Глобальні кризи й проблема цінності науково-технічного прогресу
Престижний статус науки стимулює розгортання великого різноманіття її
розвинених форм. Досліджуючи їх і аналізуючи, як мінялися функції науки в
соціальному житті, можна виявити основні особливості наукового пізнання, його
можливості й границі.
Проблема цих можливостей у наш час ставиться особливо гостро. Вся справа
в тому, що сам розвиток техногенної цивілізації підійшов до критичних рубежів,
які позначили границі цього типу цивілізаційного росту. Це виявилося в другій
половині XX століття у зв’язку з виникненням глобальних криз і глобальних
проблем.
Серед численних глобальних проблем, породжених техногенною цивілізацією
й, що поставили під погрозу саме існування людства, можна виділити три
головних.
Перша з них це проблема виживання в умовах безперервного вдосконалювання
зброї масового знищення. У ядерне століття людство виявилося на порозі
можливого самознищення, і цей сумний підсумок був «побічним ефектом»
науково-технічного прогресу, що відкриває всі нові можливості розвитку
військової техніки.
Другий, мабуть, самою гострою проблемою сучасності, стає наростання
екологічної кризи в глобальних масштабах. Два аспекти людського існування як
частини природи і як діяльної істоти, що перетворить природу, приходять у
конфліктне зіткнення.
Стара парадигма, начебто природа нескінченний резервуар ресурсів для
людської діяльності, виявилася невірною. Людина сформувалася в рамках біосфери
особливої системи, що виникла в ході космічної еволюції. Вона являє собою не
просто навколишнє середовище, яку можна розглядати як поле для перетворюючої
діяльності людини, а виступає єдиним цілісним організмом, у який включене
людство як специфічна підсистема. Діяльність людини вносить постійні зміни в
динаміку біосфери й на сучасному етапі розвитку техногенної цивілізації
масштаби людської експансії в природу такі, що вони починають руйнувати
біосферу як цілісну екосистему. Екологічна катастрофа, що загрожує, вимагає
вироблення принципово нових стратегій науково-технічного й соціального розвитку
людства, стратегій діяльності, що забезпечує коеволюцію людини й природи.
І нарешті, ще одна третя по рахунку (але не за значенням!) проблема це
проблема збереження людської особистості, людини як біосоціальної структури в
умовах зростаючих і всебічних процесів відчуження. Цю глобальну проблему іноді
позначають як сучасну антропологічну кризу. Людина, ускладнюючи свій мир, всі
частіше викликає до життя такі чинності, які він уже не контролює і які стають
далекими його природі. Чим більше він перетворить мир, тим у більшій мері він
породжує непередбачені соціальні фактори, які починають формувати структури, що
радикально міняють людське життя й очевидно погіршують її. Ще в 60-е роки
філософ Г. Маркузе констатував у якості одного з наслідків сучасного
техногенного розвитку поява «одномірної людини» як продукту масової культури. Сучасна
індустріальна культура дійсно створює широкі можливості для маніпуляцій
свідомістю, при яких людина втрачає здатність раціонально осмислювати буття.
При цьому самі маніпулятори стають заручниками масової культури, перетворюючись
у персонажі гігантського лялькового театру, спектаклі якого грають із людиною
їм же породжені фантоми.
Прискорений розвиток техногенної цивілізації робить досить складної
проблему соціалізації й формування особистості. Постійно мінливий мир обриває
багато корінь, традиції, змушуючи людини одночасно жити в різних традиціях, у
різних культурах, пристосовуватися до різних, що постійно обновляються
обставинам. 
Сучасна техніка дозволяє спілкуватися з людьми різних континентів. Можна
по телефону та Інтернету поговорити з колегами зі США, потім, включивши
телевізор, довідатися, що робиться далеко на півдні Африки, але при цьому не
знать сусідів по сходовій клітці, живучи подовгу поруч із ними.
