Курсова робота
Країни Близького
Сходу та Північної Африки у першій половині ХХ ст. (1900 – 1945 рр.) 
Вступ
Ще з
найдавніших часів територія Східного Середземномор’я та Північної Африки грали
важливу роль як шляхи міжнародної торгівлі та міждержавних зв’язків. У середні
віки ці території стали складовою частиною Арабського халіфату, тут йшов процес
складання арабської спільноти з її історією, релігією, мовою і культурою. На
рубежі ХІХ – ХХ ст. ця територія стала об’єктом колоніальних планів Англії,
Франції, Німеччини, Росії, а після Першої світової війни і США.
У
роботі буде прослідковано процес зростання інтересу великих держав Європи та
США у міжвоєнний період до регіону Близького Сходу як до багатющого району на
нафту, суперництво міжнародних компаній за її розвідкою, добуванням та
реалізацією. Автор дасть аналіз економіки, політичного ладу окремих арабських
країн Близького Сходу та Північної Африки у першій половині ХХ ст., які зміни
почалися з відкриттям європейцями та американцями запасів нафти. Буде показано
також форми і методи національного-визвольної боротьби та її результати, вплив
розгрому німецького фашизму на її подальше розгортання, становлення ідей
арабської єдності в цьому процесі.
У
даній курсовій роботі зроблена спроба на основі найновішої літератури показати
процеси політичного, економічного розвитку арабського світу в першій половині
ХХ ст., роль і місце регіонів Близького Сходу та Північної Африки у системі
міжнародних відносин напередодні та в роки Другої світової війни. Ці процеси
будуть показані без ідеологічної заангажованості з позицій науковості та історичної
правди.
Мавританія
Плани
Франції на початку ХХ ст. були: створити полосу колоніальних територій від
Середземномор’я до верхів’їв р. Нігер. так з’явився план утворення в Західній
Африці особливої адміністративної одиниці „Західна Мавританія” населеної
переважно маврами. Підкорення країни проходило важко і тільки в 1920р. було
офіційно оголошено Мавританію колоніальним володінням у складі Французької
Західної Африки. В 30-ті рр. тут відкрили поклади мідної і залізної руди.
З
початком Другої світової війни територія Мавританії перейшла під контроль уряду
Вшли, почалася мобілізація населення у трудові загони. Після висадки союзників
у Північній Африці Мавританія, як і інші колонії Франції, перейшла під
юрисдикцію Французького комітету національного визволення (ФКНВ) і вступила у
війну проти гітлерівської коаліції.
У
січні-лютому 1944р. на Браззавільській конференції з проблем майбутнього
статусу колоніальних володінь Франції у Африці керівництво ФКНВ заявило, що у
майбутньому народи самі будуть визначати свою долю. Але після закінчення війни
змін у суспільному статусі Мавританії не відбулося.
На
початку ХХ ст. більшість територій Арабського світу номінально входили до
складу Османської імперії, або знаходились під контролем колоніальних держав –
Англії і Франції, свої позиції тут мав німецький капітал у зв’язку з
будівництвом Багдадської залізниці. Арабські народи проживали і проживають на
території Близького і Середнього Сходу та Північної Африки.
В
роки першої світової війни Англія скористалася прагненням арабів до створення
національних держав і на словах підтримала їх дії. Дії англійських військ на
Месопотамському і Палестинському фронтах в 1914 – 1918 рр. супроводжувалися
повстаннями арабських племен проти влади султана. Якраз у Трансіорданії англійцями
було створено із арабів-бедуїнів знаменитий Арабський легіон полковника
Лоуренса, його ж загони і складали кістяк збройних сил Англії в Аравії і часто
використовувалися для придушення виступів місцевого населення проти Англії в
Сирії, Іраку та і в самій Аравії. Але прагнення до створення незалежних
арабських держав чи навіть єдиної арабської держави виявилося нездійсненним.
Паризька мирна конференція 1919 – 1920 рр., зафіксувавши розпад Османської
імперії і створивши Лігу націй для підтримання миру у світі, у її Статуту ввела
пункт про мандатну систему для колишніх володінь Османської імперії та колоній
Німеччини. Так, на Арабському сході Франція добилася мандату на Сирію і Ліван,
а Англія на Ірак, Трансіорданію і Палестину.
Палестина
На
початку ХХ ст. Палестина входила до складу Османської імперії і адміністративно
була поділена між Сирійським і Бейрутським вілайетами і Єрусалимським
санджаком. Це була аграрна країна з переважаючим поміщицьким господарством де
селяни за оренду платили п’яту частину врожаю. Була легка промисловість ,
виготовлення оливкової і кунжутної олії. (Наблус, Яффа, Хайфа, Єрусалим).
Ремісників було 10% населення.
З
кінця ХІХ ст. з претензіями на Палестину виступили сіоністи. Сіоністи виходили
із ідеї про існування єдиного єврейського народу, який перед лицем „вічного
антисемітизму” повинен бути зібраний на батьківщині предків. Тільки таким
шляхом на їх думку могло бути вирішене єврейське питання. Вони оголосили
Палестину „духовним і національним центром” для євреїв усього світу, змінивши
її назву на Землю Ізраїлеву (Ерец Ісраель).
Сіоністським
лідерам потрібна підтримка будь-якої великої європейської держави, без якої
сіоністська колонізація Палестини залишилась би утопією. Спочатку вони зробили
ставку на Німеччину, яка готувалася на початку ХХ ст. до переділу світу і
розглядала Палестину як стратегічно важливий район. Однак скоро вони змінили
курс і стали шукати підтримки Англії, яка також проявляла інтерес до Палестини.
На
своєму першому конгресі (Базель 1897р.) сіоністи утворили Всесвітню Сіоністську
Організацію (ВСО), яка утворила з метою експансії в Палестину ряд економічних
підприємств, серед яких були створені Єврейський національний банк (1899р.) і
Єврейський національний фонд (1901р.), який мав філіал – Англо-палестинський банк
(1902р.).
Фінансова
підтримка єврейської буржуазії дозволила розширити масштаби земельної власності
сіоністів у Палестині. З 1889 по 1924рр. їх володіння зросли з 247 до 450 тис.
дунамів (дунам – 0,1 га). Але еміграція до Першої світової війни була
незначною. В 1914р. в Палестині проживало близько 85 тис. євреїв.
В
роки Першої світової війни зміцнився союз Англії з сіонізмом. В умовах між
імперіалістичної боротьби сіоністам вдалося добитися від англійських властей
офіційної підтримки проекту створення „єврейського національного осередку” що і
було зафіксовано в декларації міністра іноземних справ Великобританії Бальфура
у формі листа від 2.ХІ.1917р. на ім’я представника міжнародних сіоністських кіл
англійського банкіра лорда Ротшильда. Опублікувавши декларацію Бальфура, Англія
по суті справи вирішила долю країни, на яку не мала ніяких прав.
20
квітня 1920 р. на конференції в Сан-Ремо верховна рада країн Антанти передала
мандат на Палестину Англії, в текст якого була включена і декларація Бальфура.
