Зміст
Вступ
Розділ І. Порівняльний
аналіз історичних умов виникнення Князівства Варшавського і Королівства
Польського
1.1 Міжнародна ситуація в
Європі і питання поділів Польщі
1.2 Виникнення князівства
Варшавського
1.3 Утворення Польського
королівства
Розділ ІІ. Політичний
розвиток Королівства та Герцогства
2.1 Політичні перетворення
в Королівстві Польському
2.2 Загострення
політичних суперечностей на міжнародній арені
2.3 Прояви
національно-визвольного руху на підкорених територіях
Розділ ІІІ. Соціально —
економічний розвиток Королівства та Герцогства в порівняльній характеристиці
3.1 Соціальна структура
польського суспільства в контексті розвитку двох держав
3.2 Розвиток
промисловості та сільського господарства до аграрної реформи 1864 р.
3.3 Особливості
економічного розвитку після 1864 р.
Висновки
Список використаної
літератури


Вступ

На
рубежі XVIII – XIX ст. Європа вступає в нову фазу політичних відносин. Саме в
цей період загострюються протиріччя між провідними країнами — Францією,
Англією, Австрією, Прусією та Росією. Французькі війська та дипломатія
Наполеона Бонапарта починають відігравати визначальну роль у визначенні
майбутньої ролі захоплених країн.
Тогочасній
Польщі, а вірніше буде сказати, тому, що від неї лишилося після розділів,
випало місце відіграти роль статиста на міжнародній політичній арені. Країна
опинилася в сфері розподілу світу між державами, які домінували в політичному
розвитку світу.
Актуальність
даної теми полягає в значенні тогочасної ситуації в Польщі для її подальшого
розвитку та необхідності розуміння сучасниками історичних коренів політичних та
соціально – економічних процесів на території польської держави під владою
іноземців. 
Таким
чином ми ставимо за мету з’ясувати роль Князівства (Герцогства) Варшавського та
Королівства (Царства) Польського в загальноєвропейських політичних відносинах,
зробити порівняльний аналіз становища двох зазначених держав в контексті
розвитку відносин європейських країн.
Хронологічні
рамки дослідження охоплюють період кінця XVIII — початку XIX ст.
Якщо
казати про територіальні межи дослідження, то вони охоплюють території
тогочасної Польщі, Росії, Австрії, Прусії, Франції.
Стан
наукової розробки досліджуваної проблеми не можна вважати задовільним. Основний
і найбільш вагомий недолік історіографічного характеру – це відсутність
фундаментальних історичних досліджень, в яких би ґрунтовно, послідовно
аналізувався комплекс проблем суспільно – політичного змісту королівства
Польського та князівства Варшавського. Існуючий літературний доробок з даної
проблематики містить передусім „старі” видання.
Тут
слід згадати загальні праці з історії Польщі, які більш менш висвітлюють
проблему в контексті внутрішньополітичного розвитку Польщі та міжнародних
відносин в Європі (История дипломатии. – М., 1959. – Т. 1;
История
Польши. – М., 1956. – Т. 2; Історія південних та західних слов’ян. – К., 1987;
Краткая история Польши. С древнейших времён до наших дней. – М., 1993; Миллер
И. Исследования по истории народов Центральной и Восточной Европы ХІХ в. – М,
1980; Новая история 1640 – 1870. – М., 1986).
Важливими
також вбачаються праці, обєктом дослідження в яких, стала національна –
визвольна боротьба польського народу від іноземних поневолювачів.
Характеризуючи ретроспективні особливості етнодержавотворення в польському
регіоні, автори намагаються провести паралелі між ситуацією, що склалася в
Європі навколо Польщі та причинами повстань і визвольних рухів на території
останньої, приділена увага зв’язкам політичних процесів в світі і їх влив на
події в Польській державі. Це монографії (Дьяков В., Миллер И. Революционное движение
в русской армии и восстание 1863 г. – М., 1964; Очерки революционных связей
народов России и Польши: 1815 – 1917 гг. – М., 1976; Пухлов Н. Польское рабочее
движение (1890 – 1904 гг.). – М., 1977; Ревуненков В. Польское восстание 1863
г. и европейская дипломатия. – Л., 1957; Смирнов А. Революционные связи народов
России и Польши: 30 – 60 гг. ХІХ ст. – М., 1962; Фалькович С. Идейно –
политическая борьба в польском освободительном движении 50 – 60 – х гг. ХІХ в.
– М., 1966; Федосова Т. Польские революционные организации в Москве. 60 –е гг. ХІХ
в. – М., 1974).
Викликають
нагальний інтерес і праці деяких авторів, які висвітлювали економічну історію
Польщі та соціальні питання зазначеного періоду (Рутковский Я. Экономическая
история Польши. – М., 1953; Социальная структура общества в ХІХ в. Страны
Центральной и Юго – Восточной Европы. – М., 1982; Обушенкова Л. Королевство
Польское в 1815 – 1830 гг. Экономическое и социальное развитие. – М., 1979;
Польша на путях развития и утверждения капитализма: Конец ХVІІІ – 60-е гг. ХІХ
в. – М., 1984; Рутковский Я. Экономическая история Польши. – М., 1953).
Безумовно,
кожна з цих розвідок, не являє собою ізольовану характеристику саме зазначеного
періоду, а висвітлює, хоча деякі і в меншій мірі історичний розвиток Польщі, а
подають загальну всебічну картину подій, що обумовили взаємозалежність
суспільно – політичних процесів в різних частинах поділеної Польщі.
Отже,
маємо надію, що здійснення системного аналізу всього існуючого літературного
доробку у комплексі з об’єктивною оцінкою подій із зазначеної проблематики,
побудоване на принципі історизму дасть можливість досягти мети даного
дослідження. 