Проблема збереження особистості здобуває в сучасному світі ще одне,
зовсім новий вимір. Уперше в історії людства виникає реальна небезпека
руйнування тієї біогенетичної основи, що є передумовою індивідуального буття
людини й формування його як особистості, основи, з якого в процесі соціалізації
з’єднуються різноманітні програми соціального поводження й ціннісні орієнтації,
що зберігаються й в культурі.
Мова йде про погрозу існування людської тілесності, що є результатом
мільйонів років біоеволюції і яку починає активно деформувати сучасний
техногенний мир. Цей мир вимагає включення людини в усі зростаюче різноманіття
соціальних структур, що сполучено з гігантськими навантаженнями на психіку,
стресами, що руйнують його здоров’я. Обвал інформації, стресові навантаження,
канцерогени, засмічування навколишнього середовища, нагромадження шкідливих мутацій
все це проблеми сьогоднішньої дійсності, її повсякденні реалії.
Цивілізація значно продовжила строк людського життя, розвила медицину, що
дозволяє лікувати багато хвороб, але разом з тим вона усунула дію природного
добору, що на зорі становлення людства викреслювала носіїв генетичних помилок з
ланцюга поколінь, що переміняються. З ростом мутагенних факторів у сучасних
умовах біологічного відтворення людини виникає небезпека різкого погіршення
генофонду людства.
Вихід іноді бачать у перспективах генної інженерії. Але тут нас
підстерігають нові небезпеки. Якщо дати можливість втручатися в генетичний код
людини, змінювати його, то цей шлях веде не тільки до позитивних результатів
лікування ряду спадкоємних хвороб, але й відкриває небезпечні перспективи перебудови
самих основ людської тілесності. Виникає спокуса «планомірного» генетичного
вдосконалювання створеного природою антропологічного матеріалу, пристосовуючи
його до всі новим соціальним навантаженням. Про це сьогодні пишуть уже не
тільки у фантастичній літературі. Подібну перспективу всерйоз обговорюють
біологи, філософи й футурологи. Безсумнівно, що досягнення науково-технічного
прогресу дадуть у руки людства могутні кошти, що дозволяють впливати на
глибинні генетичні структури, що управляють відтворенням людського тіла. Але
одержавши у своє розпорядження подібні кошти, людство знайде щось, рівнозначне
атомної енергії, по можливих наслідках. При сучасному рівні морального розвитку
завжди найдуться експериментатори й добровольці для експериментів, які можуть
зробити гасло вдосконалювання біологічної природи людини реаліями політичної
боротьби й амбіційних устремлінь. Перспективи генетичної перебудови людської
тілесності сполучаються з не менш небезпечними перспективами маніпуляцій над
психікою людини, шляхом впливу на його мозок. Сучасні дослідження мозку
виявляють структури, впливу на які можуть породжувати галюцинації, викликати
виразні картини минулого, які сприймаються як справжні, змінювати емоційні
стани людини й т.п. І вже з’явилися добровольці, що застосовують на практиці
методику багатьох експериментів у цій області: вживлюють, наприклад, у мозок
десятки електродів, які дозволяють слабким електричним роздратуванням викликати
незвичайні психічні стани, усувати сонливість, одержувати відчуття бадьорості й
т.п.
Психічні навантаження, що підсилюються, з якими усе більше зіштовхується
людина в сучасному техногенному світі, сприяють нагромадженню негативних емоцій
і часто стимулюють застосування штучних коштів зняття напруги. У цих умовах
виникають небезпеки поширення як традиційних (транквілізатори, наркотики), так
і нових коштів маніпуляції психікою. Взагалі втручання в людську тілесність і
особливо спроби цілеспрямованої зміни сфери емоцій і генетичних підстав людини,
навіть при самому твердому контролі й слабких змінах, можуть привести до
непередбачених наслідків. Не можна випустити з уваги, що людська культура
пов’язана з людською тілесністю й первинним емоційним ладом, що нею
продиктований. Припустимо, що відомому персонажеві з антиутопії Оруела «1984»
удалося б реалізувати похмурий план генетичної зміни почуття полової любові.
