Реферат
на тему
КРАЇНИ
ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ у 1918-1939 рр.
ПЛАН
1. ПОЛЬЩА.
2. УГОРЩИНА.
3. РУМУНІЯ.
4. ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА
у 1918-1939 рр.
5. БОЛГАРІЯ в
1918-1939 рр.
6. ЮГОСЛАВІЯ в
1918-1941 рр.
7. ВИКОРИСТАНА
ЛІТЕРАТУРА.
1.
ПОЛЬЩА.
До Першої
світової війни польські землі входили до складу Австро-Угорщини, Німеччини і
Росії. Патріотичні сили Польщі боролися за самостійну незалежну державу. У
результаті поразки Австро-Угорщини та Німеччини, падіння царського режиму в
Росії в листопаді 1918 р. Польща була проголошена республікою. Президентом і
головнокомандувачем польської армії став лідер Соціалістичної партії Юзеф
Пілсудський. На початку 1919 р. відбулися вибори до сейму.
Правлячі кола
Польщі намагалися включити до складу держави литовські, білоруські й українські
землі. У проголошенні Західно-Української Народної Республіки вони вбачали
загрозу цілісності Польщі, тому буквально знищили її під час
російсько-польської війни 1918—1919 рр. 1920 р. між Польщею і Директорією було
укладено договір, за яким Польща залишала за собою Східну Галичину, Західну
Волинь, Холмщину, Полісся. Російсько-польська війна закінчилася підписанням у
1921 р. мирного договору, за яким Західна Україна і Західна Білорусь залишалися
за Польщею.
Після закінчення
війни у Польщі було прийнято нову конституцію, що закріплювала законодавчу
владу за сеймом і сенатом, які обиралися на підставі загального, прямого,
рівного, таємного і пропорційного голосування. Президент республіки обирався на
7 років і призначав уряд. Складне економічне становище — державний борг,
інфляція, зростання чисельності безробітних в умовах світової економічної кризи
— призвело до страйкової і революційної боротьби.
Наступного року
Польща поступово стала виходити з економічної кризи: було стабілізовано
польську валюту, залучено іноземні інвестиції, прийнято жорсткі заходи для
економії валюти. Західні інвестори вимагали від Польщі встановлення
«сильної влади».
У травні 1926 р.
у країні фактично відбувся державний переворот: Пілсудський взяв на себе
командування збройними силами, встановив контроль над всією державною владою. У
1926—1928 та у 1930 рр. він був прем’єр-міністром Польщі. 1935 р. після смерті
Пілсудського державу очолив генерал Е. Ридз-Смігли.
У зовнішній
політиці Польща дотримувалася чіткої антирадянської політики. 1934 р. було
підписано пакт про ненапад з Німеччиною, а у 1938 р. спровоковано конфлікт між
Польщею і Литвою, в якому останню захищав СРСР. Восени цього ж року у
результаті Мюнхенської угоди Польща приєднала до себе частину земель
Чехословаччини. Проте фашистська Німеччина ставила Польщі ультиматуми:
приєднання Гданська до Рейху, будівництво через Польщу двох автострад до
Східної Пруссії, перегляд західних кордонів Польщі, забезпечення прав німецьких
меншин тощо. Усе це погіршувало польсько-німецькі відносини. Польща підписала
угоду з Англією про взаємодопомогу, за якою остання зобов’язувалася надати
підтримку Польщі в разі загрози з боку інших країн.
2.
УГОРЩИНА.
До 1918р.
Угорщина входила до складу Австро-Угорської імперії. 1918р. Угорщину було
проголошено республікою, запроваджено загальне виборче право, проголошено
свободу зборів тощо.