Розділ І. Порівняльний аналіз історичних умов виникнення
Князівства Варшавського і Королівства Польського

1.1
Міжнародна ситуація в Європі і питання поділів Польщі 

З
1795 р. історія Польщі розпадається зовні на частини відповідно до тих
адміністративно-правових рамок, в які були поставлені польські землі умовами
розділів.
Згідно
трьох розділів Польщі Прусія захопила 135 тис. кв. км з населенням 2,3 млн.
чол. Політика прусських правителів відразу проявилася у назвах новоутворених
адміністративних одиниць. Після першого розділу, це була, наприклад, Західна
Прусія, після другого і третього – Південна та Ново східна Прусія, а також Нова
Сілезія. І це не дивлячись на те, що в більшості населення на відповідних
територіях складали поляки. [1]
Одним
з заходів понімечення стала активна підтримка прусськими властями
колонізаційного переміщення німців на польські землі, причому не лише тільки з
прусських володінь, але й з різних німецьких князівств. З 1776 р. існував
закон, який дозволяв отримувати шляхетські маєтки не тільки німецьким дворянам,
але і міщанам, для кредитування яких було виділено спеціальний грошовий фонд.
Досить скоро вся місцева адміністрація стала прусською, для чого тільки в
південній та Новосхідній Прусії виникла потреба в дев’яти тисячах німецьких
чиновників. З 1797 р. суди та адміністративне виконавство на всіх територіях
були переведені на німецьку мову. Прибутки, які отримували з польських земель,
використовувалися головним чином на утримання прусської армії. Рекрутську
повинність прусські монархи розповсюдили і на своїх польських підданих.
Відносно
Габсбургів, то майже всі землі, отримані при розділі Речі Посполитої, вони
включили у велику по території провінцію під назвою „Королівство Галіції і
Лодомерії”. Це королівство підкорялося губернатору, який знаходився у Львові і
мав права імператорського намісника. Воно було поділене на 18 округів і
управлялося майже безправним провінційним сеймом з представників від магнатів і
шляхти, а також від королівських міст.
Польське
питання почало відігравати досить помітну роль в європейській дипломатії в
першому десятиріччі ХІХ ст. А. Чарторийський, який увійшов до оточення
Олександра І, і став міністром іноземних справ Росії, висунув проект
відновлення Польської держави, яка була б поєднана з Російською імперією
династичною унією. Олександр І до 1805 р. не відкидав цього проекту, але вбачав
в ньому не стільки реальну ціль скільки знаряддя дипломатичного тиску, перш за
все на Пруссію.[2]
Поразки,
завдані Австрії і Пруссії в наполеонівських війнах, призвели до того, що в 1806
р. французька армія зайняла більшу частину польських земель. Намагаючись як
можна повніше використати ситуацію, що склалася для перетворення поляків в
гарматне м’ясо Наполеон намагався залучити на свій бік Т. Костюшко. 
Але
угоди не відбулося, оскільки Т. Костюшко висунув неприйнятні для французького
імператора умови:
1.   Зробити заяву про
відновлення Польші в старих кордонах;
2.   Визволення селян
з землею.
В
1807 р. після важкого для французької сторони бою з російською армією під
Прейсиш – Ейлау, Наполеон запропонував польську корону прусському королю
Фрідріху Вільгельму ІІІ, але той відмовився її прийняти.[3]
Після
битви під Фридландом (червень 1807 р.) Наполеон вирішив розколоти військово –
політичний блок Австрії, Пруссії і Росії. Він звернувся до Олександра І з
пропозицією прийняти польську корону і всі польські землі, які знаходилися під
владою Пруссії. Російський імператор досить розумно відхилив її. Однак при
підписанні Тильзітського договору обидві сторони були змушені іти на поступки,
в тому числі і по польському питанню. В результаті досягнутого компромісу на
карті з’явилася держава, яка воскресила ненадовго надії поляків на відновлення
незалежності.
Це
було васальне по відношенню до Франції князівство Варшавське – конституційна
держава на чолі з призначеним Наполеоном саксонським королем Фрідріхом
Августом. 
1.2
Виникнення князівства Варшавського

Дана
назва не мала під собою ніякої історичної основи і виникла тому, що два
монарха, які підписали 7 липня 1807 р. Тильзитський трактат не хотіли, щоб в
офіційній титулатурі і Конституції цієї держави фігурували слова „поляки,
Польща”. [4]
Князівство
Варшавське спочатку включало польські землі, які в результаті розділів Речі
Посполитої, опинилися під владою Пруссії. Згідно Шенбрунського миру 1809 р.
князівство розширилося за рахунок значної частини земель, підвладних до цього
Австрії (територія з містами Краків, Кельце, Радом, Люблін і Седльце). [5]
Площа
князівства склала з цього моменту 142 тис. км. кв., а населення – приблизно 4,3
млн. чол. (79 % поляків, 7 % євреїв, 6 % німців і 8 % литовців і білорусів).[6]
Польські
діячі, які співробітничали з французьким імператором, виказались за відновлення
Конституції 3 травня 1791 р. Однак Наполеон запропонував власне варіант, згідно
якого князівством створювалися Сейм і державна рада, а його територія
розподілялася на шість департаментів та шістдесят повітів. Конституція в цілому
поєднала в собі суперечливі тенденції: орієнтування на помірковані перетворення
в буржуазному дусі з консервативними намаганнями зберегти основи станово –
шляхетських порядків. 
По
Конституції князівство Варшавське мало право створювати армію чисельністю до
сорока тисяч чоловік; командування нею Наполеон доручив племіннику останнього
польського короля Ю. Понятовському. В 1809 р. ця армія вдало діяла разом з
французькими військами проти військових сил Австрії, які напали на князівство
Варшавське.
В
умовах загострення військово – політичних зіткнень Франції з Росією і її
союзниками князівство Варшавське все більше перетворювалося в передовий форпост
Наполеона на сході. 
Після
поразки наполеонівських армій у війні 1812 р. стало питання про корінну зміну
ситуації на користь переможців.
1.3
Утворення Польського королівства

В
1814-1815 рр. на Віденському конгресі поряд з 216 дипломатами високого рангу з
усіх європейських країн приймали участь російський цар Олександр І та
австрійський монарх Франц І. В травні 1815 р. були підписані „Основи
конституції” Королівства Польського, в підготовці яких видну роль відіграв
Чарторийський. Затверджуючи конституцію, Олександр І вніс суттєві поправки. Цар
не погодився на надання законодавчої ініціативи сейму, залишив за собою право
змінювати запропонований сеймом бюджет, Конституція надавала самоуправління
Королівству Польському, право мати власну армію, отримали поляки і свободу
друку. Конституція проголосила, що Королівство Польське назавжди приєдналось до
Російської імперії і пов’язана з нею власною унією.[7]
Як
пише С. Мироненко, Олександр розглядав конституційний устрій Польщі „ як перший
крок на шляху до конституції російської… Конституція Королівства польського
була для Олександра І своєрідним експериментом. Польща стала об’єктом перевірки
реальності задуманого імператором симбіозу конституції з самодержавною владою”.[8]
За
рішенням Віденського конгресу Прусії були повернені, по-перше, Познанський та
Бидгощський департаменти Князівства Варшавського, з яких утворилося Велике
Князівство Познанське; по-друге, місто Гданськ. Краків та його округа стали
„вільним містом”. Решта території колишнього Князівства Варшавського увійшла до
Королівства Польського. [9]
В
ньому виконавча влада цілком належала російському імператору, який одночасно
був і польським королем; законодавча влада за конституцією розподілялася між
сеймом та королем, але фактично останнє слово залишалось за королем. В якості
вищого керівного органу створювалась Державна Рада, управління королівством
здійснювалося призначеним царем намісником. 
Територія
королівства розділялося на вісім воєводств: Августовське, Калишське,
Краківське, Люблінське, Мазовецьке, Полоцьке, Радомське та Сандомежське. Згідно
конституції формувалося польське військо; адміністративне та судове управління
повинно було здійснюватися польською мовою, жителям Королівства гарантувалось
свобода слова та друку. Таким чином, своїм польським підданим Олександр І надав
більше прав, ніж громадянам Росії.[10]
Отже,
якщо порівнювати особливості процесу утворення Королівства Польського та
Герцогства Варшавського, то слід зазначити, що спільним було утворення двох
держав на тлі зниклої вже після поділів Речі Посполитої і плекання населенням
обох нових державоутворень надії на відновлення польської державності. 
Відмінним
було те, що Королівство Польське було утворене з земель, які належали Пруссії,
а Герцогство Варшавське – окрім прусських земель поєднало в собі частину
земель, підвладних Австрії. Загалом же площа Князівства Варшавського в
порівнянні з Королівством Польським була більша.
І
хоча в обох утвореннях були прийняті державні документи, що регламентували
відносини між населенням все ж таки Герцогство Варшавське розглядалося
Наполеоном як плацдарм для подальших наступальних дій на Росію, а Королівство
Польське – як об’єкт для збільшення території держави, в даному випадку Росії.


