Зміст
1. Предмет і завдання педагогіки, її основні категорії, їх
сутність. Система педагогічних наук2. Вчитель, його функції, соціально-педагогічні якості і
вмінняВикористана література
1. Предмет і завдання педагогіки, її основні
категорії, їх сутність. Система педагогічних наук
Педагогіка — наука, що вивчає процеси виховання, навчання і розвитку особистості.
Назва
її походить від грецьких слів «paidos» — дитина і «аgо» — веду, тобто „дітородіння”.Предмет педагогіки — особлива сфера суспільної діяльності з виховання людини,
складовими частинами якої є освіта навчання.Педагогіка
досліджує виховання як свідомий і планомірний процес підготовки людини до життя
і праці, розкриває його сутність, закономірності, тенденції та перспективи,
вивчає принципи і правила, які регулюють виховну діяльність.Педагогіка
вивчає процеси виховання, освіти і навчання лише у властивих їй межах,
розглядає у цих процесах тільки педагогічний аспект. Вона досліджує те, на яких
загально-педагогічних засадах, завдяки яким засобам виховної роботи потрібно
будувати виховний процес, освіту і навчання людей різних вікових груп в
освітніх закладах, в усіх типах установ, організацій і трудових колективів.Основні
педагогічні категоріїПедагогіка
має свій понятійний апарат — систему педагогічних понять, які виражають наукові
узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. Категорії —
найзагальніші поняття, що відображають основні, найістотніші сторони,
властивості та зв«язки явищ об»єктивного світу.Найважливіші
педагогічні категорії — виховання, освіта і навчання. Вони охоплюють сукупність
реальних явищ, теоретичних і практичних питань, що належать до предмета
педагогічної науки.Виховання
— соціальне явище, властиве тільки людям, є однією зі сфер суспільно-необхідної
діяльності.Виховання — цілеспрямований та організований процес формування особистості.
Основне
його призначення полягає у забезпеченні життєвої наступності поколінь, що не
можливе без засвоєння і розвитку новими поколіннями суспільно-трудового
досвіду.Поняття
«виховання» розуміють по-різному. У широкому розумінні — це процес формування
особистості, що відбувається під впливом соціальних умову. Оскільки дійсність
нерідко буває суперечливою і конфліктною, то особистість може не тільки
формуватися під впливом оточення, а й деформуватись під тиском антисоціальних
явищ чи протистояти їм.Виховання
(в широкому педагогічному розумінні) — формування особистості дитини під
впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти, яке базується на
педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.Одним
з елементів виховання є освіта.Освіта —
процес засвоєння систематизованих знань і формування на їх основі світогляду,
розвитку пізнавальних можливостей, а також набуття умінь і навичок для практичного
застосування загальноосвітніх і професійних знань.Термін
«освіта» вживається на означення не тільки процесу розумового виховання і
підготовки до виконання певних суспільних функцій, а й результату цього
процесу: певного рівня освіченості, ступеня озброєності знаннями, уміннями і
навичками, а також характеру освіченості (неповна середня, повна середня або
вища, загальна чи професійна освіта). Здобуття певної освіти відповідає і
певному статусу людини в суспільстві, його вченому ступеню (згідно зі ст. 37
Закону «Про освіту» — бакалавр, магістр, кандидат, доктор наук).Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюються
знання, формуються уміння й навички.Навчання
не є механічною передачею знань учителем учням. Це — їх спільна праця, в якій
викладання й учіння перебувають у єдності й взаємодії. Провідна роль у цьому
процесі належить учителю, який викладає учням навчальний матеріал, спонукає їх
до учіння, спрямовує та організовує їх пізнавальну діяльність, навчає засобам і
прийомам засвоєння знань, умінь і навичок, перевіряє, контролює та оцінює їх працю.Виховання,
освіта і навчання — три найважливіші напрями педагогічної діяльності, які
органічно пов«язані між собою і доповнюють один одного, їх взаємозв»язок — одна
з основних педагогічних закономірностей.Система
педагогічних наукПедагогічна
