Якщо
політична орієнтація гетьмана І. Мазепи довго була невизначеною, – а коли
визначеною, то від усіх прихованою, – то орієнтація К. Гордієнка ні для кого не
становила загадки. Як тільки його обрали кошовим – (початок 1702 року), він
зайняв рішучу антиросійську позицію. Отож у цьому питанні всі історики, як
ніколи, одностайні: «справжній лицар і запеклий ворог Москви» (М. Аркас); «Одвертий
ворог московської зверхності» (А. Кащенко); «Гордієнко одверто висловлював
свою нехіть до Москви й відверто діяв у цьому плані» (Д. Яворницький).
Та
мала позиція кошового Гордієнка і свою особливість. Вона полягала в тому, що,
категорично виступаючи проти російської колонізації, він водночас не був
прихильником ні Польщі, ні Туреччини чи Криму, вважаючи, що Україна сама здатна
вибороти собі незалежність. Ясна річ, використовуючи вигідні міжнародні фактори
та війська тимчасових союзників. Саме такими «тимчасовими союзниками* і
поставали перед ним шведські війська, що з’явилися незабаром в Україні.
Щодо
походження К. Гордієнка, то цілковитої ясності тут дослідники не дійшли. Є лише
підстави вважати, що справжнім його прізвищем було Гординський (так його,
зрештою, називали й на Січі) і що походив він з давнього українського
аристократичного роду Гординських. Немає сумніву й у тому, що освіту він здобував
у Києво-Могилянській академії. Адже загальновідомим є факт, що коли запорозьке
військо приєднувалось до армії Карла XII, кошовий, на подив усього шведського
офіцерства, вітав короля промовою, складеною за всіма канонами добірної латини.
Так само відомо й те, що Гордієнко брав участь в укладанні першої української «Конституції
П. Орлика».
Саме
перед обранням Гордієнка кошовим, з«явився наказ Петра І спорудити в Кам»яному
Затоні поблизу Січі фортецю, в якій мав стояти російський гарнізон. Дізнавшись
про це, кошовий пише листа російському імператорові, в якому в ультимативній
формі вимагає відмовитися від такого будівництва. Можна собі уявити, як
знавіснів Петро І, коли йому прочитали, що «Військо запорозьке наказу про
збудування городу в Кам’яному Затоні слухати не буде, ламати камінь на будівлю
того городу на землях Запорожжя не дозволить, а як хто прибуде з московськими
людьми той город будувати, то запорожці будуть на них бити».
Отак:
чітко і ясно. Імператорові одразу дали зрозуміти, хто на цій землі господар.
Якби такої твердості дотримувалися наші гетьмани, становище України було б
іншим і, можливо, після всіх перемог доби Хмельницького, вона б не втратила так
безглуздо своєї незалежності.
Ясно,
що Петро І зненавидів Гордієнка. Але якою ж була його офіційна, так би мовити,
публічна реакція? Він послав на Січ свого представника боярина Протасова. З
військом? Ні, з подарунками. І наказом бояринові прийняти від козаків присягу
на вірність.
Козаки
є козаками. Вислухавши боярина та побачивши, що подарунки варті уваги, вони
розсудили просто: присяги не складатимемо. А щодо подарунків, то не повертатися
ж росіянам із ними назад до столиці! Вони бачили, що Росія дедалі глибше
втягується у війну зі Швецією, тому їй потрібні козацькі шаблі. Ну, а коли сама
захоче силою здолати козацтво, вони готові…
Посилювалась
козацька нехіть до Москви ще й розповідями тих, кому, за велінням гетьмана
Мазепи, довелося воювати на боці росіян проти шведів під час Лівонського
походу. Ось як, посилаючись на давніші джерела, лаконічно подає цю ситуацію Д. Яворницький:
«На початку ї 702 року повернулись з Лівонського походу ‘ в українські міста
гетьманські полки й на весь голос заявили там, як погано й презирливо ставилися
до них російські війська, як вони відбирали в них здобуті на війні трофеї,
били, топили у воді. Це звернення так подіяло на українців, що дехто з
українського поспільства почав переходити на бік шведських військ. Точнісінько
таким було ставлення москалів і до запорізьких козаків. Тоді переважна
більшість запорожців повернулася на Січ, а дехто залишився у Польщі».
Як
бачимо, традиції російського «старшого брата» зароджувалися не за радянських – як
це декому здається – часів, а мають набагато давніше коріння. Так само, як і
великодержавне держимордство. А ми поспішали оголошувати всіх козаків, які
виступали проти російських військ, зрадниками. Хто й кого зраджував?!