Розділ ІІ. Політичний розвиток Королівства та Герцогства

2.1 Політичні перетворення в Королівстві
Польському

Своїм
намісником в Королівстві Польському російський імператор призначив вже не
молодого генерала Ю. Зайончека, який став депутатом Чотирирічного сейму. Не
відрізняючись ні будь – якими видатними здібностями, ні особливою енергією, але
будучи польським патріотом і в той же час людиною, який не відчував великої
ворожнечі до Росії і до всього російського, Зайончек виявився придатним як для
Варшави так і для Петербургу. Противагою можливим сепаратистським тенденціям
стали великий князь Константин Павлович, призначений головнокомандуючим
польською армією та сенатор Н. Новосільцев., який отримав від Олександра І
посаду його комісара в Адміністративній раді Королівства – вищому органі
виконавчої влади при наміснику від царя. Механізм врівноваження працював добре,
поки Константин не закохався в польську красуню Іоанну Грузинську і не вступив
з нею в морганатичний шлюб. Після цього почалися деякі негаразди, що турбували
Петербург, але все ж таки вони не мали серйозних наслідків. [11]
В
березні 1818 р. зібрався перший сейм Королівства Польського. Відкриваючи його
Олександр І натякнув на можливість розширення Королівства за рахунок Литви і
Білорусії. Вже 15 березня Олександр вимовив промову, яка вразила сучасників.
Ось що почули Польща, Росія, Європа: „ Образование, существовавшее в вашем
краю, дозволило мне ввести немедленно то, которое я вам даровал (тобто
Конституцію), руководствуясь правилами законно – свободных учреждений, бывших
непрестанно предметом моих помышлений и которых спасительное влияние надеюсь я
с помощью Божией распространить и на все страны, Провидением попечению моему
вверенные. Таким образом, вы мне подали средство явить моему отечеству то, что
я уже с давних лет ему приуготовляю и чем оно воспользуэтся, когда начала столь
важного дела достигнут надлежащей зрелости»[12]
Цією
промовою Олександр І чітко підкреслив свою давню приналежність до
конституційних ідей, розуміння того, що Польща вже виросла до конституції, а
Росія виросте в недалекому майбутньому, обмеженому, зокрема, межами життя
самого Олександра І.
Його
конституційні наміри дуже чітко накладалися і на плани в області звільнення
селян від кріпосної залежності, які просунулися швидше в економічно більш
розвинутих районах Росії – Естляндії, Лифляндії, Курляндії, але які, як це
показує розробка таємних проектів Аракчеєва та Гурьєва, рано чи пізно повинні
були дійти до Росії.[13]
Чуть
пізніше, начебто розвиваючи думки, озвучені навесні у Варшаві, імператор заявив
під час бесіди з прусським генералом Мезоном наступне: „Наконец все народы
должны освободится от самовластя. Вы видите, что я делаю в Польше и что я хочу
сделать и в других моих владениях».[14] Ці слова
стали негайним надбанням публіки. 
Другий
сейм, який був скликаний 1820 р., який позначився активними діями
ліберально-шляхетської опозиції – калишської партії, або калишан, яка
домагалася дотримання конституційних гарантій. Царські прибічники, особливо Н.
Новосільцев, відповіла на це переслідування голови кали шан Б. Немоївського і
спробами вмовити Олександра І в необхідності відміни конституції.
В
ході підготовки наступного сейму, який зібрався тільки у 1825 р., з’явилася
додаткова стаття, яка відміняла гласність сеймових засідань; Б. Немоївському
спочатку заборонили доступ на засідання, а потім він був заарештований. Хоча
сейм в цілому знову продемонстрував відданість монарху, стало ясним, що надії
перших років існування Королівства Польського виявилися марними для обох
сторін. 
2.2
Загострення політичних суперечностей на міжнародній арені

Практично
з моменту виникнення Королівства Польського значного розмаху отримала
нелегальна опозиція по відношенню до існуючих порядків – таємні просвітницькі
організації, що складалися передусім з учнівської молоді та
військовослужбовців. Їх головною метою було відновлення незалежного Польського
Королівства в поєднанні з радикальними соціальними перетвореннями
антифеодального характеру і певною демократизацією політичного ладу. 
Сеймову
та нелегальну опозицію, як і інші ідейно – політичні сили, об’єднувало в ті
роки намагання відновити колишні польські кордони, головним чином за рахунок
Литви, Білорусі та України.
Загострення
польського питання на міжнародній арені викликала революційна хвиля, що прокатилася
по всій Європі у 1848 – 1849 рр. в Королівстві Польському активізувалася
діяльність конспіраторів, які не закінчували боротьбу проти національного та
соціального гноблення.[15]
Вже
при правлінні в Росії Миколи І, останній з початком революції в Європі
сконцентрував на західних кордонах Росії більш ніж чотиритисячну армію,
відправивши до Відня і Берліну послання про невідкладну необхідність ”подавити
заколот в Галіції і Познані”. 
Кримська
війна 1853 – 1856 рр., яка закінчилася поразкою для Росії, виявила серйозні
розбіжності у зовнішньополітичних інтересах держав, що поділили Польщу. Досить
багато чисельна польська еміграція та опозиційні кола на польських землях
пов’язували з Кримською війною великі, але нездійснені надії.
Англія
та Франція боролися проти посилення впливу Росії на Балканах, Австрія, а
частково і Пруссія в тій чи іншій мірі підтримували їх в цій боротьбі. В
польському питанні інтереси Австрії та Пруссії практично співпадали з
інтересами Російської імперії; іншим європейським країнам це питання було, по
суті, нецікавим: вони лише використовували його для різних дипломатичних
спекуляцій, дуже слабо піклуючись про дійсні потреби польського народу.[16]
2.3
Прояви національно–визвольного руху на підкорених територіях

