«Комунальний
заклад позашкільний центр природничо-економіко-правовий ліцей сш №8
1- 111 ступенів Кіровоградської міської ради
Кіровоградської області»
РЕФЕРАТ

на тему:
« Голодомор в Україні »
учениці
10-П класу
                                                                                                 
Тарасенко Анни
Кіровоград,
2006 р. 
План
1.Вступ.
2.Причини голодомору.
3.Голод 1932- 1933 років на Україні.
4.Розповідь хлопчика, що пережив події того часу.
5.Наслідки голодомору 1932- 1933 років.
6.Скільки нас загиинуло?
7.Висновок.
Вступ
Ми звикли говорити про голодомор у хронологічних межах 1932—1933 р.р.
Однак хронологія голоду на Україні більш складна. Цю трагедію для України можна
було вже передбачувати в 1925 році, коли XIV з’їзд більшовицької  партії  взяв
курс на індустріалізацію. Вона мала здійснюватися за рахунок села, для чого і
було ухвалено невідповідність цін на промислові  та сільськогосподарські
товари. За підрахунками радянських економістів через штучно встановлену різницю
цін на товари промисловості й сільського господарства з метою викачувати гроші
на розвиток індустрії, головним чином  Росії, українське селянство втрачало
щорічно 300 мільйонів золотих довоєнних карбованців, що становило 20
карбованців на десятину посівної площі. Іншими словами: якщо український
селянин до першої світової війни міг придбати якийсь промисловий виріб за 1 пуд
збіжжя, то тепер мусів віддавати за те ж 4-5 пудів хліба.
Після непоганого вро­жаю 1930 р. на селі виникли серйозні
проблеми з укомплектуванням посівного, продовольчого і фуражного фондів. У
збірнику наводиться лист голови колгоспу «Спільна праця» Гришинського району на
Донеччині, двадцятип’ятитисячника Ю. С. Чорного. Звертаючись до ВУЦВК, він
повідомляв, що після виконання хлібо­заготівельного плану в артілі не
залишається зерна, щоб забезпечити потреби лю­дей і худоби в першій половині
1931 р., тобто до нового врожаю. В такому становищі опинилися сотні колгоспів.
Щоб вижити, селяни змушені були харчуватися різни­ми сурогатами.
З
літа 1930р. поширилась практика твердих завдань щодо здачі всіх “лишків”.
Повернення до непопулярного воєнного комунізму термінологічно маскувалося.
Методи воєнно-комуністичного штурму було названо “новим етапом непу”. Поняття
“продрозкладка” замінювалося поширеним терміном “план”.
Після
врожаю 1930 року, було здано  по 4,7 центнера з гектара – рекордний показник
товарності за всі роки Радянської влади. Створювалися уявлення, що колгоспне
село здатне забезпечити “стрибок” в індустріалізації. Селян результати першого
року суцільної колективізації привели в шоковий стан. Хоч грізне слово
“продрозкладка” не вживалося, в колгоспне село повертався напівзабутий побут
десятирічної давнини. Ринок зникав. Гроші втрачали свою купівельну
спроможність. Фонд отоварення заготівель був мізерний, а заробітки в
громадському господарстві – злиденними. Щоб прогодуватися, треба було
розраховувати в основному на присадибну ділянку. Проте кількість колгоспів
зростала. Після березня 1930р. адміністративний тиск на одноосібників став
вважатися перегином. Це не означає, що колективізація втратила примусовий
характер. Господарювати індивідуально ставало дедалі важче: одноосібників
розкуркулювали, обкладали “твердим завданням ” та високими податками, тоді як
колгоспники одержували податкові пільги. До кінця 1932р. на Україні
колективізували майже 70% селянських господарств з охопленням понад 80%
посівних площ. Не менш високого рівня колективізації досягнули в інших зернових
районах. Колективізація супроводжувалася експропріацією заможного прошарку
селянства і руйнування розвинутої системи сільськогосподарської кооперації.
Продрозкладка вела до швидкого зростання кризових явищ. Найістотнішим проявом
кризи, яка охопила молодий колгоспний лад, була цілковита незацікавленість
селян у розвитку громадського господарства, їхнє пряме небажання працювати.
Причини голодомору
Голод 1931-1933 років  був спричинений
насильницькою суцільною
колективізацією горезвіснии хлібозаготівлями,  людиноненависницькою політикою розкуркуленя, 
відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян Україні.
Творці голодомору, а це велика армія партійної й державної номенклатури,  яка була
багатонаціональною за своїм складом, не обстоювали
інтересів якоїсь однієї нації,  а дбали
насамперед про зміцнення економічних
підвалин комуністичної імперії. 
Причиною голоду вважають його
штучний характер, походження, тобто свідомо організований тодішнім
політичним керівництвом.Існує думка, що голод був
наперед спланований задля фізичного винищення саме
українських селян.
Голод стався внаслідок насильницького запровадження
комуністичної доктрини у сільському господарстві яку українські селяни не сприйняли,
той що від діда- прадіда займалися хліборобством на власній землі.
Дослідники доводять,  що це
був наслідок безтямної політики добування коштів на індустріалізацію, коли
частка селян просто не бралася до уваги. Очевидно одне- голод в Україні виник
не в наслідок стихійного лиха, а був організований штучне. Основною причиною
голоду стала розвестка, яку  повторно запровадили в січні 1928 долі, офіційно її називали
хлібозаготівельним планом. Хлібозаготівлі супроводжувалися
репресіями,  фізичними та моральними знущаннями над селянами, яким поступово
стало брауквати все більше хліба. Селяни чинили
