Формування національної екологічної мережі та система управління
екологічною безпекою
План
1.  Система
управління формуванням національної екологічної мережі
2.  Програма
формування національної екологічної мережі
3.  Структурні
елементи національної екологічної мережі
4. 
Організаційна інфраструктура національної екологічної мережі
5. 
Комплексні результати формування національної екологічної мережі
6.  Система
управління екологічною безпекою
7. 
Основні принципи управління екологічною безпекою в контексті
збалансованого розвитку
управління екологічний мережа безпека
1. Система
управління формуванням національної екологічної мережі
Екологічні
мережі являють собою єдину територіальну систему, яка містить ділянки природних
ландшафтів, що підлягають особливій охороні, території та об’єкти
природно-заповідного фонду, курортні і лікувально-оздоровчі, рекреаційні,
водозахисні, полезахисні території та об’єкти інших типів, що визначаються
законодавством України і є частиною структурних територіальних елементів
екологічної мережі — природних регіонів, природних коридорів, буферних зон.
Національна
екологічна мережа, у свою чергу, є складовою формування Всеєвропейської
екологічної мережі як єдиної просторової (континентальної) системи територій
країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафту.
Формування
екологічної мережі передбачає зміни в структурі земельного фонду країни через
віднесення (на підставі обґрунтування екологічної необхідності (безпеки) та
економічної доцільності) частини земель господарського використання до
категорій, що підлягають особливій охороні з відновленням притаманного їм
різноманіття природних ландшафтів. Це фактично загальнодержавний механізм
досягнення гармонізаційного співіснування суспільства і природи в її
територіальному і біотичному різноманітті.
Процес
формування національної екологічної мережі полягає в збереженні, розширенні,
відновленні та охороні єдиної системи територій із природним станом ландшафту
та інших природних комплексів і унікальних територій, у створенні на їх основі
природних об’єктів, які підлягають особливій охороні, що сприяє зменшенню,
запобіганню та ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності
людей на навколишнє природне середовище, збереженню природних ресурсів,
генетичного фонду живої природи і досягненню етноландшафтної рівноваги.
Такий
процес здійснюється на підставі Загальнодержавної програми формування
національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки, прийнятої постановою
Верховної Ради України і введеної вдію відповідним законом України від 21
вересня 2000 р. № 1989-11
2.
Програма формування національної екологічної мережі
Основною
метою Програми є збільшення площі земель країни з природними ландшафтами до
рівня, достатнього для збереження їхнього різноманіття, близького до
притаманного їм природного стану, та формування їхньої територіально єдиної
системи, побудованої відповідно до забезпечення можливості природних шляхів
міграції та поширення видів рослин і тварин, яка б забезпечувала збереження
природних екосистем, видів рослинного і тваринного світу та їх популяцій. При
цьому національна екологічна мережа має відповідати вимогам щодо її
функціонування у Всеєвропейській екологічній мережі та виконувати провідні
функції щодо збереження біологічного різноманіття. Крім того, Програма має
сприяти збалансованому й невиснажливому використанню біологічних ресурсів у
господарській діяльності.
Основні
завдання Програми такі:
1) у
сфері формування національної екологічної мережі:
•  визначення
просторової структури екологічної мережі для систематизації та визначення шляхів
об’єднання природних середовищ існування популяцій видів дикої флори та фауни в
територіально цілісний комплекс;
•  визначення площі
окремих елементів екологічної мережі для забезпечення сприятливих умов
існування, вільного розселення та міграції видів рослин і тварин;
•  обґрунтування та
опрацювання організаційних, економічних, науково-практичних та інших заходів
щодо забезпечення процесу формування й захисту екологічної мережі;
•  визначення
ділянок для формування складових елементів національної екологічної мережі —
природних регіонів, природних коридорів загальнодержавного значення, їхнього місця
в структурі земельних угідь;
•  оптимізація
площі, структури, стану елементів екологічної мережі, підвищення статусу їх
охорони;
•        резервування
та подальше надання статусу заповідних територіям, багатим на біорізноманіття,
особливо стародавнім природним угрупованням, прирусловим, гірським і байрачним
лісам, цілинним землям, типовим та унікальним екосистемам і ландшафтам,
середовищам існування рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення,
видів тварин і рослин, геологічним утворенням, еталонним типам грунтів тощо;
•  узгодження
питань, пов’язаних із транскордонним поєднанням елементів екологічних мереж
суміжних країн з елементами національної екологічної мережі, для розбудови Всеєвропейської
екологічної мережі;
