Лекція
Тема: Австрійська імперія у першій половіні хіх ст.
Вступ
З початку Французької революції і аж до
остаточного розгрому Наполеона в 1815 Австрія була послідовним супротивником
Франції. Воєнні дії проти Франції почалися в 1792 р. і
продовжувалися з перервами до осені 1815 р. Не раз за цей час австрійські армії
зазнавали поразки (при Маренго в 1800, Аустерліці 1805, Ваграмі 1809 та інші),
двічі гренадери Наполеона штурмували прославлений Відень, який на той час за
кількістю населення (прибл.230 тис. осіб) в Європі поступався тільки Лондону і
Парижу. Армія Габсбургів зазнавала великих втрат, а страждання жителів великих
і малих міст можна порівняти з тяготами, пережитими у світових війнах XX ст. Не
раз Наполеон диктував Австрії умови миру — в деякі моменти імперія втрачала
більшу частину своїх володінь. Імператор Франц I змушений був видати свою дочку
Марію Луїзу заміж за Наполеона (1810), якого раніше називав «французьким
авантюристом». Селяни Тіролю на чолі з шинкарем Андреасом Гофером повстали
і чинили опір наполеонівським військам. Австрійські війська завдали відчутної
поразки французам під Асперном поблизу Відня (1809), але були розгромлені
Наполеоном через декілька днів біля Ваграма.Імперія Габсбургів витримала бурі і потрясіння
революційної епохи і наполеонівських воєн. Встояла її феодальна основа, абсолютистська
надбудова, строката в етнорелігійному
відношенні структура.
1. Економічний розвиток. Промисловий переворот
У першій половині XIX ст. австрійська частина імперії продовжувала
залишатися аграрною. У сільському і лісовому господарстві наприкінці XVIII ст.
було зайнято 75% населення, а до середини XIX ст.
його частка скоротилася лише на 3%. У Чехії і Моравії
переважало велике поміщицьке землеволодіння і велося екстенсивне господарство; перехід
до інтенсивних методів і зростання врожайності намітився тут лише з середини
століття. У Далмації, Галіції і Буковині через дроблення селянських господарств
спостерігалося навіть скорочення продуктивності і виникло аграрне перенаселення.
Тенденції до модернізації і інтенсифікації виробництва раніше виявилися в
австро-німецьких провінціях. Переважання селянських господарств, відміна
особистої залежності селян, слабкість поміщицького землеволодіння створили тут
сприятливіші передумови для капіталістичної еволюції в селі, ніж в решті всіх
земель імперії. Селяни Тіроля були особисто вільні і навіть мали представництво
в ландтазі.Австрійські селяни могли вільно продавати і
закладати свої наділи, вибирати собі професію і одружуватися. У 30-40-і роки
досить широкого поширення набули викуп повинностей, заміна панщини грошовим
чиншем, розшарування селян, виділення заможної верхівки, що використала найману
робочу силу.У землеробстві протягом всього XIX століття в
цілому панувало трипілля. Істотні удосконалення в сільськогосподарських
знаряддях, застосування нових типів плугів власної австрійської конструкції
дозволило підвищити врожайність зернових за півстоліття з 8 ц з одного гектара
до 10 ц (це було менше, ніж в Англії і Франції, але на рівні врожайності в
Німеччині, Швейцарії, Швеції). Прискорилося розповсюдження кукурудзи і
особливо картоплі (насамперед в Тіролі, Штірії, Карінтії), що стала
найважливішим продуктом живлення|харчування|
бідноти. У гірських провінціях з їх прекрасними альпійськими лугами успішно
розвивалося тваринництво, переважно м’ясне.Все це створило економічні передумови швидкого
зростання населення. Його чисельність в австрійській частині імперії
збільшилася з 5-6 млн. чоловік в середині XVIII ст. до 18 млн. в 1847-1848 рр.На початку XIX ст.