опір, почали ховати хліб на «чорний
день».Уряд вишукував нові форми і методи
заготівель сільськогосподарської продукції,  щоб
забезпечити шалені темпи «соціалістичної індустріалізації».
Віхід було знайдено. Майже всі
керівники партійних установ дійшли думки, що
саме масова
колективізація сприятиме подоланню зернової проблеми. 
Мета масової
колективізації це створення декількох десятків тисяч колгоспів замість 5 мільйонів розпорошених селянських господарств,  що сприяло
б швидкому виконанню хлібозаготівель. Колектівізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства.  У1930 році валовий збір зерна  в Україні становив 23 мільйони тон, в 1931 році — 18, в 1932 році — 13. Цього ще цілком вистачало, 
щоб прогодувати
населення республіки,  однак союзний
уряд продовжував
встановлювати для Україні непомірні
хлібозаготівельні плани. У1931 році
республіканське керівництво звернулося
до москви з проханням знизити планові цифри. Сталін погодився
на незначне зменшення плану, але це не могло врятувати сетуацію. Як наслідок, вже
наприкінці 1931 долі в Україні почався
голод.
Голод 1932 1933 рр. для
українців був тим же, чим нацистський
геноцид для євреї або різанина 1915 р.
для вірмен. Ця трагедія, масштаби якої просто неможливо усвідомити, завдала
нації непоправного удару, соціальні,
психологічні і демографічні наслідки
якої дають знати про себе і сьогодні. Вона ж кинула чорну тінь на «перемоги»
радянської системи і методи їх досягнення.
Голод  1932-1933 років на Україні.
У
1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани
хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні
зменшилась на одну п’яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44%. В 1932
р. була прийнята постанова «Про охорону соціалістичної власності»,
згідно з якою за «присвоєння» навіть жмені зерна з колгоспного поля
селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді заби­рали
навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.
В
республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400
районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт.
Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Яка його
частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше:
втрати України становили 5-7 млн. люду. Цей голодомор був безсумнівно штучним і
кла­сифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти ук­раїнського народу.
Повідомлення про
пряму загрозу голодної смерті зустрічаються вже з грудня 1931 р. Навесні 1932
р., коли закінчилися їстівні припаси, заготовлені переважно на присадибних
ділянках, в багатьох районах України почався повальний голод. Його жертвами
стали десятки тисяч селян. Друкується багато документів приймаль­ні голови
ВУЦВК, куди голодуючі зверталися за порятунком. Ці свідчення важко читати.
Однак найбільше вражає документ, в якому розповідається про матір, яка зарізала
малолітнього сина, щоб його м’ясо обміняти на яйця і прогодувати інших своїх
дітей.
15
квітня 1932р. завідуючий приймальною інформував Лозовський райком партії про
стан артілі ”Червоний Жовтень”: у колгоспі 70 дворів, 260 їдців, хліба
вистачило тільки до 1 лютого, колгоспники вживають як їжу винятково буряк,
через що хворіють, було чотири випадки голодної смерті, хворих – 50 чоловік. 25
квітня в Решетилівський райком партії надійшла інформація за скаргою групи
громадян хутора Степового Піщанської сільради: план хлібозаготівель виконано,
проте вони залишилися зовсім без хліба, нема й картоплі, люди пухнуть з голоду.
25 квітня в приймальну надійшов лист з артілі “12 Жовтень” Дворічанського
району: в громадському господарстві було 300 коней, а залишилося 5, селяни
кидають артіль і розбігаються. Ті, хто залишився, пухнуть з голоду. Тоді ж
група колгоспників артілі “Трактор” Сумського району написала: в хлібозаготівлі
взяли все зерно, колгоспники не мають хліба й картоплі, без фуражу залишилася
худоба. Балтійський моряк,  який побував у відпустці в селі Петрушки біля
Києва, писав: непрацездатним хліб не видають, запаси його, в тому числі
страховий фонд, передано в хлібозаготівлі, є випадки голодної смерті. 14 травня
приймальня одержала листа від жителя Остерського району такого змісту: “Я хочу
жити, але не можу, вмираю з голоду. Як у нас в селі Крихаєві, так і по цілому району
Остерському справжня голодовка: пуд муки ржаної 100 крб., пуд картоплі – 20
крб., і то ніде не купиш і багато випадків: дядько купив пуд, дав 100 крб., а
від нього міліція відібрала. У Крахові одкрився тиф голодний, приїхала бригада
з району лікарів, закрили школу і ну ліквідувати тиф. Навезли з району
продуктів, підкормили хворих і не стали вмирати з голоду. В селі умерло з
голоду три душі здорових, багато дітей і старих. В Остерському районі
зареєстровано захворювання тифом по 15 селах, в Крихаєві було 90 випадків, з
них четверо померло”.
Сталін
сліпо вірив у дієвість обов’язкових постанов, незалежно від того, чи
відповідають вони реальним інтересам і відносинам. Він думав, що проблему жнив
1932р. можна розв’язати прийняттям закону, в якому були б передбачені заходи
проти виявлених раніше хиб. У постанові РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 5 липня 1932р.
“Про збиральну кампанію 1932 року” висувалася вимога запроваджувати
скиртування: своєчасно скошений і заскиртований хліб не міг тривалий час
зберігатися в полі. З метою заохочення колгоспників дозволялося вже при
