ДП
“ГОЛОВНИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ТА ПРОЕКТНИЙ ІНСТИТУТ ЗЕМЛЕУСТРОЮ”
РЕФЕРАТ
на
тему:
“ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ТА ПРИРОДООХОРОННОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ”
Виконав:
Янчук В.П.
Київ
– 2009
ЗМІСТ
Вступ
1. Критерії ефективності економічного
механізму екологічного регулювання
2. Аналіз результативності та
конструктивності економічного механізму екологічного регулювання в Україні
3. Пропозиції щодо вдосконалення сучасних економічних
регуляторів природокористування
Висновки
Список використаних джерел
ВСТУП
Нині
у світі активізується процес переходу від фронтальної, споживацької моделі
функціонування національних господарств до моделі екологобезпечного
самопідтримуючого соціально-економічного розвитку. Акцент робиться на
необхідність формування загальної відповідальності всіх держав і їх взаємодії у
реалізації ідей сталого розвитку, «створення передумов для збалансування
інтересів суспільства і можливостей природи» [1, с. 2].
Але в
Україні, як показує практика, критерієм розвитку фактично вважається будь-який
приріст виробництва. Реалії розвитку національного господарства свідчать про
фактичне домінування моделі “ростоманії” над моделлю екологозберігаючого,
гуманного поступу. І у суб’єктів господарювання, і у владних структурах, і в
суспільній свідомості досі переважає думка, що прогрес тотожний економічному
зростанню. Так створюється екологічно небезпечний стереотип господарювання —
нібито економічне зростання тим ефективніше, чим більше експлуатуються природні
та трудові ресурси.
Поступ
соціальної системи, що руйнує свою матеріальну основу, є регрес. Прогресом
можна визнати лише такий суспільний рух, за якого соціально-економічні цілі
досягаються одночасно із скороченням забруднення довкілля і дотриманням
екологічної рівноваги. Нерозуміння цього зумовлює споживацьке ставлення до природних
благ, а заходи щодо поліпшення якості навколишнього природного середовища,
раціоналізації природокористування видаються як начебто “неефективні”.
Сучасні
соціально-економічні й еколого-економічні умови і своєрідність вітчизняного
перехідного періоду зумовлюють необхідність якнайшвидшого переосмислення
традиційних природоруйнівних підходів в управлінні, а також формування
адекватних господарських механізмів і підойм стабілізаційного напрямку. Отже,
вихідним, ключовим принципом подальшого трансформаційного процесу постає
досягнення екологічної спрямованості економічних реформ, а забезпечення
державою екологічної безпеки — гарантією переходу до цивілізованого, соціальне
орієнтованого ринкового господарства.
У
минулорічному Посланні Президента України до Верховної Ради України окреслено
низку стратегічних завдань економічного та соціального розвитку нашої держави
на 2002 — 2011 рр. Серед них акцентована важливість завдання «постійно й
послідовно» вирішувати найгостріші поточні та перспективні питання екологічної
безпеки і охорони навколишнього природного середовища. При цьому увага
зосереджується на нинішніх нагальних питаннях раціоналізації
природокористування. Йдеться, по-перше, про необхідність вдосконалення
відповідної законодавчої бази згідно з міжнародними стандартами охорони
навколишнього природного середовища. І, по-друге, як чітко наголошено в
Посланні, «необхідно застосовувати дієві економічні інструменти для
відтворення і раціонального використання природних ресурсів» [2, с. 12].
Зарубіжний досвід
переконує, що вибіркова і добре продумана тактика застосування економічних
механізмів раціоналізації природокористування створює можливість виходу на
якісніший, ефективніший та екологозбалансований рівень виробництва, скорочуючи
при цьому суспільні природоохоронні витрати. А яким з цього погляду є
вітчизняний економічний механізм природокористування та природоохоронної
діяльності?
1. КРИТЕРІЇ ЕФЕКТИВНОСТІ ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ ЕКОЛОГІЧНОГО
РЕГУЛЮВАННЯ
Науковий
і практичний інтерес до визначення результативності сучасного економічного
механізму екологічного регулювання у справі вдосконалення управлінської системи
забезпечення екологічної безпеки зумовлює необхідність вибору критеріальної
основи ефективності його діяння. Виявлення таких критеріїв є методологічно
доцільним, виходячи з сутності й змісту економічного механізму екологічного
регулювання.
Сутністю
економічного механізму природокористування та природоохоронної діяльності є
свідоме регулювання процесу розв’язання еколого-економічних суперечностей
шляхом застосування певних соціально-економічних заходів, методів,
інструментів, насамперед через посилення одних і послаблення інших сторін
існуючих протилежностей або поєднанням їх.
Одним із
критеріїв дієвості економічного механізму екологічного регулювання
виступає його спроможність реалізувати власне економічні інтереси членів
суспільства щодо руху відносин природокористування. Оцінювати дієздатність
економічного механізму екологічного регулювання під таким кутом зору припустимо
за допомогою традиційних показників доходності, в тому числі від
природокористування та екологічної діяльності.