Аналогічна
ситуація склалася на початку 60-х рр., коли загальний підйом охопив значну
частину польських земель і перш за все Королівство Польське. Надії повстанців
1863 р. на підтримку з боку різних європейських держав виявилися марними,
спроби польської еміграції налагодити ділові контакти з керівництвами не дали якихось
суттєвих результатів.
Визвольна
боротьба польського народу в наступні десятиліття частіше за все отримувала
форму національно – визвольної боротьби. Однак слід пам’ятати, що його
невід’ємна складова частина завжди були в кінцевому рахунку непримиренні
станово – класові протиріччя, які послаблювалися в періоди підйому визвольної
війни і загострювалися під час її спаду.
Польське
селянство розглядалося в даний період багато чисельним і найбільш пригнобленим
станом польського суспільства. Хоча більшість селян ще не володіли будь – якою
розвинутою політичною свідомістю, селянство в цілому досить істотним чином
впливало на позиції і діяльність різних соціальних груп, що брали участь у
визвольній боротьбі.
Велике
значення селянства було підтверджене в кінці ХVІІІ ст. перебігом та
результатами повстання під керівництвом Т. Костюшко. На наступних етапах селянське
питання стало основним стрижнем ідейно – політичної боротьби під час військових
виступів проти гнобителів.
Серед
шляхти, перш за все заможної, було немало осіб які були готові співпрацювати з
іноземними загарбниками в обмін на особисті або станові привілеї. Більшість же
шляхетського стану була досить зацікавлена у відродженні незалежної Польської
держави. Тому після розділів шляхта стала активною силою визвольного руху, а її
представники зайняли в ньому керівне положення.[17]
Вищі
та середні прошарки польського духовенства своїм виникненням та матеріальними
інтересами мало чим відрізнялися від шляхетського стану, а нижчий прошарок,
особливо в 1830 – 1850 рр., — від селянства. Духовенство в цілому намагалося
зберегти і укріпити вплив католицької церкви, що неминуче ставило його в
опозицію до іноземної влади. 
Оскільки
релігія була тісно пов’язана з національною самосвідомістю, значний прошарок
польського духовенства неминуче повинен був перетворитися і дійсно перетворився
в активну силу національно – визвольного руху.
Матеріальні
інтереси міських низів не були однаковими. Зокрема, та частина міщан, яка була
пов’язана з цеховою організацією, займала загалом консервативні позиції, тоді
як інші ремісники намагалися ліквідувати всі форми феодальної регламентації;
аналогічні протиріччя існували в середовищі торгової буржуазії. Антифеодальні
тенденції в даному середовищі швидко наростали у зв’язку з припливом до міст
частини шляхетського та селянського прошарків, а саме в цьому середовищі
прискореними темпами розвивалася національна самосвідомість.
На
рубежі 50 – 60-х рр.. ХІХ ст.. в Російській імперії, що включала велику частину
польських земель, склалася революційна ситуація. В Королівстві Польському, як і
по всій країні, важливі соціальні проблеми, що вимагали негайного вирішення
були пов’язані з тяжким становищем селянства.
В
ліквідації барщини та інших феодальних повинностей на польських землях були
зацікавлені не тільки селяни, а також і жителі маленьких міст, які займалися
сільським господарством. В середині ХІХ ст. тільки 5 тис. шляхетських сімей з
Королівства Польського були поміщицькими.[18]
Польська
буржуазія була відносно слабкою, її політичні амбіції не доходили до претензії
на самостійне управління в майбутній незалежній державі, а обмежувалися лише
прагненням поділу влади з заможною шляхтою. Католицьке духовенство не виступало
як єдине ціле. Шляхетське крило інтелігенції істотно відрізнялося за своїми
поглядами від поміщиків, а міщанське – від буржуазії. Значна частина
інтелігенції була налаштована опозиційно по відношенню до царської влади і
дотримувалася демократичних міркувань, але встановлювати контакти з народними
масами міста та села їй було дуже важко, хоча вона претендувала на те, щоб
представляти їх інтереси.
В
1859 р. на польських землях у складі Російської імперії посилилися прояви
антиурядових настроїв – почали носити ставропольські костюми, використовувати
різноманітні прикраси з національними емблемами, демонстративно святкувати
річниці таких, наприклад, історичних подій, як Люблінська унія, Конституція 3
травня або Листопадове повстання, співати заборонених політичних пісень. [19]
В
першій половині 1861 р. дійшло до масових вуличних маніфестацій. В Варшаві вони
були розігнані з використанням зброї та людськими жертвами. На площах з’явилися
представники царських військ, вулиці цілодобово патрулювалися, а маніфестації
перемістилися до костьолів, куди не мали доступу солдати та козаки. Петербург
вступив у переговори з представниками поміркованих реформ з боку заможної
польської шляхти.
До
кінця 1861 р. в польському суспільстві організаційно сформувалися два основних
політичних табори. В партії „білих” об’єдналися ті, хто захищав інтереси
заможної шляхти та буржуазії, хто прагнув автономії Королівства Польського і
приєднання до нього литовських, українських та білоруських земель в межах 1772
р. в соціальній сфері білі виступали за ліквідацію феодальних відносин за
прусським зразком – з максимальним обезземеленням селянства.[20]
Партія
„червоних” включала різні елементи, що були об’єднані гаслом відновлення
національної незалежності; в ній були представлені дрібна і декласована шляхта,
інтелігенція, міські низи, іноді селянство.
Праве
крило „червоних”, висувало на перших план завдання відтворення Польського
Королівства в межах 1772 р., і, мабуть, недооцінюючи соціальні проблеми,
практично не виходило в їх рішенні за рамки програми „білих”.
Ліве
ж, революційно – демократичне крило признавало право литовців, білорусів,
українців на самовизначення, а в соціальній сфері передбачало більш радикальні
реформи.
Одночасно
з двома вище названими партіями в Королівстві Польському та на прилеглих
територіях склалася інтернаціональна за складом Революційна організація
російських офіцерів в Польщі, на чолі якої спочатку стояв Я. Домбровський, а з
середини 1862 р. А. Потебня.
„Білі”
обрали тактику пасивної опозиції, „червоні” орієнтувалися на збройне повстання
і активно його готували, маючи намір приурочити виступ на весну 1863 р., коли
очікували селянських хвилювань. Однак царський уряд, вирішивши провести
черговий рекрутський набір за спеціальними списками, в які була внесена
неблагонадійна молодь, перш за все з Варшави та її околиць. Одночасно був
відданий наказ про концентрацію окремо розквартированих підрозділів царських
військ в більш великих населених пунктах, щоб посилити їх обороноздатність.
Керівний орган „червоних” – Центральний національний комітет вирішив вивести з