За допомогою
угорської секції РКП(б) на чолі з Бела Куном 1918 р. у Будапешті було засновано
Комуністичну партію, яка вступила в контакт з радикальними соціалістами і
соціал-демократами. За прикладом більшовицької Росії вони розпочали створювати
Ради. На початку 1919 р. соціал-демократи і комуністи створили об’єднану
Соціалістичну партію Угорщини. При кризі в республіканському уряді радикальні
соціал-демократи і комуністи проголосили радянську владу в Угорщині, яка
проіснувала 4,5 місяця. Встановлена диктатура пролетаріату за прикладом
більшовиків
Росії вжила
відповідних заходів. Під впливом зовнішніх і внутрішніх обставин у серпні 1919
р. радянська влада зазнала поразки. 1920 В- в Угорщині були проведені вибори в
парламент, який обрав адмірала Хорті регентом. Окремим законом династія
Габсбургів була позбавлена угорського престолу. Згідно з земельною реформою 230
тис. господарів одержали землю, що сприяло зростанню чисельності заможних
селян. З середини 1925 р. у країні відбувається зростання промислового
виробництва, зокрема за рахунок інвестицій. Індустріальний розвиток стримувався
через слабку сировинну базу, недостачу капіталів, вузький внутрішній ринок.
З кінця 20-х рр.
в Угорщині, як і в цілому в світі, спалахнула економічна криза. Це спричинило
політичну нестабільність. З 1931 до 1936 р. змінилося три уряди. Лише третій
уряд почав свою діяльність в умовах виходу країни з кризи. 1936 р. промислове
виробництво досягло докризового рівня.
У зовнішній
політиці Угорщина орієнтувалася на дружні зв’язки з гітлерівською Німеччиною.
Регент Хорті одержав майже королівські повноваження. Наступний уряд Імреді
продовжив курс на перетворення країни в авторитарну державу, на зближення з
Німеччиною. На початку 1939 р. Угорщина приєдналася до
«Антикомінтернівського пакту» і вступила у війну як союзник
Німеччини.
3.
РУМУНІЯ.
Як відомо,
Румунія брала участь у Першій світовій війні на боці Антанти. Післявоєнні мирні
договори забезпечили їй збільшення території більш як у два рази. Країна мала
значні сировинні ресурси, досить розвинуту промисловість, особливо нафтову.
Проте в цілому вона була аграрною. Більшість селян були малоземельними або
безземельними.
Політичне
становище після війни характеризувалося нестабільністю. Перші повоєнні вибори в
1919 р. привели до влади коаліційний уряд, який згодом змінився урядом генерала
Авереску. Проте він не зміг вивести країну з кризи. Після виборів 1921 р. до
влади прийшла Національно-ліберальна партія.
1923 р. було
прийнято нову конституцію, що проголошувала країну конституційно-монархічною
державою, запровадила загальне виборче право, демократичні права і свободи.
Становище в
країні почало поліпшуватися. За аграрною реформою селяни одержали 66%
поміщицьких земель. 1924 р. було перевершено рівень довоєнного промислового
виробництва. Іноземний капітал мав право лише на 50% акцій добувної
промисловості, що сприяло розвитку національного підприємництва.
Проте в 1925 р. в
країні загострилася політична ситуація. Спадкоємець румунського престолу Кароль
був звинувачений у зловживаннях і розтратах. Тому парламент позбавив його права
на спадкоємність престолу і вислав із країни. Національно-ліберальна партія
зазнала поразки на виборах. Після смерті короля Фердинанда королем став його
шестирічний син Михай. До того ж у країні погіршилися справи і в економіці.
У 1928 р.
противники націонал-лібералів — націонал-цараністи — зібрали ряд народних
сходів, свій з’їзд проголосили Національними зборами, пообіцяли відновити
місцеве самоврядування, скоротити податки і надати селянам дешеві кредити. Це
дало їм можливість на чергових виборах в парламент здобути перемогу і
сформувати уряд, що широко відкрив двері іноземному капіталу, дозволив вільну
купівлю-продаж землі.
У зовнішній
політиці Румунія орієнтувалася на Італію, Францію та Англію, підписала договір
з Німеччиною і Грецією про ненапад, займала досить жорстку позицію щодо СРСР. В
умовах світової економічної кризи промислове виробництво в Румунії занепало.
Ціна на нафту знизилися в 5 разів. 1930 р. до країни повернувся Кароль і
проголосив себе королем, хоча і продовжував діяти парламент.