Ще одним
критерієм ефективності економічного механізму екологічного регулювання
виступає його екологічна доцільність і поліпшення якості довкілля внаслідок
застосування притаманних йому інструментів у практиці господарювання. Цей
критерій зумовлений необхідністю задоволення екологічних потреб суспільства
через реалізацію їх екологічних інтересів у відтворенні нормальних природних
умов життєдіяльності та господарювання. Визначається екологічна
конструктивність існуючого економічного механізму екологічного регулювання
насамперед через динаміку показників: стан навколишнього природного середовища,
антропогенного впливу довкілля, забезпечення екологічної безпеки.
Отже, постановка
питання про ефективність сучасної системи економічних інструментів екологічного
регулювання невіддільна від пошуку шляхів поліпшення якості довкілля в Україні.
А як
характеризується нині еколого-економічний стан функціонування національного
господарства? Проведення оцінки стану еколого-економічних умов процесу
суспільного відтворення водночас буде відповіддю на питання про ефективність
сучасного економічного механізму природокористування та природоохоронної
діяльності як інтегратора економічних та екологічних інтересів у забезпеченні
якісними природними умовами і благами.
Аналітичний та
фактологічний огляд техніко-екологічних і еколого-економічних умов
функціонування національного господарства виявляє низку досить стабільних
негативних тенденцій.
Перша —
просування економіки по ресурсовитратному шляху, зростання показника енерго- та
ресурсоємності вихідного національного продукту. Так, ресурсомісткість вихідного
національного продукту в 3 рази перевищує світовий рівень, а на одиницю ВВП
витрачається майже тонна природних ресурсів, тоді як США — 3 кг. Загальне енергоспоживання на одиницю ВВП в Україні в 1,8 разів більше, ніж в Росії, в 3,5 разів
більше, ніж в Польщі та в 8,3 разів вище, ніж у розвинутих країнах Європи,
причому у 1991 — 1999 рр. енергомісткість одиниці ВВП України збільшилась майже
вдвічі [3, с. 31; 4, с. 283].
Друга тенденція —
нарощення потужностей та обсягів випуску сировинних галузей, енерго-
і матеріалоємних, особливо екологічно шкідливих виробництв (кольорової та чорної
металургії, деревообробної та целюлозно-паперової галузі, хімічної та нафтохімічної,
промисловості будівельних матеріалів). Крім того, як відомо, ці галузі є найбільш
природомісткими. На енергетичну, паливну та хімічну галузі, наприклад, припадає
98% загального обсягу водоспоживання всієї вітчизняної промисловості, причому на
енергетичну та паливну галузі — 74% [5, с. 68].
За 2000 р.
відбулося зростання обсягу виробництва деревообробної та целюлозно-паперової
галузі на 37,1 %, а основних експортних галузей — кольорової та чорної
металургії — відповідно 18,8% та 20,7%, хімічної та нафтохімічної — на 8%, а в
2001 р. — ще на 10,6%. У 1999 р. частка цих галузей досягла 59% проти 26,5% у
1990 р. [6, с. 5; 7, с. 102]. При скороченні за 1991 — 2000 рр. ВВП на 52%,
обсягу промислової продукції — на 49 %, питома вага найбільш водоємних,
екологічно небезпечних виробництв — чорної металургії та електроенергетики —
зросла з 79% у 1990 р. до 86 % у 2000 р. [8, с. 13]. Поточні статистичні дані
за 2001 — 2003 рр. свідчать про збереження цієї тенденції у динаміці
структурних змін екологічно небезпечних виробництв.
Третя тенденція —
зростання експорту первісних сировинних ресурсів України, що об’єктивно призводить
до марнотратства природних багатств, виснаження їх запасів, перетворенню
держави в мінерально-сировинну периферію з економікою напівколоніального типу,
становлячи загрозу екологічній та економічній безпеці. Досить нагадати, що наша
країна є одним з провідних експортерів чорних металів [9, с. 32]. А за експертними
оцінками, в разі збереження такої тенденції у незмінно високих масштабах вже
через якихось 5-7 років тактика переважаючого експорту сировинних ресурсів
“може завести країну у безвихідь” [10, с. 6].
Водночас відомо,
що держави, котрі спеціалізуються на розвитку сировинно-ресурсних галузей, не
лише приречені на економічну залежність від споживаючих їх продукцію країн, а й
спричиняють непоправну подвійну шкоду навколишньому середовищу — адже через
переважно витратний характер природокористування, як свідчить статистика, понад
80% природних ресурсів витрачається знову на підтримку ресурсовидобувних і
ресурсоємних, із застарілою технікою, переробних виробництв, — що й
спостерігається в Україні.
Четверта
тенденція — зниження рівня технологічної та екологічної безпеки через кризовий
стан технічної бази суспільного виробництва, показниками якого є висока ступінь
зношеності основних фондів, зростання питомої ваги морально застарілого
обладнання й устаткування, низькі темпи їх модернізації та реновації. Скорочується
найважливіший показник технічного оновлення виробництва та економії сировини —
впровадження маловідхідних, ресурсозберігаючих і безвідходних технологічних
процесів. Так, впродовж 90-х років він зменшився в 4,3 рази [11, с. 490].