•  інформування
населення про роль екологічної мережі в дотриманні екологічної рівноваги в
регіонах, участь місцевих органів виконавчої влади та населення в збереженні
ландшафтного різноманіття;
2)      у
питаннях охорони та відновлення земельних ресурсів:
•  оптимізація площ
сільськогосподарських угідь та зменшення ступеня розораності;
•  вдосконалення
структури земель сільськогосподарського призначення та їх збагачення природними
компонентами;
•  впровадження
ґрунтозахисної системи землеробства з контурно-меліоративною організацією
території;
•  обмеження
руйнівного інтенсивного використання екологічно уразливих земель;
•  консервація
сільськогосподарських угідь із дуже змитими ґрунтами на схилах із крутістю
понад 5…7°;
3)      у
питаннях охорони та відновлення водних ресурсів:
•  екологічне
оздоровлення природних територій та акваторій, особливо витоків річок,
поліпшення стану заплавних екосистем у межах басейнів Дніпра, Дністра,
Південного і Західного Бугу, Сіверського Дінця, Дунаю, у тому числі шляхом
створення захисних смуг уздовж берегів водних об’єктів, особливо крутосхилих
ділянок; впровадження заходів щодо збереження водно-болотних угідь, посилення
їхньої
водорегулювальної
здатності; ренатуралізація та поліпшення охорони природних комплексів
водоохоронних зон;
•  розробка та
реалізація заходів щодо збереження прибережних ландшафтів Азовського і Чорного
морів, створення мережі морських об’єктів природно-заповідного фонду;
4)      у
питаннях охорони, використання та відновлення ресурсів рослинного і тваринного
світу:
•  створення в
агроландшафтах ділянок лісової та лучної рослинності;
•  відновлення
(ренатуралізація), де це можливо і доцільно, степових, лучних, водно-болотних
та інших природних ландшафтів;
•  формування нових
ділянок для забезпечення середовищ існування певних видів рослин і тварин,
занесених до Червоної книги України, та природних рослинних угруповань,
занесених до Зеленої книги Ук-раїни, Європейського червоного списку тварин та
рослин, що перебувають під загрозою зникнення у світовому масштабі, а також
інших видів рослин і тварин, внесених до переліків міжнародних конвенцій та
угод, обов’язкових до виконання Україною;
•  оптимізація
ведення сільського, лісового, мисливського і рибного господарств з урахуванням
умов існування видів місцевої флори та фауни;
•  поліпшення стану
охорони, збереження та відновлення зелених насаджень і лісів, які входять до
складу зелених зон міст та інших населених пунктів;
5) у
питаннях збереження біологічного різноманіття:
•  збереження,
зміцнення та відновлення ключових екосистем та середовищ існування видів рослин
і тварин;
•  збалансоване
управління позитивним потенціалом біологічного різноманіття шляхом оптимального
використання соціальних та економічних можливостей на національному й
регіональному рівнях;
•  врахування цілей
у сфері збереження та збалансованого й невиснажливого використання біологічного
різноманіття в усіх галузях, що використовують таке різноманіття або впливають
на нього;
•  здійснення цільових
заходів, що відповідають потребам збереження різних типів екосистем (гірських,
степових, лучних, прибережно-морських, морських, річкових, заплавних, озерних,
болотних, лісових) та грунтуються на правових і фінансових можливостях
природокористувачів та органів державної влади.
3.
Структурні елементи національної екологічної мережі
До
складових структурних елементів екологічної мережі належать:
1)  території та
об’єкти природно-заповідного фонду як основні природні елементи екологічної
мережі — природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки,
регіональні ландшафтні парки, заказники (ландшафтні, лісові, ботанічні,
загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні,
загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні), пам’ятки природи, а
також їхні охоронні зони, штучно створені об’єкти (ботанічні сади,
дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового
мистецтва);
2)  водні об’єкти
(ділянки моря, озера, водосховища, річки), водно- болотні угіддя, водоохоронні
зони, прибережні захисні смуги, смуги відведення, берегові смуги водних шляхів
і зони санітарної охорони, що утворюють відповідні басейнові системи;
3)  ліси першої
групи;
4)  ліси другої
групи;
5)  курортні та
лікувально-оздоровчі території з їхніми природними ресурсами;
6)  рекреаційні
території для організації масового відпочинку населення і туризму;
7)  інші природні
території (ділянки степової рослинності, луки, пасовища, кам’яні розсипи,
піски, солончаки тощо);
8)  земельні ділянки,
на яких зростають природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги
України;
9)  земельні ділянки, які є
місцями перебування чи зростання видів тварин і рослин, занесених до Червоної
книги України;
10)частково землі сільськогосподарського призначення екстенсивного
використання — пасовища, луки, сіножаті тощо;
11)радіоактивно
забруднені землі, що не використовуються і підлягають окремій охороні як
природні регіони з окремим статусом.