ще були відсутні економічні, соціальні і технічні передумови промислового
перевороту. У 1816 р. була завезена перша парова машина з Англії, встановлена
на хусточній фабриці в Брно. Впровадження парового двигуна в промисловість і
транспорт відноситься до 30-40 років. Завдяки географічній близькості до
Західної Європи і зручних річкових шляхів чеські землі і Нижня Австрія раніше і
швидше за інші райони включилися в світовий торговельно-економічний оборот. Руйнування
середньовічних форм промислової діяльності тут відбувалося інтенсивніше і
швидше, ніж в решті земель. Разом з казенною і поміщицькою мануфактурою частіше
почали з’являтися мануфактура і фабрики, засновані підприємцями з буржуазії.Перша в імперії фабрика (прядильна) була
побудована|спорудити| в Чехії англійським
підприємцем. Услід за текстильною промисловістю поступово до машинного
виробництва почали переходити металургія і скляне виробництво. Застосування
коксу, що почалося з 20-х років, дозволило в 30-40-і роки подвоїти виробництво
чавуну, а видобуток вугілля виріс вчетверо. Витіснення деревного вугілля
кам«яним як основний вид палива було пов»язано з швидким впровадженням парового
двигуна в промисловість і на транспорті, включаючи річковий (на Дунаї) і
морський. Число парових машин досягло до середини століття 900 (на початку 30-х
років їх було всього 11), причому значна частка цих машин була вітчизняного
виробництва.Перший етап промислового перевороту
відрізнявся двома істотними особливостями. По-перше, його
розвиток йшов нерівномірно в окремих провінціях: в середині XIX ст. на частку чеських земель припадало 34% промислової
продукції, Ломбардо-венеціанського королівства — 27, Нижньої Австрії і останніх
спадкових земель — 15, Галіції — 7,5%. По-друге, домінувало текстильне
виробництво, що давало близько половини всієї промислової продукції.Перша невелика залізнична гілка була
прокладена в 1828 р., тобто через 3 роки після відкриття першої залізниці в
Англії. Будувалися залізничні лінії перш за все від Відня до Чехії — спочатку
до Брно, потім до Праги і лише після цього до Грац. Перші локомотиви були
куплені в Англії, але|та| вже в 40-х роках
удалося налагодити власне виробництво паровозів і вагонів. До середини століття
протяжність залізниць склала 1357 км.Таким чином, до 40-х років XIX ст. виникли нові продуктивні сили, які ламали і
руйнували старі феодальні структури. Тим нестерпнішою ставала вся політична
система абсолютизму, що обслуговувала інтереси казни, великого землеволодіння,
великих банків, що сковувала підприємницьку ініціативу нових соціальних сил
суспільства, що піднімалися з розвитком капіталізму: промислової, торгівельної
буржуазії і заможних шарів селянства.Економіка королівства Угорщина розвивалася
в умовах менш сприятливих і складніших, ніж в австрійських, чеських і
північноіталійських землях. Тут, на відміну від спадкових земель, панування
феодалізму і станових установ було міцнішим. Економічна потужність і політичний
вплив дворянства, що збереглися майже в незайманому вигляді на початку XIX в. —
не в останню чергу завдяки союзу угорської аристократії з чужоземним
абсолютизмом, — представляли основну причину відсталості країни і перешкоджали
її подоланню.У тривалому відставанні економіки країн
угорського королівства істотно повинна і дискримінаційна в своїй основі
митно-тарифна політика віденського двору, яка починаючи з 40-50-х років XVIII ст.
свідомо використовувалася для того, щоб стримувати розвиток потенційно
конкурентоздатних галузей виробництва в східній частині імперії. Віденський
двір обмежував зовнішньоторговельні зв’язки королівства, з тим щоб перетворити
його на аграрно-сировинний придаток Австрії і в монопольний ринок збуту її
промисловості. Іноземні товари, що імпортувались Угорщиною, обкладалися дуже
високими митами (до 30% їх вартості), тоді як з австрійських товарів мита
зовсім не стягувалися або складали не більше 5%. Для вивозу угорських товарів
за кордон був потрібний особливий дозвіл віденських властей, а мита навіть на
продукти угорського сільського господарства, що ввозяться до Австрії,
знижувалися лише в тому випадку, якщо ці продукти не конкурували з австрійськими
і чеськими. Прямим наслідком такої політики став занепад з кінця XVIII ст. текстильного виробництва в Угорщині, а також
слабкий|слабий| розвиток тут мануфактури.Проте економічний підйом, особливо значний в
30-40-і роки, був помітний і в цій країні, обплутаній безліччю оков феодалізму.