лісу всіх осіб, які підлягали призову, а вночі з 22 до 23 січня 1863 р. почати
повстання.[21]
В цю
ніч озброєні групи повстанців здійснили набіги на декілька десятків гарнізонів,
але в більшості випадків напад було відбито. Центральний національний комітет
опублікував маніфест про передачу селянам ділянок, що вони обробляють, з
послідуючою компенсацією поміщикам за рахунок держави.
Впевнившись,
що перешкодити розвитку повстання їм не вдасться, „білі” змінили тактику.
Навесні 1863 р. вони разом з деякими діячами правого крила „червоних” захопили
керівництво в центральному національному комітеті, який з травня став
називатися Національним урядом. Ним була проголошена диктатура повстанського
генерала М. Лянгевича, але він не зміг виконувати свої обов’язки, оскільки був
захоплений австрійцями при спробі перетину кордону.
Літо
1863 р. ознаменувалося найвищим підйомом повстанської активності, що охопила
практично все Королівство Польське, а також частину Литви, Білорусії, України.
Національний уряд провів деякі заходи для закріплення власного становища:
·         
створив центральні та місцеві органи управління, 
·         
встановив національний податок,
·         
організував видання досить широко розповсюдженої повстанської
преси,
·         
направив своїх емісарів в країни Західної Європи для переговорів
про допомогу і для покупки зброї.
Досить
довгий час на території, що охопило повстання, царська влада нормально
функціонувала лише у великих населених пунктах, де знаходилися гарнізони.
Поступово
на основних стратегічних напрямках були скупчені каральні війська на чолі з
новим намісником графом Ф. Бергом і віленським генерал – губернатором М.
Муравйовим, що отримав спеціальні повноваження для придушення повстання.
З
середини повстанський рух послаблювався двоїстою політикою „білих”, які вважали
повстання не більш ніж озброєною демонстрацією, необхідною начебто для
втручання країн Заходу. Очоливши Національний уряд, „білі” саботували
реалізацію проголошених в січні аграрних декретів, відхилялися від організації
загального народного ополчення і створення єдиного військового керівництва,
відмовлялися від допомоги з боку революційних сил Європи та Росії, так як
боялися, що програми повстанського руху стануть ще більш радикальними.[22]
У
вересні 1863 р. до керівництва Національним урядом ненадовго прийшли „червоні”,
а у жовтні керівником повстання став генерал Р. Траугут – талановитий
організатор та воєначальник, не пов’язаний ні з „білими”, ні з „червоними”.
Тиск з боку придушників повстання посилювався, а поповнення повстанських
загонів новими силами — послаблювалося. В деяких районах повстання протрималося
до зими, але до травня 1864 р. воно було практично придушене. Лише окремі
невеликі групи продовжували чинити опір. 
Царський
уряд жорстоко розправився з повстанцями: сотні їх загинули в боях та були
страчені, тисячі – засуджені на каторжні роботи в Забайкалля, заслані до Сибіру
або внутрішні губернії Росії або примусово віддані на військову службу, але
жертви повстання були не марними:
1.              
повстання виявилося ще одним великим кроком до національної
консолідації та росту суспільної свідомості поляків.
2.              
воно змусило царський уряд Росії узаконити ті перетворення, які
були сформульовані в повстанському аграрному декреті. Зміст селянської реформи
1864 р. в Королівстві Польському суттєво відрізнявся в кращий бік від
загальноросійської селянської реформи 1861 р.
Слід
зауважити, що звільнення селян від кріпосної залежності відбулася в Герцогстві
Варшавському аж у 1807 р. цей захід мав певне прогресивне значення, але
феодальні повинності, як і в Королівстві Польському, залишалися діяти і земля
вважалася власністю поміщиків.
Серед
20 тисяч повстанців: селян – 31 %, міщан — приблизно 17 %, дворян та шляхти –
47 %. Епоха повстання 1863 – 1864 рр. ознаменувалася для польського визвольного
руху значним розширенням співробітництва з російським революційним рухом.[23]
За 50
років після повстання 1863 – 1864 рр. в світі відбулися зміни, що мали велике
значення для всієї Європи та для держав, що захопили польські землі. Змінилося
міжнародне становище: Росія ослабла і втратила роль жандарма Європи, тоді як
Австрія стабілізувалася на основі перетворення в 1867 р. в дуалістичну Австро –
Угорську монархію, а Пруссія досягла укріплення союзу німецьких держав і
створення у 1871 р. Німецької імперії.
Події
європейського та світового масштабу наклали відбиток на політику Росії,
Німеччини, Австро – Угорщини, і зокрема, на відношення їх до Польщі. Ця
політика ставала важливим фактором, який ускладнював процес розвитку польського
народу.[24]
Після
придушення повстання 1863 – 1864 рр. царизм проводив в Королівстві польському
політику репресій і національного гноблення. Він прагнув уніфікувати систему
адміністрації, судових органів, просвіти в Королівстві з загальноросійською
системою, в той же час не розповсюджуючи на нього загальноросійських реформ:
—             
був ліквідований інститут Намісництва, Державна та Адміністративна
Рада, урядові комісії Королівства,
—             
Королівство Польське перейменоване в Привіслинський край,
—             
В установах насаджувався російський бюрократизм,
—             
Йшов русифікаторський наступ на вищу та середню освіту, сільську
школу,
—             
Ряд заходів був спрямований проти католицької церкви,
—             
Здійснювалося насильницьке обернення уніатів до православ’я.[25]
Повстання
1863 – 1864 рр. було приречене на поразку не діями каральних військ, а царським
наказом про ліквідацію феодально – кріпосницької залежності і порядків в
польському селі. Не зустрівши розуміння з боку польських поміщиків і отримавши
землю в результаті здійснення царською владою реформи 1864 р., селянство
Королівства Польського в значній мірі втратило цікавість до визвольної
боротьби. Саме це було головною причиною поразки повстанців, окремі групи яких
декілька місяців продовжували героїчні, але безперспективні зіткнення з поневолювачами.
Жорстокість
національного та релігійного гніту посилювалася на фоні загального наступу
реакції в Росії, особливо з 80 – х рр.. ХІХ ст. до початку ХХ ст. революція
1905 – 1907 рр. вимусила царський уряд піти на поступки, в тому числі і
пригніченим народам, але через деякий час всі демократичні завоювання були
забрані. У 1907 р. число депутатів в Думі від Королівства Польського зменшилося
з 37 до 14. Від Королівства Польського була відчужена Холмщина, населена
поляками. Проти польських службовців Варшавсько – Віденської залізниці був
направлений закон про викуп її в царську скарбницю. Прийнятий Думою проект
місцевого самоуправління Королівства Польського зменшував права поляків. 