Й
ось тут дивним чином почали складатися взаємини між Мазепою та Гордієнком.
Злякавшись, що Петро І може кинути проти України війська для придушення бунту
непокірливих запорожців, гетьман пише імператорові листа, в якому
відмежовується від політики кошового отамана. Ба, навіть посилає своїх людей на
Січ, щоб ті від імені гетьмана домагались усунення Гордієнка з отаманства.
На
мій погляд, тут виразно дає про себе знати заздрість Мазепи, його ревниве
ставлення до Гордієнка як до сильної особистості. Адже саме тоді гетьманські
козаки (тобто ті, що не були запорожцями, а підлягали гетьманові) почали
нарікати на промосковську політику Мазепи. Поглянь-но, казали вони гетьманові,
як поводиться Кость Гордієнко. Видно, що це кошовий отаман, який обстоює
козацтво, а не пише доносів на своїх полковників, як це робить дехто…
Існує
навіть версія, що Мазепа мав намір підіслати до кошового вбивць. Важко в це
повірити, бо якби він справді мав намір убити, то вбив би. А поки що домігся,
щоб козаки відібрали Гордієнкову булаву та передали ї»ї поміркованішому,
прихильнішому до гетьмана представникові старшини – Герасимові Крисі.
Проте
помірковані перемогли незначною перевагою. Криса тримав булаву лише кілька
місяців. А наприкінці того ж таки 1703 року вона знову повернулася до
Гордієнка. Не покривдьмо на честі кошового, він не зайшов у дріб’язкове
протистояння гетьманові, не розпочав міжусобиці, як на це, можливо, важили в
Петербурзі. Навпаки, ще категоричніше тримався свого – виступив проти засилля
московітів. Ось як змальовує цю ситуацію в своїй розвідці «Кость Гордієнко
Головко. Останній лицар Запорожжя* Андріан Кащенко: «Ставши знову кошовим,
Гордієнко почав силою підкріплювати свої протести проти порушення запорозьких
вольностей. Весною він відрядив із Січі на Самару 3000 запорожців з наказом
поруйнувати Самарські московські городки й вимести геть із Запорожжя всіх
захожих поселенців, хто не належав до Війська Запорозького. Той загін запорожців
добув штурмом Новосергіївський городок, попалив околиці Новобогородського
городка й захопив чимало коней та худоби, що були власністю московських людей,
але самої Новобогородської (фортеці не добув, бо не мав великих гармат… Водночас
із тим Гордієнко почав утискувати росіян в Кам’яному затоні.
Можна
не сумніватися, що якби гетьманом України в описуваний час був не Мазепа, а
Кость Гордієнко, він спромігся б згуртувати навколо себе гетьманських і
запорізьких козаків, переважну більшість українського населення, й Україна мала
б шанс здобути собі непідлеглість ще тоді, під Полтавою. Мазепа ж, як знаємо,
про таке згуртування не подбав, і виступив проти росіян лише з невеличким
загоном прихильників. Тобто, по суті, перехитрував самого себе.
Ще
дужче утвердився наш кошовий в антиросійських настроях, коли стало відомо, що
Петро І у переговорах з ханом по-зрадницькому віддав українські козацькі землі
в пониззі Інгулу, Висуні та Інгульця кримським татарам. При тому, зважте,
зробив це не з доконечної потреби, як то буває, коли волю диктують переможці.
Ні! Татари не перемогли росіян і не могли навіть мріяти про перемогу над
козаками. Але – віддав. Гнівові запорожців не було межі Ці землі вони
століттями відстоювали в кривавих боях! Ці землі споконвіку – ще з часів
Київської Русі, були українськими. А тут раптом хтось ними торгує. Бо хоче,
бач, послабити українське козацтво і підпорядкувати його собі!.
У
зв’язку з цим – кілька запитань до сучасників. Чи не час нам із вами відкинути
всі легенди щодо того, нібито український народ, приєднавшись до Російської
імперії, здобув собі захист? Чи не час зрозуміти, що в переважній більшості
випадків імперія керується лише власними амбіціями та потребами, а не
сподіваннями тих, хто до неї приєднався?
Але
повернімось до теми. Вибуху на Січі не сталося. Прихильникам Мазепи пощастило
на два роки усунути Гордієнка від керівництва і тим допомогти імперії
утвердитись на козацьких землях. Отже» роль гетьмана Мазепи в цих процесах» була,
скажемо відверто, ганебною.