Не дивлячись на епідемії, що лютували у вказані десятиліття, забрали
півмільйона життів, до 1846 р. населення королівства (включаючи
Трансільванію і Хорватію) склало 14,5 млн. чоловік проти 9,3 млн. в 1787 р.
Прискорилося зростання міського населення (напередодні революції воно досягало
2 млн.), найбільше місто Пешт налічувало вже 110 тис. жителів. У промисловому
виробництві було зайнято всього 5% населення. У 30-40-і роки в Угорщині
з’явилися досить великі, оснащені паровими машинами підприємства, головним
чином борошномельні і цукроварні. У 1846 р. почали прокладатися перші кілометри
залізниць.Прогрес торкнувся і основної галузі угорської
економіки — сільського господарства. Розширилися орні угіддя, головним чином
шляхом осушення боліт, скорочення площі пасовищ і лугів. Поліпшення|покращання| агротехніки і землеробських знарядь
дозволило підвищити врожайність. Значно збільшилося виробництво технічних
культур, зокрема нових — картоплі, тютюну, рису, індиго. В порівнянні з кінцем
XVIII ст. збори урожаю подвоїлися, поголів’я
худоби збільшилося в п«ять разів. Військова кон»юнктура кінця XVIII — почала
XIX ст., а потім розвиток промисловості, що
прискорився, в австрійських і чеських землях забезпечили стійкий ринок збуту
угорській сільськогосподарській продукції і деяких видів промислових виробів.Серед нових явищ економічного життя одним з
особливо важливих було зростання товарності як поміщицького, так і селянського
господарства. На базі розширення внутрішнього ринку і пожвавлення
торговельно-економічних стосунків між окремими районами в 40-х роках виникли
перші кредитні установи: ощадні каси і банки, які, проте, не могли
забезпечити зростаючі потреби економіки. Відсутність джерел дешевого кредиту
була одним з чинників, що гальмували заміну в господарстві поміщиків
непродуктивної, але дармової панщинної праці кріпаків працею найманим,
застосування в сільському господарстві машин і механізмів. Більшість поміщиків
шукали виходу в екстенсивних методах господарювання, в посиленні феодальної
експлуатації (перш за все панщина), в розширенні панського землеволодіння
шляхом захоплення селянських земель. Все кінець кінцем упиралося у відсутність
буржуазної власності на землю (більше 80% її належало дворянству), в збереження
феодально-кріпосницького гніту.Основна маса земельних володінь не могла
служити базою для кредитово-позикових операцій, оскільки селяни не мали права
власності навіть на свої наділи, а дворянська власність по традиційному
майоратному праву була невідчужувана і не могла, таким чином, служити заставою
для кредиту. Проте загальна площа земель, що знаходилися фактично в селянському
користуванні, була досить значною — до 72% ріллі і лугів.2. Зовнішня і внутрішня політика
Міжнародне положення Австрійської імперії, що
знов повернула собі під час Віденського конгресу ранг великої держави, ніколи
не було таким міцним, як в період 1815-1847 рр. Зовнішніх воєн вона не вела
аж до 1859 р. Її вплив розповсюджувався далеко за межами володінь Габсбургів. Спираючись
на союз з реакційними монархіями Європи, Австрія переслідувала і пригнічувала визвольні
рухи на всьому континенті від Пірінеїв до Балкан. Як впливовий член Німецького
союзу і постійна голова союзного сейму вона протидіяла торжеству буржуазних
порядків в Німеччині, ставши гарантом роздробленості цієї країни і
збереження в ній абсолютизму. Таку ж роль Австрія грала в Італії. Над континентом
витав зловісний дух Меттерніха, що розкинув мережі шпигунства, таємних інтриг по всій Європі.З ім’ям канцлера (з 1821 р.) К. Меттерніха,
«великого інквізитора Європи», як його сталі називати в 20-х роках,
зв’язано придушення австрійськими військами революцій 1820/21 і 1831 рр. в
Італії, організація контрреволюційної інтервенції на Піренейському півострові. У
багатьох європейських столицях, особливо в німецьких і італійських, його
зусиллями були організовані «чорні кабінети», в яких кращі знавці
своєї справи трудилися над дешифровкою дипломатичних донесень і листів,
перехоплених агентами Меттерніха. Але з особливою витонченістю меттерніхівська система
упроваджувалася в самій Австрії, що стала, по словах Ф. Енгельса, «… країною,
яка до березня 1848 р. була майже так само недоступна поглядам іноземців, як