З метою виходу з
кризи був розроблений «план оздоровлення»: скорочувалась чисельність
державних службовців, знижувалася заробітна плата. Через Лігу Націй країна одержала
значну фінансову позику, що сприяло стабілізації економічного розвитку.
З 1933 до 1937
рр. уряди країни формувалися й очолювалися націонал-лібералами. Частина
керівної верхівки дедалі більше схилялася до союзу з Німеччиною. 1937 р.
фашисти одержали право носити свастику. Наступного року було проголошено
створення єдиної партії — Фронту національного відродження, що мала право брати
участь у виборчих кампаніях.
Наступ реакції і
фашизму супроводжувався посиленням маневрів правлячих кіл на світовій арені.
Приєднання до фашистського блоку уявлялося румунському урядові гарантією проти
претензій хортистів Угорщини на Трансільванію, закріплення українських земель
Буковини і Бессарабії та загарбання нових земель.
Проте
радянсько-німецькі договори про ненапад, про дружбу і кордони розв’язали руки
СРСР, війська якого влітку 1940 р. вступили у Бессарабію і Північну Буковину.
Згодом між Румунією і Німеччиною було погоджено про всі спільні дії проти СРСР.
4.
ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА у 1918-1939 рр.
Восени 1918 р. у
результаті поразки в Першій світовій війні та національно-визвольного руху
слов’янських народів Австро-Угорська імперія розвалилася. У жовтні 1918 р.
празький Національний комітет, що представляв чеські політичні партії,
проголосив утворення незалежної Чехословацької держави. Було заявлено, що
державний лад визначатимуть Національні збори, а в перехідний період верховна
влада здійснюватиметься празьким Національним комітетом. Восени 1918 р.
Словацька Національна рада прийняла декларацію, що проголошувала словацьку націю
частиною єдиної чехословацької нації в культурному та мовному відношеннях.
Національний комітет у Празі опублікував тимчасову конституцію відповідно до
якої верховним законодавчим органом Чехословаччини стали Національні збори.
Вони були утворені шляхом не виборів, а розширення складу Національного
комітету. На першому засіданні Національних зборів у листопаді 1918 р. було
урочисто проголошено про повалення влади Габсбургів у чеських землях та
вста­новлення демократичної республіка. Першим президентом одноголосно було
проголошено професора філософії, видного політичного діяча Томаша Масарика,
який на той час перебував в еміграції в Парижі.
Формування та
розвиток Чехословацької держави в перші місяці її існування відбувалися в
складній міжнародній обстановці. Словаччину, Підкарпатську Русь окупувала
Угорщина. Проголошення в березні 1919 р. Угорської радянської республіки, а в
червні Словацької радянської республіки призвело до втручання Червоної армії,
що намагалася допомогти їм у боротьбі проти румунських і чехословацьких військ.
Проте наприкінці літа 1919 р. успішний наступ військ Румунії та Чехословаччини
змусив Червону армію залишити територію Словаччини. Поваливши Словацьку
радянську республіку після трьох тижнів існування, Чехословаччина встановила свій
контроль над Словаччиною і Підкарпатською Руссю.
Спроби німецького
населення чеських земель, де воно переважало (Судети та ін.), відокремитися від
Чехословаччини, були придушені. Чехословаччина та її кордони були визнані на
Паризькій мирній конференції.
1920 р. тимчасові
Національні збори затвердили Конституцію Чехословаччини, яка визначала
республіканську форму правління. Територія країни проголошувалась єдиною і
неподільною, а автономна Підкарпатська Русь — її невід’ємною частиною.
Державна влада в
країні поділялася на законодавчу (Національні збори), виконавчу, здійснювану
президентом і урядом, і судову. Президент мав широкі повноваження: призначати
міністрів, скликати чи розпускати Національні збори, накладати вето на закони,
оголошувати війну та укладати мир. Конституція проголошувала рівність усіх
громадян незалежно від походження, мови, раси чи віросповідування,
недоторканність особистості, житла, свободу друку, зборів.