Така ситуація не гарантує
збереження якості довкілля, оскільки основні фонди, що відпрацювали свій термін,
функціонують як екологічно небезпечне, агресивне техногенне навколишнє
середовище. До того ж зношені основні фонди екологічного призначення часто не
витримують роботи і виходять з ладу, що є причиною щорічних залпових скидів і
екстремально високого забруднення навколишнього середовища. Зокрема, в 2001 р.
зафіксовано 148 випадків залпових аварійних забруднень довкілля, екологічну
шкоду від яких оцінено в 7,4 млн. грн., а відшкодовано лише трохи більше
половини [12, с. 321].
Крім того, за
минуле десятиріччя спостерігалось щорічне зменшення інвестицій у
природоохоронні заходи. За оцінками фахівців у 2000 р. частка екологічних
інвестицій у ВВП скоротилась в 5 разів порівняно з 1995 р. [13, с. 34].
В умовах
еколого-техногенних кризових явищ у багатьох регіонах не тільки продовжується
скорочення інвестицій у природоохоронну структуру, а й щорічно — як тенденція —
не виконуються завдання уведення в дію природоохоронних об’єктів, впровадження
екологобезпечних технологій, здійснення природоохоронного будівництва тощо.
Так, в 1999 р. освоєно екологічних інвестицій майже в 3 рази менше, ніж у 1990
р., порівняно з 1998 р. — на 14% менше, а в 2001 р. освоєно екологічних
інвестицій в 3,2 рази менше, ніж у 1990 р. [7, с. 226; 14, с. 181, 186, 187;
15, с. 24, 25].
Якщо зважити на
те, що, за розрахунками, при зростанні рівня промислового виробництва в 2 рази
без оновлення основних фондів природоохоронного призначення викиди забруднюючих
довкілля речовин збільшаться у 10 разів [16, с.2], то стає зрозумілою наявність постійної загрози екологічної небезпеки, яку містить технічне виснаження
виробничих природоохоронних потужностей, ігнорування необхідності
заміни основних фондів.
П’ятою тенденцією,
що відбиває погіршення еколого-економічних умов функціонування національного господарства,
є зростання техногенного тиску на довкілля, тобто збільшення питомої ваги
викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище на
одиницю кінцевої продукції попри недовантаження виробничих потужностей. За
даними Програми розвитку ООН, питома вага скидів забруднених речовин на одиницю ВВП України за
минуле десятиріччя зросла у 3 — 4 рази, незважаючи на скорочення виробництва
(на 49 %) [17, с.23].
Наведені
негативні тенденції техніко-екологічних умов функціонування національного
господарства, безперечно, свідчать про еколого-економічну неефективність природокористування,
переважання нераціональних засобів, методів і форм регулювання суперечливою взаємодією
суспільства і природи.
Отже, якщо
оцінювати ефективність існуючого економічного механізму природокористування та
природоохоронної діяльності за критеріями екологічної доцільності й поліпшення
якості довкілля, то слід підкреслити нерезультативність цього механізму щодо
розв’язання проблеми збереження навколишнього природного середовища.


2. АНАЛІЗ РЕЗУЛЬТАТИВНОСТІ ТА КОНСТРУКТИВНОСТІ ЕКОНОМІЧНОГО
МЕХАНІЗМУ ЕКОЛОГІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІ
Основними
складовими існуючої в Україні системи економічних інструментів екологічного
регулювання є численні збори/платежі за використання ресурсів і за забруднення,
податкові важелі, штрафні санкції за екологічні порушення. Саме за останні роки
істотно зросла кількість різновидів платежів як за використання природних
ресурсів, так і за забруднення навколишнього середовища (з 1994 р. впроваджено
державний екологічний податок). Поряд з тим збільшено ставку платежів і штрафів
за порушення екологічного законодавства. Значно розширилося коло
природокористувачів, які зобов’язані здійснювати екологічні платежі, тим часом
як кількість тих, хто мав певні пільги у природокористуванні, різко зменшилася
(з 81 у 1996 р. до 65 у 2000 р.).
До речі,
Кабінетом Міністрів підготовлені зміни і доповнення до Закону України «Про
охорону навколишнього природного середовища», згідно з якими
передбачається ще розширити коло платників збору за забруднення навколишнього
природного середовища шляхом оподаткування екологічно небезпечної продукції (пального для автотранспорту, лакофарбової продукції, пестицидів,
синтетичних пральних речовин, акумуляторів, автомашин та інших) [18, с. 10].
Нині «екологічна»
складова вітчизняної податково-бюджетної системи репрезентована рентними
платежами, платою за землю, збором за геологорозвідку, платежами за спеціальне
використання природних ресурсів і екологічним податком (збором за забруднення
навколишнього природного середовища), які є загальнодержавними обов’язковими платежами.
В свою чергу, рентні платежі від природокористування складаються з ресурсної ренти
і транзитної ренти. До загальнодержавних платежів за спеціальне використання
ресурсів належить плата за користування надрами, плата за спеціальне водокористування,
плата за спеціальне використання лісових ресурсів, збір за спеціальне
використання рибних та інших водних живих ресурсів, за спеціальне використання
диких тварин, причому до складу платежів за спеціальне використання природних
ресурсів зараховується збір за використання радіочастотного ресурсу України.