Розділ ІІІ. Соціально–економічний розвиток Королівства та
Герцогства в порівняльній характеристиці

3.1
Соціальна структура польського суспільства в контексті розвитку двох держав

Якщо
порівнювати соціальну структуру суспільства Королівства Польського та
Князівства Варшавського, то необхідно звернути увагу на те, що при існуванні
зазначених держав вона майже не змінилася.
Головною
особливістю суспільного устрою Королівства Польського та Князівства
Варшавського була багато чисельність привілейованого стану. До середини XIX ст.
майже кожний десятий житель держави був шляхтичем. Хоча майновий політес
передбачав всемірне підкреслення повної рівності осіб благородного походження,
насправді воно було більш ніж ілюзорним. Серед тих, хто мав герб, добра
половина не мала ні землі, ні кріпосних. Маса бідної шляхти отримувала певні
матеріальні блага на службі у магнатів, політична вага яких на сеймиках залежала
від кількості політичної клієнтели.
Інші
шляхтичі, які переселилися до міста, отримували одну з вільних професій і
залучались до торгово-ремісничої діяльності. Слід зазначити, що
формально-юридичні санкції на заняття ремеслом і торгівлею „брукова” шляхта
(брук – по польські мостова) отримала лише на початку XIX ст..
Досить
значний прошарок польського дворянства складала так звана затінкова шляхта, яка
володіла господарством селянського типу і власноручно обробляла землю. Цих
шляхтичів ніколи не залишало відчуття переваги над сусідами-хлопами і
відрізняло вражаюче неприйняття усього нового.[26]
Як і
раніше, в XIX ст. соціальну піраміду польського суспільства складали магнати –
можновладці. Особливо велиою могутністю вони відрізнялися в Королівстві
Польському та Галиції, де двом з половиною сотням магнатів належало до 70 %
приватновласницьких земель, а найбільш заможні мали по декілька тисяч селян.
Селянство,
яке складало до 70 % населення князівства та королівства, також вирізнялося
своєю строкатістю. Окрім приватновласницьких селян (64%), особливими
категоріями були церковні (17%) та державні селяни, які проживали на
королівських землях (19%), які в свою чергу широко роздавалися магнатами.
Одночасно продовжувало існувати середньовічне розділення селян на
повнонадільних кмітей, загородників, коморників та халупників, що колись
відповідало розміру обробляємого ним ділянку землі та характеру повинностей. 
На
початку XIX ст. всередині кожної з названих категорій продовжувалися майнові
розрізнення. Важливим інтегруючим фактором селянства Королівства Польського та
Князівства Варшавського залишалася барщина.[27]
Після
вступу на територію Польщі військ наполеонівської Франції посилився розрив між
буквою закону та соціально-правовою дійсністю. На території створеної під
егідою французького імператора Князівства Варшавського одразу почав діяти
відомий кодекс Наполеона, який був зорієнтований на захист приватної власності
в буржуазному його розумінні.[28]
Залучення
в Польщі законодавства, яке зовсім нещодавно вступило в дію у Франції, яка
нещодавно пережила революцію, дало досить неоднозначні результати. Якщо образ
французького села початку XIX ст. визначала дрібна селянська власність, то в
Князівстві Кодекс використовувався польськими поміщиками в якості допоміжної
юридичної гарантії непорушності великого земельного володіння. Відтепер
землевласник отримував необмежену можливість розпоряджатися селянськими
наділами. Селянина, який тепер переходив в стан орендатора, могли в любий
момент зігнати з наділу, забрати не тільки нерухомість, але і робочу худобу з
інвентарем, які тепер також вважалися повною власністю поміщика. При цьому
зберіглись ті ж форми селянських повинностей – барщина, грошовий та натуральний
чинш, а також адміністративно-поліцейська влада поміщика. Нове законодавство
принесло селянам власну свободу, однак вона не була забезпечена економічно і
була названа тогочасними сучасниками “пташиною”.
Значна
частина шляхти протидіяла цим перетворенням. Землевласники Малої Польщі, яка
була включена до складу Князівства Варшавського в 1809 р., виступали проти
введення законодавства французького зразка. Анкетування, проведене серед
поміщиків Князівства в 1814 р., після того як французька армія залишила дану
територію виявило досить впливовий консервативний прошарок правлячих кіл.
Намагаючись забезпечити фільварки робочою силою, шляхта вимагала обмеження
свободи переміщення для малоземельних та безземельних селян.[29]
Якщо
порівнювати ситуацію становища селян Королівства Польського, то необхідно
звернути увагу на те, що центральними процесами в житті села було прогресуюче
обезземлення селян і їх переведення з барщини на грошовий чинш. Найбільш швидше
і на більш вигодних умовах для сільського люду умови чиншування проводилися в
казенних маєтках. В поміщицькому селі Королівства на чолі чиншевої компанії на
початку XIX ст. стояли магнати – Чарторийські, Замойські, Вельопольські, за
якими йшла частина великої та дрібної шляхти. До середини XIX ст. було
очиншовано 41 % господарств, але в багатьох з них грошові виплати все ще
поєднувались з роботою на барщині. 
В більшості
випадків чиншова регуляція супроводжувалася відрізом від селянського наділу і
включенням до нього земель гіршої якості. Загалом же слід визначити той факт,
що перехід до грошового чиншу ослаблював зв’язки селянина с поміщицьким
господарством і укріплював його контакти з ринком, а фільварк починав
обзаводитися власним інвентарем. 
3.2
Розвиток промисловості та сільського господарства до аграрної реформи 1864 р.