Для людей, у яких зникла б ця сфера емоцій, уже не мають змісту ні Байрон, ні
Шекспір, ні Пушкін, для них випадуть цілі шари людської культури. Біологічні
передумови це не просто нейтральне тло соціального буття, це ґрунт, на якій
виростала людська культура й поза якою неможлива була б людська духовність.
Все це проблеми виживання людства, які породила техногенна цивілізація.
Сучасні глобальні кризи ставлять під сумнів тип прогресу, реалізований у
попередньому техногенному розвитку.
Очевидно, на рубежі двох тисячоріч по християнському літочисленню,
людство повинне здійснити радикальний поворот до якихось нових форм
цивілізаційного прогресу.
Деякі філософи й футурологи порівнюють сучасні процеси зі змінами, які
пережило людство при переході від кам’яного до залізного віку. Ця точка зору
має глибокі підстави, якщо врахувати, що рішення глобальних проблем припускають
корінну трансформацію раніше прийнятих стратегій людської життєдіяльності.
Будь-який новий тип цивілізаційного розвитку вимагає вироблення нових
цінностей, нових світоглядних орієнтирів. Необхідний перегляд колишнього
відношення до природи, ідеалів панування, орієнтованих на силове перетворення
природного й соціального миру, необхідне вироблення нових ідеалів людської
діяльності, нових розумінь перспектив людини.
У цьому контексті виникає питання й про традиційні для техногенної
цивілізації цінностях науки й науково-технічного прогресу.
Існують численні концепції, що покладають на науку і її технологічні
застосування відповідальність за наростаючі глобальні проблеми. Крайній
антісцієнтизм із його вимогами обмежити й навіть загальмувати науково-технічний
прогрес, по суті, пропонує повернення до традиційних суспільств. Але на цих
шляхах у сучасних умовах неможливо вирішити проблему забезпечення постійно
зростаючого населення елементарними життєвими благами.
Вихід складається не у відмові від науково-технічного розвитку, а в
доданні йому гуманістичного виміру, що, у свою чергу, ставить проблему нового
типу наукової раціональності, що включає в себе в явному виді гуманістичні
орієнтири й цінності.
У цьому зв’язку виникає ціла серія питань. Як можливе включення в наукове
пізнання зовнішніх для нього ціннісних орієнтацій? Які механізми цього
включення? Чи не приведе до деформацій істини й твердому ідеологічному контролю
за наукою вимога порівнювати неї із соціальними цінностями? Чи є внутрішні, у
самій науці визріваючі, передумови для її переходу в новий стан? І як цей новий
стан позначиться на долях теоретичного знання, його відносної автономії і його
соціальної цінності?
Це дійсно кардинальні питання сучасної філософії науки. Відповідь на них
припускає дослідження особливостей наукового пізнання, його генезису,
механізмів його розвитку, з’ясування того, як можуть історично змінюватися типи
наукової раціональності і які сучасні тенденції такої зміни.
Очевидно, першим кроком на цьому шляху повинен стати аналіз специфіки
науки, виявлення тих інваріантних ознак, які стійко зберігаються при історичній
зміні типів наукової раціональності.
У кожну конкретну історичну епоху ці ознаки можуть з’єднуватися з
особливій, властивими саме даній епосі характеристиками наукового пізнання. Але
якщо зникнуть інваріантні ознаки науки, що відрізняють її від інших форм
пізнання (мистецтва, повсякденного пізнання, філософії, релігійного збагнення
миру), те це буде означати зникнення науки.
Головні відмітні ознаки науки
Інтуїтивно здається ясним, чим відрізняється наука від інших форм
пізнавальної діяльності людини. Однак чітка експлікація специфічних рис науки у
формі ознак і визначень виявляється досить складним завданням. Про це свідчать
різноманіття дефініцій науки, що не припиняються дискусії по проблемі
демаркації між нею й іншими формами пізнання.