На
початку 1708 року козаки все ж відмовились від послуг промазепинського кошового
Сорочинського, мотивуючи це тим, що він не допоміг Булавіну в його повстанні
проти імператорських військ. А, як відомо, сам Мазепа зі своїми козаками щедро
пролив кров повстанців, допомагаючи Петру І придушити булавінський рух. У
вирішальному бою мазепинців та росіян проти повстанців, у війську яких
перебував і загін запорожців, чимало козаків загинуло. З обох боків. Українці й
тут вперто били свій свого.
Ми
вже говорили про те, що Мазепа і Гордієнко таки довгенько між собою ворогували.
Отож можна уявити собі, як здивувався кошовий, коли в листопаді 1708 року
раптом отримав від Мазепи листа. Що ж пропонував гетьман? Не більше, не менше,
як рятувати Україну від російської неволі, приєднавшись разом із ним до військ
шведського короля Карла XII.
Гордієнка
така пропозиція, ясна річ, дуже й дуже вразила. Це ж бо хто збирається
визволяти Україну від російської неволі?! Гетьман Мазепа?! Який ще вчора
допомагав імперії закріплюватись в Україні, придушувати повстання Кіндрата
Булавіна, та бити запорожців, які виступали проти росіян?!
І
все ж кошовому не забракло мудрості. Гадаю, що послуговувався він при цьому
елементарною логікою будь-якого вождя: погоджуючись на союз із учорашнім
недругом, слід керуватися не приязню чи неприязню до його особи, а ідеєю, яку
ти обстоюєш і якої не зможеш утілити в життя без пропонованого союзу. Ось чому –
не з любові до Мазепи та шведів, – а з ненависті до політики російської
імперії, і рушив запорізький кошовий Гордієнко на єднання з військами Мазепи та
Карла ХП. Його метою було розбити росіян, витіснити їх з українських територій
і повернути Україні землі, що їх росіяни підступом віддали кримським татарам, а
отже – й Туреччині.
До
речі, написав кошовому листа й Петро І. А цей чого допоминався? Передусім,
умовляв дотримуватись вірності йому, цареві-батюшці. А далі повідомляв, що
замість «ізмєнніка Мазепи» гетьманом України затверджено Івана Скоропадського,
тож йому відтепер і мають підпорядкуватися запорожці. Разом з листом Петро І
надіслав козакам майже 15 тисяч червінців. Від червінців товариство не
відмовилося: цар винен був козакам набагато більше, ще за Лівонські походи. Але
листа Петру І склали ТАКОГО!. В ньому висловили все, що вони думають і про
нього самого, і про його «московські городки на козацьких землях, і про те, як
він підло запродав Їхні землі татарам. А закінчили ультимативною вимогою: «Щоб
усі московські городки по Самарі та в Кам’яному Затоні були негайно розкопані й
знищені».
Але
ще задовго до цього листування, кошовий, щоб не дати росіянам запосісти
ключових позицій поблизу Січі, спорядив великий загін, який захопив фортеці
Новий і Старий Кодак – поки туди не підійшли свіжі сили імператора. Росіяни
відповіли тим, що почали силоміць загарбувати українські містечка по річці
Орелі, намагаючись перетнути шлях запорожцям до військ короля і гетьмана. Отже,
ще перед Полтавою розпочалась українсько-російська війна.
Цікаво,
що Гордієнка абсолютно не жахала можуть Російської імперії. Всі його дії
показують: його рішення вибити й витіснити росіян з України не захитає ніщо! В
березні він зібрав коло містечка Перевалочної всі розпорошені загони, послані
перед тим на Кодак та в інші місця, і провів раду. Рада одностайно ухвалила:
йти на з’єднання зі шведами і разом з ними виступити проти росіян.
Але,
на відміну від Мазепи, кошовий Гордієнко не чекав, поки підійдуть шведи. Він
навально вдарив на Царичанку. І хоч сил під своєю командою мав небагато, зате
складались вони з досвідчених вояків-запорожців, – тож дощенту розбив тритисячний
загін російських драгунів. Понад сто з них захопив у полов. Командувач
російських військ фельдмаршал Меншиков аж знетямився од цієї перемоги і
заходивсь у негайному порядку зміцнювати гарнізони в містах по Орелі. Але
Гордієнко розгромив росіян також під Келебердою і, скориставшись зі страху та
розгубленості, що запанували серед російських генералів, почав вибивати їхні
війська з міст і сіл не тільки по Орелі, а й по Ворсклі. Тобто, йдучи на
з’єднання з Карлом XII, кошовий Гордієнко вже, по суті, очистив значну
територію Лівобережної України від російських військ. Скрізь, де він з’являвся,
до нього приєднувалися загони місцевих повстанців, які вже самі громили окремі
російські підрозділи та обози. Єдина проблема, що постала перед цим військом, –
воно було негаразд озброєне, не мало, зокрема, достатньої кількості гармат і
рушниць.