Сільське
господарство було основним заняттям не тільки сільського населення зазначених
держав. Польське місто, яке нараховувало від п’ятисот до двох тисяч мешканців,
а таких міст в першій половині XIX ст. була більшість – також мало переважно
аграрний характер. Ці містечка споріднювало з селом те, що більшість з них тривалий
час залишалась під владою великих землевласників. 
Необхідно
відмітити те, що міста починають відігравати важливу роль для Королівства
Польського та Князівства Варшавського, увібравши в себе значну частину
польського населення, що кількісно подвоїлось на протязі століття. Саме тоді з
зростанням промислових Катовиц, Забже, Лодзі починають закладатися основи
економічної географії сучасної Польщі.
Паралельно
з урбанізацією змінювалися і різні прошарки міського населення, які зберігали
риси середньовічного міщанства.[30]
Слід
звернути увагу на те, що в польських містах зароджуються і розвиваються
буржуазні відносини, пов’язані з процесами накопичення капіталів. Так, в
Королівстві Польському першої половини XIX ст. найбільші капітали мала група
комерсантів, яка отримала на відкуп різні державні монополії – продаж солі,
табаку тощо. Відкуп збору непрямих податків, казенні підряди, правительствені
дотації, отримання на вигодних умовах державних підприємств – були найбільш
вірними засобами скорого збагачення, втрата доступу до яких загрожувала майже
неминучим банкротством.
Всі
значні промисловці польських земель здійснювали широко маштабні торгові
операції. Спадковими володарями впливових торгових домів були П. Стейнкеллер та
Л, Кроненберг. В сфері обороту формується капітал варшавських підприємців
Евансів. Пройшов купецьку фазу, перш ніж стати одним з провідних великопольських
фабрикантів І. Цегельський, колишній випускник Берлінського університету.
Вважаємо
за доцільне звернути увагу на той факт, що у формуванні станів буржуазного
суспільства Польщі велику роль відіграли міграційні процеси, в тому числі і
зовнішні. Так, в заселенні Лодзя особливе місце займав приток ремісників з
німецьких земель – Саксонії, Прусії, Вюртенберга. Однак промисловий розвиток
цього міста як і Королівства в цілому не супроводжував значним притоком
іноземного капіталу, і, хоча майнове становище іммігрантів відрізнялось, процес
соціальної диференціації розгорнувся в основному вже після переселення на нові
міста. На перших порах найбільш типовою фігурою капіталістичного підприємця тут
був комерсант, який поставляв сировину ремісникам і скупляв в них готову
продукцію.[31]
Особливо
помітний внесок в етнічну неоднорідність польського міста вносив єврейський
елемент, який був досить багаточисельним на землях колишньої Речі Посполитої.
Не надавали євреям громадянських прав досить ліберальні конституції Князівства
Варшавського та Королівства Польського. Навпаки, в 20-ті роки посилилась
заборона на проживання євреїв в сільській місцевості, і до середини 60-х р.
євреї вже складали майже половину населення міст Королівства Польського. Лише
пізніше за ініціативою А. Вельопольського, який намагався сформувати “поляків
іудейського віросповідування”, були зняті обмеження, пов’язані з місцем
проживання, а також допоміжне податкове обкладання єврейського населення.
Відокремлені від поляків міцними культурно-побутовими та юридичними
перегородками, євреї тим не менш активним образом приймали участь в
господарському житті польських міст та містечок.
В
декількох словах хотілося б охарактеризувати вплив розділів та утворення нових
держав на соціальний розвиток польських земель. На нашу думку, розділи суттєво
порушили усталену структуру господарських звязків, але не змогли повністю
перекреслити єдності соціально-економічного розвитку польських земель.
Економічна
політика монархій, які здійснили розділ Польщі, могла стати дезинтегруючою для
земель колишньої Речі Посполитої. Таким був, наприклад, результат російсько —
прусської митної війни 1822-1825 рр., розпочатої Берліном у відповідь на надану
митну автономію Королівству Польському, що в свою чергу захистило центральні
польські землі від торгової експансії Прусії. Після придушення повстання
1830-1831 рр. вигідні для текстильників мита на ввіз товарів в Росію були
значно підвищені. Подібні зміни економічної кон’єктури призводили до
демографічних зрушень. В зв’язку з цим ткачі, які втратили традиційні ринки
збуту з Великої Польщі та Сілезії примикали до потоку німецьких колоністів які
осідали на території Королівства Польського.[32]
В
30-ті роки частина польських ремісників — переселенців вирушила далі на схід в
район Білостока, який відійшов до Росії після Тильзітського миру. Нова ситуація
виникає після 1850 р., коли в результаті ліквідації митних кордонів між
Королівством та імперією перед промисловістю п’яти польських губерній відкрився
російський ринок, боротьба за який через три десятиліття призведе до
текстильної війни між Москвою та Лодзем.
З точки
зору господарських зв’язків заселені поляками землі в XIX ст. все більше
ставали частинами трьох економічних організмів, при чому їх роль в кожному з
цих організмів суттєво відрізнялась. За своїм економічним розвитком Королівство
Польське входило в число найбільш розвинених регіонів Російської імперії і за
показниками розвитку стояла вище ніж польські володіння Прусії та Австрії.
Але ж
треба визнати той факт, що географія соціально-економічних різниць не
співпадала повністю з політичною картою: Королівство Польське, наприклад,
розділялося на відсталу південно-східну частину та більш розвинені
північно-західні губернії, які в 20-ті рр. заявили про себе ліберальними
виступами депутатів — калишан на варшавських сеймах. Мабуть найбільш
красномовним показником, який відображає нерівномірність розвитку польських
земель, може слугувати динаміка приросту населення. За 1816-1856 рр. його
чисельність подвоїлась на 73 % в Поморї та Верхній Сілезії, збільшилась на 73 %
на Познаньщині, на 36% в Королівстві Польському.
3.3
Особливості економічного розвитку після 1864 р.