1921 р. у країні
було сформовано коаліційний уряд на чолі з Едуардом Бенешем. У внутрішній
політиці цього уряду головні зусилля були спрямовані на подолання економічної
кризи початку 20-х рр. Промислове виробництво країни пожвавилося, що тривало до
кінця 20-х рр.
Світова
економічна криза виявилася для Чехословаччини тривалою, руйнівною. 1930 р. вона
охопила більшість галузей економіки; найбільшої гостроти вона досягла 1937 р.:
промислове виробництво становило 60% рівня 1929 р., у країні налічувався понад
1 млн. безробітних.
Характерною рисою
суспільного життя Чехословаччини в роки кризи стала подальша поляризація
політичних сил. Комуністична партія Чехословаччини (КПЧ) за період 1929—1932
рр. збільшилася втричі. Широкого розмаху набув фашистський рух у районах
Північної та Південно-Західної Чехії, де виникла фашистська Судетсько-німецька
партія на чолі з Конрадом Генлейном. Посилилися сепаратистські тенденції,
існувала загроза втрати цілісності республіки. У країні були прийняті закони,
що забороняли діяльність КПЧ, фашистських організацій та
радикально-національних.
1934 р. між
Чехословаччиною і СРСР були встановлені дипломатичні відносини, а 1935 р.
Чехословаччина підписала договір про взаємодопомогу з СРСР.
Після приєднання
Австрії до Німеччини гітлерівська Німеччина стала на шлях анексії
Чехословаччини. Щоб запобігти цьому, керівництво Чехословаччини було готове на
компроміс з Судетсько-німецькою партією. Англія та Франція наполягали на
максимальних поступках Генлейну «заради миру в Європі». Під тиском
західних країн уряд Чехословаччини прийняв майже всі вимоги генлейнівців. Але
вони припинили переговори і у вересні розпочали збройний путч, проте його
швидко було придушено, а Судетсько-німецьку партію забоонено.
У вересні
англійський та французький посланники на зустрічі з Бенешем заявили, що у разі
неприйняття пропозицій їхніх урядів Чехословаччина відповідатиме за розв’язання
війни. У цих умовах чехи були змушені підкоритися і покладатися на західні
гарантії.
У вересні 1938 р.
у Мюнхені відбулася міжнародна конференція за участю Адольфа Гітлера, Едуарда
Даладьє, Беніто Муссоліні, Невілла Чем-берлена. Відповідно до угоди
Чехословаччина мала до 10 жовтня передати Німеччині Судети, але гарантії нових
кордонів надавалися їй лише після задоволення територіальних претензій Польщі
та Угорщини.
Восени 1938 р.
Німеччина окупувала прикордонні райони Чехословаччини, водночас польські
війська зайняли Тешинську область, а Угорщина — південні та південно-західні
райони Словаччини, а також південну частину Підкарпатської Русі. Чехословаччина
втратила близько третини населення, понад 40% промисловості. 1939 р. Словаччина
була змушена погодитися на проголошення самостійної держави під егідою
Німеччини.
14 березня 1939
р. президента Чехословаччини запросили до Берліна. У цей час деякі німецькі
частини вже переходили чехословацький кордон. Гітлер поставив жорсткий
ультиматум: негайно погодитися на окупацію решти країни німецькими військами,
створення протекторату Богемії та Моравії та включення його до складу
Німеччини, або швидке збройне подолання опору, масове кровопролиття,
бомбардування та знищення Праги.
Чехословацький
президент капітулював. Країна опинилася у стані глибокої політичної та
морально-психологічної кризи. Чеські землі були окуповані і в березні 1939 р.
включені до складу Німеччини.
5.
БОЛГАРІЯ в 1918-1939 рр.
У вересні 1918
р.болгарська армія капітулювала. Війська Антанти у 1918 р. окупували Болгарію.
