Свята
рівноапостольна велика княгиня Ольга (у хрещенні Олена), дружина Київського
князя Ігоря, увійшла в історію як великий творець державного життя й культури
Київської Русі. Ольга – перша жінка на Русі, віднесена Церквою до лику святих.
Стать
цієї державної жінки є однією з найцікавіших загадок середньовічної історії.
Загадкове саме її походження, овіяне чисельними легендами і переказами.
«Повість минулих літ» оповідає, що в 903 р. із Пскова молодому князю
Ігореві привели дружину Ольгу. За однією легендою Ольга – дочка простого
перевізника, за іншою – дочка боярина, ще інші джерела оповідають про
князівське походження. Існує також гіпотеза, що княгиня Ольга – дочка князя
Олега, бо ім’я Ольга, Олег – Helga – у скандинавських мовах означає «мудрий»,
«віщий», «святий».
Найбільш
вірогідна теорія про болгарське походження княгині Ольги. Володимирський
літопис повідомляє, що «Ігоря же жени (Олег) в Болгарах, поят же за него
княжну, именем Ольгу. И бысть мудра велмы…». «Й приведоша ему жену от Плескова
именем Ольгу».
Місто
Плесков – болгарський град, який під пером численних переписувачів літопису
перетворився у більш відомий східному слов’янству град Псков. Втім, є думка, що
Псков колись також мав назву Плесков, а згодом перетворився у Псков під пером літописців.
Думка ця нейтральна, оскільки літописців люди не читали в ті часи, літописи –
це не популярна щоденна преса, і ніхто не міг знати, як і що пишуть літописці.
А в народній пам’яті не збереглося імені Плескова. Перша згадка Пскова в
літописі під датою 903 рік у зв’язку з одруженням Ігоря та Ольги.
В
«Житії» Ольги також вказується, що вона народилася в «Плесковой стране». Деякі
сучасні дослідники вважають, що болгарське походження княгині Ольги могло б
дати цікаве пояснення такій дивовижній пристрасті її сина Святослава до
Болгарії, який в період занепаду Болгарського царства більше за візантійців мав
право на болгарський престол.
Багато
таємниць, які зараз намагається розв«язати історична наука, пов»язані з родиною
Ольги. Можливо, вона була близькою родичкою, або навіть внучкою знаменитого
царя Болгарії Симеона.
В
легенді розповідається, як одного разу син князя Рюрика Ігор під час полювання
захотів переправитися на інший берег річки. Він гукнув юнака, який правив
човном, і, коли той підплив, з подивом помітив, що то була дуже вродлива
дівчина. Коли він заговорив з нею, то був зачарований її розумом та скромністю.
Не лише зовнішньою вродою, а й надзвичайною красою розуму й серця, цнотливістю
й чистотою, бо не спокусилася на двозначні натяки молодого Ігоря. Вона запала
йому в душу і через кілька років милістю Божою молодий князь, згадавши про цю
незвичайну дівчину-красуню, назвав її своєю нареченою.
Народ
опоетизував образ юної Ольги, доньки звичайного перевізника, яка завдяки своїй
мудрості піднялася до князівського престолу.
Юність
княгині Ольги збіглася в часі з другою половиною правління Олега, часом
бурхливих подій – походів на Візантію, Прикаспій, військових перемог і поразок,
злетів і падінь.
Кожна
з тих подій навіки закарбувалася в серці мудрої й мужньої княгині, яку Боже
Провидіння ніби готувало до власних висот і випробувань, а найвищою стала її
духовна висота – Богоспілкування, прийняття нею святого таїнства хрещення, а
також сприяння поширенню християнства на Русі ненасильницькими методами.
З
історії відомо, що близько 913 р. князь Олег здійснив великий похід на
Каспійське море, пограбував Азербайджан, однак, повертаючись додому, його
ослаблене походом військо зазнало на Нижній Волзі страшної поразки від
мусульман, які були на службі в хозарів.