Китай до останньої війни з Англією».Всемогутня цензура наглухо закрила
Австрію для книг німецьких класиків — Лессінга, Шіллера, Гете, на театральні
підмостки не допускався «Гамлет» і взагалі будь-яка п’єса, яка могла
б вселити австрійцям думку про можливість скидання і вбивства монархів. На
сцені і в друкарських виданнях шахраями, всякими негативними персонажами могли
бути тільки люди рангом нижче за барона. Газети і анонімні брошури, що
критикували нетерпимі порядки і свавілля в Австрії, австрійців, що
вільнодумствували, публікували в Лейпцігу, а то і в далекій Бельгії.Імператор Франц і Меттерніх, що пережили бурхливі потрясіння епохи Великої французької революції і
наполеонівських воєн, на все життя зберегли непереборний страх перед
революцією, і цим страхом визначався кожен їх крок як державних діячів. Такі
поняття, як «конституція», «народ», були абсолютно
несумісні з меттерніховською системою правління. Конституція — будь-яка, навіть
монархічна, — була в очах К. Меттерніха «легалізованою революцією», і
коли йому одного дня показали французьку газету, в якій мовилося про бажаність
введення в Австрії конституції, князь щиро подивувався: «Жалюгідні
порадники, той, хто бажає дати Австрії конституцію, повинен спочатку сотворити
австрійський народ!» Імператор був переконаний в тому, що він є намісником
Бога на землі і несе перед ним одноосібну відповідальність за «спокій і
порядок» в підвладній йому імперії.Липнева революція у Франції, а потім революція
в Бельгії і польське повстання 1830-1831 рр. перекинули розрахунки реакції, і
це стало очевидним для самих творців меттерніховського режиму. Дізнавшись
про початок революції в Парижі, канцлер констатував: «Знищена справа
всього мого життя!» — і, все ще сподіваючись на солідарність
легітимних монархів, запропонував організувати озброєну інтервенцію до Франції
і Бельгії. Часи, проте, змінилися, і пропозиція канцлера не знайшла відгуку
у європейських монархів.У ліберально настроєних колах австрійського
суспільства липневі події у Франції були сприйняті з ентузіазмом. Всупереч
цензурі і поліцейським гонінням французами відверто захоплювалися, народилася
надія, що міжнародні ускладнення і війна допоможуть австрійцям скинути
меттерніхівське ярмо. У Відні і інших містах широко розповсюджувалася
заборонена література, що ввозилася з-за кордону. Не випадково 30-40-і роки,
тобто період, що передував революції, що почалася в березні 1848 р., увійшов
до австрійської історії як «передберезневий», бо глухе бродіння
охопило все суспільство в цілому, від до низу верху, і необхідність корінних
соціальних і політичних реформ стала очевидною для всіх, за винятком вузького кола
правлячої еліти.З’явилися перші ознаки незадоволеності і
найбезправнішого, знедоленішого соціального шару — що тільки починав
формуватися пролетаріату. Стихійне обурення фабричних робітників в ці
десятиліття, як і в інших країнах, зверталося проти машин і верстатів, в яких
робітники наївно бачили першопричину своїх лих. У другій половині 40-х років,
коли хліб і інші продукти стали непомірно дорогі, віденські робітники почали
виходити на вулицю, громити булочні. Не дивлячись на неорганізованість і
стихійність виступів робітників, саме в цей період Австрія зробила перші кроки
в області фабричного законодавства. У 1842 р. був ухвалений перший закон по
обмеженню експлуатації дитячої праці: встановлений максимум робочого дня
для 9-12-літніх — 10 годин, і для 12-16-річних — 12 годин; дітей 9-12 років
дозволялося віднині приймати на роботу лише в тому випадку, якщо вони вже
вчилися в школі не менше трьох років; заборонялося примушувати дітей працювати
в нічну зміну.3. Національне питання
Разом з соціальними конфліктами, тісно з ними
переплітаючись, на перший план почало виходити і національне питання. У 30-40-і
роки XIX ст. настав новий етап в розвитку
визвольних рухів численних пригноблюваних народів імперії, пов’язаний з
прискоренням переходу від феодалізму до капіталізму і з процесом формування
(з різним ступенем інтенсивності) націй буржуазної епохи. Потужним
зовнішнім поштовхом для розгортання цих процесів послужили Липнева революція у
Франції (1830) і повстання в Польщі в 1830-1831 рр. Під безпосереднім впливом
польського повстання в сусідніх з ним областях Угорського королівства в 1831 р.