Монархічний режим тримався значною мірою на багнетах окупаційних французьких та
італійських військ. Гостра криза правлячих верхів виявлялася в постійних
реорганізаціях болгарського уряду. Були прийняті закони про амністію учасників
антивоєнних дій, податки на прибутки воєнного часу, конфіскацію майна,
незаконно придбаного в часи війни.
У політичному
житті країни зросла роль Болгарського землеробського народного союзу (БЗНС) та
Болгарської робітничої комуністичної партії (БКП-тісняків)’. На парламентських
виборах 1919 р. БЗНС здобув 27% голосів, її лідер Олександр Стамболійський
сформував коаліційний уряд.
Підсумки війни
для Болгарії були підбиті в листопаді 1919 р. у Нейї (передмістя Парижа). Болгарія
втратила Південну Добруджу та інші території (10% усієї болгарської території),
зобов’язувалася сплатити протягом 37 років 2,25 млрд франків репарацій. Крім
цього, вона повинна була поставити Греції, Румунії, Королівству сербів,
хорватів, словенців значну кількість худоби, кам’яного вугілля та ін. Істотно
обмежувалися збройні сили.
Після
парламентських виборів 1920 р. БЗНС зібрав близько 39% голосів і отримав тільки
половину мандатів, було створено однопартійний уряд Стамболійського, що вирішив
провести демократичні реформи. Найважливішою з них була аграрна, яка
передбачала вилучення всіх залишків земельних володінь, що перевищували ЗО га
орної землі. Тільки за перший рік діяльності уряду БЗНС було прийнято понад 100
законів стосовно різних сторін життя болгарського суспільства. За характером
вони були демократичними, але втілення в життя багатьох із них наштовхнулося на
протидію зовнішніх та внутрішніх сил. Так, на адресу уряду Болгарії надійшли
ноти протесту Міжсоюзницької контрольної комісії (країн Антанти), які вимагали
припинити деякі реформи, пролунала навіть погроза окупувати Болгарію. Це
змусило уряд піти на деякі поступки.
Протягом
1921—1922 рр. у країні сформувалася організація Народна злагода — опозиційний
політичний центр буржуазних елементів, що почав боротьбу проти політики уряду
Стамболійського. Загострилася боротьба комуністів з БЗНС. А у керівництві
Землеробського союзу перемогли прихильники «третього шляху»
(«середньої лінії»), що передбачала протидію як комуністам, так і
буржуазним партіям.
У червні 1923 р.
у Софію вступили військові підрозділи заколотників з Народної злагоди та
Військової ліги (офіцерська організація). Усі міністри та багато парламентарів
були заарештовані. Главою нового уряду цар Тісняки — у 1903—1919 рр. — назва
болгарських соціал-демократів, які обстоювали марксистські позиції на відміну
від опортуністів — «широких соціалістів». призначив лідера Народної
злагоди, професора Софійського університету Олександра Цанкова. Так праві сили
здійснили державний переворот. Червневий переворот 1923 р. поклав початок
установленню антидемократичного, поліцейсько-монархічного режиму.
Звістка про
повалення уряду Стамболійського викликала опір змовникам, але збройні виступи
селян були придушені, а комуністи зайняли пасивну позицію. Після критики з боку
Комінтерну БКП усе ж організувала повстання (1923 р.), але воно було
розгромлено, а діяльність БКП заборонена.
Більшість
населення Болгарії залишилася різко ворожою до режиму, встановленого насильним
шляхом. Найвойовничішою була позиція БКП. Ультраліві, які здобули перевагу в
керівництві БКП, стали на шлях індиві­дуального терору, а уряд розпочав терор
проти лівих сил. Міжнародне засудження каральних акцій уряду Цанкова привело до
його заміни в 1926 р. урядом Ляпчева, що амністував частину політичних в’язнів,
дозволив діяльність політичних і профспілкових організацій.
Економічне життя
Болгарії середини 20-х рр. дещо пожвавилося. Протягом 1923—1929 років
промислове виробництво підвищилося майже на 90 %, а сільське виробництво
досягло довоєнного рівня.