Крім того,
нещодавнє розширення бази оподаткування шляхом введення плати за користування
мисливськими угіддями та збору за використання мисливських тварин, за
спеціальне використання рослинних ресурсів, природних лікувальних ресурсів дало
можливість ще збільшити надходження від спеціального використання природних
ресурсів до Державного і місцевих бюджетів.
Уявлення про суттєвий
доходний «внесок» від природокористування надають такі цифри: саме
завдяки платежам (податкам) за природокористування у держбюджеті — 2001
очікувались надходження в сумі 3,9 млрд. грн., тобто понад 9% доходної частини [19,
с. 1 — 3]. За підрахунками експертів Українського інституту досліджень
навколишнього середовища і ресурсів, у 2001 р. в рамках Зведеного бюджету
питома вага екоресурсних платежів у складі доходів бюджету становила 6,5% [20,
с. 162]. Показовими є дані групи експертів ОЕСР, згідно з якими у 2001 р.
надходження лише від однієї групи платежів — за забруднення довкілля —
сформували 0,1 % ВВП України [21, с. 73]. На жаль, розрахунків доходів ВВП від
усіх за природокористування не проводилось, але, на нашу думку, можна оцінити
їх внесок у формування ВВП країни приблизно на рівні 2 %, спираючись на
офіційні дані.
В
Україні кошти, що надходять до бюджету від природокористування (платежі, збори,
штрафи, інші відрахування), мають форму і характер податкових внесків. В
інформаційній літературі навіть використовують терміни «оподаткування
експлуатації природних ресурсів« та »оподаткування забруднення
довкілля» як тотожні платежам за використання природних ресурсів і зборам за
забруднення довкілля.
І це
не випадково. Адже на практиці механізм відрахувань за природокористування спрацьовує
як фіскальний механізм збору податків, хоча теоретично між податками і
платежами (зборами) існує різниця, і дуже суттєва з огляду на
джерела фінансування екологічних заходів. Чітке визначення такої різниці не
тільки зумовлює прозорість руху та адресність розподілу грошових коштів, але й
має практичне значення для процесу вдосконалення фінансово-кредитної системи
природокористування.
За
класифікацією ОЕСР, податки визначаються як обов’язкові платежі на користь
державі, котрі не компенсуються. Податки не компенсуються в тому розумінні,
що вигоди, які надає держава платникам податків, звичайно не пропорційні сумам
внесків. Податки, пов’язані з охороною навколишнього природного середовища, —
це обов’язковий некомпенсований платіж на користь держави, яким обкладаються
особливо значні для охорони навколишнього природного середовища об’єкти оподаткування.
Слід зазначити, що податок (некомпенсований) може мати цільове призначення,
якщо приймається рішення щодо необхідності спрямування визначеного відсотка
надходжень на конкретну мету, споріднену з проблемами раціонального
природокористування (наприклад, коли частина податку на бензин направляється на
цілі дорожнього будівництва).
Аналіз
ставок платежів за забруднення свідчить про те, що розміри збору щороку
скорочуються через дію інфляційних процесів, зменшуючи тим самим роль цього
платежу як стимулу до зниження рівня забруднення довкілля (за період з 1995 р.
індекс інфляції в Україні, за даними Державного комітету статистики, зріс у 2,2
раза). Отже, ставки платежів за забруднення є дуже низькими і не можуть
заохочувати підприємства до інвестування екологічно безпечних інновацій, тому
підприємствам вигідніше сплачувати їх. При цьому на практиці коштів вноситься
менше, ніж планувалося через те, що багато підприємств не можуть дозволити собі
сплачувати податки.
Система
оподаткування стосовно використання природних ресурсів і забруднення довкілля
видається дуже обтяжною для тих підприємств, які перевищують дозволені ліміти викидів,
що зумовлюється наступними причинами:
— ставки
оподаткування викидів, які перевищують встановлені нормативи, в п’ять разів
вищі, ніж ставки оподаткування викидів, які не перевищують такі нормативи;
— в
системі бухгалтерського обліку витрати на забруднення довкілля, які не перевищують
встановлені нормативи, вважаються виробничими витратами (тобто відносяться на
собівартість продукції), в той час як витрати на забруднення, які перевищують
встановлені нормативи, покриваються за рахунок прибутку підприємств.
За
останні п’ять років питома вага підприємств, які перевищують нормативи
принаймні по одному параметру (середовищу), в загальній кількості підприємств
зросла з 10% в 1996 р. до 30% в 2000 р. Наявність значної кількості підприємств,
які перевищують нормативи забруднення, та різні рівні сплати платежів
підтверджують існування проблеми неефективності системи примусового стягнення
платежів за забруднення довкілля.
Слід
зауважити, що з 1999 р. примусове стягнення екоплатежів посилилося після того,
як функцію їх зборів було передано від місцевих органів Міністерства екології та
природних ресурсів України до Податкової адміністрації. Якщо у 1997 — 1999 рр.,
за даними Державного комітету статистики України, загалом по країні підприємства
сплачували лише 20 — 30 % пред’явлених екологічних зборів, то у 2000 р. — 36 %,
а в 2001 р. — 64 %. До речі, фахівці з Держкомстату впевнені в існуванні
лінійної залежності між обсягами сплачених екоплатежів та «рівнем підвищення
ефективності впровадження економічного механізму природокористування». Крім
того, на їх думку, яка видається щонайменше помилковою з огляду на вітчизняну
практику фінансування природоохоронних заходів, «щорічне підвищення частки
сплати екологічних зборів створює сприятливі умови для здійснення екологічної політики
щодо збереження та відновлення ресурсів навколишнього природного
середовища» [12, с. 317].
