Зміст
Вступ
1. 
Передумови створення
2. 
Церква за директорії
3. 
Під час зміни влад
4. 
Під більшовиками
5. 
Переплетіння двох шляхів автокефального руху
6. 
Манівці автономізму
7. 
Доба випробувань
8. 
Тенденції на майбутнє
Висновки
Список використаної літератури


Вступ
Останнє відродження
українського православ’я вже нараховує двадцять років. З самого початку воно
набуло двох форм. Перша — це автокефальний рух в Україні. Друга форма — це
автономістські тенденції у тієї частини православних України, які залишаються в
Московській Патріархії. Двадцятилітня історія існування обох форм українського
православ’я драматична, сучасність сповнена нових викликів, майбутнє обіцяє
бути зовсім важким.


1. Передумови
створення
Після Лютневої
революції 1917 року, національно-визвольний рух, що охопив Україну, заявив про
себе на повний голос і в церковному житті. Набирав сили церковно-світський рух
за українізацію церковного православного життя та за незалежність від
Московського патріархату. Майже в усіх єпархіях України почали скликатися
з’їзди духовенства та мирян, на яких обговорювались проблеми повернення до
української мови в церкві. Дуже важливим і актуальним були також проблеми
відновлення соборного і виборного начал церкви, які колись відрізняли
українське православ’я від авторитарного російського.
На першому
Всеросійському з’їзді духовенства і мирян (червень 1917 року) делегати десяти
українських єпархій внесли текст декларації з проголошенням автокефалії та
українізації. Тоді ж почалася підготовка до всеукраїнського з’їзду. Однак під
тиском Московської патріархії Російський тимчасовий уряд указом Керенського
(липень 1917) заборонив цей з’їзд.
У другій половині
1917 року у Києві була створена Всеукраїнська Церковна Рада, що складалася з
духовенства та мирян. Головою ВПЦР був обраний архієпископ Олексій Дородніцин.
Раніше (в середині 1917 року), владика Олексій видав перший молитовник
українською мовою. До ради також увійшли протоієреї Василь Липківський,
Олександр Маричів та інші визначні духовні та світські особистості.
Уперше ідею
апеляції до арбітражу Константинополя при врегулюванні питання статусу
православної церкви в Україні висловив у грудні 1917 року саме архієпископ
Олексій (Дородніцин). Як історик церкви, він прекрасно знав усі суперечливі
моменти пов’язані із підпорядкуванням Київської митрополії Московському патріархату
та можливості перегляду канонічних відносин між Петербургом (Москвою) та
Києвом. Однак урядової підтримки до кінця
1918 року ця ідея не здобула.
ВПЦР ставила собі
за мету створення Української Автокефальної Православної церкви. Але швидкому
вирішенню цих питань заважала, як політична нестабільність в Україні та
більшовицька агресія проти УНР, так й те, що майже вся православна ієрархія
складалась з росіян, які зайняли антиукраїнську позицію.
На початку 1918
року в Києві було скликано Всеукраїнський Церковний Собор, який виступив за
створення незалежної від московського патріархату української церкви. Однак, 19
січня робота Собору перервалася наступом більшовиків на Київ.
Після створення
Української Держави, гетьман Павло Скоропадський також всіляко сприяв створенню
української автокефальної церкви. Проте, намагання Всеукраїнської церковної
ради та гетьманського уряду домогтися автокефалії для Української Церкви знову
наштовхнулися на спротив єпископів-росіян. Замість автокефалії єпископи
погодились на обмежену автономію від МП.
У травні 1918 року
в Києві було створено комісію, куди ввійшли київські вчені богослови
поміркованого напрямку, з одного боку, та видатні українські автокефалісти,
такі як Чехівський, Маричев та ін. Комісія підготувала «Проект Конституції
Української церкви». Це була компромісна конституція — Українська церква мала
дістати широку автономію, але визнати зверхність московського патріарха. В
червні проект було відправлено до Московської патріархії на затвердження.
Патріарх Тихон, однак, ухилився від однозначної відповіді, не дав згоди, не
підписав Конституцію.
Крім того,
проросійські єпископи, після літньої сесії Собору (1918), виключили з цього
прихильників автокефалії. В свою чергу виключені організували братство Святих
Кирила та Мефодія, перед яким поставили таку ж мету, яку раніше мала
Всеукраїнська церковна рада — незалежність Української Церкви від Російської.
автокефальний
православний церква


2. Церква
за Директорії
Після
антигетьманського перевороту та встановлення влади Директорії, 1 січня 1919
року був прийнятий «Закон про верховне управління Української Православної
Автокефальної Синодальної Церкви».