Вся повнота влади опинялася в руках Англії. Країна була включена в стерлінгову
зону, дозволялося купувати і продавити землю. Це викликало незадоволення арабів
і щоб зменшити напругу у 1922 р. було опубліковано „Білу книгу” (меморандум
Черчілля). Пояснювалося, що зміст декларації Бальфура полягає не в перетворенні
всієї Палестини в єврейську державу, а лише створення там „єврейського
осередку”, гарантувалася єврейська еміграція але її обсяг мав відповідати
економічним можливостям Палестини. У „Білій книзі” була обіцянка не залучати
сіоністські органи до управління Палестиною, а також утворити у майбутньому
парламент, у якому були б представлені усі національні і релігійні групи
країни.
Але
все це були обіцянки, насправді перевага надавалась сіоністам, наказом адмірала
Дарлана перейшло на бік союзників. Влада у країні до травня 1943р. опинилася в
руках німецького командування, почалися репресії. Спроба італійців схилити
Х.Бургібу до співробітництва (а він був у в’язниці у Франції) провалилась. У
березні 1944р. Туніс визволений французами.
Марокко
На
початку ХХ ст. Марокко було відсталою феодальною державою де 90% населення
займалося землеробством і скотарством. Керував султан. Плани на Марокко мала
Франція, яка зуміла підписати ряд угод про поділ сфер впливу у Південному
Середземномор’ї з Італією (1902р.), Великобританією і Іспанією (1904); у
відповідності з ними частина марокканських земель (близько 20%) на півночі і
південному-заході відходила до Іспанії, а торговий порт Танжер отримав статус
міжнародної зони. З 1907 р. французькі та іспанські війська приступили до
захоплення ослабленого і децентралізованого султанату.
Але
кайзерівська Німеччина також мала плани щодо Марокко. В липні 1911р. біля
берегів Агадира з’явився німецький корабель-канонерка „Пантера”, що загострило
міжнародну ситуацію. І тільки серйозні поступки німецьким компаніям у Марокко
Франція розв’язала собі руки.
У
березні 1912р., а потім у листопаді було встановлено протекторат Франції над
більшою частиною Марокко, а Іспанія захопила північні і південно-західні райони
країни.
Через
події Першої світової війни значна частина марокканської території залишалась
поза контролем європейців і коли іспанські війська в 1920р. спробували захопити
область Риф то там вибухнуло повстання яке очолив Абд аль-Керим який у 1921р.
проголосив Республіку Риф, яка проіснувала 5 років і була придушена
франко-іспанськими військами в травні 1926р.
Почалося
економічне освоєння країни європейцями — фосфорити, марганець, свинець,
кобальт, мідь, цинк, залізо вивозилися. Створена була комунікаційна сітка та
енергетика. В 30-х рр. знову піднялася хвиля національно-визвольного руху,
частина лідерів якого пішли на союз із Франко.
Під
час Другої світової війни територія Марокко контролювалась урядом Віші, а
практично використовувались для воєнних цілей Німеччиною та Італією. Після
висадки восени 1942р. американських військ головнокомандуючий збройними силами
уряду Віші генерал Дарлан передав їм всі воєнні об’єкти.
Під
кінець війни почали створюватися політичні партії – Незалежність (Істикляль) і
відновили свою діяльність створені ще в 1936 і 1937 рр. Партія національних
реформ (ПНР); Партія Марокканської єдності. Виступали за надання країні
незалежності. Новий етап визвольної боротьби наступив уже після закінчення
Другої світової війни
Алжир
Алжир
– найважливіше колоніальне володіння Франції в Африці. Основна маса алжирців
займалися сільським господарством, промисловість на початку ХХ ст. була в
зародковому стані, були і представники інтелігенції. Напередодні Першої
світової війни в Алжирі проживало 750 тис. алжиро-європейців, тобто близько 14%
всього населення країни. В роки Першої світової війни положення в Алжирі
погіршилось як в економіці, торгівлі, падінні життєвого рівня.
У
міжвоєнний період помітний ріст промисловості в Алжирі. Так, якщо в роки Першої
світової війни тут було 25 тис. робітників, то на кінець 20-х років вже 180
тис. із яких 60% були представники корінного населення. Під час світової
економічної кризи погіршилось і становище в Алжирі, а національним партіям і
організаціям не вдалося добитися поступок від Франції і в 30-х роках.
Під
час Другої світової війни Алжир спочатку потрапив під контроль
німецько-італійської комісії, а з листопада 1942р. тут були англо-американські
війська. Росте національно-визвольний рух проявом якого було повстання в травні
1945р. і яке було придушене військами.
Туніс
Туніс
став протекторатом Франції з 80-х рр. ХІХ ст. На початку ХХ ст. у країні
формується національна інтелігенція і буржуазія які наслідують французький
образ життя і мову, зміцнюється туніський націоналізм.
У
20-х рр. із молодотуніських груп революціонерів була створена партія Дустур
(Конституція), яка вимагала зрівняння у правах арабів і французів,
демократизацію місцевого управління, демократичних свобод. Але Франція на
поступки не йшла, хоча деякі послаблення і були. В середині 30-х років молодий
адвокат Хабиб Бургиба разом із своїми прихильниками вийшов із Дустура і створив
Новий Дустур, який виступав із лозунгами антиколоніальної боротьби і в другій
половині 30-х рр. став найвпливовішою партією Тунісу – 18 періодичних видань,
філіали по країні, молодіжні і жіночі організації. Але після відставки у
метрополії уряду Народного фронту Л.Блюма у Тунісі почалися репресії і арешти в
тому числі і Хабіба Бургібу було арештовано.
Під
час Другої світової війни Туніс пережив чимало подій. Після капітуляції Франції
і висадки 8 листопада 1942р. в Марокко і Алжирі англо-американського
експедиційного корпусу в Туніс були введені італо-німецькі окупаційні війська,
а більшість солдат французької армії за що викликало повстання арабів у 1929 р.
Комісії Шоу і Сімпсона, які аналізували положення в Палестині, констатували, що
така великомасштабна діяльність сіоністів можлива тільки дякуючи Англії і що
потрібно щось робити. Але послання 15.ІІ.1931 р. прем’єра Англії Р.Макдональда
голові ВСО Х.Вейцману свідчило, що Англія і надалі буде сприяти сіоністам і
тому араби назвали цей документ „чорною книгою”.
Незважаючи
на потурання Англії, імміграція євреїв сюди у 20-х роках була незначною. З 1920
по 1930 рік у країну прибуло близько 100 тис. переселенців. Характерно, що в
США в цей же період в’їхало 340 тис. євреїв.
Але
захоплення земель сіоністами посилювалось при фінансовій підтримці єврейської
буржуазії Західної Європи і США. У 20-і роки було скуплено 514 тис. дунамів
землі або 1/3 земельного фонду країни з яких зганялись араби.
В
кінці 20-х років сформувався ультраправий Союз сіоністів-ревізіоністів на чолі
з В.Жаботинським які вимагали всю Палестину євреям навіть з допомогою сили і
створили військову організацію „Иргун цван леумі”. Почалася підготовка до
створення єврейської держави, тим більше, що імміграція євреїв збільшилась із
приходом до влади в Німеччині фашистів. Росло число єврейських
сільськогосподарських поселень: в 1936р. їх нараховувалося 208, тобто майже на
90 % більше ніж у 1927р., а чисельність їх жителів за цей період збільшилась з
40 тис. до 98 тис. чоловік.
Після
утворення в серпні 1929р. Європейського агентства, сіоністам вдалось залучити
до участі в колонізації Палестини капітали єврейських общин Західної Європи і
США, сюди переселялись і капіталісти – особи з капіталом у 5 тис. долл., ріс
приватний капітал. Якщо в 1930р. в промисловість було інвестовано 2 млн.