Наукове пізнання, як і всі форми духовного виробництва, в остаточному
підсумку необхідно для того, щоб регулювати людську діяльність. Різні види
пізнання по-різному виконують цю роль, і аналіз цього розходження є першою й
необхідною умовою для виявлення особливостей наукового пізнання.
Діяльність може бути розглянута як складно організована мережа різних
актів перетворення об’єктів, коли продукти однієї діяльності переходять в іншу
й стають її компонентами. Наприклад, залізна руда як продукт гірничодобувного виробництва
стає предметом, що перетвориться в діяльності сталевара, верстати, зроблені на
заводі з добутої сталеваром сталі, стають засобами діяльності в іншому
виробництві. Навіть суб«єкти діяльності люди, що здійснюють перетворення об»єктів
відповідно до поставленої мети, можуть бути деякою мірою представлені як
результати діяльності навчання й виховання, що забезпечує засвоєння суб’єктом
необхідних зразків дій, знань і навичок застосування в діяльності певних
засобів.
Діяльність завжди регулюється певними цінностями й цілями. Цінність
відповідає на запитання: для чого потрібна та або інша діяльність? 
Оскільки діяльність універсальна, функціями її предметів можуть виступати
не тільки фрагменти природи, преутворені в практиці, але й люди, властивості
яких міняються при їхньому включенні в різні соціальні підсистеми, а також самі
ці підсистеми, взаємодіючі в рамках суспільства як цілісного організму. Тоді в
першому випадку ми маємо справу із предметною стороною зміни людиною природи, а
в другому із предметною стороною практики, спрямованої на зміну соціальних
об«єктів. Людина із цього погляду може виступати і як суб»єкт, і як об’єкт
практичної дії.
На ранніх стадіях розвитку суспільства суб’єктна й предметна сторони
практичної діяльності не розчленовуються в пізнанні, а беруться як єдине ціле.
Пізнання відображає способи практичної зміни об’єктів, включаючи в
характеристику останні мети, здатності й дії людини. Таке подання про об’єкти
діяльності переноситься на всю природу, що розглядається крізь призму здійснюваної
практики.
Відомо, наприклад, що в міфах древніх народів чинності природи завжди
вподібнюються людським чинностям, а її процеси людським діям. Первісне мислення
при поясненні явищ зовнішнього миру незмінно прибігає до їхнього порівняння з
людськими вчинками й мотивами. Лише в процесі тривалої еволюції суспільства
пізнання починає виключати антропоморфні фактори з характеристики предметних
відносин. Важливу роль у цьому процесі зіграло історичний розвиток практики, і
насамперед удосконалювання коштів і знарядь праці.
У міру ускладнення знарядь ті операції, які раніше безпосередньо
провадилися людиною, починали упредметнюватися, виступаючи як послідовний вплив
одного знаряддя на інше й лише потім на преутворений об’єкт. Тим самим
властивості й стани об’єктів, що виникають завдяки зазначеним операціям,
переставали здаватися викликаними безпосередніми зусиллями людини, а усе більше
виступали як результат взаємодії самих природних предметів. Так, якщо на ранніх
стадіях цивілізації переміщення вантажів вимагало мускульних зусиль, то з
винаходом важеля й блоку, а потім найпростіших машин можна було замінити ці
зусилля механічними. Наприклад, за допомогою системи блоків можна було
зрівноважити великий вантаж малим, а додавши незначну вагу до малого вантажу, підняти
великий вантаж на потрібну висоту. Тут для підйому важкого тіла не потрібно
зусиль людини: один вантаж самостійно переміщає іншій.
Подібна передача людських функцій механізмам приводить до нового уявлення
про чинності природи. Раніше чинності розумілися тільки за аналогією з
фізичними зусиллями людини, а тепер починають розглядатися як механічні
чинності. Наведений приклад може служити аналогом того процесу об’єктивізації
предметних відносин практики, що, очевидно, почався вже в епоху перших міських
цивілізацій стародавності. У цей період пізнання починає поступово
відокремлювати предметну сторону практики від суб’єктивних факторів і
розглядати дану сторону як особливу, самостійну реальність. Такий розгляд
практики є однією з необхідних умов для виникнення наукового дослідження.