Зустріч
Гордієнка з Мазепою відбулась у ставці гетьмана в Диканьці. Кошовий прибув туди
вже зі славою багатьох перемог, прибув як полководець. І згідно з чином
повівся. Поцілував, за традицією, гетьманський бунчук, підкреслюючи цим свою
прихильність до гетьмана, але просто у вічі відверто заявив: буде з гетьманом
лише в тому разі, якщо той пристає до спілки з Карлом XII не з «персональної
користі», а задля» визволення од московської влади». Потім обидва рушили до
Великих Будищ – на зустріч із королем Швеції. Карл XII прийняв їх з усіма
можливими почестями. Але зауважив: тільки найрішучіший виступ на оборону своїх
давніх прав допоможе здобути, «скориставшись щасливим випадком», волю, тобто
незалежність.
За
відсутності на Січі кошового Гордієнка, росіяни почали засилати туди свою
українську агентуру. Діючи підкупом та агітацією, вони заочно усунули Гордієнка
з отаманства та передали владу Сорочинському. Одначе, на подив росіян, цей
нібито покірний, поміркований кошовий не тільки не підтримав намірів імператора
запосісти запорозькі землі, а й звернувся до кримського хана з проханням
допомогти йому – оскільки козаків на Січі лишалося дуже мало – в боротьбі проти
російських військ!
Поки
Гордієнко гостював у Карла XII, російські полки під командою генерала Рене
почали наступ на територію, підконтрольну запорожцям. Військ у росіян було
багатенько, тож спочатку їм вдалося витіснити незначні гарнізони з кількох
містечок. При цьому жорстокість росіян у ставленні до українського мирного
населення не знала впину. В містечках Нехворощі, Маяки та інших, що опинялися в
їхніх руках, вони вирізували мешканців усіх до єдиного! Козаки заприсяглися
помститись ворогам. Під Сокілки Рене привів сім тисяч російських солдатів. Тут
козаки й вирішили дати їм бій. Здобувши підтримку шведського генерала Крузе, що
привів із собою тритисячний загін, вони оточили росіян і в лютому бою
розгромили. Тільки драгунам пощастило пробитися з оточення, але понад півтори тисячі
їх навіки зосталося під цим українським містечком.
Поки
Гордієнко воював з росіянами на Орелі, до Січі підійшли війська російського
генерала Яковлева. До них, несподівано для Гордієнка, приєднався полковник Гнат
Галаган, який зрадив Україну і допоміг росіянам штурмом здобути Січ. Кошовий
Сорочинський на цю пору перебував у Криму – вів переговори з ханом. Нечисленна
козацька залога вистояти проти сили-силенної російських військ та козаків
Галагана не змогла. Козаки билися хоробро, але Січ усе ж потрапила до рук
ворога. А Гордієнко теж нічим не міг допомогти січовикам – бився в цей час під
Полтавою.
Кінець
полтавської трагедії відомий. Гордієнко відійшов разом зі шведами та Мазепою аж
до Бендер. Там, за кордоном, від козаків, що проривалися з України, він
дізнавався про жахливі репресії, що їх чинили росіяни проти українського
населення та козаків; про те, що тисячі козаків та цивільних осіб росіяни
силоміць погнали на будівництво, каналів кудись у район Петербурга та Ладоги.
Отже, традиції винищення українців на «біломорбалтійському каналі» започаткувалися
ще в ті часи. Та багатьом козакам щастило втікати від цих репресій, і незабаром
близько 8 тисяч їх зібралося в гирлі річки Кам’янки, тобто в турецькій частині
України.
Зрештою,
Гордієнкові не лишалося нічого іншого, як і собі податись до Кам’янки. Це дуже
підбадьорило козаків, і навесні 1711 року він знову стає кошовим отаманом.
Відтак, з’явилася збройна сила, з якою можна було виступати проти росіян. Тим
паче, що й нагода трапилася: гетьман Орлик перейшов з військами Дністер і взяв
напрямок на Білу Церкву. Як і під час російсько-шведської війни, Гордієнко не
уникав самостійних бойових дій. Ідучи на з’єднання з військами Орлика, він
громив окремі російські підрозділи, нападав на обози, а головне – піднімав
населення Правобережжя на боротьбу проти росіян.