Існує
також думка, що плата за забруднення — це по суті вимагання грошей з
підприємств, причому вони повинні платити двічі: і за саме забруднення, й за
те, щоб знизити або попередити його. Через це видатки на охорону навколишнього середовища
виявляються подвійними. При цьому, «у гонитві за отриманням якомога
більших коштів в оплату за забруднення, природоохоронні органи недостатньої
уваги надають заходам щодо недопущення забруднень» [22, с. 89].
Аналогічна
ситуація також із штрафами за екологічні порушення. Оскільки в Україні більшість
штрафів за екопорушення встановлюються в абсолютних показниках або ґрунтуються
на розрахунку неоподаткованого мінімуму доходів населення, остільки існуюча система
штрафів взагалі не виконує своєї екологічно позитивної регулятивної функції. А
за висновком експертів Світового банку, «штрафи за забруднення навколишнього
середовищ розглядаються частіше як джерела доходу, а не як засоби для боротьби
із забрудненням довкілля» [23, с. XVIII].
Серйозною
проблемою сьогодення, яка потребує негайного вирішення, є практика фінансування
екологічних програм та природоохоронних заходів. 
Статистичні
дані красномовно свідчать, що протягом 90-х років державні витрати на охорону
навколишнього природного середовища та раціональне використання природних
ресурсів постійно скорочувались, тоді як надходження від природокористування
становлять майже незмінну частку доходів бюджету. Зокрема, в бюджеті 1997 року
видатки на природоохоронні цілі склали 0,2% до всіх видатків, тоді як кошти за
природокористування сформували 12% його доходної частини. В 1998 — 1999 рр. відбулось
подальше скорочення державних витрат на охорону природного середовища та
раціональне використання природних ресурсів — у порівнянні з відповідною
бюджетною статтею 1997 року вони зменшились до 0,18% усіх видатків,
передбачених бюджетом [24, с. 40].
За розрахунками,
на охорону навколишнього природного середовища та ядерну безпеку, попередження та
ліквідацію надзвичайних ситуацій та наслідків стихійного лиха спрямовується 11
– 19% від платежів за використання природних ресурсів і збору за
забруднення довкілля [25, с. 14]. При цьому фактичні обсяги фінансування значно
нижчі за обсяги, які передбачаються у державному бюджеті. Таким чином, з року в
рік видатки по розділу державного бюджету «Охорона навколишнього природного
середовища та ядерна безпека» значно менші від надходжень до бюджету за
природокористування. За висновком фахівців Світового банку, в Україні
«витрати на охорону довкілля простують шляхом понижуючої тенденції»,
а за даними Міністерства екології та природних ресурсів в Україні, загальні витрати
на охорону навколишнього природного середовища в останні роки зменшились з 21,6
грн. до 18,6 грн. на 1000 грн. ВВП [7, с. 32].
Реалії
вітчизняного екологічного управління свідчать, що економічні інструменти по
суті виконують роль фіскальних платежів, а функціонування існуючих
еколого-економічних регуляторів виступає засобом нагромадження фінансових
ресурсів у владних структурах.
Отже,
через відсутність нині моделі якісного, ефективного економічного механізму природокористування
та природоохоронної діяльності завдаються збитки суспільному виробництву, гальмуються
процеси переходу до сталого екологозрівноваженого розвитку економіки країни.
3.
ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ СУЧАСНИХ ЕКОНОМІЧНИХ РЕГУЛЯТОРІВ
ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ
Утвердження
економічних (ринкових) підходів до управління природокористуванням у нашій
державі означає наукову розробку і практичне впровадження надійних
економіко-правових механізмів оздоровлення природного середовища на всіх рівнях
господарювання. Причому впровадження економічного механізму регулювання природокористування
повинне здійснюватися шляхом не адміністративного тиску, а так би мовити,
економічного диктату, тобто створенням таких умов для виробничої діяльності, за
яких господарюючим суб’єктам було б вигідним досягнення екологічних цілей. При
цьому утвердження економічних підходів до управління природокористуванням і
охороною навколишнього середовища зовсім не означає відмову від
адміністративно-правових методів управління, а активно поєднується з ними.
З
огляду на еколого-економічну ситуацію в Україні, досвід організації
природоохоронної діяльності та обставини господарювання, що складаються під час
переходу до ринку, пріоритетним напрямом формування дійової екологічної політики
слід вважати фінансово — економічне заохочення господарюючих суб’єктів, які
прагнуть знизити обсяги шкідливих викидів і відходів виробництва. 
