, турок і татар. З усіх правителів гетьман вважав найближчим до
українців за їхньою православною вірою і зовнішньо-політичними інтересами
російського царя. Наприкінці промови гетьман сказав: «Крім його царської
високої руки, спокійнішого пристановища не знайдемо. А хто з нами не
погоджується, тепер куди хоче — вільна дорога». На що учасники ради відповіли:
«Волимо під царя східного, православного». Три рази осавул звертався до
учасників ради з таким запитанням і тричі була відповідь: «Щоб вовік всі єдині
були». Бутурлін передав Хмельницькому царську грамоту про взяття України під
«монаршу» руку з обіцянкою захищати її від ворогів і в «ласці тримати». Після
обіду козацька старшина й деякі інші делегати попрямували до церкви Успення
складати присягу. Гетьман зажадав від Бутурліна, щоб той від імені царя
заприсягався не порушувати прав і привілеїв українського населення. На що
Бутурлін заявив, що в Росії присягають не царі, а його піддані, й відмовився
задовольнити прохання гетьмана. Проте сам таку обіцянку дав. Це одразу ж
спричинило напруження між учасниками ради й московським посольством. Однак
після короткої наради Хмельницький і генеральна старшина, полковники, близько
100 сотників і представники від козацтва та міщанства склали присягу на
вірність союзу з царем. Всього присягали, за деякими даними, близько 200 чоловік.
Після цього Бутурлін вручив Хмельницькому атрибути гетьманської влади — булаву,
бунчук, хоругву, а також дорогі ферезію і шапку. Переяславські міщани, не
діставши гарантій збереження своїх прав, присягли лише під загрозою побиття
киями.
Протягом січня—березня
московські посланці приймали присягу від жителів 177 населених пунктів. Не
скрізь вона проходила гладко й безперешкодно. Київський митрополит спочатку
взагалі відмовився її складати. З різних причин не присягали козаки Уманського
й Брацлавського полків. У кількох селах Полтавського й Кропивненського полків
царські стольники були побиті місцевими жителями. Чорнобильські міщани «Москву
неохоче прийняли». Подібні випадки траплялися і в інших місцях. Але більшість
із 127 тис. приведених до присяги міщан і козаків зробила це добровільно, з
щирою вірою в те, що при дотриманні обома сторонами умов договору Україна
збереже завоювання козацької революції 1648 р. і здобуде незалежність від
найненависнішого на той час противника, яким була Річ Посполита.
Одночасно
козацька старшина виробляла умови державного статусу України. 17 лютого І654 р.
генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли до Москви
на затвердження царя «Просительні статті» з 23 пунктів. У них містилися
прохання» про збереження прав, привілеїв і маєтностей Війська Запорізького
та української шляхти, про 60-тисячний козацький реєстр, плату старшині та
козакам, збереження місцевої адміністрації it збирання нею податків для
царської казни, право обрання гетьмана і надання йому на утримання
Чигиринського староства, а також права зносин з урядами зарубіжних країн,
невтручання царських воєвод та Інших урядовців у внутрішні справи України,
козацькі й шляхетські вольності та залишення селян у феодальній залежності,
збереження прав київського митрополита, направлення царського війська проти
польської армії під Смоленськ, утримання російських залог на кордонах України з
Польщею, оборону України від нападів татар і матеріальне забезпечення
козацького гарнізону в Кодаку. В скороченій редакції більшість статей була
затверджена царем і боярами. Однак гетьману заборонялися прямі зносини з
урядами Туреччини й Польщі, що значно обмежувало автономні права України.
Велику настороженість у козацької старшини викликало явне небажання царя та його
оточення визнати повне самоврядування України, змиритися з відстороненням
царських урядовців від збору податків і забороною російським воєводам
втручатися у внутрішні справи українського суспільства. «Просительні статті»,
царські укази до них та інші аналогічні документи пізніше дістали назву
«Березневих статей 1654 p.». Оригінали цих документів не знайдені, відомі
тільки чернетки та копії з них.
Вчені по-різному
оцінювали Переяславський договір між Україною та Росією 1654 р. Одні вбачали у ньому
унію двох держав, другі — угоду характеру васальної залежності, треті —
військовий союз, четверті — акт возз’єднання. Існували точки зору й про
об’єднання двох держав, входження України до складу Російської держави. Але
справа не у назві цього державного акту. Головне — не невизначеність державного
статусу України в нових умовах. Підписуючи договір, кожна з сторін вкладала в
нього свій зміст: російська вважала його узаконеною формою залежності України,
українська, визнаючи зверхність Росії, сподівалася зберегти в нових умовах
державну автономію. Багатовікова відсутність національної держави, досвіду
державотворення й тяжкі обставини штовхнули Україну на об’єднання з державою, в
складі якої вона не мала перспектив для самостійного розвитку. Надто різними
були внутрішні суспільні устрої та економічне становище обох країн.
Список
використаної літератури
1.  
Субтельний
Орест Україна: Історія / Пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вст. Ст. С.В. Кульчицького.
– 3-те видан., перероб. І доп. – К.:Либідь, 1993., 720 с.:іл.
2.  
Шморгун О.О.
Україна: Шлях відродження: Економіка, політика, культура. Київ., 1994.
3.  
Історія
України / Керівник авт. Кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 1996. – 488с.
4.  
Король
В.Ю. Історія України. / Худ. оформл. В.М. Штогрина. – Київ.:”Феміна”, 1995. –
264 с.