До
Києва князь Олег уже не повернувся, а чоловік Ольги Ігор Рюрикович у 35 років
став правителем Київської Русі.
914
року князь Ігор завоював древлян, 915-го – виступив проти печенігів.
Зближення
Візантії й Русі історія засвідчує 930 року: за згодою з візантійським
імператором Романом І руські дружини захопили хозарське місто Самкерц на
Таманському березі Керченської затоки, але їх розбив хозарський полководець
Песах.
941
року під тиском хозар князь Ігор виступив проти Візантії, її столиці
Константинополя, але зазнав поразки. Через три роки князь Ігор знову пішов
проти Візантії, з якою було укладено мир.
Бурхливі
події зовнішнього життя Київської Русі та зайнятість князя Ігоря змусили
княгиню Ольгу самій зайнятися розв’язанням численних державних справ, зокрема
взяти на себе високу місію формування духовної культури освічених киян, серед
яких дедалі більше з’являлося християн.
Княгиня
Ольга спиралася у своїх справах на цих людей, поступово схиляючись до їхньої
віри.
942
року в Ігоря й Ольги народився син Святослав, який єдиний з дітей княжої родини
увійшов в історію.
Скоро
після того, як був укладений мир з Візантією, відбулась одна з найцікавіших
подій в історії Русі Х ст. – древлянське повстання 945 р., причиною якого
стала спроба Ігоря запровадити в Іскоростені повічний збір данини. Повсталі
древляни убили Ігоря й рушили на Київ. Однак Ольга, котра лишалася у Києві з
малим Святославом, зуміла обхитрити їх і згодом розгромила. Вона швидко й
жорстоко помстилася за чоловіка. Літописець Нестор так розповідає про цю помсту
та про початок князювання Ольги. Після вбивства Ігоря древлянські посли
приїхали до Києва і запропонували Ользі піти заміж за їхнього князя Мала.
Княгиня веліла тих послів разом з човном, на якому припливли, скинути в глибоку
яму, викопану за городом на теремному дворі, і потім закопати живими.
Розправившись
таким чином зі сватами, Ольга звернулася до древлян з проханням прислати за нею
найбільш знатних мужів – князівського роду, бояр, купців. Коли ті прибули до
Києва, Ольга наказала витопити баню, яку потім запалили разом з послами. Такими
були перші дві її помсти древлянам.
Сватання
князя Мала на Ольгу, на думку дослідників, відбивало пережитки матріархату,
архаїзм у поглядах древлян. Дії Ольги – поховання сватів у човні, наказ
витопити баню для послів – прикмети поховального обряду, що сягають сивої
давнини й пов’язані з кривавою помстою.
Третя
помста за жорстокістю була найстрашнішою. Ольга сповістила древлян про своє
бажання поплакати над труною чоловіка і вчинити тризну. Поблизу міста
Іскоростеня наказала вона насипати величезний курган. Коли ж древляни
повпивалися, Ольжині отроки посікли їх п’ять тисяч.
Наступного
року княгиня зібрала військо, взяла з собою малолітнього сина Святослава,
воєводу Свенельда й рушила в Древлянську землю, щоб остаточно «примучити»,
тобто приборкати древлян та обкласти їх тяжкою даниною. Битву було виграно, але
древляни втекли й зачинились у своїх градах. Облога тривала цілий рік, доки
Ольга не запропонувала древлянам відкупитися малою даниною: од двора по три
голуби і по три горобці. Кожному з птахів Ольга звеліла прив’язати трут з
вогнем й, коли смеркнеться, відпустити на волю. Птахи полетіли у свої гнізда, і
спалахнув Іскоростень з усіх боків одночасно. І побігли люди з міста, а воїни
Ольги ловили їх… Так узяла Ольга город хитрощами, старійшин його спалила,
багато людей побила або віддала у рабство, а решту примусила платити тяжку
данину. Дві третини її одержав Київ, а третину – Вишгород, що був Ольжиним
городом.
Так
літописець Нестор у «Повісті временних літ» розповів про початок князювання
Ольги та її помсту древлянам.