До
основних напрямів удосконалення економічного механізму екологічного управління
належить модернізація існуючих регуляторів, здійснювана одночасно з розробкою і
впровадженням у практику нових ринкових інструментів. З досвіду інших країн
знаємо, що своєю дієвістю система екологічного менеджменту зобов’язана,
насамперед, ефективності економічного механізму природокористування, який
базується на збалансованому поєднанні регуляторів примусово-обмежувального
характеру з регуляторами стимулюючо-компенсаційного характеру, — тобто саме в
такий спосіб можна забезпечити більш сприятливі умови для природо- і
ресурсозбереження, а також для застосування екологічно безпечних технологій та
методів господарювання.
Отже,
щодо заходів реформування власне економічного механізму екологічного управління
в Україні, то доцільно, провести необхідні зміни в методологічній базі вже
існуючих економічних інструментів (зборах/платежах за забруднення, екологічному
податку, екологічних фондах, штрафних санкціях), а також запровадити нові,
більш ефективні регулятори природокористування — такі, як: різні види
податкових пільг. пільгових позик, пільгового кредиту, гнучкі екологічні
податки на продукт, матеріальне заохочення екологізації виробничої діяльності,
диференціацію ціноутворення згідно з екологічним критерієм.
Що
стосується збору (плати) за забруднення природного середовища, то
слід визначити наступне.
Доцільно,
по-перше, зменшити перелік шкідливих речовин, викид яких підлягає оплаті, з
метою забезпечення більш прийнятих практичних умов її виконання. Водночас
повинні зрости розміри нормативів збору за меншу кількість забруднювачів, але,
насамперед, тих речовин, які є особливо шкідливими або для зниження викидів яких
є технологічні та технічні передумови. При цьому чіткій оцінці підлягають
ставки збору за забруднення, диференційовані щодо токсичності забруднюючих
речовин або їх потенціальної екологічної небезпеки. В окремих випадках для дуже
шкідливих речовин, коли технічні засоби не дозволяють здійснювати контроль,
слід застосовувати адміністративні методи — вводити заборону на викиди, а також
норми ГДВ і ГДК.
Ефективність
збору за забруднення залежить не стільки від рівня її диференціації, скільки
від вірогідності її початкового розміру. Як відомо, нормативи збору за
забруднення природного середовища було розроблено емпірично, на підставі
аналізу економічної шкоди, і введено в дію в 1992 р. Еколого-економічні умови,
що склалися сьогодні в Україні, вимагають зміни обґрунтування реальних розмірів
збору за забруднення.
Треба
відмовитися від прийнятого нині розрахункового методу лінійної залежності
величини плати за забруднення від обсягу викидів і розміру прибутку
підприємства-природокористувача. У господарській практиці зустрічаються
випадки, коли відношення величини обов’язкової плати за забруднення до величини
прибутку підприємства-природокористувача перевищує 100%, а іноді — навіть 500%.
Розуміло, що стягнення плати за забруднення не буде ні відчутним, ні економічно
вигідним для таких підприємств, оскільки навіть скорочення викидів не приведе
до зменшення суми відрахувань за забруднення.
Слід
відмовитися від існуючого методу розрахунку збору за забруднення (відповідно, і
екологічного податку), за яким ці кошти відносяться на собівартість продукції, включаються
до її ціни і фактично повертаються на підприємство від споживача його
продукції. Сьогодні лише при розрахунку збору за надлімітне забруднення кошти
стягуються з прибутку. Доцільно встановити порядок відрахування збору за
лімітне і надлімітне забруднення саме з прибутку, який залишається у розпорядженні
природокористувача. 
Доцільно
розробити, законодавчо закріпити і впровадити систему заліку в рахунок зборів
(платежів) за забруднення тих коштів, які підприємство-природокористувач витратило
на виконання природоохоронних заходів. У Росії, наприклад, така система заліку
успішно практикується ще з 1993 р. У рахунок виплат за забруднення підприємству
зараховується освоєні ним інвестиції: в будівництво пилогазовловлювачів,
очисних споруд і мережі каналізації. а також систем зворотного водопостачання;
в біотехнічні заходи з меліорації природних водоймищ; у ліквідацію осередків
забруднення підземних вод; у протиерозійні та протизсувні заходи; в
науково-дослідні роботи в галузі охорони природи. Причому витрати
природокористувачів на заходи, які реалізують основні позиції міжнародних угод
щодо охорони природи, підлягають заліку в рахунок платежів за забруднення в першу
чергу. 
Чітко визначити
(у законодавчому порядку) частку платежів за користування кожним видом
природних ресурсів, яка матиме природоохоронне спрямування та надходитиме у
відповідні місцеві та державні бюджети.
До
того ж доцільно запровадити наступні економічні заходи та інструменти
екологічного регулювання:
1) різні
види пільгових позичок — для підтримки природоохоронного інвестування
основного капіталу товаровиробників. У переліку пільгових позичок на увагу
вітчизняних органів екологічного управління заслуговують такі методи позитивної
інвестиційної мотивації, як безпроцентні, низькопроцентні або з субсидованими
процентами позички (наприклад, доцільно встановити 1-5% річних);
2) різні
види пільгового кредиту — для фінансової підтримки господарюючих суб’єктів,
які запроваджують ресурсозберігаючі та природоохоронні заходи, технологічні зміни,
адекватні екологічним нормам, а особливо тих, які розробляють екологічно безпечну
технологію. За оцінками фахівців, надання довгострокових кредитів з низькими відсотками
підприємствам для закупки та впровадження екологічно чистого обладнання є
найбільш дієвим серед механізмів, які стимулюють капіталовкладення
на природоохоронні цілі [41, с. 38]. В Україні й досі здійснюються тільки перші
кроки в такому напрямку.