наука об’єднує до двадцяти педагогічних галузей, їх кількість зростає залежно
від суспільних потреб (йдеться про самостійні науки із своїм предметом,
методами дослідження, понятійно-категорійним апаратом).Загальна
педагогіка. Вивчає
і формулює принципи, форми і методи навчання й виховання, які є загальними для
всіх вікових груп та навчально-виховних закладів. Складається з чотирьох
розділів:—основи педагогіки (її філософські засади, характеристика систем освіти);
—теорія навчання та освіти (дидактика — сутність процесу навчання і змісту
освіти);—теорія виховання (сутність процесу виховання, організації виховного
процесу);—теорія управління навчально-виховним процесом (школознавство — система
управління школою і діяльність органів освіти).Вікова
педагогіка. Вивчає
закономірності виховання й навчання, організаційні форми й методи
навчально-виховного процесу стосовно різних вікових груп, її поділяють на такі
напрями:—
дошкільна педагогіка (закономірності виховання дітей дошкільного віку у сім’ї,
в дошкільних виховних закладах);—
педагогіка загальноосвітньої школи (зміст, форми й методи навчання і виховання
школярів).Професійна
педагогіка. Досліджує
і розробляє питання підготовки фахівців для різних галузей народного
господарства. Залежно від рівня освіти існують такі напрями:—
педагогіка професійно-технічної освіти (підготовка кваліфікованих робітників і
фахівців середньої ланки для різних галузей народного господарства);—
педагогіка вищої школи (навчально-виховний процес у вищих закладах освіти,
проблеми здобуття вищої освіти).Спеціальна
педагогіка (дефектологія). Вивчає проблеми і розробляє методи виховання, навчання та
освіти дітей з різними фізичними або психічними вадами. Залежно від виду
дефектів педагогічні знання цієї галузі поділяють на такі напрями:—
сурдопедагогіка (навчання й виховання глухонімих, глухих і туговухих дітей);—
логопедія (навчання й виховання дітей з порушеннями мовлення);—
тифлопедагогіка (навчання й виховання сліпих та слабозорих дітей);—
олігофренопедагогіка (навчання й виховання розумово відсталих і дітей із
уповільненим розумовим розвитком).Історія
педагогіки. Висвітлює
процес розвитку теорії та практики навчання й виховання в різні історичні
епохи, різних країн і народів.Методики
викладання окремих предметів. Вивчають закономірності викладання і вивчення конкретних
навчальних дисциплін у закладах освіти різних типів.Шкільна
гігієна. Вивчає
і визначає санітарно-гігієнічні умови життя учнів, організацію навчального
процесу залежно від віку, стану здоров’я.Порівняльна
педагогіка. Порівнює
системи народної освіти різних країн.—Галузеві педагогіки. До них належать спортивна, авіаційна, військова, інженерна,
медична, культурно-освітня; педагогіка виправно-трудової системи, педагогіка
підвищення кваліфікації та перекваліфікації спеціалістів, робітничих кадрів.Соціальна
педагогіка. Вивчає
закономірності й механізми становлення і розвитку особистості в процесі
здобуття освіти і виховання у різних соціальних інститутах.Науково-теоретичну
структуру соціальної педагогіки утворюють:—
агогіка (проблеми попередження відхилень у поведінці дітей та підлітків);—
герогіка (соціально-педагогічні проблеми людей похилого віку);—
андрагогіка (освіта й виховання людини протягом усього її життя);—
віктимологія (проблеми категорії людей, які стали жертвами несприятливих умов
соціальної організації та насильства).педагогіка
вчитель виховання2. Вчитель, його функції, соціально-педагогічні якості
і вмінняСправжній
педагог повинен працювати на майбутнє, випереджати свій час. Його має хвилювати
не лише окрема індивідуальність, а світ людей. Завдяки цьому педагогічна
професія стає творчою місією. Місія педагога — це не лише його власні інтереси,
мотиви, плани. Він є посередником між дітьми та системою ідей, традиціями,
культурою свого народу і людства. Його обов’язок — виховувати гідних людей,
здатних примножувати здобутки людської цивілізації.Важливу
роль відіграють особистісні якості педагога, його чутливість до іншої людини,
гуманність у помислах і діях. Але це не знижує актуальності такої його риси як вимогливість.(«Працю
справжнього