Неподалік
Лисянки об’єднані війська Орлика і Гордієнка мусили ставати до бою з військами
генерального осавула Бутовича. Звідки він узявся? Прибув на Правобережжя за
наказом гетьмана Скоропадського. Але сподівань не виправдав: не лише втратив
значну частину свого війська, а й сам потрапив у полон. Згодом були ще бої під
Каневом та Богуславом, і в них отаман Гордієнко знову показав свій талант
полководця.
Та
ось настала пора брати в облогу Білу Церкву. Можливо, й тут було б усе гаразд,
якби не зрада татар. їхні загони несподівано рушили до Криму, грабуючи всі
населені пункти, які тільки траплялися їм на шляху. Отже, Гордієнко мусив
знімати облогу та відходити до Дністра, бо на допомогу гарнізонові Білої Церкви
поспішали набагато чисельніші російські війська.
Цікаво,
що навіть опинившись на правому березі Дністра, в Молдові, козаки Гордієнка не
припинили боротьби проти росіян, діючи на всіх його комунікаціях. Сюди – на
покару – скерував свою армію імператор. Дійшов аж до Пруту. Але тут його
військо оточили турки, а самому цареві загрожував полон. Відкупився Петро І від
нього тільки великими грошима і договором, за яким відмовлявся від Азова та ще
кількох міст північного Причорномор’я.
Гетьман
Орлик сподівався, що султан зажадає від росіян звільнити від своєї присутності
й Лівобережну Україну. Щоб активізувати таку позицію, до Стамбула вирушила
делегація, до складу якої увійшов і кошовий Гордієнко. Але ця дипломатична
місія успіху не мала. Повернувшись в Україну, Гордієнко з вірними йому козаками
опанував пониззя Південного Бугу і навіть почав призначати своїх полковників на
Правобережжі Дніпра. Його загони підступали аж до Корсуня та Чигирина. Проте,
опинившись між трьома імперіями – турецькою, російської і польською – він уже
не мав сили відродити незалежність хоча б якоїсь частини України, та повернути
до життя запорозьку козацьку республіку.
Був
період, коли Кость Гордієнко з політичної арени зник. Чим він займавсь у цей
час, невідомо. Але 23 травня 1728 року на Січі, що розташувалася тепер в
урочищі Олешки поблизу Дніпра, відбулася Рада, на якій козаки знову, вже
вкотре, обрали його кошовим отаманом. Здавалося б, можна починати все спочатку.
Але сталося непередбачене. Вже другого дня до Олешківської Січі прибули козаки,
які отаборились у районі колишньої Чортомлицької Січі, напали на кошового та
його старшину, закували всіх у кайдани і повезли до Чортомлика. Може, хотіли
таким дивним способом об’єднати обидві Січі та ліквідувати розкол у козацьких
лавах? Ні. Ці козаки вважали гордієнківців запроданцями, закидали їм, що,
перебуваючи на території, підконтрольній туркам, вони нібито служать
бусурманам, а треба, як запевняв їхній кошовий Іван Гусак, служити російському
цареві.
Однак
виявилося, що російський уряд брати запорожців під свою опіку не хоче. Таким побитим
січовики опинились у якомусь міждержавні. Довго існувати так вони не могли. І
збунтувались тепер уже проти Гусака, що завів їх у непевне становище.
Погрожували йому навіть козацькою розправою, і він із Січі втік. Натомість
товариство звільнило з-під арешту Гордієнка і знову висвятило в кошові.
Перше,
до чого вдався Гордієнко, то це поїхав до Бахчисарая і переконав хана, що
козаки тепер мають намір жити з кримчаками в злагоді, і домовився, що відродить
Січ у гирлі Кам’янки. 1730 року вона там і постала. Що сподіялось далі між ним
та козаками, невідомо, але наступного року кошовим цієї Січі був Іван
Малашевич. А 4 травня 1733 року Кость Гордієнко, «останній лицар Запорожжя»,
помер. Поховали його з великим жалем і військовими почестями на козацькому
кладовищу поблизу Січі.
Його
слава, його талант і відданість козацькій справі ще довго надихали нові
покоління запорозьки. Кошовий отаман Запорізького Козацтва Кость Гордієнко.
Костя
Головко-Гордієнко народився на Полтавщині. Спочатку козакував у Полтавському
курені Запорозької Січі. На початку 1702 року його було обрано кошовим
отаманом. Як тільки його обрали кошовим – він зайняв рішучу антиросійську
позицію.
Та
опозиція кошового Гордієнка мала свою особливість. Вона полягала в тому, що категорично
виступаючи проти російської колонізації, він водночас не був прихильником ні
Польщі, ні Туреччини чи Криму, вважаючи, що Україна сама здатна вибороти собі
незалежність. Ясна річ, використовуючи вигідні міжнародні фактори та війська
тимчасових союзників. Саме такими «тимчасовими союзниками» і поставити перед
ними шведські війська, що з’явилися незабаром в Україні.