3) різні
види гнучких екологічних податків на продукт — як стимулятори обмеження
виробництва і споживання екологічно небезпечної, ресурсомісткої продукції, а
також продукції, що виготовляється з обмежених (рідкісних) природних ресурсів.
Спочатку виступаючи для господарюючих суб’єктів певним фінансовим тягарем, у
перспективі екологічний податок на продукт сприяє зростанню обсягів виробництва
нової, екологічно чистої продукції, та зниженню витрат на контроль за
забрудненням, зміцнюючи тим самим конкурентоспроможність і економічні позиції
виробника.
Яскравим
прикладом щодо цього може слугувати ефективний вплив екологічного податку на
вміст свинцю та вуглецю в транспортному пальному, а також сірки в нафті, на
шини, на пакувальні матеріали тощо в інших країнах. Характерно, що з часом,
введення екологічного податку на екологічно небезпечну продукцію повністю
витісняє її з ринку (як сталося, до речі, з виробництвом автомобілів з високою
енергомісткістю двигуна в американській промисловості).
Як
бачимо, для здійснення позитивних змін в економічному механізмі екологічного
управління в Україні важливо розв’язати широке коло проблем – організаційних,
облікових, статистичних, фінансових, юридичних, соціальних, політичних.
Сувора
підпорядкованість статей законів України з питань природокористування
спорідненим статтям законів з оподаткування, а також суперечливість,
неузгодженість, неадекватність змісту цих споріднених статей різних законів
призводить до фактичного зняття чинності важливих законодавчих положень про
економічний механізм забезпечення стимулювання природоохоронних заходів, що
надає їм декларативності. Звідси постає питання про розробку відповідних
доповнень і коректив до проекту Податкового кодексу, інших нормативно-правових
актів. Завдання сучасного законодавства — створити такі правові рамки
економічної свободи, в яких ефективність діяльності суб’єктів господарювання
безпосередньо залежатиме від ступеня її екологічності.
Отже,
з огляду на недостатню дієвість існуючих методів екологічного управління в
Україні, реалії та прогнозовані тенденції функціонування національної економіки
в перехідний період, маючи нагоду врахувати світовий досвід екологічного регулювання,
необхідно в найкоротший термін запровадити таку систему економічних регуляторів
природокористування, яка базується на комбінації інструментів, що насамперед,
економічно заінтересовують і заохочують, й, врешті-решт, примушують господарюючих
суб’єктів до реалізації природоохоронних і ресурсозберігаючих заходів. Саме
така система регуляторів еколого-економічної поведінки суб’єктів господарювання
– примусово-обмежувального та стимулюючо-компенсаційного характеру — є, не
тільки економічно вигідною і екологічно доцільною, тобто одночасно економічно і
екологічно ефективною, а й адекватна завданню гармонізації та інтеграції
економічної, екологічної і соціальної стратегій реформування суспільства,
міжнародній ідеї сталого, збалансованого з можливостями природи, розвитку
світової спільноти.
ВИСНОВКИ
Аналіз
сучасного стану та ефективності функціонування економічного механізму
екологічного регулювання в Україні дав можливість зробити певні висновки.
1.  
Економічний механізм екологічного регулювання (раціоналізації природокористування)
в Україні перебуває у стадії становлення. Причому окремі його підсистеми та
елементи мають різні ступені розвиненості та практичної реалізації.
2.  
Особливістю формування й становлення економічного механізму екологічного
регулювання є те, що цей процес здійснюється досить фрагментарно, відбиваючи не
тільки допущені політичні та господарські прорахунки на шляху до ринкової
економіки, а й зберігаючи застарілі засади його створення відповідно до вимог
колишньої командно-адміністративної системи. Причому розгортається процес
формування й становлення економічного механізму екологічного регулювання
одночасно з специфічними закономірностями генези ринкових відносин в Україні.
Крім того, досі чимало еколого-економічних інструментів природокористування та
природоохоронної діяльності існують лише на рівні законодавчих положень, не
будучи реалізованими та впровадженими у практику господарювання.
3.
Реалії вітчизняного екологічного управління переконують, що економічні
інструменти переважно виконують роль фіскальних платежів, а функціонування
існуючих еколого-економічних регуляторів виступає засобом нагромадження
фінансових ресурсів у владних структурах. Цей висновок відбиває ситуацію, що
склалася на всіх рівнях господарювання.
4. Аналіз
свідчить про не результативність економічного механізму природокористування та
природоохоронної діяльності щодо розв’язання проблеми збереження навколишнього
природного середовища та його неспроможність забезпечити екологічно сприятливі
умови господарювання.
5. Впровадження
економічного механізму раціоналізації природокористування повинне здійснюватися
шляхом не адміністративного тиску, а економічного диктату, тобто створенням
таких умов для виробничої діяльності, за яких господарюючим суб’єктам стало би
вигідним досягнення екологічних цілей. При цьому утвердження економічних
підходів до управління природокористуванням і охороною навколишнього середовища
активно поєднується з адміністративно-правовими методами управління.