палестинських фунтів, то в 1937р. ця цифра зросла до 11 млн. і число міських
промислових підприємств, які належали євреям, збільшилось з 2,5 тис. у 1930р.
до 5,5 тис. у 1937р.
Що
стосується арабів, то вони вимушені були боротися на два фронти: і проти
англійського колоніального панування і проти єврейської колонізації Палестини.
Організатором цього руху став Арабський палестинський конгрес (АПК), який виник
у 1920р., а з 1934р. його очолив Муса Казималь-Хосейни.
Весь
міжвоєнний період в Палестині відбувалися повстання, серед яких найбільші в
1929р. в Єрусалимі, 1933р. – Яффі, загально-палестинське повстання 1936 – 1939
рр. Створювалися нові націоналістичні організації палестинських арабів,
найбільшою із них був Вищий арабський комітет (ВАК), який був утворений в
1936р. і очолив його Амін аль Хосейни.
У травні
1939р. Англія без консультацій з зацікавленими сторонами опублікувала нову
„Білу книгу” про свою політику в Палестині. Передбачалося, що через 10 років
буде утворено єдину арабо-єврейську державу, яка підпише союзний договір з
Англією. Дещо менше дозволялось емігрантам в’їжджати в Палестину – на протязі
перших 5 років – 75 тис. Це був курс на збалансовану політику Англії щодо
арабів і євреїв для зміцнення своєї влади. Але незадоволення цим курсом
висловили і араби і євреї.
Аналізуючи
події в Палестині єврейський сектор в економіці все зростає, кількість їх
сільськогосподарських поселень в 1944р. досягла 256. З’явився новий союзник –
США, почався тиск на Англію та її колоніальну адміністрацію. Інтерес США до
Палестини особливо зріс коли американські нафтові монополії отримали концесію
від Саудівської Аравії на розробку проекту нафтопроводу із Аравії у Палестину,
яку вони просили у Рузвельта з 1942р. Союз США і сіоністів ставав реальністю, в
інтересах перших було утворення в Палестині єврейської держави.
Ірак
На
рубежі ХІХ – ХХ ст. вся територія Іраку входила до складу Османської імперії і
була поділена на три вілаєти – Бассорський, Багдадський і Мосульський. Відсталі
території, поставник ячменю, фініків, продуктів тваринництва =
аграрно-сировинна база більш розвинутих країн. Протистояння Англії і Німеччини
в Іраку.
В
роки Першої світової війни Ірак був окупований англійськими військами, а в
1920р. на конференції в Сан-Ремо Англія за згодою союзників отримала мандат ЛН
на Ірак. Розорена країна яку почали колонізувати англійці. Розгорталася
визвольна боротьба – повстання в Неджефі весною 1918р. і курдське повстання на
півночі країни у травні – червні 1919р. та ін.
Англія
мала мандат над Іраком до 1930р., хоча з 1922р. тут був королівський уряд, який
повинен був керуватися „порадами” англійського верховного комісара у питаннях
міжнародної і фінансової політики. В 1927р. англійці змушені були погодитися на
створення змішаної „Ірак петролеум компані” (англійський, голландський,
французький, американський капітал).
Спротив
іракців змусив Англію відмінити 30.VІ.1930р. мандат і проанглійський діяч
Іраку Нурі Саїд підписав новий англо-іракський договір терміном на 25 р. Англія
зберігала за собою право консультувати Ірак з питань зовнішньої політики,
зберігала за собою воєнні бази і „особливі інтереси” в обороні Іраку. В 1932р.
уряд Нурі Саїда добився прийому Іраку в Лігу Націй.
Судан
Після
розгрому магдистської держави (1898р.) і за конвенцією між Англією і Єгиптом у
січні 1899р., Судан був оголошений кондомінімумом, тобто спільним володінням
Англії і Єгипту і став офіційно називатися Англо-Єгипетський Судан. Вся влада
була в руках англійського генерал-губернатора.
Судан
відстала країна з пануванням феодалів і поступово перетворювався в країну
монокультури – бавовнику, було побудовано 3,5 тис. км залізниць і глибоководний
порт (Порт-Судан) на узбережжі Червоного моря. 90% населення країни – селяни.
Великий вплив на політичне життя мали релігійні секти. В цілому всі виступи
населення у міжвоєнний період були придушені англійськими військами, і на 12р.
(до 1936р.) відтіснили Єгипет від участі в управлінні Суданом, вислали із
країни єгипетські батальйони і чиновників, порушивши тим самим кондомінімум
1899р.
У
роки Другої світової війни Судан не став ареною військових дій, хоча всі тяготи
війни населення пережило. Поширились ідеї комунізму і як результат в 1946р.
була створена комуністична партія.
Лівія
На
початку ХХ ст. Лівія входила до складу Османської імперії в якості двох
адміністративних одиниць – вілайета Тріполі і санджака Кіренаїки. Важливим
елементом лівійського суспільства було сенуситське суфійське братство,
засновником якого став Мухаммед Бен Али ас-Сенуел. Ще в кінці ХІХ ст. в Лівії
особливу активність проявила Італія, якій ще в 1887р. вдалось добитися визнання
свого суверенітету над Кіренаїкою і Тріполітанією. У перші роки ХХ ст.
Німеччина зробила спробу витіснити італійців. Це і послужило причиною війни
Італії з Туреччиною у вересні 1911р., адже остання була під сильним впливом
Німеччини. Перемогла Італія, хоча контролювати всю країну вона не могла.
Під
час Першої світової війни національні сили Лівії навіть проголосили республіку
і італійцям тільки в 1931р. вдалося приборкати непокірних лівійців. У
міжвоєнний період італійський уряд різними способами зумів захопити в Лівії 500
тис. га землі. Ферми розміром 20 – 25 га для сім’ї створювались державою. На 1940р. в Лівію переселилось до 110 тис. італійців, із яких до 24 тис.
займались сільським господарством, 90% населення було неписьменним.
В
червні 1940р. Італія оголосила війну Англії і Лівія стала ареною військових
дій. Шейх Ідріс Сенусі пішов на угоду з Англією і сприяв військами боротьбі
проти англійців. На початку 1942р. англійці та лівійці звільнили Бенгазі, а у
січні 1943р. Тріполі. На 7 лютого 1943р. була звільнена вся Лівія.
19
квітня 1923р. була оголошена нова конституція: Єгипет став конституційною
монархією на чолі з королем Фуадом І. були створені парламент і відповідальний
перед ним і королем кабінет міністрів, який очолили лідери Вафда. Така позиція
уряду викликала масове незадоволення населення, яке вилилось у страйки,
демонстрації, мітинги. Різко погіршилось економічне становище в Єгипті в
результаті світової економічної кризи 1929/33рр. Ріст цін, безробіття, скорочення
зарплати і т.д. Зміни урядів становище не покращили, посилювалися репресії. У
зв’язку з приходом Гітлера до влади в Німеччині і Англія і Єгипет ідуть на
зближення і у серпні 1936р. єгипетська делегація підписала договір з Англією на
20р. який формально оголосив про припинення англійської окупації, а комісар
став називатися послом. Договір санкціонував перебування англійських військ в
зоні Суецького каналу, в Каїрі і Олександрії; англійські збройні сили зберігали
право польотів над єгипетською територією; єгипетська армія ставилася під
контроль англійської воєнної місії; англійці могли використати територію Єгипту
як плацдарм на випадок війни або її загрози. Питання про Судан вирішено було
компромісно: відновлювався режим кондомінімуму. В 1937р. Єгипет був прийнятий в
Лігу Націй і в тому ж році на конференції в Монтре всі держави на користь яких
існував режим капітуляцій, визнали його ліквідацію.