Походить
він з давнього українського аристократичного роду Гординських. Немає сумнівів й
в тому, що освіту він здобув у Києво-Могилянській академії. Адже
загальновідомим є фактор, що коли запорозьке військо приєднувалось до армії
Карла ХІІ, кошовий, на подив усього шведського офіцерства, вітав короля
промовою, складеною за всіма канонами добірної латини. Так само відомо й те, що
Гордієнко брав участь в укладенні першої української «Конституції П. Орлика».
Саме
перед обранням Гордієнка кошовим, з’явився наказ Петра І спорудити в Кам’яному
Затоні поблизу Січі фортецю, в якій мав стояти російський гарнізон. Дізнавшись
про це, кошовий пише листа російському імператорові, в якому в ультимативній
формі вимагає відмовитись від такого будівництва. Можна собі уявити, як знавіснів
Петро І, коли йому прочитали, що «Військо запорізьке наказу про будування
городу в Кам’яному Затоні слухати не буде, ламати камінь на будівництво того
городу на землях Запоріжжя не дозволить, а як хто прибуде з московськими людьми
той город будувати, то запорожці будуть він пише лист Петру І про те, щоб не
було російських забудов на Січі. Гордієнко був набагато демократичнішим за
Мазепу, захищав рівність прав усього люду України. Мазепа навіть Петру І писав
на Костю Гордієнка за його самовпертість. Гордієнко зруйнував із козаками
російські укріплення на Січі, і це був виклик Росії.
Петро
І послав на Січ свого представника боярина Протасова з подарунком, та наказом
бояринові прийняти від козаків присягу на вірність. Козаки є козаками.
Вислухавши боярина та побачивши, що подарунки варті уваги, вони розсудили
просто: присяги не складатимемо. А щодо подарунків, то не повертатися ж
росіянам із ними назад до столиці.
Й
ось тут дивним чином почали складатися взаємини між Мазепою та Гордієнком.
Злякавшись, що Петро І може кинути проти України війська для придушення бунту
непокірливих запорожців, гетьман пише імператорові листа, в якому
відмежовується від політики кошового отамана. Ба навіть посилає своїх людей на
Січ, щоб ті від імені гетьмана домагатись усунення Гордієнка з отаманства.
На
наш погляд тут виразно дає про себе знати заздрість Мазепи, його ревниве ставлення
до Гордієнка як до сильної особистості. Можна не сумніватися, що якби гетьманом
України в описуваний час був не Мазепа, а Кость Гордієнко, він спромігся б
згуртувати навколо себе гетьманських і запорозьких козаків, переважну більшість
українського населення, й Україна мала б шанс здобути собі непідлеглість ще
тоді, під Полтавою. Мазепа ж, як знаємо, про таке згуртування не подбав, і
виступив проти росіян лише з невеликим загоном прихильників. Тобто, по суті, перехитрив
сам себе. Прихильникам Мазепи пощастило на два роки усунути Гордієнка від
керівництва і тим допомогти імператорові утвердитись на козацьких землях. Отже,
роль гетьмана Мазепи в цих процесах, була, скажемо відверто, ганебною.
Мазепа
і Гордієнко таки довго між собою ворогували. Отож можна уявити собі, як
здивувався кошовий, коли в листопаді 1708 року раптом отримав листа від Мазепи.
Що ж пропонував Мазепа? Не більше, не менше, як урятувати Україну від
російської неволі, приєднавшись разом із ним до військ шведського короля Карла
ХІІ.І все ж кошовому не забракло мужності, не з любові до Мазепи та шведів, –
а з ненависті до політики російської імперії, і рушив запорізький кошовий
Гордієнко на єднання війська Мазепи та Карла ХІІ.
До
речі написав до кошового листа і Петро І – умовляв дотримуватись вірності йому,
цареві-батюшці. Разом з листом Петра І надіслав козакам майже 15 тисяч
червінців. Від червінців вони не відмовилися.
Майже
одночасно Мазепа і Петро І написали листа кошовому Костю Гордієнку. В листі
Мазепи до кошового Січі була критика дії царя і його оточенню і Кость Гордієнко
приєднується до Мазепи, долаючи свої амбіції. Сьогодні б так як би поступали
українські правителі в Києві.