обмолоті видавати аванси в рахунок натуральної частини доходів в обсязі 10-15%
фактично обмолоченого хліба. Це був певний крок уперед від ”залишкового”
принципу оплати трудоднів: раніше хліб на трудодні видавали тільки взимку,
після виконання заготівельного плану. 1932р. було заскиртоване більше скошеного
хліба, ніж у попередні роки. Втрати від обсипання зменшилися. Зате тривале
зберігання хліба в полі викликало масове розмноження гризунів. На засіданні Раднаркому
УРСР 11 листопада 1932р. вказувалося, що поширення польових мишей набуває
розмірів стихійного лиха. Щоб не вмерти з голоду колгоспники ціною надлюдської
праці розкрили мишачі нори на площі 120 гектарів. У результаті вдалося одержати
17 центнерів доброякісного зерна. В кожній норі було від 2 до 6кг пшениці. 
В
1932р. втрати врожаю позначилися вже не тільки на життєвому рівні
колгоспників, а й на хлібозаготівлях. До першого листопада від селянського
сектора України надійшло лише 136млн пудів хліба. Мляво відбувалися заготівлі і
в інших регіонах країни. Централізовані ресурси хліба та інших видів
продовольства швидко танули. Це викликало скорочення і без того низьких норм
видачі продуктів за картками для робітників та службовців. Різко зменшився хлібний
експорт, що призвело до майже десятикратного збільшення дефіциту
зовнішньоторговельного балансу порівняно з 1929 роком. Зростання
короткострокової заборгованості обумовило появу на західних валютних ринках
чорної біржі радянських векселів. Прострочення платежів загрожувала
непередбаченими наслідками, і з поточних рахунків іноді доводилося
розплачуватися валютою, одержаною від продажу національних художніх цінностей.
Саме тоді з головних музеїв країни назавжди пішли за кордон сотні творів
великих художників.
Є
безліч фактів, які незаперечно доводять злочинний характер діяльності
надзвичайних комісій надісланих Сталіним у листопаді 1932р. до Харкова,
Ростова-на-Дону і Саратова із завданням взяти хліб за будь-яку ціну.
Надзвичайну комісію на Україні очолив Молотов.
Комісія
Молотова не приймала власних постанов, а діяла від імені партійно-державного
керівництва республіки. Діяльність її розпочалася з прийняттям постанов ЦК
КП(б)У від 18 листопада і РНК УРСР від 20 листопада 1932р., майже ідентичних за
змістом і під однаковою назвою – “Про заходи по посиленню хлібозаготівель”.
Постановами передбачалося, що в артілях, де під час жнив допускали авансування
колгоспників понад встановлену норму (15% від фактичного обмолоту), мають
організувати повернення незаконно розданого хліба. Вводилася практика
натуральних штрафів (м’ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами – на
випадок відсутності запасів зерна) колгоспників та одноосібників-боржників по
хлібозаготівлях. Ключовим серед репресивних заходів був дозвіл райвиконкомам
перераховувати в хлібозаготівлю всі створені в колгоспах натуральні фонди –
насіннєвий, продовольчий і фуражний.
Села, які мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях
заносились на “чорну дошку”. Статут “чорної дошки” означав фактичну блокаду:
селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було продовольчих запасів,
люди гинули голодною смертю. Велике село Гаврилівка загинуло майже повністю.
Лише з 15 грудня 1932р. було дозволено продавати газ, сірники та інші
промтовари у селах, за винятком 82 районів 5 областей, які найбільше
заборгували по хлібозаготівлях.
Незважаючи на загалом добрий урожай 1932 р., сільське
господарство виявило­ся неспроможним забезпечити потреби промисловості й
експорту в зерні навіть ціною зниження селянського споживання до злиденного
рівня. Втрати під час збирання цього врожаю вперше позначилися на
хлібозаготівлях. Потік зерна, який у попередні роки надходив на елеватори і
державні зсипні пункти, перетворився на тоненьку цівочку. Від червня до жовтня
1932 р. з колгоспів та одноосібних господарств України вдалося витиснути лише
132 млн. пуд. хліба. Як і до утворення колгоспного ладу, в країні вибухнула
хлібозаготівельна криза. Різниця полягала лише в тому, що у 1928 р. в країні
хліб був, а криза обумовлювалася небажанням селян везти його на ринок. Тепер же
запаси товарного колгоспного хліба розтанули у втратах.
Провал продрозкладки 1932 р. призвів до істотного
скорочення централізованих ресурсів продовольства. Відповідно зменшилися
пайкове постачання робітників і службовців, хлібний експорт. Виник дефіцит
зовнішньоторговельного балансу, що призвело до появи великої короткострокової
(вексельної) заборгованості іноземним фірмам за імпортовані товари. Це
загрожувало державним банкрутством.
Партійно-державна верхівка країни в обстановці, що
склалася, прийняла хо­лоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації
наявних запасів зерна в хлібовиробній смузі. Надіслані восени 1932 р.
надзвичайні комісії під керівництвом найближчих співпрацівників генсека —
Кагановича (Північний Кавказ), Молотова (Україна) і Постишева (Поволжя)
викачали у селян внутрішні фонди — продоволь­чий, фуражний, насіннєвий.
Конфісковане зерно пішло на експорт, щоб сплатити чергові внески валютою за
імпортовану техніку, а також в державну торгівлю — або нормовану (по картках),
або комерційну. Цим самим було пом’якшено наслідки кризи у промисловості. Село
ж на півроку, до нового врожаю, залишили на­призволяще.
Розповідь хлопчика,
 що пережив події того часу 
      