Під
час Другої світової війни Єгипет був для Англії важливою стратегічною базою.
Збільшились англійські асигнування на будівництво воєнних об’єктів, дещо зросла
промисловість, хоча в загальному війна погіршила становище населення.
Орієнтація верхів була і на Англію і на держави „осі”.
Після
оголошення війни Італією Франції і Англії в червні 1940р. італійські ВПС бомбардували
єгипетські міста, захопили ряд територій в глибину на 100км. І тільки в січні
1942р. італо-німецькі війська були вибиті із Єгипту. Але влітку 1942р. німецькі
війська корпусу Роммеля почали наступ в напрямку Олександрії, були розбиті
англо-американськими військами біля Ель-Аламейна і залишки їх здалися в травні
1943р. в Тунісі.
У
лютому 1945р. Єгипет формально оголосив війну Німеччині і Японії що дало йому
право брати участь у конференції в травні-червні 1945р., яка створила ООН.
Кінець війни спонукав арабських лідерів шукати єдності і ці пошуки закінчилися
створенням Ліги арабських країн у березні 1945р. Якраз Англія стала ініціатором
цього об’єднання переслідуючи мету збереження свого впливу в арабському світі і
паралізувати спроби Франції і США посилити свій вплив у регіоні. А Єгипет став
домінуючою країною в Лізі, за ним зберігалася монополія на пост генсека Ліги,
штаб Ліги був у Каїрі, більшість посадовців Ліги були єгиптянами. Таким чином,
Єгипет займав особливе місце в планах великих держав і в арабському світі.
Економіка
Іраку під час війни переживала застій, народні повстання, особливо курдів (1943
– 1945 рр.), були придушені англійськими військами.
Сирія і Ліван
В
кінці ХІХ ст. Сирія і Ліван входили до складу Османської імперії, але на початку
ХХ ст. вони фактично стали напівколоніями європейського (переважно
французького) капіталу. Адміністративно-територіальними одиницями управляли
турецькі губернатори і представники місцевої влади. Феодальне сільське
господарство і у містах лихварство. Ліван – шовкомотальна промисловість, у
Сирії – ткацтво, а також млини і масло-бійні; зерно, шерсть, шовк, тютюн,
бавовник. Все це скупали французькі фірми. Визвольний рух був неоднорідним.
Перша світова війна принесла розорення. З відома Росії в 1916р. між Англією і
Францією була підписана секретна угода (Сайкс-Піко) про поділ цих територій
згідно якої Західна і Східна Сирія і Ліван входили після війни в зону впливу
Франції. В жовтні 1918р. турки залишили Сирію і Ліван.
У
квітні 1920р. Англія погодилась на отримання Францією мандата на управління
Сирією та Ліваном. Тут керував французький верховний комісар, який спирався на
армію. Ще у квітні 1919р. був створений банк Сирії і Лівану. Опутано концесіями
феодальне і дрібноселянське землеволодіння. Оренда сягала 80 % . в різних
районах Сирії вибухали повстання, які жорстоко придушували французькою армією,
яка нараховувала 70 тис. Особливо грізним було повстання 1926 – 1927 рр., яке
змусило колонізаторів використовувати більш тонкі методи управління. Але коли
Установчі збори, дозволені Францією, 8 серпня 1928р. прийняли Конституцію
незалежної Сирії, вони були розпущені, а Конституція була відмінена.
Аналізуючи
новий договір між Францією і Сирією від 9 вересня 1946р хоча парламент обрав
президента, була обіцяна відміна мандату, договір не був ратифікований
французьким парламентом.
У
Лівані ситуація була подібною у міжвоєнний період. В 1926р. французи „дарували”
Лівану Конституцію, за якою у країні створювався уряд і двопалатний парламент.
Але напередодні Другої світової війни у Лівані був необмежений контроль
французьких окупаційних військ.
Розглядаючи
політичний і економічний розвиток Сирії та Лівану у роки Другої світової війни,
у вересні 1939р. Сирія була оголошена „воєнною зоною” і введено надзвичайний
стан. Після капітуляції Франції 1940р. вішістський уряд надав повноваження
Німеччині на використання мандатних територій в інтересах держав „осі”. Але це
не влаштовувало Англію і частини „Вільної Франції” де Голя, які в липні 1941р.
окупували Сирію обіцяючи їй незалежність.
1943р.
емір Трансіорданії Абдалла запропонував проект створення „Великої Сирії”, який
передбачав об’єднання Сирії, Лівану, Трансіорданії і Палестини, а прем’єр Іраку
Нурі Саїд об’єднання цих країн з підключенням Іраку. Але патріоти не сприйняли
ці плани, у лютому 1945р. Сирія оголосила війну Німеччині і Японії, у березні
того ж року вона прийняла участь у створенні Ліги арабських держав (ЛАД), а 12
квітня стала членом ООН.
Ліван
теж виявився важливим стратегічним пунктом для воюючих країн. Після капітуляції
Франції в 1940р. контроль перейшов до німецько-італійських військ які 14 липня
1941р. капітулювали перед військами Англії і „Вільної Франції”. У листопаді
1941р. керівництво „Вільної Франції” проголосило незалежність Лівану, як і
Сирії обмеженою вимогами „воєнного часу”. Працюють старі і створюються нові
партії, зароджується рух під прапором арабського націоналізму і арабської
єдності. Його натхненниками і організаторами були Мішель Афляк і Салах ад-Дин
Битар. В 1943р. окремі гуртки об’єднались в організацію під назвою „Аль-Баас
аль-Арабі” – „Арабське відродження” – за незалежність і єдність арабів
виступала. В цих умовах французька влада у березні 1943р. дала згоду на
відновлення конституції і проведення парламентських виборів. В кінці 1943 – початку
1944р. у Бейруті відбувся ІІ з’їзд Комуністичної партії Сирії і Лівану який
розділив її на дві – Сирійську і Ліванську. Війна закінчилася, а Ліван і Сирія
залишалися окупованими французькими військами.
Саудівська Аравія
Сучасне
Королівство Саудівська Аравія займає чотири п’ятих території Аравійського
півострова і його становлення у ХХ ст. є третьою спробою емірів із роду
Саудідів встановити своє панування в центральних областях Аравії. В 1900р.
Саудіди за допомогою шейха Кувейту зробили невдалу спробу повернути собі
контроль над найбільшим містом провінції Неджд Ер-Ріядом. Друга спроба була
успішною. 16 січня 1922р. 22-річний емір Абдель Азід захопив Ер-Ріяд, а весною
1904р. увесь центральний Неджд. Османська імперія, до складу якої входив
Аравійський півострів, і західні держави спробували перешкодити відродженню
саудівської держави. В 1908р. вони зробили шерифом Мекки Хусейна із
старовинного роду Аль Хашим, який користувався в Аравії величезним релігійним
авторитетом. Це ускладнило боротьбу за підкорення Хиджаза. В 1911р. Хусейн
заборонив перехід караванів з паломниками із Неджда в Хіджаз і, спираючись на
турецькі гарнізони, почав боротьбу із Саудідами.