Попередники
Ольги на київському престолі були надто заклопотані численними війнами то з
сусідами, то з іншими державами і не мали часу звертати велику увагу на
внутрішнє влаштування своєї власної держави. Ця відповідальна робота випала на
долю княгині Ольги. Вона обїздила на санях і на возі майже всі свої володіння –
по Десні, Мсті, була у Новгороді, Пскові. Щоб оцінити цей подвиг, треба уявити
тодішні дороги і способи пересування на них. Але це була не просто подорож –
водночас Ольга закладала нові села, погости, міста, наставляла в них урядників.
А найголовніше: вперше в історії київської держави встановила норми податків:
«устави», «уроки», «дані», «оброки». Смерть чоловіка примусила її звернути
увагу на оподаткування феодальних повинностей. Цікавий факт розподілу тієї
данини. Відомо, що данину, яку давали древляни, ділили на три частини. Одна
ішла на користь княжого міста Ольги – Вишгорода. Дві третини забирав Київ.
Можна вважати, що цей спосіб поділу данини стосувався не лише деревлянської
землі. Це свідчить про те, що феодальний київський уряд ясно усвідомлював ідею
необхідності державного прибутку, та водночас намагався не забувати і власних
потреб, які задовольняв, звичайно ж, за рахунок держави. Внутрішня реформа
Ольги щодо впорядкування податків торкнулась ще однієї сторони державного
прибутку – добування хутра, яке в той час становило одну з найвагоміших статей
доходу державного бюджету, – відомо, що Русь торгувала з іншими державами
передусім хутрами, а «куна» була формою валютного обміну.
Тож
Ольга розпорядилася ставити «перевісища» та «ловища» по Дніпру і Десні –
очевидно, з цих територій, відгороджених перевісищами й визначених як ловища,
брали хутра для торгівлі з європейськими та арабськими країнами.
Ще
одну регламентацію щодо господарчих справ запровадила княгиня Ольга – вона
ставила «знамення», тобто, визначалися дерева з бджолиними роями, звідки для
держави брали мед та віск, що були також предметами вивозу із Київської Русі.
Про це свідчить ще перший відомий нам Рафальштеттенський митний статут (880 р.
або 876 р.), яким встановлювалося мить на товари, які возили з Русі до
Боварії. Тут мова йшла саме про торгівлю воском.
Княгиня
Ольга заклала укріплене «місто Володимира». У ньому вона разом з онуками й
улюбленим майбутнім великим князем Володимиром витримала страшну печенізьку
облогу. Княгиня Ольга активно розбудовувала стольний Київ, його палацово-храмовий
комплекс. За літописними свідченнями, у всій землі Київської Русі поступово
було наведено лад.
Не
менш мудрою була й зовнішня політика княгині Ольги, яка виявилася ефективною на
наступні 200 років. Княгиня провадила самостійний багатовекторний курс,
домагаючись для країни рівноправних відносин з могутніми сусідніми державами – Візантією,
Німеччиною, з грецьким Сходом і латинським Заходом.
956 р.
княгиня їде до Константинополя для переговорів з візантійським імператором. Хоч
у літописах багато йдеться про те, як вона перехитрила імператора, за іншими
джерелами, переговори виявилися не дуже вдалими. Але вже те, що наймогутніший
правитель християнського світу погодився зустрітися з Ольгою, свідчить про
зростаюче значення Києва. При ній розширилися міжнародні зв’язки, зміцніли
торговельні й політичні стосунки з Візантією.
Константинополь,
або Царгород, як його називають давньоруські літописи, в Х ст. був справжньою
світовою столицею. Константан Багрянородний, при якому Ольга відвідала
Царгород, письменник і історик, 949 р. у своєму творі «Про народи» з
подробицями описав торговельний шлях між Києвом та Константинополем – по Дніпру
та Чорному морю. Далі шлях йшов на північ – до Новгорода та Балтійського
(Варязького) моря, й тому мав назву «з варягів у греки». Велика армада
лодій-човнів, як розповідає Нестор, доставила у гавань Константинополя Золотий
Ріг понад 100 осіб посольства Ольги з обслугою і воїнами – майже 1500 чол.