Після
аграрної реформи в руках великих власників в Королівстві Польському опинилося
56, 5 % всієї землі. Наряду з концентрацією землі в латифундіях, які зростали за
рахунок дрібних селянських володінь, відбувалася і парцеляція фільварків. Це
відображало процес проникнення капіталізму в поміщицький фільварок, що вів до
адаптації в нових умовах або до розорення. Так, за 40 років після реформи 1864
р. загальна площа фільварків в Королівстві Польському зменшилася на 14 %, але
61,4 % всієї землі як і раніше знаходилося в руках поміщиків.[33]
В
Королівстві Польському на початку ХХ ст.. зберегли лише 31,4 % лісових сервітутів
і 41,2 % пасовиськ. Втрата угідь ставила селян в скрутне становище. Якщо ж
селяни отримували землі в обмін на сервітути, то і це не зупиняло процесу
селянського обезземелення та дріблення селянських господарств. З 1864 до 1889
р. в Королівстві Польському кількість дрібних господарств (від 1,5 до 7,5 га)
швидко збільшувалася.
В
1901 р. в Королівстві землі не мали майже ¼ мешканців села. Після
реформи домінували середні господарства, але до кінця 80-х рр.. було вже біля
40 тис. господарств розміром більше 20 га.
Сільське
господарство залишалося переважаючою галуззю польської економіки до кінця ХІХ
ст. В Королівстві Польському з ним пов’язано більш ніж 2/3 жителів.
В
Королівстві на кінець ХІХ ст.. проживало 9,4 млн. чол., з них 2 млн. – у місті,
а у 1909 р. там проживало вже 2/3 населення. Міське населення поповнювалося за
рахунок притоку з села. Йшло також переміщення з однієї частини Польщі в іншу,
а також по всій території Німецької, Російської, Австро – Угорської імперій та
за їх межі. В масовій еміграції на Захід, що розвернулася з кінця ХІХ ст..
брало участь населення всіх частин Польщі. 1 млн. чол.. виїхало з Королівства
Польського в 1900 – 1914 рр. В загальній кількості еміграція на заробітки ті
міграція в міста охопила у другій половині ХІХ ст. – початку ХХ ст. більше ніж
9 млн. чол.
Всі
ці явища були пов’язані як з капіталістичною перебудовою польського села, так і
з розвитком промислового виробництва.
В
Королівстві Польському промисловий переворот здійснений був спочатку в
текстильному виробництві (60 – 70 рр.), а потім в металургії та
кам’яновугільній галузі. В цих та інших галузях переважало фабрично – заводське
виробництво. Росту текстильної промисловості сприяла наявність великого ринку
збуту в російських губерніях та на Сході, куди вивозилося 75 – 80 % загального
об’єму текстильної продукції Королівства.[34]
У
1885 р. текстильна та інші галузі легкої промисловості забезпечували більше 50
% вартості всієї промислової продукції Королівства. Тоді ж почало рости
видобування кам’яного вугілля і металургія в Сосновецько – Домбровецькому
районі. Центром металообробки був Варшавський промисловий район. На початку ХХ
ст. промислове виробництво в Королівстві зменшилося на 35 % у зв’язку з кризою
1900 – 1903 рр., російсько – японською війною та революцією 1905 р., наступною
економічною депресією, а також дискримінаційним курсом царизму по відношенню до
польської промисловості
Загалом
же мемуаристи одностайно стверджують про те, що у сприйнятті росіянина
Королівство Польське разом з Варшавою було чимось на зразок заграниці.
Свідомість руської людини фіксувало в житті “російської Польщі” перш за все
риси її несхожості з російською дійсністю: свобода селян, невідомі Росії
правові норми кодексу Наполеона і навіть Органічного статуту, в якому було
задекларовано загальнодоступність жителям Королівства усіх місць та почестей
без різниці майна або звання. 


Висновки
Отже,
з усього вище сказаного, можна зробити висновок, що виникнення на початку ХІХ
ст.. Герцогства Варшавського та Королівства Польського призвело до його
інтернаціоналізації з боку Європейського співтовариства. Велику активність в
цьому проявили Росія, Австрія, Пруссія, Франція. Кожна з цих країн намагалися
вирішити питання, а саме питання загарбання щойно поділених польських земель на
свою користь.
Зокрема
це йдеться про Францію на чолі з Наполеоном Бонапартом, який під час своїх
завойовницьких воєн не обминув і Польщу та про Росію, яка після поразки того ж
Наполеона включила до складу своєї території землі, що входили колись до складу
Герцогства Варшавського і утворила нове Королівство Польське.
Як
завжди ведеться, на початку два державотворці проявляли хист до великих
перетворень на території ново підкорених земель, але потім ситуація змінилася.
Наполеон зробив з Герцогства Варшавського залежну від Франції маріонеткову
державу і призначення Герцогства можна було порівняти з розмінною монетою в
дипломатичних переговорах європейських держав.
Епіграма
того часу так характеризувала положення нової залежної від Франції держави: „
Князівство Варшавське, монета Прусська, армія польська, король саксонський,
кодекс французький.
Уряд
Росії, використовуючи зникнення Польщі як незалежної окремої держави,
намагалося утвердити своє лідируюче становище в цьому регіоні. З цією метою
Імператор Олександр І навіть прийняв Конституцію.
Відбулася
нечувана річ: Росія, по суті, прийняттям цієї Конституції санкціонувала
створення в межах своєї державності ще одне конституційне утворення, хай і
обумовлене словами про традиції Російської імперії.
Проблемою
тогочасної Польщі зацікавилися європейські країни, тим більше, що Австрія і
Пруссія вже були наділені певними польськими територіями після поділів Речі
Посполитої.
Отже,
можна сказати, що тогочасна польська територія стала одним з головних об’єктів
міжнародної зовнішньої політики європейських країн. А участь польського народу,
що і в такому становищі продовжував боротися за національну ідею та плекати
надії на майбутню державну незалежність Польщі, ставало гіршим і нестерпним.
Тому частими були прояви національно – визвольного руху, який приніс слабкі
зміни у життя польського населення. 


Список використаної літератури

1.      
Дьяков В., Миллер И. Революционное движение в русской армии и
восстание 1863 г. – М., 1964
2.      
Зайцев В. Социально – сословный состав учасников восстания 1863 г.
(Опыт статистического анализа). – М., 1973
3.      
История дипломатии. – М., 1959. – Т. 1
4.      
История Польши. – М., 1956. – Т. 2
5.      
Історія південних та західних слов’ян. – К., 1987
6.      
Костюшко И. Крестьянская реформа 1864 г. в Царстве Польском. – М.,
1962
7.      
Краткая история Польши. С древнейших времён до наших дней. – М.,
1993
8.      
Миллер А. Очерк польской истории (Х в. – 1918 г) // Преподавание
истории в школе. – 1990. — № 1. – С. 31 – 47
9.      
Миллер И. Исследования по истории народов Центральной и Восточной
Европы ХІХ в. – М, 1980
10.   
Новая история 1640 – 1870. – М., 1986
11.   
Обушенкова Л. Королевство Польское в 1815 – 1830 гг. Экономическое
и социальное развитие. – М., 1979
12.   
Очерки революционных связей народов России и Польши: 1815 – 1917
гг. – М., 1976
13.   
Польша на путях развития и утверждения капитализма: Конец ХVІІІ –
60-е гг. ХІХ в. – М., 1984
14.   
Пухлов Н. Польское рабочее движение (1890 – 1904 гг.). – М., 1977
15.   
Ревуненков В. Польское восстание 1863 г. и европейская дипломатия.
– Л., 1957
16.   
Романовы. Исторические портреты: Книга вторая. Екатерина ІІ –
Николай ІІ. – М., 1997
17.   
Рутковский Я. Экономическая история Польши. – М., 1953
18.   
Рыжов К. Все монархи мира. Западная Европа. – М. 1999 
19.   
Смирнов А. Революционные связи народов России и Польши: 30 – 60
гг. ХІХ ст. – М., 1962
20.   
Социальная структура общества в ХІХ в. Страны Центральной и Юго –
Восточной Европы. – М., 1982
21.   
Фалькович С. Идейно – политическая борьба в польском
освободительном движении 50 – 60 – х гг. ХІХ в. – М., 1966
22.   
Федосова Т. Польские революционные организации в Москве. 60 –е гг.
ХІХ в. – М., 1974