СПИСОК
ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Сталий розвиток: стратегія, реальність
(з виступу Президента України Леоніда Кучми на пленарному засіданні
Всесвітнього самміту землі з питань сталого розвитку 3 вересня 2002 року у м. Йоганнесбурзі,
ПАР) // Краєзнавство, географія, туризм. — 2002. — № 36 (281). — С. 1-2.
2. Європейський вибір. Концептуальні засади
стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 — 2011 рр.
Послання Президента України до Верховної Ради України // Урядовий кур’єр. —
2002. — № 100. — С. 5 — 12.
3. Дробноход М.І. Стійкий екологічно безпечний
розвиток: український контекст // Економічні реформи в Україні в контексті
переходу до сталого розвитку / Матеріали двох конференцій та рекомендацій до проекту
Національної стратегії сталого розвитку: Інститут сталого розвитку. — К.:
Інтелсфера, 2001. — С. 20 — 32.
4. Данилишин Б.М., Шостак Л.Б. Устойчивое
развитие в системе природно-ресурсных ограничений. — К.: СОПС Украины НАНУ,
1999 — 324 с.
5. Геєць В.М. Реструктуризація економіки в
контексті переходу України на принципи сталого розвитку / Проблеми сталого
розвитку України. — К.: НАН України, 1998. — С. 66 — 75.
6. Україна: поступ у XXI століття.
Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 — 2004 рр. Послання
Президента України до Верховної Ради України. 2000 рік // Урядовий
кур’єр. — 2000. — 23.02. -С.2-11.
7. Статистичний щорічник України за 2001
рік. — К, “Техніка”, 2002. — 645 с.
8. Про дотримання вимог та ефективність
природоохоронного законодавства України. Інформаційно-аналітичні матеріали до
парламентських слухань 25 грудня 2002 року. — К.: Верховна Рада України, №
33-5092/4, 10.12.2002 р. — 34с.
9. Звернення Президента України до Верховної
Ради України у зв’язку з Посланням Президента України до Верховної Ради України
«Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році» //
Економіст. — 2003. — № 4. — С. 32 — 34.
10. Кваснюк Б. Є. Реалістичність і
поступальність стратегії // Урядовий кур’єр. — 2003. — № 65. — С. 6 — 7.
11. Статистичний щорічник України за 1999
рік. — К., “Техніка”, 2000.- С. 598.
12. Діти, жінки та сім’я в Україні /
Статистичний збірник. — К.: Державний комітет статистики України, 2002. — 371
с.
13. Рассадникова С.И. Институциональные
ориентиры как условие зкологизации инвестиционной политики в Украине // Третя
міжнародна науково-практична конференція «Економічні проблеми виробництва
та споживання екологічно чистої агропромислової продукції (ЕП — 2003)».
-Суми: «Козацький вал», 2003. — С. 34 — 35.
14. Статистичний збірник «Довкілля України»
за 1999 рік / Державний комітет статистики України. — К., 2000. — с. 224.
15. Охорона навколишнього середовища та використання
природних ресурсів України. Статистичний збірник. — К.: Державний комітет
статистики України, 1998. — 231 с.
16. Данилишин Б. Україна: тернистий шлях
до сталого розвитку // Зелений світ. — 1998.-№ 1. — С. 2.
17. 1999. Україна. Людський розвиток.
Звіт. — К.: ПРООН, 1999. – 138 с.
18. Аналітичні та довідкові матеріали до
парламентських слухань щодо дотримання вимог екологічного законодавства в Україні,
напрямів реалізації та вдосконалення екологічної політики. — К.: Кабінет
Міністрів України, №33-3950/41, 2000. — 27 с.
19. Закон України «Про Державний
бюджет України на 2001 рік» (з додатком №1). — К.: Верховна Рада України,
№ 2120-111, 2000. — 40 с. + 3с.
20. Міщенко В.С., Паламарчук М.М., Підкамінний
І.М. Девальвація економічних інструментів природокористування та
природоохоронної діяльності // Екологія і ресурси. — 2002. — № 3. — С. 161-166.
21. Тhе use оf есоnomic іnstruments for
pollution control аnd natural resource managements іn ЕЕССА (Еаstern Еuгоре,
Саuсаsus аnd Сеntral Аsіа). — Сореnhagen: Danish еnvironmental ргоtection
agency, 2003. – 108 p.
22. Яремчук І.Г. Економіка
природокористування. Навчальний посібник. — К.: «Просвіта», 2000. —
432 с.
23. Путь Украины к зффективному управленню
окружающей средой. Обзор государственного финансирования защиты окружающей
среды. — Всемирный банк, 2002. — ХХП + 57 с.
24. Веклич О.О. Економічний механізм природокористування:
аналіз дієвості // Вісник Національної академії наук України. — 2001. — № 8.-С.
35-42.
25. Бридун Е.В. Дієвість економічного механізму
реалізації екологічної політики // Енергетика: економіка, технології, екологія.
— 2001.- № 1-С. 11-16.