 У
1933 році мені було вісім років. Я вчився у другому класі Олексіївської
початкової школи Гребінківського району. Виходив з дому до школи голодний, на
уроках думав про їжу, повертався додому голодний і лягав спати голодним. Уві
сні мені виділися пиріжки з сиром, пишні пухкі паляниці, галушки… На два роки
старша від мене сестра Настуня, теж школярка, була міцніша й витриваліша, їй не
менше допікав голод, але вона мовчала. А я, поникавши надворі, скімлив:
«Мамо, їсти!»
   
   — А щоб вас! — сердилася мати. — Боже мій милий, ну що мені робити? Хоч на
вішальницю йди! Завтра ще раз сходжу у Шрамківку, на базар, може, щось
виміняю…
     
  У школі раз на день нам давали по тарілці горохового супу, рідкого, нічим не
засмаженого. На дні тарілки плавало три-чотири горошини. Сьорбаючи той суп, я
бачив себе у тарілці, мов у дзеркалі.
        
Важко вчитися на голодний шлунок. Та попереду було ще страшніше — насувався
великий голод зими 1933 року. В селі почали пухнути від голоду дорослі й діти.
То тут, то там на вулицях нашого села ми натикалися на приметені снігом трупи
односельців. Їх підбирали на сани і везли на цвинтар, де ховали всіх в одній
ямі, без трун.
       
 А тим часом селом снували так звані «буксирні бригади» з числа
радянських активістів. «Буксирники» заходили в хати і вимітали у
кожного селянина все до зернини, як казали вони, «для робітничого
класу«, »для побудови у нашій країні соціалізму».
       
 Тоді ми не могли збагнути причини лиха, що коїлося на нашій землі. І лише
тепер, через 70 років, тримаючи в руках архівні документи, я можу з певністю
сказати: все те відбувалося не спонтанно, не випадково. У тодішній країні
здійснювалася чітка і продумана система знищення українського селянства.
       
Керівники областей і районів України, рятуючи власні шкури, ревно виконували
пос­танови, директиви, розпорядження вищих партійних органів. Гадяцька районна
газета «Будівник комунізму» надрукувала постанову бюро райкому партії
від 1 січня 1932 року, в якій сказано: «Ударна декада по хлібозаготівлях,
проведена з 20 по 31 грудня 1931 року, не дала жодного зрушення. У зв’язку з
цим ухвалюємо: до 15 січня виконати план хлібозаготівель, піти в рішучий наступ
на глитая та його агентуру. До злісних боржників застосовувати заходи
адміністративного та судового впливу. До відстаючих сіл направити 30 буксирних
бригад з партійців, комсомольського активу та випробуваних у боротьбі за хліб
колгоспників».
       
Але підсумки хлібозаготівель в районі і далі були невтішними. Тому зі шпальт
газети пролунали заклики: «До суду шкідника!» Час переможних рапортів
минув. З буксирних бригад почали тікати люди. А ті, що залишилися у них,
фактично були мародерами. Так, у середняка Романа Скорохода з села Лободине
«буксирники» вилучили 3 пуди борошна, у середнячки Палажки Филь з
села Ціпки — торбу сухарів, ворочок крупи, кендюх та сало, які там же і з’їли.
Набирало розмаху «очищення» колгоспів від «антирадянських
елементів». За невиконання планів хлібоздачі селяни одержували по 8-10
років ув’язнення. У селах зупинилися вітряки, було заборонено користування
допотопними жорнами. Тих, хто намагався хоч трохи змолоти собі борошна,
таврували державними злочинцями.
         
7 серпня 1932 року сталінське оточення прийняло Закон про охорону
соціалістичної власності, написаний особисто Сталіним. За крадіжку колгоспного
майна вводилися суворі судові покарання, в тому числі і найвища міра — розстріл
з конфіскацією майна. Народ назвав той звірячий акт «законом про п’ять
колосків».
         
Про те, як він діяв, видно зі сторінок гадяцької районної газети «Будівник
комунізму» за 1933 рік. Так, у номері за 12 липня вміщено замітку
«Заклятого ворога — до розстрілу!» з підзаголовком: «Колгоспники
вітають вирок суду». В замітці повідомляється про те, що мешканець села
Мартинівки І.Ю.Дуля зібрав на колгоспній ниві 4,5 кілограма колосків.
Розглянувши цю справу, виїзна сесія Харківського обласного суду за законом від
7 серпня 1932 року засудила «одвічного ворога всіх трудящих» І.Ю.Дулю
до розстрілу.
        
  В  номері за 18 липня 1933 року ця ж газета повідомляє про аналогічний факт,
що трапився у селі Рашівка: «Брати Кирило та Сергій Богомоли впіймалися з
нарізаними колосками. Злодіїв Богомолів засуджено до розстрілу».
       
Яка ж причина голодомору? Може, не було в державі зерна? Так було воно! Адже і
в 1932, і в 1933 роках СРСР продав за кордон близько 2-х мільйонів тонн зерна.
Народ відповідно відреагував на те частівкою:
Всю
пшеницю — за границю.
А
овес — у МТС,
Що
лишилось на стерні —
Роздамо
на трудодні.
     
 Однак і зерно із зібраних на стерні колосків люди здавали в колгоспні комори.
А самі масово гинули від голоду.
     
 Про голодомор в Україні в 1933 році заговорив увесь цивілізований світ. Та чим
гучніше лунали ті голоси, тим рішучішими були офіційні заперечення керівників
СРСР і радянської преси. Ось одне з них: «Заявление о голодной смерти
миллионов советских граждан на Волыне, Украине и Северном Кавказе является
вульгарной клеветой, грязным наветом, который сварганили в редакции
«Рейхпост» (австрійська газета), чтобы переключить внимание своих
рабочих с их собственного тяжелого и безнадежного положения на проблемы голода
в СССР«. (Газета »Правда» за 20 липня 1933 року).
     