Розкішне оздоблена подія княгині привернула увагу візантійців: посередині її
стояв намет з коштовної тканини, борти, весла і щоглу прикрашала різьба, ніс
події, мав вигляд якоїсь химерної тварини-грифона чи дракона, шовкове вітрило
було прикрашене князівською емблемою – золотим тризубом. Намет охороняло кілька
воїнів у бронях зі списами у руках, снували численні служниці.
Константин
Багрянородний описує перший офіційний прийом Ольги, який відбувся 9 вересня у
Магнаврському залі імператорського палацу. То був дивовижний спектакль. Для нас
важливо, що Ольгу було звільнено від проскінесису, тобто потрійного укліна,
який відвідувачі повинні були робити перед імператорським троном, падаючи ниць.
Препозит біля дверей голосно вигукнув: «Шляхетна архонтиса Ольга-русинка з
посольством від архонта Русі Святослава». Княгиня повільно, з гордовитою постановою,
дивлячись просто на імператора, що сидів на троні, увійшла до залу і, приклавши
руку до серця, вклонилася. Так само вчинили й члени посольства. Після відповіді
Ольги на різні запитання імператора з бічних дверей до зали почали заходити
служники з скриньками, діжками, посудинами, сувоями. Це були подарунки від
шляхетної архонтиси та посольства Русі великому імператорові ромеїв. Найбільше
враження справили внесені на двох жердинах хутра соболів, горностаїв, бобрів,
великі ведмежі шкури. Трохи пізніше відбувся ще один прийом і бенкет-кліторій в
іншому залі – Трикліні Юстініана. Тут Ольга разом з імператрицею Оленою та її
невісткою Феофано. Ділова ж розмова з імператором Константином відбулася між
прийомом та бенкетом. Ольга говорила про причини, що привели її з посольством
до Царгорода. Серед дослідників і нині точаться суперечки щодо змісту розмови –
джерела не дають вичерпної відповіді на це запитання. Але найбільш вірогідно
те, що Ольга вела переговори про хрещення Русі. Просила прислати єпископа для Русі,
мудро вбачаючи в прийнятті рідною країною християнства шлях до розквіту
зв’язків з найрозвиненішими державами світу.
Ольга
чекала на відповідь майже півтора місяця. Вона сама та посли жили у
Константинополі, а решта з київського посольства – у своїх човнах-лодіях.
Нелегким було те чекання. Та Ольга не втрачала часу – знайомилась з
Константинополем. Різні дива Царгорода, його собори, іподром вона потім довго
згадувала у рідному Києві. Побудувала православні церкви. За свідченням
пізнього Іоакимівського літопису, збудувала дерев’яну церкву святої Софії
поблизу Золотих воріт. Присвячена премудрості Божій церква мала стати кафедрою
митрополита Київського, запрошеного на Русь єпископа. Та не діждалась княгиня
здійснення своєї мрії – церква згоріла 1017 р. Пізніше Ярослав Мудрий на
тому місці збудував кам’яний Софійський собор, який досьогодні стоїть як
святиня України.
Імператор
Візантійський відмовив в прилученні Київської Русі до християнського світу тому,
що син Ольги, великий київський князь Святослав, верхник Русі, був язичником.
Сама ж Ольга була вже християнкою. Приїхала з священиком Григорієм. Подарувала
імператору золоте з коштовним камінням блюдо, яке довго прикрашало ризницю
Константинопольського головного собору. На ньому були християнські символи – зображення
Христа на коштовному камені, й призначене воно було для церковної служби.