Під час
економічної кризи 1929—1932 рр. різко скоротилося виробництво, ЗО % працюючих
втратили робочі місця, ціни на сільськогосподарську продукцію зменшилися, що
спричинило масове розорення селян. Криза викликала соціальні заворушення і
політичну нестабільність. 1934 р. офіцери і профашистські елементи здійснили
державний переворот. Парламент, усі партії, профспілки та інші організації були
розпущені. Військово-авторитарний режим, що запанував у Болгарії, спирався на
армію. Проте відсутність широкої соціальної бази цього режиму визначала його
не­стабільність, що призводило до частої зміни урядів. У другій половині 1935
р. у Болгарії склалися умови для виходу з економічної кризи: держава
контролювала залізницю, пошту, телеграф, вугільну промисловість,
електростанції.
У зовнішній
політиці Болгарія лавірувала між двома блоками, поступово віддаючи перевагу
гітлерівській Німеччині. 1936 р. цар Борис здійснив поїздку до Берліна, де
провів переговори з Гітлером. 1937 р. Болгарія уклала пакт «Про вічну дружбу»
з Югославією, а 1938 р. знехтувала рішенням Нейського мирного договору про
обмеження бол­гарської регулярної армії. Відразу після початку Другої світової
війни, у вересні 1939 р., Болгарія офіційно проголосила про свій нейтралітет.
6.
ЮГОСЛАВІЯ в 1918-1941 рр.
У липні 1917 р.
на острові Корфу між керівництвом Югославського комітету (центром югославської
еміграції з Австро-Угорщини) і сербським урядом розпочалися переговори про
майбутнє південнослов’янських народів, що завершилися підписанням декларації.
Вона проголошувала неминучість єдиної південнослов ямської держави І принципи
створення після закінчення війни Королівства сербів, хорватів і словенців, що
мало об«єднати південнослов»янські землі Австро-Угорщини, Сербію та Чорногорію.
Нова держава мала бути конституційною, демократичною, парламентською монархією
на чолі з династією Карагеоргієвичів.
Найважливішим
кроком на шляху до національного визволення південнослов’янських народів
Австро-Угорщини стало створення 1918 р. у Загребі Народного віча —
представницького органу словенців, хорватів та сербів. Віче проголосило себе
єдиним законним політичним представником південнослов’янських областей
Австро-Угорщини. В умовах краху Австро-Угор-ської монархії Народне віче
прийняло резолюцію про розрив з Австро-Угорщиною і проголосило Державу
словенців, хорватів і сербів (СХС). Віче стало верховним органом влади СХС.
Передання влади відбувалося мирним шляхом. Однак утворена на уламках
Габсбурзької монархії Держава СХС дуже скоро виявилася нежиттєздатною. У країні
панувала викликана війною і революцією анархія, керівництву нової держави не
вдалося вийти з війни, хоча у жовтні було заявлено про нейтралітет: Антанта і
США продовжували воєнні дії до остаточної капітуляції Австро-Угорщини,
італійські війська захопили приморські області. Експансія Італії в Північній
Адріатиці, хаотичний відступ австро-угорських військ загострили
внутрішньополітичне становище в південнослов’янських землях — усе це привело до
того, що Народне віче стало на шлях фактичного об’єднання словенців, хорватів і
сербів. Останні мали боєздатну армію та сильний державно-поліцейський апарат.
Об’єднання відбулося 1918 р. Нова держава дістала назву Королівства сербів,
хорватів, словенців (СХС). До нього увійшли Сербія, Чорногорія, Хорватія, Словенія,
Далмація, Боснія та Герцеговина, Воєводина. 20 грудня був сформований уряд,
який очолив серб С. Протич.
Багатонаціональне
Королівство СХС було відсталою країною зі слаборозвинутою промисловістю,
більшість населення працювала в сільському господарстві. Становище
ускладнювалося тим, що правлячі кола Сербії проводили великосербську
націоналістичну політику.
Одне з основних
внутрішньополітичних завдань уряду Королівства СХС полягало у вирішенні
аграрного питання. Поміщицькі володіння залишилися, частина земель була
передана селянам за викуп.