спалахнули великі антифеодальні заворушення словацьких, українських,
угорських, частково валашских селян, які охопили обширні райони
північного заходу Угорського королівства і Трансільванії. Ці хвилювання
отримали назву «Холерного бунту» (вони розгорнулися в умовах
епідемії холери, яка ще більше погіршила положення селян). Одночасно в десятках
комітатів розвернувся рух солідарності з польськими повстанцями.Нова обстановка спонукала правлячі кола «удосконалити»
систему національного пригноблення, що спиралася на принцип «розділяй і
володарюй!», зробила її гнучкішою і диференційованою, з тим щоб,
використовуючи суперечності, що існували між окремими національними рухами,
розправитися з ними окремо.У 40-і роки Відень зробив ряд поступок
хорватському, чеському, сербському, частково словацькому національним рухам, дозволивши видання ліберально-національних газет і надавши відому
підтримку культосвітньої діяльності. У 1843 р. Меттерніх представив
імператорові спеціальний меморандум, в якому рекомендував заснувати особливий
«нагляд» в імперії над рухом слов’ян для того, щоб виключити можливий
вплив на нього визвольного руху в Польщі і «неприборканості мадяризму».
У перспективі малося на увазі у разі потреби безпосередньо використовувати
слов’ян в боротьбі проти угорського руху. З метою зіштовхування визвольних
рухів поляків і українців в Галіції австрійський абсолютизм заохочував то
одну, то іншу сторону.Іншу політику, більш диференційовану і терпиму,
абсолютизм проводив відносно чеського руху. Вважаючи його за найбільш
лояльний зі всіх національних рухів, Меттерніх не перешкоджав культосвітній
діяльності чехів і разом з міністром — чехом Ф. Коловратом-Лібштейнським — протегував
створенню чеського музею, «чеської матиці» і так далі.Представники австрійської ліберальної
буржуазії, займаючи прогресивні позиції в питаннях соціальних і політичних
реформ, вороже відносилися до національних рухів. Націоналізм пануючого
німецького елементу, що народжувався, носив подвійний характер, поєднуючи
загальноімперський патріотизм з елементами австро-німецького націоналізму, що
ледве починав відділятися від загальнонімецької спільності, що вже з’являлися. Проте
невирішеність німецького національного питання і та обставина, що Австрія
продовжувала входити до складу Німецького союзу, серйозно утрудняли процес
формування національної самосвідомості австрійських німців. Але вже в 30-х
роках в ліберальних кругах висловлювалася думка, що у австрійських німців з
рештою німців немає нічого спільного, окрім мови; у них різні вдачі, звичаї,
відчуття, і тому помилково їх зараховувати до німців Німеччини. Своєрідним було
їх положення і в етнонаціональній структурі імперії не лише тому, що вони
складали меншість| населення, але і тому, що німецькомовні
жителі були розсіяні по всій території імперії. Окрім власне Австрії значне
число їх жило на північно-західній околиці Чехії (Судети), на півдні Угорщини,
у ряді районів Галіції, Трансільванії. Майже всюди вони складали значну частку
міського населення. За приблизними даними, до середини століття населення
імперії за національною ознакою розподілялося таким чином: німці — 7 917 тис.,
угорці — 5 419 тис., італійці — 5 042 тис., румуни — 2 640 тис., чехи — 4 053 тис.,
словаки — 1 722 тис., поляки — 2 183 тис., українці — 2 622 тис., хорвати і
серби — 2 619 тис., словенці — 1 081 тис.Істотне значення мав той факт, що в імперії
проживало близько 15 млн. слов«ян, що додавало слов»янській проблемі особливу
гостроту. Наявність такого великого числа слов’ян, пробудження їх до
національного життя, а також пропаганда всеслов’янських ідей, що посилилася,