Язичниця не могла б зробити такого дарунку. Ольга прийняла благословіння
патріарха під час урочистої відправи у Константинопольській Софії. Ця акція за
згодою самої княгині й завдяки візантійцям була сприйнята як її дійсне
хрещення. Подія поступово набула розголосу в середньовічному світі і переросла
з особистої справи Ольги у важливий державний акт. «Повість временних літ»
стверджує, нібито імператор сватався до Ольги, але княгиня його перехитрувала:
сказала, що тому не годиться знатися з язичницею, й попросила, щоб цар сам її
охрестив, однак після хрещення, під час якого Константин назвав її за обрядом
«дщерею», відмовилася стати дружиною. Мовляв, закон християнський не дозволяє
такого шлюбу. Цей факт, як і багато інших, без сумніву, потрапили до літопису з
народних переказів про Ольгу, її хрещення та перебування в Царгороді.
Після
відвідання Константинополя у 957 році за свідченнями західноєвропейських джерел
(Гільдесгаймські аннали) 959 року Ольга відправила посольство до германського
короля Оттона I, з запрошенням на Русь єпископа і священиків, на що король
погодився і надіслав єпископа Адальберта. Посольство 962 року зазнало невдачі,
і сам єпископ ледве врятувався на зворотному шляху. У цій події дослідники
вбачають як коливання між Римом і Константинополем у виборі віри, так і
далекоглядну політику тиску на Константинополь, яку перед тим проводили Моравія
і Болгарія, щоб домогтися найвигіднішого входження до церковної організації
східної церкви.
Були
різні спонуки, щоб схилити святу Ольгу прийняти християнську віру. Це передусім
політичні, культурні й торговельні відносини Руси з християнською Візантією та
християнськими державами Заходу. Уже за часів князя Олега († 912) були в Києві
й на Русі варяги-християни, а за князя Ігоря вони мали свою церкву святого Іллі
в Києві. У цій церкві християни-дружинники, підписуючи мирний договір з
Візантією 944 року, присягали князеві Ігореві, чоловіку Ольги. Ольга бачила
також чесне і високо моральне життя християн у Києві. Тож нічого дивного, що і
в неї з’явилося бажання стати християнкою. Проф. М. Чубатий про мотив
Ольги прийняти Христову віру каже: «Немає сумніву, що її вроджена інтелігенція
обсервувати світ, окружаючий Русь, та її зносини з християнами, яких у Києві
було багато, особливо варяг, довели її поволі на шлях до християнства»
Дата
хрещення Ольги до сьогодні не розв’язана. У літописі сказано, що Ольга
хрестилася в Царгороді 955 року. Грецькі джерела широко описуючи її побут у
Царгороді в 955–957 роках, нічого не згадують про її хрещення. Таку важливу
подію, як хрещення володарки Руси вони не могли б оминути мовчанкою. Більшість
істориків вважають, що Ольга охрестилася в Києві в 954–955 роках і вже як
християнка саме потім з великим почтом у Царгороді.
Християнська
віра сильно вплинула на особисте життя Ольги і її оточення. Тепер вона творить
багато справ милосердя. У деяких документах сказано, що ніби це вона збудувала
в Києві церкву святої Софії і дала гроші на будову церкви святої Тройці у
Пскові. У 959 році вона посилала послів до німецького короля Оттона І. Західні
літописи стверджують, що княгиня просила в нього єпископа і священиків.
Старання
Ольги навернути і свого сина Святослава на християнську віру не увінчалося успіхом.