Національна
екологічна мережа містить елементи загальнодержавного і місцевого значення, які
встановлюються за науковими, правовими, технічними, організаційними та
фінансово-економічними критеріями.
Елементами
національної екологічної мережі загальнодержавного значення є:
•  природні регіони,
де зосереджено існуючі і такі, що створюватимуться, природно-заповідні
території (насамперед це регіони Карпат, Кримських гір, Донецького кряжу,
Приазовської височини, Подільської височини, Полісся, витоків малих річок,
окремих гирлових ділянок великих річок, прибережно-морської смуги,
континентального шельфу тощо);
•  основні
комунікаційні елементи національної екологічної мережі — широтні природні
коридори, що забезпечують природні зв’язки зонального характеру, Поліський
(лісовий), Галицько-Слобожанський (лісостеповий), Південноукраїнський
(степовий), а також меридіональні природні коридори, просторово обмежені
долинами великих річок (Дніпра, Дунаю, Дністра, Західного Бугу, Південного
Бугу, Сіверського Дінця), які об’єднують водні й заплавні ландшафти — шляхи міграції
численних видів рослин і тварин.
Окремий
природний коридор, що має міжнародне значення, формує ланцюг
прибережно-морських природних ландшафтів Азовського і Чорного морів, який
оточує територію України з півдня.
Елементи
національної екологічної мережі місцевого значення встановлюються відповідними
регіональними програмами та регіональними схемами формування екологічної
мережі.
4.
Організаційна інфраструктура національної екологічної мережі
Організаційне
забезпечення та контроль за реалізацією Програми формування національної
екологічної мережі здійснює спеціально уповноважений центральний орган
виконавчої влади, до відання якого віднесені питання екології та природних
ресурсів України, разом із зацікавленими центральними та місцевими органами
виконавчої влади.
Орган
(Міністерство екології та природних ресурсів України), що забезпечує
організацію виконання Програми, щорічно має подавати Кабінету Міністрів України
звіти та необхідну інформацію про хід виконання завдань Програми.
Кабінет
Міністрів України на підставі наданої інформації здійснює коригування
програмних завдань, їхнього змісту та обсягів фінансування.
Для
координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади,
виконавців Програми, утворюється дорадчий орган — координаційна рада, до складу
якої входять посадові особи цих органів, а також представники громадських
організацій, провідні вчені. На координаційну раду покладаються також функції
щодо:
•  організації
розробки генеральної й регіональних схем формування національної екологічної
мережі;
•  підготовки
пропозицій щодо включення національної екологічної мережі як спеціальної
функціональної території загальнодержавного значення до Генеральної схеми
планування території України;
•  підготовки в разі
потреби пропозицій про внесення змін до Програми;
•  організації
підготовки раз на 5 років національної доповіді про стан формування
національної екологічної мережі.
5.
Комплексні результати формування національної екологічної мережі
Реалізація
Програми забезпечує відтворення біотичного механізму регулювання навколишнього
природного середовища, збереження і відновлення ландшафтного різноманіття, а
також сприяє:
•  дотриманню
екологічної рівноваги на території України;
•  створенню
природних умов для життя і розвитку людини в екологічно збалансованому
природному середовищі, максимально наближеному до природних ландшафтів;
•  запобіганню
безповоротній втраті частини гено-, демо- та екофонду України;
•  забезпеченню
збалансованого та невиснажливого природокористування на значній частині
території України;
•  розвиткові
ресурсної бази для заняття туризмом, відпочинку та оздоровлення населення;
•  зростанню
природно-ресурсного потенціалу на суміжних із національною екологічною мережею
землях сільськогосподарського призначення;
•  вдосконаленню
природоохоронної нормативно-правової бази та її гармонізації з міжнародною;
•  розбудові
Всеєвропейської екологічної мережі; забезпеченню відновлення біогеохімічних
кругообігів у навколишньому природному середовищі, зменшенню загрози деградації
та втрати родючості земель;
•  ренатуралізації
земельних угідь, що вилучаються із сільськогосподарського використання;
•  посиленню
узгодженості діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади,
органів місцевого самоврядування, громадських екологічних організацій у
вирішенні проблем екологічної безпеки України.