Наука ставить своєю кінцевою метою передбачати процес перетворення
предметів практичної діяльності (об’єкт у вихідному стані) у відповідні
продукти (об’єкт у кінцевому стані). Це перетворення завжди визначене
сутнісними зв«язками, законами зміни й розвитку об»єктів, і сама діяльність
може бути успішної тільки тоді, коли вона погодиться із цими законами. Тому
основне завдання науки виявити закони, відповідно до яких змінюються й
розвиваються об’єкти.
Стосовно до процесів перетворення природи цю функцію виконують природні й
технічні науки. Процеси зміни соціальних об’єктів досліджуються суспільними
науками. Оскільки в діяльності можуть перетворюватися всілякі об’єкти предмети
природи, людина (і стану його свідомості), підсистеми суспільства, знакові
об’єкти, що функціонують як феномени культури й т.д., остільки всі вони можуть
стати предметами наукового дослідження.
Орієнтація науки на вивчення об’єктів, які можуть бути включені в
діяльність (або актуально, або потенційно як можливі об’єкти її майбутнього
перетворення), і їхнє дослідження які підкоряються об’єктивним законам
функціонування й розвитку становить першу головну особливість наукового
пізнання.
Ця особливість відрізняє його від інших форм пізнавальної діяльності
людини. Так, наприклад, у процесі художнього освоєння дійсності об’єкти,
включені в людську діяльність, не відділяються від суб’єктивних факторів, а
беруться у своєрідній склейці з ними. Будь-яке відбиття предметів об’єктивного
миру в мистецтві одночасно виражає ціннісне відношення людини до предмета.
Художній образ це таке відбиття об’єкта, що містить відбиток людської
особистості, її ціннісних орієнтацій, які вплавляються в характеристики
відбиваної реальності. Виключити це взаємопроникнення значить зруйнувати художній
образ. У науці ж особливості життєдіяльності особистості, що створюють знання,
її оцінні судження не входять безпосередньо до складу породжуваного знання
(закони Ньютона не дозволяють судити про те, що любив і що ненавидів Ньютона,
тоді як, наприклад, у портретах кисті Рембрандта відбита особистість самого
Рембрандта, його світовідчування і його особистісне відношення до зображуваних
соціальних явищ; портрет, написаний великим художником, завжди виступає і як
автопортрет).
Наука орієнтована на предметне й об’єктивне дослідження дійсності.
Сказане, звичайно, не означає, що особистісні моменти й ціннісні орієнтації
вченого не грають ролі в науковій творчості й не впливають на його результати.
Процес наукового пізнання обумовлений не тільки особливостями досліджуваного
об’єкта, але й численними факторами соціокультурного характеру.
Розглядаючи науку в її історичному розвитку, можна виявити, що в міру
зміни типу культури міняються стандарти викладу наукового знання, способи
бачення реальності в науці, стилі мислення, які формуються в контексті культури
й випробовують вплив всіляких її феноменів. Цей вплив може бути представлене як
включення різних соціокультурних факторів у процес генерації властиво наукового
знання. Однак констатація зв«язків об»єктивного й суб’єктивного в будь-якому
пізнавальному процесі й необхідність комплексного дослідження науки в її
взаємодії з іншими формами духовної діяльності людини не знімають питання про
розходження між наукою й цими формами (повсякденним пізнанням, художнім мисленням
і т.п.). Першою й необхідною характеристикою такого розходження є ознака
об’єктивності й предметності наукового пізнання.
Наука в людській діяльності виділяє тільки її предметну структуру й все
розглядає крізь призму цієї структури. Як цар Мідас із відомої древньої легенди
до чого б він не доторкався, усе зверталося в золото, так і наука, до чого б
вона не доторкнулася, усе для неї предмет, що живе, функціонує й розвивається
за об’єктивними законами.