У Повісті временних літ читаємо: «Ольга живучи зі своїм Святославом, навчала
його потреби охреститись, і він того не притримувався, ані не приймав до своїх
ушей… Ольга часто говорила: «Я, мій сину, Бога пізнала і радуюся, коли ж і ти
пізнаєш, то пічнеш радуватися». Він же не звертав уваги на те, кажучи: «Як я
можу новий закон прийняти один? А дружина моя почне з цього сміятися». Вона ж
говорила до нього: «Коли ти охрестишся, всі будуть робити те саме». Він же не
послухав матері, творячи звичаї поганські. Одначе Ольга таки любила свого сина
Святослава говорячи: «Нехай буде воля Божа. Коли Господь схоче помилувати мій
рід та руську землю, хай вложить їм у серце навернутися до Бога, як і мені
дарував Бог». І не кажучи, молилася за свого сина кожної ночі й кожного дня,
виховуючи сина до його мужеськости та росту». Хоча не вдалося Ользі навернути
сина, але все-таки її вплив на нього був великий. «Одне Ольга осягнула, – завважує
історик М. Чубатий, – а саме, що її син Святослав був толерантний до
християн і лояльний до неї, як до своєї матері. Крім розходжень у вірі в інших
справах до самої смерті був він добрим та відданим сином. Ольга ж справу його
навернення, як ми читали в Повісті, віддала вповні на Божу волю»
Діяльність
княгині Ольги залишила значну сторінку в історії внутрішнього зміцнення та
утвердження на міжнародній арені Київської держави, яке відбувалося хоч і
мирним шляхом, але в напруженій боротьбі з контрдіями найбільших світових
держав. Київська Русь виробляла свою політичну лінію для утвердження в світовій
історії. Княгиня Ольга – перша державна правителька Русі – воістину стояла біля
колиски могутньої першої східнослов’янської держави.
Новітня
історіографія розкриває ще одну загадкову сторінку правління княгині Ольги –
мирне приєднання до Києва Древлянського князівства, яке здавна протистояло
київський державі. Мова йде про одруження Святослава на Малуші, донці
останнього і поверженого Ольгою Древлянського князя Мала – Маломира. Ще в XIX
ст. історики довели, що Малуша, названа в «Повісті…» рабинею, була донькою Мала
Древлянського, а тому одруження на ній Святослава принесло київській державі мирне
приєднання древлянської землі.
Дата
початку самостійного правління Святослава досить умовна. «Повість временних літ
повідомляю про його перший воєнний похід у 964 році. «Святослав постійно
знаходився у воєнних походах на сусідів Київськой Русі, передовіряючи матері
внутрішнє керування державою. Коли у 968 році печеніги вперше здійснили набіг
на Руську землю, Ольга з дітьми Святослава зачинилась у Київі. Повернувшийся з
Болгарії Святослав зняв осаду, але не залишився у Києві надовго. Коли він у
наступному році вирішив піти у Переяславець, Ольга затримала його:
«Видишь-
я больна; куда хочеш уйти от меня?» – ибо она уже разболелась. И сказала:
«Когда похорониш меня, – отправляйся куда захочеш». Через 3 дні Ольга померла,
і плакали за нею плачем великим син її, й онуки її, і всі люди, і понесли, і
похоронили її на обраному місці, Ольга ж заповідала не здійсняти за нею трізни,
так як мала при собі священика – той і поховав блажену Ольгу.
Монах
Іаков в повісті 11 ст. «Пам’ять і похвала князю руському Володимеру» повідомляє
точну дату смерті княгині Ольги: 11 липня 969 року.
Немає
сумніву, що Ольга, ставши християнкою, хотіла, щоб і її народ прийняв Христову
віру, однак, з огляду на тодішні політичні обставини в державі, вона не
наважилась приступити до загального хрещення своїх підданих. Це зробив її внук
святий Володимир Великий.
Про
християнське життя Ольги свідчить її остання воля, де вона просить, щоб її
поховали за християнським звичаєм і на гробі не справляли поганської тризни.
Померла вона у глибокій старості 969 року, маючи близько 75 років.
Її
урочисто поховали, як християнку, яка зуміла виховати у християнському дусі
онука, майбутнього князя Володимира, заклала підмурівок християнської Київської
Русі, успішно інтегрувала країну в політичну систему християнського світу.
Величну
справу, розпочату святою рівноапостольною княгинею Ольгою, завершив її онук,
свято-рівноапостольний князь Володимир – хрещенням Київської Русі 988 року.
Вона
здолала язичництво у власному серці, серцях християн-нащадків, які сповідують
служіння Богові й Вітчизні упродовж тисячоліття й на віки вічні.