Невдача
в Хіджазі заставила Абдель Азіза активізувати свою завойовницьку політику на
Сході Аравії. Він приступив до реалізації прийнятого ще в 1910р. важливого
рішення, яке було направлене на ідейне відродження ваххабітського руху і
переведення на осідлий спосіб життя вірних йому бедуїнських племен. Були
створені релігійні общини, в яких іхвани (брати), проживаючи в спеціальних
поселеннях, привчалися до нової для них сільськогосподарської праці. Іхвани
ставали не тільки землеробами, але і солдатами держави Саудідів. З їх допомогою
Абдель Економіка Трансіорданії в роки війни зростала як і торгівля через послаблення
урядового контролю. Хоча переважав докапіталістичний уклад та патріархальні і
родоплемінні пережитки.
Послаблення
позицій Франції на Близькому Сході дало поштовх Великобританії знову спробувати
поширити своє панування на Сирію і Ліван. З цією метою було реанімовано проект
об’єднання Сирії, Лівана, Палестини і Трансіорданії під егідою Абдалли (тобто
англійців) в межах „Великої Сирії”.
Проте
народні маси Сирії і Лівану рішуче виступили проти „сирійської єдності” на чолі
з хашимітським монархом, який пов’язаний з англійцями. Але зусилля по створенню
„Великої Сирії” ще довгі роки залишалися одним із основних напрямків зовнішньої
політики Йорданії.
Єгипет
На
початку ХХ ст. Єгипет як і раніше продовжував рахуватися частиною Османської
імперії, хоча після розгрому повстання Арабі-паші з 1882р. почався період
англійської окупації. У перші 10р. ХХ ст. посилився національний рух і
терористичні дії, в результаті яких було вбито прем’єр-міністра Б.Гали, вихідця
із єгипетських християн, в 1912р. було розкрито нову змову проти хедива,
генерального консула і прем’єра після чого ці групи були розгромлені.
З
початком Першої світової війни Англія встановила протекторат над Єгиптом і її
верховний комісар зконцентрував у своїх руках всю реальну владу. Територія
Єгипту слугувала для Англії плацдармом для операцій англійців проти турок в
Палестині і Сирії. Трудовий корпус із єгиптян нараховував 500 тис. чол.. Спроба
турків при допомозі Німеччини відновити свої позиції в Єгипті зазнала невдачі,
а Франція визнала контроль Англії над Єгиптом ще в 1904р. за що остання визнала
аналогічне положення Франції над Марокко.
Національно-визвольний
рух в Єгипті знову посилився після закінчення війни і поставлено були вимогу
незалежності країни. На передній план в політичній боротьбі вийшла партія Вафд.
В кінці 1918р. прем’єр Руді-паша та відомий громадський і політичний діяч
Заглул-паша (англофіли) організували делегацію (Вафд) для переговорів у Європі
про становище, яке склалося. Їх ніхто не слухав, а чотирьох членів делегації
навіть арештували. Це викликало революційний вибух 1919р., і хоча вафдисти
ухилились від загострення боротьби, англійці в лютому 1922р. опублікували
декларацію про ліквідацію англійського протекторату і визнання Єгипту
незалежною державою, залишивши за собою ряд прав: охорона Суецького каналу,
захист Єгипту від іноземного втручання, охорона інтересів іноземців і прав
національних меншин, самоуправління Суданом.
Єрусалимі
і його резидентом в Аммані зберігався контроль за зовнішньою і концесійною
політикою, над законодавством, фінансами, збройними силами і податками країни.
У всіх установах вводився інститут англійських радників.
19
квітня 1928р. була оприлюднена перша конституція і виборчий закон
Трансіорданії. Проголошувались деякі буржуазні свободи і визначалася прерогатива
еміра. Законодавча влада була у еміра і Законодавчої ради у складі 16 виборних
членів (9 від арабо-мусульман, 3 від арабів-християн, 2 від черкесів і 2 від
бедуїнів), виконавча влада — Виконавчій раді (уряду) у складі 6 членів на чолі
з прем’єром. Необмежену владу як голова держави мав емір.
У
30-х роках основна увага англійських властей приділялася як і раніше
забезпеченню своїх стратегічних інтересів ігноруючи розвиток економіки
Трансіорданії. Головна частина бюджету направлялась на створення воєнної
інфраструктури – будівництво шляхів і авіабаз, на зарплату чиновникам і
поліції. В 1931р. „Ірак Петролеум Компани” отримала право на будівництво на
території Трансіорданії нафтопроводу від Кіркука до Хайфи. Його спорудження,
розпочате навесні 1932р., було завершене на кінець 1934р. В 1938 – 1941рр. була
збудована найбільша стратегічна магістраль – автомагістраль Багдад-Хайфа.
В
інтересах англійців будувалася політика Трансіорданії з сусідніми державами.
У
березні 1931р був підписаний договір про співробітництво з хашимітським Іраком,
а у березні 1933р. договір про взаємне визнання і добросусідських відносинах з
Саудівською Аравією. У відповідності з останнім Ібн Сауд зняв свої претензії на
Маан і Акабу, а Абдалла від імені хашимітів відмовився від претензій на Хіджаз.
В
30-х рр. антиколоніальний рух пішов на спад і лише в бедуїнських районах було
неспокійно. Ці райони були вилучені із компетенції уряду в 1930р., а в 1933р.
управління, ним було передано англійському офіцеру „спеціалісту по бедуїнам”
Д.Б.Глеббу. через декілька років ці райони були „умиротворені”.
16
травня 1939р. в англо-трансіорданський договір 1928р. була внесена поправка,
яка стосувалася організації збройних сил Трансіорданії. Згідно цієї поправки
Арабський легіон був реорганізований: у його склад була включена „стража
пустелі”, яка була створена раніше Глеббом для боротьби з бедуїнами, і загальна
кількість доведена до 1600 чоловік. 25 червня 1939р. командуючим легіоном був
призначений Глебб, який отримав звання генерала і титул паші. І дуже скоро
Глебб став Фактичним правителем Трансіорданії.
Під
час Другої світової війни Англія широко використовувала арабський легіон як
допоміжну військову і поліцейську силу на Близькому Сході. На кінець війни у
його складі вже було 8 тис. солдат і офіцерів. Англійські субсидії на утримання
легіона та інші військові цілі у роки війни сильно зросли. Якщо в 1937/38рр.
вони складали 28% внутрішніх прибутків Трансіорданії, то в 1939/40рр. вони
досягли 102%, а в 1940/41РР. – 208%.
Азіз
захопив владу над багатими оазисами Ель-Хаси і в квітні 1913р. зайняв великий
адміністративний центр Хуфуф. Це дозволило йому у травні 1914р. підписати з
турками, які були зайняті європейськими справами, договір про дружбу і союз. В
1915р. він підписав подібний договір і з англійцями.
Під
час Першої світової війни у арабських країнах посилились антитурецькі настрої.