Прагнучи врятувати від голодної смерті українську людність, українці й
неукраїнці інших країн світу збирали продукти. Та СРСР «навідріз»
відмовлявся від тієї допомоги.
Наслідки голодомору 1932-1933 років.
У
1932-1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть,
один з найтрагічніших резуль­татів колективізації — голодомор.
Його витоки, як уже за­значалося, слід шукати в аграрній політиці радянської
влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно
обґрунтованими, вони по суті означали продо­вольчу диктатуру. В українських
хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість
тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними си­лами утримували
машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у
них уже не зали­шалося.
Уважне вивчення документів, багато з яких тільки нещодавно були
розсекречені, дає можливість усвідомити: голодомор планувався з Москви, а
українські  більшовики   були   слухняними виконавцями вказівок Кремля. Це
підписи тих,   кого  нам  представляли   жертвами сталінізму,   стоять   на  
постановах   про знищення України голодом.
Навіть у першій декаді
лютого 1933 року продовжувалися хлібозаготівлі, коли селяни почали гинути від
голоду. Практично на всій території України в сільській місцевості тоді вже не
існувало скільки-небудь великих запасів продовольства. 
Повна
безвихідь ситуації змусила на Дніпропетровщині звернутися до абсолютно
неморального засобу – нагороди за донос. Кожний, хто вказував, де сусід ховає
зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як премію. 17 лютого цей ”досвід”
поширився на всю республіку у формі спеціальної урядової постанови.
Насіннєва
проблема відійшла на другий план після того, як секретар ЦК ВКП (б) Постишев
добився прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР і ЦК ВКП (б) про виділення
Україні позички в розмірі 20 млн. пудів зерна. Фактично, телеграфний дозвіл на
використання розміщених у республіці державних запасів хліба для харчування
голодуючих у розмірі 3млн пудів надійшов 19 лютого. Всього до кінця квітня республіка
одержала 22,9 млн. пудів насіннєвої позички, 6,3 млн. пудів фуражної позички,
4,7 млн. пуді продовольчої позички і 400 тисяч пудів продовольчої допомоги.
Про
те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Біженці заповнювали
міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за
кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до
міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Лавина голодних
смертей наростала з місяця в місяць аж до початку літа. Така інформація
ретельно приховувалася від народу. Сталін говорив про успіхи
міжз’їздівського періоду, з підкресленим натиском відзначав, у контексті з
цифрами про зростання національного доходу і промислової продукції. Включення
до традиційного переліку успіхів нового елемента – даних про зростання
населення – мало на меті покласти край різного роду чутки у країні і за
кордоном про величезні втрати людей від голоду. 
Аналіз
даних демографічної статистики 30-х рр. свідчить, що прямі втрати населення
України від голоду 1932р. становили близько 150 тисяч чоловік. 1933р. голодною
смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. чоловік. Повні демографічні втрати, включаючи
зниження народжуваності, сягали в 1932-1934 рр. 5млн чоловік. Не менше мільйона
загинуло на Кубані. Голод у 1933р. був наслідком спроби здійснювати
соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами. Проте примусова
колективізація і накладена на колгоспи продрозкладка призвели до глибокої
деградації сільського виробництва, яка так дорого, так боляче і невідшкодована
обійшлася країні й народові.
Те, що відбулося на Україні у 1933 р., не
знайшло адекватного висвітлення в архівних джерелах. Причина в тому, що генсек
наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Особливо дивне враження
справляють стенографічні звіти пленумів і протоколи політбюро ЦК КП(б)У часів
голодомору. В них відображено відчайдушну боротьбу з окремими конкретними
проявами голоду, але не згадується саме слово «голод».
Заборона на це слово не викликалася, зрозуміло,
побоюваннями за просочуван­ня негативної інформації. По-перше, голод різної
інтенсивності охопив мало не всю хлібовиробну смугу країни і не становив
таємниці. По-друге, документація партійних органів завжди мала гриф «цілком
таємно». Сталін насправді не бажав обговорення проблеми голоду. Воно означало б
визнання факту економічної ката­строфи, в яку потрапила країна внаслідок
авантюристичної політики «наступу соціалізму по всьому фронту». Більше того,
воно означало б дозвіл оцінювати рішення, негласно прийняті на найвищому рівні
з метою виходу з катастрофи. А саме ці рішення й призвели до голодомору.
Очолюване Сталіним партійно-державне керівництво змушене
було в   1932 р. відновити в правах торгівлю, що стало єдиним
нововведенням у взаємовідносинах між містом і селом, це був дозвіл торгівлі для
колгоспів, колгоспників та одноосібників за цінами вільного ринку. Зроблена з
воєнно-комуністичних позицій спроба налагодити плановий продуктообмін між
містом і селом була офіційно визнана неспроможною. Проте на поточну ситуацію
постанова не вплинула. Адже торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання
заготівельного плану, з 15 січня 1933 року. Тим самим
визнавалася безперспективність подальших спроб будувати без ринкову
воєнно-комуністичну економіку. Селянська торгівля за цінами попиту і
пропонування дозволялася, починаючи з травня 1932 р. Вона діста­ла благозвучну
назву колгоспної, хоч брати участь в ній могли всі бажаючі. Однак торгівля
хлібом могла відновитися тільки з середини січня 1933 р., після виконання
хлібозаготівельного плану а урожаю 1932 р. Державну комерційну торгівлю розпоча­то
без прийняття спеціального закону.
У січні 1933 р. безрозмірну продрозкладку, яка спричинила
колапс сільського господарства, було скасовано. Замість неї запроваджувалися обов’язкові
поставки хліба державі колгоспами та одноосібниками. Цим поставкам було надано
характер додаткових зобов’язань. Всім зерном, виробленим понад твердо
зафіксований по­даток, селяни діставали змогу вільно розпоряджатися, в тому
числі реалізувати лишки по каналах колгоспної торгівлі. Цим у них створювалася
заінтересованість в розвиткові громадського господарства колгоспів. Місцевим
органам влади заборо­нялося давати колгоспам зустрічні плани або накладати на
них зобов’язання здава­ти зерно в кількостях, що перевищували погектарні норми,
визначені в законі про обов’язкові поставки.
Значення нових законів не треба переоцінювати.
Відмовившись від продрозкладки, Сталін до непу не повернувся. Ринок відродився
лише у вигляді роздрібної колгоспної торгівлі. Державний продовольчий фонд, як
і раніше, формувався по закупками з ринку, а шляхом примусу, через обов’язкові
поставки, що зберігали натуральну форму, їх розміри й ціни, як і ціни на
промислову продукцію, що постачалася селу, визначалися державою. Отже, нееквівалентність
обміну між містом і селом зберігалася, хоч і не в такому потворному вигляді, як
у 1929— 1932 рр.
Чи можна вважати, що декларовані в 1932—1933 рр.
фундаментальні зміни у виробничих відносинах сприяли перетворенню колгоспів на
соціалістичні під­приємства? Ні в якому разі. Запровадження з грудня 1932 р.
паспортного режиму та інституту прописки для населення міст і новобудов
адміністративно закріплювало селян у колгоспах. Одночасно до мінімуму було
скорочено присадибні ділянки колгоспників, щоб вони могли забезпечувати свій
прожитковий мінімум лише пра­цею в- громадському господарстві. Скасування
продрозкладки, яка загнала сільське господарство в глухий кут, можна вважати
визнанням безперспективності праці, продукт якої належав державі цілком, тобто
за змістом праці рабської. На зміну їй приходила система виробничих відносин,
яка будувалася на примусовому поділі продукту праці в його натуральній формі
між працівником і державою. Така систе­ма відносин властива кріпосництву.
Реконструкція відносин між містом і селом відкривала деякі
перспективи роз­витку колгоспного ладу, але не могла дати негайного ефекту. Ста­новище
в народному господарстві, і передусім на селі, було катастрофічним. Про це
свідчить безліч фактів у документах збірника. Ми не маємо, однак, ключового
факту — оцінки втрат урожаю 1932 р. У статистичних збірниках наводиться не ам­барна,
а біологічна урожайність — величина фіктивна. Виходячи із загальної картини
дедалі глибшої деградації виробництва, можна гадати, що ці втрати істотно зросли
порівняно з більш-менш відомими втратами 1931 р. Зростання втрат змушений був
підтвердити й Сталін у бесіді з американським полковником Робінсом в травні
1933 р.
Скільки нас загинуло?
      