Королівство СХС
було визнане країнами Антанти, а потім і всіма країнами Версальського договору.
За мирним договором до Італії відійшли Крайна, Істрія, Задар тощо. У 1920—1921
рр. серією двосторонніх договорів Королівство СХС, Румунія та Чехословаччина
сформували орієнтований на Францію військово-політичний блок Мала Антанта.
1921 р. у день
святого Вида було прийнято Конституцію («Видован-ську»). Конституція
проголосила сербо-хорвато-словенську державу монархією на чолі з династією
Карагеоргієвичів, закріпила унітарний устрій Королівства СХС та пануюче
становище в ньому Сербії. Хоча конституція проголошувала і гарантувала права і
політичні свободи громадян, права несербських народів та національних меншин
цілком ігнорувалися.
20-ті роки
характеризувалися складним економічним становищем, загостренням політичної та
національної боротьби. Компартія агітувала за право націй на самовизначення,
навіть до відокремлення, хорвати виступали за федеративний устрій держави.
Наприкінці 20-х років унаслідок політичної кризи становище в країні різко
загострилося.
Вихід із ситуації
правлячі кола вбачали в установленні авторитарного режиму. 1929 р. король
Олександр здійснив державний переворот: Видован-ську конституцію було
скасовано, парламент розпущено. Основою правопорядку в країні став декларований
королем надзвичайний закон «Про захист держави», що заборонив
діяльність усіх політичних партій. Королівство СХС перетворилося у
військово-поліцейську державу. 1929 р. Королівство СХС було перейменовано в
Королівство Югославію. Проте протидія королівській внутрішній політиці змусила
короля Олександра запровадити нову конституцію, згідно з якою зберігався
парламент, але король мав усю повноту влади.
Світова
економічна криза охопила Югославію пізніше за інші країни. У 1931 —1933 рр.
промислове виробництво скоротилося, без роботи опинилося 300 тис. чоловік.
Прискорення економічного розвитку у 1935—1937 рр. здебільшого було пов’язане з
розвитком оборонної промисловості та спорудженням нових металургійних,
машинобудівних та хімічних підприємств. Проте за рівнем розвитку промисловості
та обсягу її продукції на душу населення країна посідала в Європі передостаннє
місце.
Внутрішньополітичне
становище Югославії характеризувалося загостренням соціальних та особливо
національних суперечностей. 1939 р. Хорватія добилася автономії в межах
Королівства Югославії.
На-початку Другої
світової війни Югославія проголосила про свій нейтралітет. Того ж року
югославський уряд установив дипломатичні відносини з СРСР. Після нападу Італії
на Грецію в 1940 р. Югославія потрапила в центр протиборства за вплив на
Балканах між Великою Британією та фашистськими державами.
Затиснута з усіх
боків країнами фашистського блоку, Югославія у березні 1941 р. підписала
протокол про приєднання до Берлінського пакту1. Це викликало обурення населення
країни. Спираючись на масове невдоволення, група офіцерів і політичних діячів у
березні 1941 р. здійснила державний переворот: уряд та принц-регент були
скинуті. Німеччина прийняла рішення про вторгнення до Югославії. І хоча у 1941
р. у Москві було підписано радянсько-югославський договір про дружбу і ненапад,
зупинити гітлерівську агресію вже було неможливо.
Література
1.        
Всемирная
история: Учебник для студ. вузов / Георгий Борисович Поляк (ред.), Анна
Николаевна Маркова (ред.). — М. : Культура и спорт, 1997. — 496с.
2.        
Архипов
Дмитрий Борисович. Краткая всемирная история. Наукометрический анализ / РАН;
Институт аналитического приборостроения. — С.Пб. : Наука, 1999. — 189с. 
3.        
Баландин
Рудольф Константинович. Всемирная история: 500 биогр. : Знаменитые правители,
полководцы, нар. герои, мыслители и естествоиспытатели, политики и
предприниматели, изобретатели и путешественники, писатели, композиторы и
художники всех времен и народов / Р. К. Баландин. — М. : Современник, 1998. —
315