Племена Аравії також активізували свою боротьбу, в тому числі і в складі
Арабського легіону. Ця боротьба підтримувалась англійцями, які при цьому
переслідували свої інтереси. Але, не дивлячись на договір з Великобританією, а
також субсидії в 60 тис. фунтів стерлінгів щорічно, Лондону не вдалося втягнути
Неджд до участі у Першій світовій війні на боці Антанти. Хоча в багатьох інших
територіях півострова (потім вони ввійдуть до складу Саудівського королівства)
англійські емісари зуміли розпалити антитурецьку війну. Наприклад, 5 червня
1915р. шериф Мекки Хусейн проголосив незалежність Хіджазу, прийняв титул короля
(малика) і оголосив війну Туреччині. Відомий нам англійський розвідник
полковник Лоуренс в цей час знаходився в Хіджазі, керував там виступами
бедуїнських племен проти турецьких військ. До липня 1917р. араби очистили
Хіджаз від турок і зайняли порт Акаба.
Як же
розвивалася Саудівська Аравія після Першої світової війни. Справа в тому, що
розпад Османської імперії в результаті Першої світової війни сприяв успішній
боротьбі Саудідів за об’єднання аравійських земель в централізовану державу. Їх
успіху сприяла і та обставина, що головні держави були зайняті воєнною і політичною
боротьбою з Радянською Росією, а Аравія, де нафта ще не була знайдена, їх
практично не цікавила.
В
1921р. в Каїрі під головуванням міністра колоній Англії У.Черчілля була
скликана конференція, на якій, між іншим, було прийнято рішення про те, що два
сина хіджазського шерифа Хусейна Фейсал і Абдаллах займуть престол у
королівствах Ірак і Трансіорданії на знак визнання їх заслуг у боротьбі проти
турок. В тому ж році в Неджді на нараді членів сім’ї Аль Сауд і шейхів племен
було вирішено, що Абдель Азіз буде носити титул „султан Неджда і приєднаних
територій”.
На
початку 90-х років на території сучасної Саудівської Аравії існували дві
держави – султанат Неджд з приєднаними територіями і королівство Хіджаз. 6
березня 1924р. король Хиджаза Хусейн виступив з домаганнями на титул Халіфа. В
червні 1924р. Абдель Азиз звернувся до мусульман із закликом не визнавати
Хусейна халіфом і скликав конференцію улемів Неджда, на якій було прийнято
рішення іти війною проти Хіджазу. 3 вересня 1924р. по грудень 1925р. ударні
війська Абдель Азіза, які складалися із іхванів, захопили Хіджаз, включаючи
Мекку і Медіну. 8 січня 1926р. у Великій мечеті Мекки султан Абдель Азіз був
проголошений королем Хіджазу. На цей час британський уряд остаточно відмовився
від ідеї встановити протекторат над державою Саудідів. Велике, але малонаселене
аравійське королівство було оточено англійськими протекторатами, тому в Лондоні
розраховували на те, що навіть залишаючись незалежним, Ібн Сауд не зможе
нанести шкоди британським інтересам.
Централізація
еміратів Аравії в 20 – 30-х рр. проходила на фоні загострення відносин, їх
повстанням, а саме іхванами. Релігійні фанатики, останні критикували
нововведення Ібн Сауда (автотранспорт, радіо, телефон і т.д.). Розгромленні
тільки в 1930р. і це зміцнило владу Ібн Сауда. В 1932р. в Хіджазі сформовано
Раду Міністрів на чолі з другим сином короля Фейсалом, Консультативну раду і 18
вересня 1932р. король видав декрет „Про об’єднання частин арабського
королівства”, яке з цього часу отримало назву Королівство Саудівська Аравія.
Декрет проголошував Коран конституцією країни і встановлював порядок спадкової
династії. В 1933р.наслідним принцом був призначений старший син короля – Сауд.
Для
осілих жителів країни Ібн Сауд був королем і еміром, тобто феодальним правителем
і одночасно, як і його предки, носієм титулу імама – духовного голови
мусульманської общини (умми). Аравійські кочівники, крім того, бачили у роді
Саудідів свою племінну знать, як осіла у містах. На свій розсуд і на певний
термін король призначав емірів (губернаторів) окремих провінцій, за виключенням
Хіджазу, де правив генеральний намісник (віце-король).
Створення
централізованої держави забезпечило безпеку жителів, припинилися міжусобиці .
Але податковий гніт зріс: головний із податків був закат – із осіб відповідно
їх господарської діяльності. Мінімальна кількість верблюдів, які обкладалися
податком дорівнювала п’яти, овець – сорока, велика рогата худоба – тридцять.
Закат на зрошувальні землі = 5% врожаю, на незрошувальні – 10%. Із срібла брали
податок у розмірі 2,5% його вартості, із золота – 5%. Податок на торговий
капітал і його приріст складав 2,5%. Ще був податок на паломників. Але проте
наскільки бідною була ця держава свідчить цифра 1,5 млн. фунтів стерлінгів –
загальний прибуток від податків у 1927р. Головні видатки із казни йшли на
армію, допомогу сиротам і вдовам загиблих воїнів, пораненим і хворим,
чиновникам, на освіту.
У
столиці Ер Ріяді жила ціла армія бідняків, які два рази на день отримували
харчі на королівській кухні. Їх було від 2 до 10 тис. чол.
На
початку 1933р. „Стандарт Ойл Калифорниа” (СОКАЛ) запланувала пошуки нафти на
території Саудівської Аравії для чого потрібна була концесія. І хоча
конкурентами були англійські компанії, концесія дісталась СОКАЛ за 100 тис.
фунтів стерлінгів золотом. Одна із причин цього полягала в тому, що на
Близькому Сході у американців не було імперського минулого як у англійців.
Потім СОКАЛ і її філіали передали половину акцій „Тексал Ойл Компани”. Так в
1944р. була заснована знаменита „Арабиен Америкен Ойл Компани”(АРАМКО).
В
обмін на концесію компанія погодилася виконувати ряд умов, в тому числі:
1)
надати Саудівській Аравії позику в 50 тис. фунтів стерлінгів повстань. Англійці
збільшили кількість військ, розмістили свої ВПС. В 1928 – 1934 рр. англійці силою
відновили свою владу у Південному Йемені, хоча повстання племен продовжувалися.
Прагнучи
зміцнити своє положення, англійці в 1937р. видозмінили систему управління
колонією і протекторатами. Аден був оголошений колонією корони, тобто він
управлявся безпосередньо із Лондону. Головою колоніальної адміністрації Адена замість
політичного резидента стає губернатор, який одночасно був головнокомандуючим
збройними силами. З урядами іншої території підписувалися конвенції і договори
про протекторат. Всі колишні протекторати входили тепер до складу утворених Західного
або Східного протекторату Аден. В роки Другої світової війни Аден став для
Англії важливою військово-стратегічною базою.
На
початку ХХ ст. територія історичного Йемена, який розташований на півдні і
південно-західній частині Аравійського півострова, ще залишалася поділеною на
декілька частин. Тут були англійці, емір і секта зейдітів. Ієрархічний поділ
населення відповідно релігії. Головна влада була у шейхів та османів.
Територія
Йемена була театром військових дій під час Першої світової війни. Турецькі
війська тримали під загрозою англійців у Адені. Тільки в результаті поразки у
війні турецький командуючий військами в Північному Йемені припинив військові
дії і капітулював.