породжували в правлячих кругах страх перед панславізмом не дивлячись на те, що
офіційна Росія не подумувала про об«єднання слов»ян і не збиралася руйнувати
імперію Габсбургов шляхом підтримки визвольних рухів слов’янських народів. Але
головну небезпеку цілісності монархії її правителі бачили у визвольному русі
угорців.4. Наростання угорського визвольного руху
Силу цьому руху додавали не лише вікові
традиції антиавстрійських визвольних воєн і повстань, але і високий ступінь
політичної організованості керівного прошарку угорського суспільства — дворянства,
а також збереження істотних атрибутів державності. В ході розкладання
феодалізму, поступового розвитку капіталістичних стосунків, що прискорився в 30-40-і
роки XIX ст., і обуржуазнювання средньопомістного
дворянства, що узяло на себе і політичні функції національної буржуазії,
боротьба за відновлення незалежності Угорщини проти австрійського абсолютизму
наповнювалася антифеодальним змістом.Обширну програму поступової модернізації
угорського феодального суспільства, особливо його економічних основ, розробив і
висунув на початку 30-х років XIX ст. молодий
граф Іштван Сечені (1791 — 1860). Видний діяч угорського ліберального
дворянства, він звернув на себе увагу всієї країни ще в 1825 р., коли
пожертвував на користь створення Угорської Академії наук річний дохід зі своїх
величезних маєтків. З| його ім«ям зв»язані
також будівництво ланцюгового моста через Дунай, і що сьогодні прикрашає
угорську столицю, здійснення перших значних по масштабах робіт по регулюванню
стоку Дунаю і Тиси, налагодження пароплавного сполучення по Дунаю, створення
ряду фінансових і економічних установ і ін. Але основне значення мало
теоретичне обгрунтування ним необхідності капіталістичних перетворень. Програма
Сечені передбачала ліквідацію кріпацтва, заміну панщинної праці працею
найманим за умови виплати компенсації поміщикам, відміну цехів і заохочення вітчизняної
промисловості, заснування Національного банку і створення широкої мережі
ощадкас і інших грошових установ. Сечені при цьому був глибоко переконаний, що
вивести країну з середньовічної відсталості можна і потрібно при збереженні
керівної ролі аристократії і в союзі з династією Габсбургською.У очоленому среднепомістним дворянством
опозиційному русі посилювався вплив його лівого крила на чолі з гарячим
патріотом адвокатом Лайошем Кошутом (1802-1894) і його соратниками. Боротьба
за національні цілі і ідеали все більше зливалася з соціально-економічними і
політичними устремліннями, направленими на встановлення
буржуазно-капіталістичного ладу. Тому і називається цей період в угорській
історії (30-40-і роки XIX ст.)«епохою реформ». Опозиції вдалося
поставити на службу вказаним цілям середньовічні гасла і установи: станову
конституцію, яка визнавалася і династією Габсбургською, і заважала останній
перетворити Угорщину на звичайну імперську провінцію. «У період з 1830
до 1848 р. в одній тільки Угорщині, — писав Ф. Енгельс в 1849 р., — було
діяльніше політичне життя, ніж у всій Німеччині, і феодальні форми старої
угорської конституції були краще використані на користь демократії, ніж сучасні
форми південнонімецьких конституцій».На відміну від Австрії, де не було ніяких
легальних форумів для політичної діяльності, в Угорщині через державні збори і
комітатські збори відкрито і легально формувалася громадська думка,
розроблялися політичні платформи, опозиція мала свої друкарські органи. У
1847 р. утворилися дві політичні партії — консервативна і опозиційна. Ця
діяльність буржуазно-ліберальної опозиції зіграла велику роль в
ідейно-політичній підготовці революції, і їй не могли перешкодити
переслідування, арешти і увязнення Кошута і інших лідерів. Через свою газету