педагога живить віра в людину. Він повинен бути оптимістом, глибоко вірити у
сили й можливості дітей, бачити насамперед усе краще, що їм притаманне,
«проектувати хороше» (А. Макаренко).Обов’язковою
нормою в ставленні учителя до учнів є справедливість. Будь-які прояви
несправедливості з боку педагога (виділення «любимчиків», необ’єктивне
оцінювання знань, необґрунтовані вимоги, безпідставні обвинувачення,
упередженість тощо) ранять дитячі душі, обурюють учнів і завдають непоправної
шкоди справі навчання й виховання.Важливою
для вчителя є позитивна емоційна налаштованість, яка виявляється в умінні
залишати за дверима школи неприємні переживання, поганий настрій.Відчуття
учителем учня, усвідомлення своєї ролі у педагогічному процесі і мети своїх
виховних дій зумовлює педагогічний такт, сутність якого полягає у творчому
вмінні обирати в кожному конкретному випадку таку лінію поведінки, такий підхід
(за допомогою слова, вчинків, тону, погляду, жестів, міміки тощо), які
оберігають честь і гідність учнівського колективу, кожного учня, не принижуючи
і не возвеличуючи його честі та гідності. ^Обов’язкова
передумова педагогічного такту — знання індивідуальних особливостей психічного
стану, настроїв і переживань учнів.Навчально-виховна
робота потребує від учителя організаторських умінь і здібностей. Педагог має
справу з колективом учнів, яким треба повсякчас керувати, діяльність якого
необхідно спрямовувати.)Ще
однією важливою характеристикою діяльності вчителя є його мовна культура. Мова
— найважливіший засіб спілкування вчителя з учнями, головний інструмент
педагогічної праці. Вона є засобом безпосереднього впливу на свідомість і
поведінку учнів.Учитель
— головна фігура педагогічного процесу. Його особистий приклад — могутній
фактор виховного впливу. Завдяки спілкуванню з учнями вчитель виховує їх не
тільки словом, а й всіма якостями своєї особистості. Вплив авторитетного
педагога на учнів залишає свій відбиток на все їхнє життя. «Золотим правилом»
науки виховання вважав К. Ушинський тезу: «Вчителеві треба бути таким, якими
він хоче бачити своїх вихованців»Позитивні
якості вчителя становлять основу його авторитету — визнання учнями його
інтелектуальної, моральної сили і переваги. А звідси й глибока пошана до
вчителя і віра в нього. Авторитетний педагог — справжній володар думок і
почуттів своїх учнів. У створенні його авторитету важливі такі риси його
особистості, як ерудиція, глибокі фахові знання, справедливість, толерантність,
прихильне ставлення до людей, принциповість, людяність, єдність слова і діла,
високе почуття відповідальності. Він повинен бути привабливим для учнів не
тільки розумом і почуттями, знаннями й уміннями, а й своєю зовнішністю, тобто
володіти педагогічною майстерністю.(Головне
завдання вчителя — навчати і виховувати. У ньому закорінені функції педагога.Навчальна
(дидактична) функція. Вважалося, що вчитель як носій знань передає їх учням, і чим обізнаніший
він сам, тим краще засвоять науку діти. З часом, головним стало не передавання
знань, а формування вмінь здобувати їх самостійно. Цінність учительської праці
почали вбачати в його умінні бути організатором процесу засвоєння знань.Розвиваюча
функція, її
сутність — у створенні сприятливих умов для розвитку творчого потенціалу
дитини, її саморозкриття, самоутвердження, самореалізації через творчість, у
забезпеченні демократичних засад освітнього процесу, скоординованості його за
цінностями, цілями, що втілюється в дидактичне оформленій системі знань.Виховна
функція. Бути
вихователем — означає вміти трансформувати поставлені суспільством перед школою
цілі, у конкретні педагогічні завдання — формування необхідних особистісних
якостей у кожного школяра. Виховна функція полягає в тому, щоб загальнолюдські
цінності вкоренилися у свідомості й поведінці учнів.Використана література 1.Історія педагогіки / За ред. М.С. Гриценка. — К., 1973.2.Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль, 1994.3.Макаренко А. С. Методика організації виховного процесу. Твори: У 7-ми т.— К., 1954. — Т. 5. — С. 9—109.4.Мешко О. І., Янкович О. І., Пизтушко Г. М. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль, 1999.