 Кількість
полеглих від терору голодом — це розрахункова величина. Вона встановлюється як
перевищення над нормальною смертністю населення в місцевості, охопленій
голодом. У 1990 році з’явився розрахунок жертв голодомору в Україні, вперше
побудований на аналізі даних демографічної статистики. З ним співіснують інші
версії, позбавлені статистичної основи, але привабливіші завищеними кількісними
параметрами для тих, хто надто емоційно (з бромом, як висловлювався Володимир
Винниченко) ставиться до минулого. Та історичні міфи небезпечні, бо здатні
посіяти недовіру до очевидних явищ, навіть таких, як український голодомор. На
Заході є вчені з іменем, які твердять, що в 1933 році в Україні не відбулося
нічого особливого.
     
   Першим повідомив про голод в СРСР англійський журналіст Малькольм Маггерідж.
В останній декаді березня 1933 року в газеті «Манчестер гардіан» він поділився
з читачами враженнями від поїздки по Україні і Північному Кавказу. Три його
статті описували страхітливі сцени голодування сільського населення. Маггерідж
засвідчив масову загибель селян, але не назвав конкретних цифр.
         
Перша кількісна оцінка полеглих від голоду з’явилася у зарубіжній пресі в
серпні 1933 року. Тоді газета «Нью-Йорк геральд трибюн» опублікувала матеріал
Ральфа Барнса, в якому фігурувала неправдоподібна для західної громадськості
цифра: один мільйон смертей від голоду. Конкуруюча з нею газета «Нью-Йорк
таймс» примусила Дюранті прокоментувати інформацію. Той змушений був
підтвердити факт голоду. З його замітки випливало (хоч прямо про це не говорилося),
що кількість загиблих становить не менше 2 млн. чоловік. Через день в цій же
газеті з’явилося повідомлення Фредеріка Берчелла, де називалася нова цифра — 4
млн. чоловік.
        
Після першої кореспонденції «Манчестер гардіан» іноземним журналістам було
заборонено їздити в регіони, постраждалі від голоду. Московський кореспондент
цієї газети Вільям Чемберлін, який встиг за завданням редакції відвідати
Україну та Північний Кавказ, не надрукував своїх репортажів у газеті. Він
виїхав з СРСР, щоб мати змогу написати про все відверто, і у 1934 році видав в
Бостоні книгу «Залізний вік Росії». В ній повідомлялося, що голод охоплював
територію з населенням 60 млн., а число жертв дорівнювало 3—4 млн. чоловік.
        
Наведені оцінки жертв 1933 року мають одну спільну рису: вони робилися «з
пташиного льоту». Іноземні журналісти не володіли статистичною інформацією, але
старалися донести до своїх країн, що в СРСР коїться щось страхітливе.
       
Деякі автори публікували інформацію, нібито одержану від радянських керівників.
Фред Біл у книзі, що з’явилася в Лондоні у 1938 році, розповідав: іноземний
робітник на харківському заводі дізнався від місцевого відповідального
працівника, що голова ВУЦВК Григорій Петровський допускав втрати від голоду в
Україні у розмірі до 5 млн. чоловік. Журналістка Люсі Ленг у книзі, виданій в
Нью-Йорку у 1948 році, стверджувала: неназваний на прізвище «високий
український чин» заявив, що від голоду померло 6 млн. чоловік.
Сталінські оцінки
чисельності радянського населення
       
Після голоду 1933 року демографічна статистика була закрита. Функції
інформатора з питань народжуваності і загальної чисельності населення Сталін
поклав на себе. Виступаючи у січні 1934 року на XVII з’їзді ВКП(б), він з
притиском наголосив, що населення СРСР зросло до 168 млн. чоловік. Названа
цифра була директивною. Походження її цілком ясне: офіційна оцінка Центрального
управління народногосподарського обліку (ЦУНГО) СРСР на січень 1933 року (165,7
млн.) плюс природний приріст, який тоді дорівнював приблизно 2,5 млн. чоловік.
       