Формування
національної екологічної мережі закладає потужний потенціал гармонізації
життєдіяльності суспільства в природному середовищі.
6. Система
управління екологічною безпекою
Останнім
часом у законотворчій, політичній, екологічній та іншій діяльності набуває
пріоритетності екологічна безпека, яка, з одного боку, є складовою частиною
національної безпеки, а з іншого — виходить за її межі як феномен глобальної і
навіть геокосмічної безпеки. Головним тут є те, що поняття безпеки і
збалансованого розвитку являють собою взаємопов’язану систему. Сама безпека
асоціюється з надійністю, усталеністю об’єкта, процесу, збалансованістю
системи.
Якщо
традиційний розвиток визначається як модель нестійкого дисгармонійного
розвитку, то його безпеку в принципі гарантувати неможливо. Мова може йти лише
про гарантування еколого-техногенної безпеки на шляху гармонізації взаємодії
суспільства і природи, досягнення сталості життєдіяльності.
Ось
чому будь-яка стратегія безпеки, в першу чергу — екологічної, має виходити зі
стратегії гармонізації життєдіяльності, стратегії переходу до сталого
суспільства. Це абсолютно нове бачення проблем безпеки, адже донедавна безпека
уявлялася тільки як захищеність від загроз відхилень від політичного курсу.
Безпечним
можна вважати таке суспільство і таку державу, які реалізують модель
збалансованого розвитку. Тоді небезпечними є ті суспільства і держави, що не
відходять від моделі незбалансованого розвитку.
Виживання
людства взагалі і кожної держави зокрема потребувало іншого розуміння безпеки —
як системного безпечного переходу на модель збалансованого розвитку,
гармонійної життєдіяльності.
7.
Основні принципи управління екологічною безпекою в контексті збалансованого
розвитку
Перехід
на модель гармонійного співіснування суспільства і природи, досягнення
збалансованості розвитку суспільства за основними її соціальними, економічними
та екологічними складовими передбачає додержання таких принципів екологічної
безпеки:
визнання
екологічної безпеки як пріоритетної складової національної безпеки та стратегії
гармонізації життєдіяльності і збалансованого розвитку;
визнання
екологічної безпеки як пріоритетної складової національної екологічної
політики, екологічних політик корпорацій, підприємств, регіонів, місцевих
органів влади;
безпечність
будь-якої системи управління, що містить функції управління екологічною
безпекою адекватно впливам на навколишнє середовище, здоров’я населення і яка
має бути організаційно визначеною (за аналогією з управлінням технічною або
пожежною безпекою);
введення
екологічних обмежень та обгрунтованих нормативів на екологічно безпечне
господарювання та інвестиційну діяльність, забезпечення дієвості механізму
відповідальності за їх недотримання і порушення;
розробка
простих і надійних індикаторів та цільових параметрів, що забезпечують
ефективність оцінки екологічної безпеки в загальній системі індикаторів
збалансованого розвитку;
системне
законодавче, нормативно-правове, організаційне, наукове, кадрове та інформаційне
забезпечення діяльності, що спрямована на посилення екологічної безпеки;
забезпечення
системи програмно-цільового управління безпечним вилученням твердих відходів і
очищення стічних вод, вилученням радіоактивних та інших небезпечних відходів,
використанням токсичних хімічних речовин, у тому числі запобігання незаконному
міжнародному обігу токсичних і небезпечних продуктів; забезпечення
програмно-цільового екологічно безпечного управління використанням
біотехнологій;
створення
загальнодержавної інформаційної бази управління екологічною безпекою та оцінки
ризиків виникнення екологічно небезпечних ситуацій;
забезпечення
вільного доступу до повної й достовірної екологічної інформації, своєчасне
попередження населення про екологічну небезпеку;
гарантування
екологічної безпеки об’єктів підвищеної небезпеки через запровадження
комплексної системи екологічного контролю, моніторингу, аудиту і страхування
ризиків виникнення небезпечних ситуацій;
обов’язковість
повної компенсації завданої шкоди з боку винуватця виникнення екологічної
небезпеки, реалізація принципу «забруднювач платить»;
заміна
екологічно небезпечних моделей виробництва, технологій; екологізація всіх
функцій управління та структурної, інвестиційної і зовнішньоекономічної
діяльності.
Література
1. 
Максименко
Н.В., Задніпровський В.В. Організація управління в екологічній діяльності. –
Х., ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2005, — 192 с.
2. 
Шевчук
В.Я., Саталкін Ю.М., Білявський Г.О. та ін. Екологічне управління. — К., «Либідь»,
2004, – 430 с.