Відповідно до цього
Закону Українська Церква зі своїм Святим Синодом та ієрархією позбавилася
будь-якої залежності від Всеросійського Патріярха. Найвища законна влада,
судова й адміністративна переходила до Собору Всеукраїнської Церкви. Для
постійного керівництва церковними справами, за законом, був необхідний Святий
Синод із двох єпископів, одного архіпресвітера, одного пресвітера, одного
диякона та трьох мирян. Членів Святого Синоду повинен був вибирати
Всеукраїнський церковний собор, але до його скликання їх призначав український
уряд. До компетенції Святого Синоду мали належати справи релігії,
адміністрації, матеріяльного постачання, навчання, перевірки та судів. На
засіданнях Святого Синоду делеґат уряду мав бути присутнім з метою надання
розпоряджень, тлумачення законів, які висунув уряд, нагляду за виконанням
законів та декретів Святого Синоду, які не шкодять справі держави. Делеґат мав
право протесту у Раді міністрів.
До участи в Першому
Святому Синоді уряд серед інших призначив архієпископа Катеринославського
Агапіта (Вишневського), єпископа міста Кременця Діонісія (Валединського) та
протоієрея Василя Липківського. Окрім цього, припинялось літургійне поминання
Російського Патріярха та Митрополита Антонія в українських церквах.
У березні 1919 року
парафіяни на своїх зборах у Києві попросили єпископа Назарія, щоб він сам
провів читання Евангелій Страстей і Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа
українською мовою у малій каплиці Святої Софії. Коли Назарій не погодився,
збори уклали Церковний статут і затвердили його в уряді. Одразу після цього
уряд затвердив нову українську парафію та віддав їй церкву Святого Отця Миколая
на Печерську. Тим часом згадані збори прийшли до переконання, що необхідно не
лише в Києві, а і в інших регіонах України встановлювати українські парафії, і
тому проголосили себе Всеукраїнською церковною радою (перша Рада існувала у
1917—18 роках аж до Собору). Главою Ради обрали мирянина Михайла Наумовича
Мороза, а до секретаріяту — іншого мирянина, Івана Васильовича Тарасенка. Серед
головних натхненників Всеукраїнської церковної ради були протоієрей Василь
Липківський, Нестор Шараївський та інші. Рада не хотіла відразу розривати
зв’язки із єпископом Назарієм і тому знову попросила благословення на відправу
церковних служб народною мовою. Тепер єпископ Назарій дав на це свою згоду.
9 травня 1919, у
день Святого Миколая, відбулася перша літургія з читанням Евангелій, псалмів і
кантів українською мовою. Композитор Микола Леонтович написав для цієї
урочистости нові ноти кантів і сам диригував хором. Того дня така кількість
народу зібралася у церкві Святого Миколая, що багато людей тіснилося у дверях
церкви. Після літургії численні віруючі хотіли записатися тоді до української
парафії, що була на той час єдиною. Пізніше Василь Липківській назве 9 (22 за
н.ст.) травня 1919 року «Днем народження УАПЦ».
Український
церковний рух постійно зростав. 10 липня почалися україномовні богослужіння в
Софії Київській. Згодом делегати трьох парафій прийшли до єпископа Назарія з
проханням затвердити вибраних священиків, але він не захотів з ними говорити та
ще й погрожував священикам трьох парафій, які відправляли українською мовою,
усуненням від богослужінь та повідомив про це Патріярхові Тихону. 19 серпня
було виголошено відповідь Патріярха Тихона. Обвинувачені священики не зазнали
жодних церковних покарань, але Патріярх закликав їх бути послушними єпископові
Назарію й очікувати розв’язки прохання українців на майбутньому Всеросійському
соборі.
Одночасно,
Директорія розпочала активні дії, щоб отримати визнання автокефалії від
Константинопольського Патріярха. З цією метою до Константинополя виїхала
спеціяльна місія на чолі з Олександром Лотоцьким, вона представила у
патріяршому престолі меморандум від уряду, в якому вимагалося визнання
автокефалії Української Церкви. Однак це прохання не можна було виконати
швидко, бо патріярший престол був вакантним. Згодом, 9 березня 1920 року, замісник
патріяршого престолу Митрополит Дорофей передав у руки міністра віросповідань
Івана Огієнка рішення Патріяршого Синоду про те, що розгляд рішення у цій
справі належить до нового Патріярха.
Проте, внаслідок
вторгнення до України військ радянської Росії та встановлення радянської влади,
завершити процес визнання Української церкви Вселенським православ’ям
представники Директорії не встигли.
3. Під
час зміни влад
1919 року — після
окупації України більшовицькими військами та зайняття Києва, був розпущений
Святий Синод, створений раніше Директорією. Деякі його члени залишилися в
Києві, інші разом з урядом перебралися у Кам’янець-Подільський.