Липова сталінська цифра гуляла тільки серед пропагандистів. Йшов рік за роком,
а у виданнях державної статистики цифра поточного обліку чисельності населення
застигла на даті 1 січня 1933 року.
        
Сталіну не варто було наголошувати, що в країні істотно підвищилися показники
природного приросту. Це явище було короткочасним і пояснювалося різким
зниженням смертності після голодного року: люди похилого віку і хворі вже
загинули під час голодомору. Високий природний приріст поглиблював розрив між
даними майбутнього перепису і фальсифікованим поточним обліком населення. Та в
грудні 1935 року генсек заявив: «Населення почало розмножуватися куди швидше,
ніж у старий час. Смертності стало менше, народжування більше, і чистого
приросту виходить незрівнянно більше. Тепер у нас кожний рік чистого приросту
населення виходить близько 3 мільйонів душ. Це значить, що кожний рік ми
одержуємо прирощування на цілу Фінляндію».
         
За зразкове проведення у січні 1937 року Всесоюзного перепису населення
начальник ЦУНГО СРСР Іван Краваль був нагороджений орденом Леніна. Незабаром
новий орденоносець надіслав Й.Сталіну і В.Молотову перше повідомлення про
наслідки перепису. В ньому зазначалося, що кількість населення СРСР на 6 січня
1937 року становить 162 млн. чоловік.
Таким
чином, у 1937 році в Радянському Союзі виявилося на 6 млн. менше людей, ніж на
початку 1934, якщо вірити фальшивій цифрі, оголошеній тоді Сталіним. До цієї
жахливої різниці треба було ще приплюсувати фальшивий приріст населення за три
роки — три Фінляндії.
        
І.Краваль був заарештований і розстріляний. Услід за ним репресували майже всіх
демографів. Був ліквідований всесвітньо відомий Демографічний інститут АН УРСР.
Перепис 1937 року оголосили скасованим і провели його заново у 1939 році.
Сталін
враховував, що після карально-виховних акцій населення не припинить
«розмножуватися». Щоб цей процес відбувався темпами, які задовольнили б
військкомати, він у червні 1936 року заборонив аборти. Заборона діяла до 1955
року…
Порахуємо разом
    
Перейдемо тепер до розгляду того, що може запропонувати демографічна
статистика.
Населення
УРСР за переписом 1937 року складало 28 388 тис., за переписом 1926 року — 28
926 тис. осіб. За 10 років воно скоротилося на 538 тис.
     
 Органи запису актів громадянського стану (ЗАГС) зареєстрували в Україні такий
природний рух населення (в тис.):
Якби
у 1933 році органи ЗАГС працювали надійно, то ми побачили б картину голодомору,
не вдаючись до будь-яких розрахунків. Однак державний облік руху населення в
рік голодомору порушився. 
        
 Взявши за основу опубліковані таблиці смертності 1925—1926 рр., Сергій
Максудов підрахував, що недооблік дитячої смертності становив у 1933 році не
менше 150 тис. чоловік. Відповідно такий же недооблік спостерігався при оцінці
народжуваності. Тому цифру народжень слід було скоригувати до 621 тис. чоловік.
        
 Ми звикли датувати голод двома роками — 1932—1933. Із даних демографічної
статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року викликав в Україні смерть
144 тис. чоловік. Цей голод був наслідком хлібозаготівель з урожаю 1931 р. і
припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став
наслідком хлібозаготівель з урожаю 1932 року. Ці хлібозаготівлі вперше
супроводжувалися конфіскаціями незернових запасів продовольства в разі
відсутності зерна. Перевищення смертей над народженнями в результаті цього
почалося в українському селі вже з жовтня 1932 року. Апогей голодомору припадає
на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували в селі десятикратно
більшу смертність, ніж нормальна (ми знаємо тепер, що насправді було
зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних
показує, що від голоду померло у 1933 році 3 238 тис. чоловік.
      
  Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані —
падіння народжуваності. Справді, якщо відбулося зниження природного приросту
населення з 662 тис. у 1927 році до 97 тис. у 1933 році (без врахування
померлих від голоду) і 88 тис. у 1934 році, то хіба не слід ці непрямі втрати
включати до наслідків голодомору?
         
 Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тис., то загальні, включаючи
ненароджених, визначаються цифрою 443 тис. чоловік. Прямі й опосередковані
втрати за 1932—1933 рр. разом з демографічною луною 1934 року становлять 4 649
тис. чоловік. Ці дані треба брати до уваги, коли йде мова про демографічні
наслідки голодомору.
      