Святий
Володимир Великий близько 1000 року переніс тіло Ольги до новозбудованої
Десятинної церкви за київського митрополита Леонтія (992–1008). Монах Яків
пише, що в труні було віконце, через яке можна було побачити нетлінне тіло
Ольги. Під час нападу монголів мощі Ольги сховали під руїнами Десятинної
церкви. Митрополит Петро Могила, відбудовуючи 1635 року невелику церкву на
місці Десятинної, віднайшов мощі святої Ольги, вони зберігалися там до XVIII
ст. За наказом московського Святішого Синоду їх переховали, але місце нікому не
відоме.
Ольга померла 11 липня 6467 р. (від створення світу), тобто –
969 р., проживши у християнстві 15 років. Перше місце її поховання
невідоме. Але знаємо, що князь Володимир, який хрестив Русь, переніс її останки
до Десятинної церкви Богородиці й поховав у кам’яному саркофазі. Церкву було
зруйновано 1240 р. татаро-монголами. Знайдена археологами шиферна гробниця
княгині Ольги – справжній витвір середньовічного мистецтва – зберігається нині
у Софійському соборі.
Після
смерті княгиню Ольгу тривалий час не канонізували, оскільки на її гробі не
діялися чуда, що є умовою канонізації. Ані літописець, ані монах Яків нічого не
згадують про святкування пам’яті святої Ольги, хоч обидва говорять, що при
перенесенні її мощей за Володимира Великого її тіло було нетлінне.
Культ
святої Ольги і празнування дня її смерті існували в нашій Церкві ще до приходу
монголів. Здається, також, що і чуда діялися, бо її ім’я було поміщено у список
святих приблизно XII ст. Про святкування пам’яті Ольги ще в домонгольській добі
довідуємося з трьох збережених списків сербського Прологу з XIII–XIV століття.
Ті списки переписано з болгарського тексту, який відписали з руського
оригіналу. У них подано життєписи руських святих київської області, що їх
празники були встановлені ще до нападу монголів. Серед тих святих є також
життєпис княгині Ольги, який закінчується словами: «Ольго, не переставай молити
Бога за тих, що почитають день твого упокоєння».
Вона була п’ятою (після Бориса, Гліба, Феодосія Печорського,
Микити Новгородського) святою. Вже з першої половини XI ст. зображення Ольги
з’являються у Візантії й Київській Русі. Фрески Софійського собору в Києві були
добре знані на Русі та в інших країнах. Портрети княгині у вигляді ікон
прикрашали житла багатьох людей Русі. Іларіон порівнює Ольгу та Володимира з
Константином Великим та його матір’ю Оленою, за яких у Візантії християнство
стало державною релігією. Нестор-літописець прославляє Ольгу як зорю, що
передвіщала схід християнства на Русі. Іаков Мніх описує Ольгу напрочуд
розумною, привабливою, мудрою, святою духом і тілом. Безцінні мініатюри хроніки
Іоанна Скилиці, а також Радзівілівського літопису XV ст. зображують її як
державного діяча.
Житіє називає Ольгу засновницею міста Пскова. У Пскові є
Ольгинский міст, Ольгинська набережна, Ольгинська каплиця.
У Київі їй встановлено монумент, а в Україні запроваджено Орден
княгині Ольги 1,2,3 ступеня – державна нагорода для відзначення жінок за
визначні заслуги в державній. Виробничій, громадській, науковій, освітянській,
культурній, благодійницькій та інших сферах суспільної діяльності, вихованні
дітей.
Дослідивши тему я вважаю, що княгиня Ольга була великою
правителькою, яка дбала про свою державу та її мешканців. Перша запровадила
реформи. Одна з 5 жінок в історії християнства, які були канонізовани. Вона
розпочала велику справу, яку продовжив згодом її онук Володимир – хрещення
Русі. Перша з правителів Русі намагалася вирішувати міжнародні питання мирним
шляхом. Все її життя овіяне чисельними легендами та є однією з найцікавіших
загадок середньовічної історії.