Росіяни
відповіли тим, що почали силоміць загарбувати українські містечка по річці
Орелі, намагаючись перетнути шлях запорожцям до військ короля і гетьмана. Отже,
ще перед Полтавою розпочалась українсько-російська війна. Цікаво, що Гордієнка
абсолютно не жахала могутність російської імперії. Всі його дії показують: його
рішення вибити й витіснити росіян з України не захитає ніщо! В березі він
зібрав біля містечка Перевалочної всі розпорошені загони, послані перед тим на
Кодак та в інші місця і провів раду. Рада одночасно ухвалила: йти на з’єднання
зі шведами і разом з ними виступити проти росіян.
Але,
на відміну від Мазепи, кошовий Гордієнко не чикав, поки підійдуть шведи. Він
навально вдарив на Царичанку. І хоч сил під своїм командуванням мав небагато, зате
складались вони з досвідчених вояків-запорожців, – тож дощенту розбив
тритисячний загін російських драгунів. Понад сто з них захопив у полон.
Командувач російських військ фельдмаршал Меншиков аж знeтямився од цієї
перемоги і заходивсь у негайному порядку зміцнювати гарнізони в містах по
Орелі. Але Гордієнко розгромив росіян також під Келебердою і, скориставшись зі
страху та розгубленості, що запанували серед російських генералів, почав
вибивати їхні війська з міст і сіл не тільки по Орелі, а й по Ворсклі. Тобто,
йдучи на з’єднання з Карлом ХІІ, кошовий Гордієнко вже, по суті, очистив значну
територію Лівобережної України від російських військ. Скрізь, де він з’являвся,
до нього приєднувались загони місцевих повстанців, які вже самі громили окремі
російські підрозділи та обози. Єдина проблема, що поставала перед цим військом, –
воно було не гаразд озброєне, не мало, зокрема, достатньої кількості гармат і
рушниць.
Зустріч
Мазепи з Гордієнком відбулася у ставці гетьмана в Диканьці. Кошовий прибув туди
уже зі славою багатьох перемог, прибув як полководець. І згідно з чином
повівся. Поцілував, за традицією, гетьманський бунчук, підкреслюючи цим свою
прихильність до гетьмана, але просто у вічі відверто заявив: буде з гетьманом лише
в тому разі, якщо той приєднається до Карла ХІІ не з «персональної користі», а
задля «визволення од московської влади». Потім обидва рушили до Великих Будищ –
на зустріч із королем Швеції. Карл ХІІ прийняв їх з усіма можливими почестями.
У місці Деканьці відбулася зустріч Гордієнка з Мазепою і вироблена тактика на
переговори з Карлом ХІІ, який гарантував Україні незалежність. Гордієнко радив
Карлу ХІІ ще в березні прибути під Полтаву, взяти її і йти на Запоріжжя. Проте
Карл ХІІ не прислухався до пропозицій кошового і це стало в подальшому
фатальною помилкою.
Поки
Гордієнко гостював у Карла ХІІ, російські полки під командою генерала Рене
почали наступ на територію, підконтрольну запорожцям. Жорстокість росіян у
становленні до українського мирного населення не знала меж. Полковник Гнат
Галаган, який зрадив Україну і допоміг росіянам штурмом здобути Січ. Кошовий
Сорочинський на цю пору перебував у Криму – він переговори з ханом. А Гордієнко
теж нічим не зміг допомогти січовикам – бився в цей час під Полтавою.
Коли
Карл ХІІ ішов на Полтаву, а в подальшому на Січ, то російські війська грабували
українські міста і села… Це обурювало українців. Розправа над жителями Батурина
спонукала Костю Гордієнка іти на союз з Мазепою. Ще в березні 1709 року під
містечком Царичанка запорожці розгромили російські війська під командуванням
генерала Кемгеля. Козаки громили російські війська під Полтавою і очистили шлях
Карлу ХІІ і Мазепі. Під Диканькою війська Мазепи і Гордієнко об’єдналися. Кость
Гордієнко разом з військами отаборився біля Нових Санжар. Перехід полковника
Гната Галагана на сторону Росі, і не послідовність кошового Січі – Петра
Сорочинського (його він залишив за себе після походу до Полтави) внесли смуту у
війська Костя Гордїєнка. Росіяни пограбували Січ і Петро Сорочинський подався
на Крим.
Під
час полтавської битви Гордієнко очолював лівий фланг шведської армії. Запорожці
утримували позиції ще дві години після того, як закінчився основний бій на
полі, і відійшли, коли до них пробився гонець із запискою від короля Карла ХІІ.