«Пешті Хирлап» (з 1841 р.) Кошут невпинно пропагував ідеї
звільнення кріпаків і ліквідації шляхом викупу феодальних повинностей,
завоювання державної незалежності. З властивим йому даром красномовства він
переконував своїх співвітчизників в необхідності створення національної
промисловості в ім’я досягнення повної свободи і незалежності батьківщини.У таборі антиабсолютистської і антифеодальної
опозиції почало складатися революційно-демократичне крило, правда,
далеко не таке сильне і впливове, як ліберальне, на чолі з сином
кріпака, переконаним захисником інтересів трудового народу Міхаєм Танчичем
і поетом-революціонером Шандором Петефі. Обидва вони були прихильниками
Великої французької революції і знаходилися під впливом ідей
утопістів-комуністів, чиї твори добре знали.В умовах наростання суспільно-політичного
руху, в тісному зв’язку з ним розвивалася угорська національна культура. Найбільш
важливим в першій половині XIX ст. було створення
сучасної угорської мови. У 1825 р. за ініціативою І. Сечені була
заснована Угорська Академія наук, головним завданням якої був розвиток
мови і літератури. До 40-х років угорська мова стала офіційною мовою замість
середньовічної латині. Національна література, що формувалася, як і культура в
цілому, була тісно пов’язана з потребами соціального і національного прогресу. У
творах Йожефа Етвеша, першого видного представника угорського романтизму і
активного учасника національно-визвольного руху в 30-40-х роках XIX ст., містилася нещадна критика сучасних йому
феодальних порядків. На 40-і роки доводиться творчість Шандора Петефі (1823-1849),
великого поета і революціонера, полум’яного угорського патріота і співця «світової
свободи».Перехідна від феодалізму до капіталізму епоха,
що закономірно супроводилася формуванням сучасних етносоціальних спільнот,
стала і часом зародження ідеології націоналізму. Його різні течії
знаходилися між собою в складній взаємодії і, як правило, конфліктували один з
одним. Націоналізм угорців, вістрям своїм направлений перш за все проти
австрійського абсолютизму, зачіпав так чи інакше інтереси і національні почуття
інших народів Угорського королівства. Справедлива боротьба проти германізації і
за введення як офіційної замість середньовічної мертвої латині жвавої угорської
мови, що динамічно розвивалася, служила справі прогресу. Проте розширення сфери
вживання угорської мови в умовах багатонаціональної країни, що не супроводилося
визнанням прав решти мов, нав’язування угорської мови іншим народам ставали
джерелом нових конфліктів. Згідно законам, прийнятими Державними зборами в
30-40-роки, суспільні посади і диплом адвоката могли отримати лише особи, що
володіли угорською мовою, метричні записи (акти цивільного стану) повинні були
вестися тільки на цій мові. Слов’яни і румуни, національний рух яких набирав
силу, природно, не бажали миритися з утиском своїх прав, відстоювали свої
національні інтереси.Угорська нація, що формувалася, борючись за
своє самоствердження, не бажала зважати на такі ж законні прагнення інших
народів. При цьому навіть найбільш прогресивні з
угорських лідерів були переконані, що введення буржуазних свобод і проведення
реформ самі по собі можуть і повинні задовольнити всі народи Угорщини,
спонукати їх визнати мадярську гегемонію і відмовитися від національної
боротьби. Через декілька років це якнайглибша помилка обернулася страшною
трагедією для всієї Угорщини. Таким чином, народи Угорщини, не дивлячись
на загальну зацікавленість в сумісній боротьбі за знищення австрійського
абсолютизму, йшли до революції 1848 р. не зімкнутим строєм, а розділені
міжнаціональними суперечностями.