В
економічному відношенні Північний Йемен відсталий. Міста Сана, Холейда, Танза
типові міста феодальної епохи. До 1963р. Йемен не мав власної валюти. У обіході
були срібні монети – так звані талери Марії-Терезії вагою в одну унцію (28,35
гр.) і містили до 90% чистого срібла. У місцевого населення вони отримали назву
ріали. Сільським господарством займалося 90% населення. Основними культурами
були сорго, просо, ячмінь, бобові, кофейні дерева, фінікові пальми, а також
овочі, цукрова тростина. Йемен славився своїм знаменитим кофе – мокко (від
назви порту Мохи, через який він вивозився). Із тварин розводили овець і кіз.
Із птахівництва розводили курей, розвинене було бджолярство. Поширене було
рибальство. Були різні форми землеволодіння – общинно-колективна, приватна,
дрібноселянська. Напередодні Другої світової війни Північний Йемен обрав
нейтралітет, погіршилася економічна ситуація, посилився опозиційний рух.
Йорданія
Що
стосується Йорданії, то в другій половині 20-х років британський уряд вирішив,
що необхідно юридично оформити напівколоніальний статус Трансіорданії. 20
лютого 1928р. в Єрусалимі було підписано двосторонній договір, згідно якого
„законодавча і виконавча влада буде здійснюватися в частині підмандатної
території, відомої під назвою Трансіорданії, його Величністю еміром”. В той же
час за британським верховним комісаром в роках на ловлю перлів виходило до 500
кораблів де знаходилося до 20 тис. чол.. Головна господарська культура це
фінікова пальма. Ремесла – гончарне, ткацтво, покраса, плетіння, основні
професії – моряки, суднобудівельники, рибаки.
У
20-х рр. почалася боротьба між американськими та англійськими компаніями за
бахрейнську нафту. 12 червня 1930р. дочірня організація „Стандарт Ойл Компани
оф Калифорния” – „Бахрейн Петролеум Компани”(БАПКО) – підписала з шейхом Хамадом
угоду на пошуки і добування нафти на протязі 69р. В 1932р. в центрі о. Бахрейн
почала давати нафту перша свердловина, а в 1934р. із Перської затоки вийшов
перший танкер з бахрейнською нафтою. Це вплинуло на економіку і політичне життя
країни. Зародження арабського націоналізму, піднесення національно-визвольного
руху. В 1934р. британський парламент затвердив біль про офіційний статус
Бахрейну як „незалежної держави”.
Під
час Другої світової війни країну потрясали мітинги і демонстрації, висадка
американських військ і нальоти італо-німецької авіації. В 1944 – 1945 рр. влада
почала „наводити порядок”, були арештовані небезпечні для режиму політичні і
громадські діячі, незадоволення народу було придушено.
На
поч. ХХ ст. Катар був однією із найбільш відсталих країн Арабського Сходу.
Населення 20 тис. чол. в основному кочівники і осілі. 3 листопада 1916р. Англія
встановила свій протекторат над Катаром. Під час нафтового буму все більший
вплив у Катарі почали завойовувати американці в особі власників „Стандарт Ойл
оф Калифорния”. 17 травня 1935р. шейх Абдалла підписав концесійну угоду на 75
років з британською нафтовою компанією „Петролеум Девелопмент оф Катар”, яка
отримала практично необмежені повноваження на всій території країни. В 1938р.
почалося видобування нафти яке було перерване початком Другої світової війни.
Війна
не принесла покращення в економіку і суспільне життя. У м.Доха розквартировані
англійські збройні сили, престиж династії падає, країна наповнена дешевими
англійськими та американськими товарами що вдарило по ремеслу, землеробству,
торгівлі, риболовлі. Криза зачепила і кочове скотарство, позбавивши його ринків
збуту. Збільшилася еміграція. В 1939 – 1945 рр. кількість корінного населення
Катару скоротилася з 30 до 25 тис. чол.
Південний і Північний
Йемен
Південний
Йемен на початку ХХ ст. був найбільш відсталою частиною арабського світу.
Головне місто країни – Аден – був англійською колонією, більша частина іншої
території – протекторатами Англії. Країна являла собою ряд феодально-племінних
держав, які ворогували між собою. Під час Першої світової війни відбулося ряд
золотом;
2)
щорічно виплачувати 5 тис. фунтів стерлінгів золотом аж до відкриття
комерційних запасів нафти;
3)
після відкриття запасів нафти уряд повинен був отримати плату 4 шілінга золотом
або його еквівалент за кожну тонну добутої нафти і ряд інших дрібних вимог. В
свою чергу, уряд звільняв компанію, її підприємства від всіх прямих і непрямих
податків, мит і т.д. Умови угоди виявилися надзвичайно вигідними для компанії,
в той же час вони відображали тогочасне співвідношення сил. Концесійна угода
давала американцям виключне право на період 60 років досліджувати, розшукувати,
переробляти, продавати і т.д. нафту і нафтопродукти. Компанії була надана
територія з виключними правами розміром 400 тис. кв. миль, майже весь схід
Саудівської Аравії.
Перша
нафта в комерційних кількостях була знайдена в 1938р. 1 травня 1939р. від
берегів Саудівської Аравії відплив перший танкер з нафтою. Коли роботи через
війну були припинені, американські геологи вже знали, що вони відкрили
фантастичні запаси нафти.
І
хоча Саудівську Аравію Друга світова війна не зачепила, але ціни зросли,
скоротився видобуток нафти. Абдель Азіз розірвав договори про дружбу з
Німеччиною та Італією (1929р. і 1932р.) і розірвав дипломатичні відносини з
цими країнами (1940р. і 1941р.).
До
Другої світової війни уряд США вважав Близький Схід сферою європейського,
насамперед британського впливу. За роки війни політика Вашингтона в цьому
регіоні зазнала глибоких змін і при тому принципових. США поставили завдання
замінити Великобританію як пануючу державу в цьому районі, враховуючи його
нафтовий потенціал. В 1943р. американський уряд оголосив Саудівську Аравію
країною, яка має життєво важливе значення для оборони США і поширило на неї
закон про ленд-ліз.
Важливим
моментом в американо-саудівських відносинах стала зустріч 14 лютого 1945р.
президента Рузвельта з королем Абдель Азізом на борту крейсера „Куинси” під час
повернення Рузвельта з Ялтинської конференції. Між іншим король дав підтвердження
існуючим американським концесіям і погодився на будівництво нафтопроводу; який
з’єднав би нафтове родовище в Ель-Хасі з узбережжям Середземного моря. В обмін
на це Рузвельт пообіцяв підтримувати політику Саудівської Аравії, яка
спрямована на боротьбу за визволення арабів проти іноземного панування і
передати їй частину легкої зброї з американських складів у Ірані.
У
березні 1945р. Саудівська Аравія оголосила війну державам „осі”. Цей
символічний жест дозволив їй вступити в ООН
Кувейт
На
середину 90-х років ХІХ ст. за Кувейт загострилася боротьба між Англією,
Німеччиною і Росією. Знаходячись під суверенітетом Порти, турецьких військ у
Кувейті не було. В 1895р. англійці організували вбивство шейха Мухаммеда ібн
Сабаха за відмову встановити з ними союзні відносини і на престол вступив його
брат Мубарак ібн Сабах, який і підписав такий договір. Загострення
англо-німецьких взаємин, адже кінцевою точкою Багдадської залізниці мав стати
Кувейт. Втрутилася і Туреччина з ініціативи Німеччини, послала свої війська у
Кувейт, але англійці вже були там. Було підписано англо-турецьку угоду за якою
англійці визнавали суверенітет Туреччини над Кувейтом, а остання не буде
посилати туди війська. Росія в 1902р. направила в Кувейт крейсер „Варяг”, щоб
зробити тиск на шейха, але договір про Антанту 1904р. і угода з Росією 1907р.