Радянської владою
було проголошено закон про відокремлення Церкви від держави, дещо раніше (22
січня) цей закон був оприлюднений у Харкові. Усі церкви й усі церковні нерухомі
маєтки були конфісковані. Священнослужителі тепер залежали винятково від
щедрости віруючих. У цей час Київську єпархію за відсутности Митрополита
Антонія очолював його вікарій, єпископ міста Черкас Назарій.
31 серпня 1919 року
Київ захопило військо генерала Денікіна. Одночасно повернувся до Києва
митрополит Антоній Храповицький. У пастирському листі, виданому відразу по
поверненні, Антоній заборонив вірним мати який-небудь зв’язок з «таємними ворогами
православ’я — петлюрівцями». Сподвижники Всеукраїнської церковної ради, які
залишилися в Києві зазнали переслідувань. Три церкви, які за більшовиків стали
українськими, у них знову відібрали, а 15 священиків, які там правили, а серед
них — протоієрей Василь Липківський і Нестор Шараївський, Антоній усунув від
богослужінь.
Архієпископа
Агапіта (Вишневського), який був членом Святого Синоду, створеного Директорією,
був звинувачений у пропагуванні автокефального руху серед київського кліру.
Його засудив «Священний Синод юга России», позбавили панагії та заслали до
монастиря. Богослужіння українською мовою було знову повністю заборонено.
У грудні 1919 року,
під натиском більшовиків, разом з денікінцями залишив Київ, й Антоній.
Управління Київською єпархією знову перейшло єпископові Назарієві Блінову.
4. Під
більшовиками
Після остаточного
встановлення більшовицької влади в Україні деякий час російське партійне
керівництво проводило толерантну політику щодо української автокефалії, з метою
послабити вплив патріарха Тихона та підпорядкувати РПЦ собі.
5 травня 1920 р.
УАПЦ проголосила про своє відновлення як незалежної Помісноі Церкви. Тим часом
в Україні не залишилось ні одного єпископа, який би був прихильником
української церкви. Одночасно більшість священиків та мирян підтримували дії
Всеукраїнської церковної ради.
У жовтні 1921 року
на Свято Покрови зусиллями Липківського і його однодумців було скликано Перший
Всеукраїнський Церковний Собор — у Софії Київській. Собор, що проходив з 14 по
30 жовтня, підтвердив автокефалію УАПЦ, проголошену Всеукраїнською Православною
Церковною Радою 5 травня, і вписав її до канонів УАПЦ, як одну з головних
засад: «Українська Православна Церква є автокефальною, ніякому духовному
урядові інших Православних Церков не підлегла, і сама порядкує своїм духовним
життям за провідництвом Святого Духа.»
На Першому
Всеукраїнському Церковному Соборі було проголошено три основні засади УАПЦ —
автокефалію, соборноправність, українізацію.
Автокефалія, тобто
незалежність Української Церкви від будь-якої чужої церковної влади,
Соборноправність.
тобто участь усіх вірних у розв’язуванні справ Церкви через своїх представників
на Соборах — парафіяльних, єпархіяльних і Всеукраїнському, імпонувала всім, хто
стояв на засадах боротьби з більшовицько-комуністичною диктатуро
Українізація
сприймалась всіма, хто визнавав право на життя української культури, рідної
мови, рідної пісні, рідних звичаїв і обрядів.
Жоден єпископ (усі
вони належали до Російської православної церкви в Україні) не захотів узяти участь
у Соборі українських православних. Це означало, згідно з канонами Церкви, що
Собор не мав права обирати предстоятеля церкви (митрополита) та, в результаті,
покладати єпископів. Для багатьох віруючих тоді повстало запитання — чи був
присутній на Українському Соборі Христос, чи говорив на Соборі Дух Святий?
В ситуації, коли
неможливо було провести канонічне поставлення єпископів, собор вирішив провести
висвячення єпископів через рукоположення самих священиків. Таким чином було
висвячено протоієрея Василя Липківського, який став митрополитом УАПЦ та
протоієрея Нестора Шараївського. Після цього, вони рукоположили інших 27
єпископів для УАПЦ.
Після уважного
обговорення тез отця Василя Собор визнав своє зібрання канонічним і правочинним
голосом усієї Української церкви.
Всеукраїнський
церковний собор висвятив — покладанням рук усього духовенства — свого першого
єпископа Василя Липківського й обрав його главою Української автокефальної
православної церкви — Митрополитом Київським і всієї України. Після цього була
висвячена українська ієрархія й затверджені головні — нові й необхідні — засади
життя Української церкви, такі, як автокефалія, відокремлення від держави,
соборність, а також — рідна мова в храмах та в церковних школах. Таким древнім
християнським чином Василь Липківський став митрополитом і приступив до
реформації УАПЦ.