Тут відразу ж виникає питання: ну, а як тоді бути із суб’єктом
діяльності, з його цілями, цінностями, станами його свідомості? Все це належить
до компонентів суб’єктної структури діяльності, але адже наука здатна
досліджувати й ці компоненти, тому що для неї немає заборон на дослідження
яких-небудь реально існуючих феноменів. Відповідь на ці питання досить простій:
так, наука може досліджувати будь-які феномени життя людини і його свідомості,
вона може досліджувати й діяльність, і людську психіку, і культуру, але тільки
під одним кутом зору як особливі предмети, які підкоряються об’єктивним
законам. Суб’єктну структуру діяльності наука теж вивчає, але як особливий
об’єкт. А там, де наука не може сконструювати предмет і представити його
природне життя, обумовлене його сутнісними зв’язками, там і кінчаються її домагання.
У такий спосіб наука може вивчати все в людському світі, але в особливому
ракурсі й з особливої точки зору. Цей особливий ракурс предметності виражає
одночасно й безмежність і обмеженість науки, оскільки людина як самодіяльна,
свідома істота має волю волі, і він не тільки об«єкт, він ще й суб»єкт
діяльності. І в цьому його суб’єктному бутті не всі стани можуть бути вичерпані
науковим знанням, навіть якщо припустити, що таке всеосяжне наукове знання про
людину, його життєдіяльності може бути отримано.
У цьому затвердженні про границі науки немає ніякого анті сцієнтизму.
Просто це констатація безперечного факту, що наука не може замінити собою всіх
форм пізнання миру, всієї культури. І все, що вислизає з її поля зору,
компенсують інші форми духовного збагнення миру мистецтво, релігія,
моральність, філософія.
Вивчаючи об’єкти, преутворені в діяльності, наука не обмежується
пізнанням тільки тих предметних зв’язків, які можуть бути освоєні в рамках
заготівок, що історично зложилися на даному етапі розвитку суспільства типів
діяльності. Ціль науки укладається в тім, щоб передбачати можливі майбутні
зміни об’єктів, у тому числі й ті, які відповідали б майбутнім типам і формам
практичної зміни миру.
Як вираження цих цілей у науці складаються не тільки дослідження, що
обслуговують сьогоднішню практику, але й верстви досліджень, результати яких
можуть знайти застосування тільки в практиці майбутнього. Рух пізнання в цих
верствах обумовлено вже не стільки безпосередніми запитами сьогоднішньої
практики, скільки пізнавальними інтересами, через які проявляються потреби
суспільства в прогнозуванні майбутніх способів і форм практичного освоєння
миру. Наприклад, постановка внутрінаукових проблем і їхнє рішення в рамках
фундаментальних теоретичних досліджень фізики привели до відкриття законів
електромагнітного поля й пророкуванню електромагнітних хвиль, до відкриття
законів розподілу атомних ядер, квантових законів випромінювання атомів при
переході електронів з одного енергетичного рівня на інший і т.п. Всі ці теоретичні
відкриття заклали основу для майбутніх способів масового практичного освоєння
природи у виробництві. Через кілька десятиліть вони стали базою для прикладних
інженерно-технічних досліджень і розробок, впровадження яких у виробництво, у
свою чергу, революціонізувало техніку й технологію з’явилися радіоелектронна
апаратура, атомні електростанції, лазерні установки й т.д.
Великі вчені, творці нових, оригінальних напрямків і відкриттів, завжди
звертали увагу на цю здатність теорій потенційно містити в собі цілі сузір’я
майбутніх нових технологій і несподіваних практичних додатків.
Література
1. Гольбах П.
Система природи. — К., 1997.
2. Дильтей В.
Описова психологія. — К., 2000
3. Карпинська
Р.С. Біологія й світогляд. — К.,1998.
4. Климентович
Ю.Л. Статистична теорія відкритих систем. — К., 1995.
5. Койрє А.
Нариси історії філософської думки. — К., 1995