надали Англії повні права в Кувейті. В 1913р. новий англо-турецький договір, за
яким Кувейт був визнаний автономною територією з своїм прапором, а після
початку Першої світової війни Англія проголосила Кувейт „незалежним князівством
під англійським протекторатом”.
Кувейт
весь міжвоєнний період залишався відсталим феодальним еміратом, населення 35
тис. чол. із них 15 тис. бедуїни-кочівники. Розводили овець, верблюдів, кіз.
Основні фінансові надходження від транзитної торгівлі і поставки перлів на
світовий ринок. Суднобудування. Кувейт забезпечував себе рибою, 3 – 4 % землі
оброблялося – кукурудза, пшениця, ячмінь, просо, бобові і бахчеві культури,
фінікова пальма.
З
1920 по 1921р. окупація частини території Кувейту Саудівською Аравією. Але з
вступом на престол Кувейту Ахмеда аль-Джабера окупація припинилася. Коли в
1908р. в Ірані знайшли нафту, іноземні держави почали проявляти інтерес і до
Кувейту. В жовтні 1913р. емір Мубарак завірив англійців, що якщо на території
Кувейту буде знайдено нафту, то концесію на її видобуток отримає тільки
британська компанія.
В
1923р. переговори з еміром Ахмедом V вела „Англо-Першн Ойл Компани” (АПОК),
але концесію отримала американська „Истерн Галф Ойл Компани”, яка в 1931р.
попросила допомоги у американського уряду. Під тиском Вашингтону англійці
погодилися на об’єднання і 14.ХІІ.1933р. АПОК і „Истерн Галф Ойл Компани” на
паритетних началах створили „Кувейт Ойл Компани”(КОК) яка 23.ХІІ.1934р.
отримала право на протязі 75 років здійснювати розвідку і добування нафти по
всій території Кувейту. В 1938р. були відкриті дуже багаті запаси нафти в
Бургані, але промислова розробка почалася тільки після Другої світової війни.
Світова
економічна криза вдарила і по Кувейту. Знизився життєвий рівень населення, коли
середній прибуток сім’ї не перевищував 175 долл. США на рік. Страйки,
формування національно-патріотичного „руху молодокувейтців”. Програма їх
полягала в наступному: демократизація системи, соціальні реформи, проти колоніалізму,
а частина із них щоб здійснити ці плани пропонувала приєднати Кувейт до Іраку.
Емір
Кувейту створив Законодавчу раду з 14 чол., яка розробляла конституцію і
реформи. Але під тиском англійців затверджена конституція 1939р. проголошувала
Кувейт арабською державою, яка „знаходиться під англійським протекторатом”. Під
час Другої світової війни становище у Кувейті ще більше погіршилось.
Збільшилася кількість заворушень, молодокувейтці виступали навіть за союз із
гітлерівською Німеччиною, але були розгромлені, адміністрація посилила репресії
і контроль у країні.
Об’єднанні
Арабські Емірати
Сучасне
державне об’єднання ОАЕ до отримання незалежності в 1971р. називалося
Договірний Оман (з 1820р.) і було під протекторатом Англії. Феодальний,
родоплемінний лад, де всім керував шейх. Територія Договірного Оману історично
ділилася на ряд областей – еміратів як і тепер – Абу Дабі, Дубай, Шарджі і
Рас-Хайм, Абджман, Фурджай, Умм аль-Кайвайн. Влада передавалась у спадок.
Англійці проводили тут політику непрямого управління. Створили компанію по
видобутку нафти „Петролеум Девелопмент оф Трушилл Коуст”, яка в 1939р. отримала
в концесію майже всю територію Договірного Оману на 75р. Будувалися аеропорти
для повітряних ліній Європа – Далекий Схід, Англією в 30-х рр. розроблялися
плани об’єднання держав регіону, які вона контролювала. Вивчалася можливість їх
включення в якусь „дружню арабську федерацію”, до складу якої ввійшли б також
Ірак, Трансіорданії і Палестина. Але плани не вдалися.
В
роки 1914 – 1939 Оман вів гостру суперечку з Маскатом, посилювалися позиції
Англії. У липні 1937р. султан надав „Ірак Петролеум Компани” концесію на
розвідку і добування нафти в Омані терміном на 75 років.
Під
час Другої світової війни Маскат підтримав країни Антигітлерівської коаліції,
надав бази. А ситуація у внутрішніх районах Омана залишалась нестабільною,
шейхи оголосили недовіру правителю країни і прагнення стати підданими Маската.
Бахрейн і Катар
Ще у
80 – 90-х рр. ХІХ ст. Англія підписала ряд договорів з правителями Бахрейну, які
по суті означали протекторат Англії над усією територією.
Бахрейн
на початку ХХ ст. відстала країна з пануванням напівфеодальних та родоплемінних
відносин. Перший загальний перепис населення був проведений в 1941р. згідно
його даних у Бахрейні проживало в той час 89970 чоловік, із них 15930 іноземці.
Заняття населення — добування перлів, сільське господарство, торгівля. У 30-х 
ЛІТЕРАТУРА
1.   
Новейшая
история арабских стран Азии 1917 – 1985 гг. М., 1988.
2.   
Новейшая
история арабских стран Азии 1917 – 1987 гг. М., 1990.
3.   
Борисов
А.Б. Арабский мир: прошлое и настоящее. М., 2002.
4.   
Васильев
Л.С. История Востока. М., 1994; 1998. т.1,2.
5.   
Новейшая
история стран Азии и Африки ХХ век. 1900 – 1945гг. Под ред. д.и.н.
А.М.Родригеса, М., Владос., 2003, т.1.
6.   
Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Львів, 2004.
7.   
Моше
Бела. Мир Жаботинского. Изд. Бейтар, 1999г.
8.   
Лазарев
М. СССР и Курдистан.// Азия и Африка сегодня. — 1999.- №3,4.
9.   
Новиков
С.С. Вторая мировая война и Африка.// Восток. — 1995.- №6.
10.  Климентов В.П. Переворот
1 апреля 1941г. в Ираке и Тридцатидневная война.// Восток. — 2001.- №3.
11.  Фомин М. Сирия и Ливан в
англо-французских отношениях (1918-1920 гг.).// Восток. — 2003.- №2.
12.  Френкель М. Второй фронт
в Европе или Африке? (Неизвестные страницы истории).// Восток. — 1995.- №3.
13.  Френкель М. Африка и
Ближний Восток в стратегии Германии в 1940 – 1942 гг.// Восток. — 1995.- №1.
14.  Яковлев А. Саудовская
Аравия. Становление государственности.// Азия и Африка сегодня. — 1996.- №1.
15.  Уржумов П. Марокко.
Берберский след.// Азия и Африка сегодня. — 1996.- №1.
16.  Ланда Р.Г. Мусульманский
мир и Первая мировая война.// Восток. — 2004.- №1.
17.  Суховерхов В.В. Генерал
де Голь и Браззавильская конференция 1944г. // ВИ. — 2001.- №2.