Козаки допомагали шведам успішно відступити і переправитись через Дніпро. Петро
І не простив цього козакам. 5 квітня 1710 року на козацькій раді в місці
Бендерах народилася перша народна Конституція України, в складанні якої брав
участь і кошовий отаман Кость Гордієнко. В свій час К. Гордієнко закінчив і
Києво-Могилянську академію.
Після
поразки під Полтавою Кость Гордієнко, Петро Сорочинський і майже всі козаки
пішли на Січ. Із Мазепою пішла жменька козаків на Бендери. Чому Мазепа не пішов
із Гордієнком і Сорочинським на Січ і в подальшому на Південь – залишається
загадкою.
Гордієнкові
не лишилося нічого іншого, які собі податися до Кам’янки. Це дуже підбадьорило
козаків, і на весні 1711 року він знову стає кошовим отаманом. Відтак з’явилася
збройна сила, з якою можна було виступити проти росіян. Тим паче, що й нагода
трапилася: гетьман Орлик перейшов з військами Дністер і взяв напрямок на Білу
Церкву. Як і під час російсько-шведської війни, Гордієнко не уникав самостійних
бойових дій. Ідучи на з’єднання з військами Орлика, він громив окремі російські
підрозділи, нападав на обози, а головне – підіймав населення Правобережжя на
боротьбу проти росіян. На провесні 1711 року Гордієнко із запорожцями й Орлик
із тисячами козаків і татар зробили відчайдушну спробу перемогти зло і
визволити рідну землю. В своєму універсалі Орлик закликав визволяти рідну землю
від загарбників і до своїх лав приєднав 40 тис. повстанців.
Неподалік
Лисянки об’єднані війська Орлика і Гордієнка мусили ставити до бою з військами
генерального осавула Бутовича. Згодом були ще бої під Каневом та Богуславом, і
в них отаман Гордієнко знову показав свій талант полководця. Та ось настала
пора брати в облогу Білу Церкву. Можливо й тут було б усе гаразд, якби не зрада
татар. Отже, Гордієнко мусив знімати облогу та відходити до Дністра, бо на
допомогу гарнізонові Білої Церкви поспішали набагато чисельніші російські
війська. Цікаво, що навіть опинившись на правому березі Дністра, в Молдові,
козаки Гордієнка не припинили боротьби проти росіян, діючи на всіх його
комунікаціях.
Гордієнко
з вірними йому козаками опанував пониззям південного Бугу і навіть почав
призначати своїх полковників на Правобережжі Дніпра. Його загони підступали аж
до Корсуня та Чигирина. Проте, опинившись між трьома імперіями – турецькою,
російської і польською – він уже не мав сили відродити незалежність хоча б
якоїсь частини України, та повернути до життя запорозьку козацьку республіку.
Майже вся Правобережна Україна підтримала Мазепу і Гордієнка. Гордієнко
намагався налагодити зв’язок із Туреччиною і татарами. Олешки стали центром по
боротьбі за визволення України.
Був
період коли Кость Гордієнко з політичної арени зник. Чим, він займався у цей
час, невідомо. 23 травня 1728 року на Січі, що розташувалася тоді в урочищі
Олешки поблизу Дніпра, відбулася Рада, на якій козаки знову, вже вкотре, обрали
його кошовим отаманом. Після смерті Петра І (1725 р.) у козаків зажевріла
надія на свободу. Гордієнко був проти цього. Проти кошового вчинився бунт і
його заточили в кайдани. Це була помилка бунтівників, потім вони попросили
вибачення у Гордієнка, але час було втрачено. Перше до чого вдався Гордієнко,
то це поїхав до Бахчисарая і переконав хана, що козаки тепер мають намір жити з
кримчанами в злагоді, і домовились, що відродить Січ у гурлі Кам’янки. 1730
року вона там і постала.
Гордієнко
відмовився від посади отамана і сів на коня як козак і поїхав до Бахчисарая на
переговори до татар. Але почалась війна між Росією та Туреччиною і цариця Анна
Іоанівна просить козаків допомогти Росії і обіцяє спокусливі пропозиції. Козаки
відгукнулись на прохання імператриці.
Кость
Гордієнко, «останній лицар Запоріжжя» 5 травня 1733 року помер і урочисто
похований козаками біля села Республіканець Береславського району Херсонської
області на січовому цвинтарі. До нашого часу збереглася могила Костя Гордієнка
і хрест на ній. Кургани з похованням отамана є складовою частиною пам’ятки
національного значення «Кам’янська запорізька січ». Але в даний час там
військовий полігон і солдати кидають гранати. Що коїться з дітьми твоїми
Україно? То чи знайдуться в нас патріоти щоб перехоронити Костю Гордієнка на
Хортиці? х козаків.