Однак, якщо заходить мова про загибель людей від голоду в Україні у 1933 році,
слід називати тільки одну цифру — 3 238 тис. чоловік. Або, беручи до уваги
неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 млн. чоловік.
Висновок
Що ж відбувалося на селі? Пряму відповідь на це в
історичних матеріалах, на жаль, не часто можна знайти. Однак посередніх
свідчень про трагедію українського села досить багато. Одне з них — проблема
дитячої безпритульності, що наростала протягом 1931—1933 рр.
Діти залишалися без догляду, коли вмирали батьки, хоч, як
правило, кістлява рука голоду торкалася дитячого організму раніше. Значно
більше поширювалася бездоглядність при живих батьках. Не в силах дивитися на
те, як вгасає дитина, батьки везли її до найближчого міста і там залишали — в
установах, лікарнях, на вокзалах, просто на вулиці. Десятки тисяч підкидьків
створили серйозну проблему, якою з ініціативі. П. П. Постишева зайнялося
політбюро ЦК КП(б)У. Держава ви­ділила певні кошти, щоб терміново створити дитячі
притулки. Частково розв’язання цієї
проблеми переклали на колгоспи, де організовувався патронаж. Було звернуто
особливу увагу на своєчасне підбирання бездоглядних дітей силами міліції. В умо­вах,
коли поширився канібалізм, життю беззахисної дитини кожного дня загрожува­ла
смертельна небезпека.
Уважне вивчення географічних карт показує, що наприкінці
30-х рр. у кожній області України зникли численні сільські населені пункти, що
існували до 1933 р. Причини цього явища могли бути «різними, але
безсумнівно, що найголовнішу роль тут відіграв голодомор. Інколи повністю
вимирало населення навіть великих сіл. В цих випадках організовувалося
переселення, в тому числі з-за меж України. У збірнику друкується документ з
Центрального державного архіву народного гос­подарства СРСР — підсумкові дані
про переселення на Україну селян з Росії та Білорусії у 1933 р.
Одне з безпосередніх свідчень голоду — смертні книги й
статистичні картки про природний рух народонаселення, які велися в сільрадах.
Документи Централь­ного управління народногосподарського обліку при Держплані
СРСР, з яких на­прикінці 1989 р. вперше знято гриф над секретності, свідчать
про те, що реєстраторам ЗАГСів давалися негласні інструкції не фіксувати дійсну
причину смерті. Проте не всі службовці додержувалися інструкцій. У підбірці
статистичних карток з трьох сільрад Вінницького району відтворено дійсну
картину голодомору, яка показує й те, що діти інколи бували жертвами власних
батьків-канібалів.
Десятки документів характеризують методи хлібозаготівель взимку
1932— 1933 рр. Те, що при заготівлях 1929—1931 рр. вважалося перегином,—
знущання над селянами, подвірні обшуки з ключками й щупами, конфіскація зерна,
одержаного на трудодні та ін., тепер стало звичним явищем. У норму
перетворилося й те, що раніше не спостерігалося навіть у формі «перегину» —
конфіскація не хліба, а будь-яких продуктів (картоплі, м’яса, сала тощо),
заготовлених селянами до нового врожаю. У постанові РНК УСРР за підписом В. Я.
Чубаря «Про заходи до посилен­ня хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 р., яка
стала програмою дій для заготі­вельників, передбачалося застосування
«натуральних штрафів». Йшлося про штра­фування м’ясом колгоспів, «що припустили
розкрадання колгоспного хліба і злісно зривають план хлібозаготівель». Штрафи
мали стягатися як за рахунок усуспіль­неної худоби, так і худоби колгоспників.
Санкцію на них в кожному окремому випадку повинен був давати облвиконком. Сам
по собі цей пункт урядової поста­нови — страхітливе свідчення варваризації
тоталітарної держави в екстремальних умовах економічної катастрофи. І все-таки
постанова не санкціонувала запрова­дження подвірних обшуків з конфіскацією
всього їстівного. У наведеному в збір­нику розпорядженні Наркомюсту УСРР від 25
листопада 1932 р., де йшлося про організацію виконання постанови, навіть
підкреслювалася небажаність «масових трусів». Та архівні документи й тогочасна
преса свідчать, що такі обшуки були поширені в усіх місцевостях, крім
прикордонних. Конфіскація була свідомо спрямо­вана на повільне фізичне
винищення селян. Неможливо довести документально, хто віддавав такі накази і з
якою метою. Тут відчувається, однак, тиск невидимої, але могутньої сили —
надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова.
У 1932-1933 роках, коли бракувало в Україні  хліба, більшовицька влада не
припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн.
Можна погодитись з тією думкою, що цей експорт практикувався не тільки для
того, щоб придбати необхідні машини чи матеріали, а й з метою справити за
кордоном враження про достатню кількість хліба в Радянському Союзі. Одначе, як
тільки минув голод, експорт хліба одразу ж різко зменшився — 770 тисяч тонн у
1934 році, тобто більш як у два рази менше. А хто добивався, аби опухлі
українські селяни виконували в повному обсязі всі продовольчі поставки  Москві,  Ленінграду, Криму (він тоді був у складі
Росії), іншим регіонам СРСР, організовуючи навіть спеціальні «червоні
обози»? Пропоновані архівні матеріали чітко називають нам цих
«героїв» системи, людям, як правило, з нижчою освітою. Саме ці так
звані вожді, намагалися замовчати перед світом страхіття голодомору в Україні.
На жаль, повторювали вслід за ними казки про заможне життя в Україні і Ромен
Ролан, Анрі Барбюс, Бернард Шоу. Кричала криком лише українська діаспора.
Представник уряду УНР екзині проф. Олександр Шульгін, змалювавши жахливу
картину голоду в Україні, звертався з таким проханням по Хлібної комісії, яка
була створена  Лондонською економічною конференцією: «В час, коли дорадчий
комітет має встановити кількість збіжжя, яке СРСР має вивезти за кордон, ми
просимо вас в ім’я гуманності заперечувати проти будь-якого вивезення їстівних
продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей хліб по праву належить тим, хто його
сіяв і хто нині вмирає з голоду — селянам України і Кубані. З свого боку ми рішуче протестуємо проти такого вивозу, який ми не можемо інакше
кваліфікувати як злочинним».  Та світ лишався глухим. І вмирали мільйони
українців. Як і болгари, греки, молдавани, німці (грошову допомогу останнім з 
Німеччини влада  змушувала  останніх передавати у фонд Міжнародної організації
пролетаріату), поляки, росіяни, чехи, шведи… Скільки українського народу
прийняла наша земля в 1932-19337 рр. Уже, мабуть, ніхто точно і не
скаже. В будь-якому селі  спроби встановити кілька жертв голодомору за
спогадами літніх людей, стають безуспішними,  пам’ять уже підводить тих
небагатьох старожилів, що вижили в той страшний час. Але ми мусимо пам’ятати
про кожного, кого змусили загинути страшною смертю…