Собор проголосив
створення Української Автокефальної Православної Церкви, наголосив на
непідлеглості Церкви керівництву інших церков і визнав примусовий перехід
Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686 року аморальним
та антиканонічним актом. Сакральною мовою Церкви була визнана українська. Склад
Собору втілював принцип соборноправності: приблизно сьома частина його
делегатів були священнослужителями, решта — миряни, і серед них академіки
Агатангел Кримський та Сергій Єфремов, професори Володимир Чехівський, Василь
Данилевич, Григорій Стороженко та Петро Стебницький, композитор Кирило
Стеценко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська та Григорій Косинка.
Звертаючись у
завершальний день Собору до українського православного люду, Василь Липківський
сказав: «Все, що сталося, було підготовлено найкращими силами України», — і
закликав делегатів «не тільки берегти Церкву, а й ширити. Кожен з вас повинен
бути апостолом церкви Української».
Перші місяці після
Собору 1921 року в Києві панувало духовне піднесення. Щодня правилися Служби
Божі у Святій Софії, виступали проповідники, відбувалися висвяти нових
священиків. Протягом двох місяців було висвячено близько 200 священиків і
стільки ж дияконів. Наприкінці 1926 року УАПЦ мала 32 єпископи, близько 3000
священиків і майже 6 млн. вірних.
Незважаючи на для
декого сумнівний спосіб висвячення українська церква швидко здобула велику
кількість мирян. В 1927 році вона мала кілька тисяч церков по всій Україні.
Керівництво церквою
здійснював Всеукраїнський православний церковний собор, а в міжсоборний період
— постійно діюча Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР); на місцевому
рівні — округові, районні, парафіяльні собори та відповідні їм церковні ради.
Головами ВПЦР були: Михайло Мороз (1919-24); протодиякон Василь Потієнко
(1924-25), єпископ Петро Ромоданів (1926-27), протоієрей Леонід Юнаків
(1927-30).
Після короткого
часу толерантності, більшовики розпочали терор проти української церкви. 1927
року під натиском ГПУ було знято митрополита Липківського.
Внутрішні
(здавалося б) певні непорозуміння, зокрема у особистісних відносинах,
конфліктні ситуації, поява «опозиції», зневіра частини духовенства у можливості
подальшого пастирського служіння не були суто власними, внутрішніми проблемами
УАПЦ. Вони привносилися, підживлювалися, роздмухувалися ззовні — силами ГПУ.
Наступником
митрополита Липківського став Микола (Борецький). Проте й він недовго пробув на
митпрополичій кафедрі. За декілька років шляхом терору, арештів та розстрілів
радянська влада повністю знищила всіх священиків та багато мирян УАПЦ. Єдиний з
єпископів, якому вдалося вижити, був Іван Теодорович, який 1925 року, за
дорученням митрополита Липківського виїхав до США. Пізніше він очолив
Українську Православну Церкву у США.
1929 року,
заарештовує більшість діячів УАПЦ, а 28—29 січня 1930 року інсценізований
владою Надзвичайний Собор у Києві ліквідує УАПЦ. Деякий час напівзнищену церкву
очолював Іван (Павловський).
22 жовтня 1937 року
Митрополита Василя Липківського вчергове заарештували. Старша дочка та двоє
синів Липківського теж були заарештовані й відправлені до Сибіру. За рішенням
так званої «трійки» НКВД — Митрополита, якому на той час було 74 роки, було
розстріляно 27 листопада 1937 року. Все священство та активні вірні УАПЦ були
заарештовані, заслані та розстріляні НКВД протягом 1930 — 1937 рр. Напередодні
Другої світової війни були ліквідовані майже всі прояви УАПЦ в радянській
Україні.
Незважаючи на те,
що священство УАПЦ протягом 1926—1937 років винищено большевицькими окупантами,
єпархії УАПЦ продовжували діяти у Канаді та США під керівництвом митрополита
Івана (Теодоровича).
5. Переплетіння
двох шляхів автокефального руху
З самого початку
існування сучасний український автокефалістський рух відрізнявся намаганням
бути повноцінною Православною Церквою із законним єпископатом, з дотриманням
всіх канонічних приписів Православної Церкви. Фактично відразу перемогла
орієнтація на зразок УАПЦ 1942 року. Ідеї ж соборноправності та народності
Церкви втілювалися в життя в межах звичайного канонічного устрою, що зробило
УАПЦ традиційною Церквою українського народу. Від такої Церкви можна було
сподіватися лише власного церковного (ритуального) життя, але не провідної ролі
в духовному житті народу взагалі.
Автономістська
тенденція в межах Московської Патріархії була пов’язана із діяльністю
тодішнього Митрополита Київського Філарета. Ця тенденція була породжена його
прагненням зберегти владу спершу як екзарха, а потім і в межах можливої
автокефальної Церкви. Боротьба за автономізацію УПЦ мала своїм здобутком
грамоту Московського Патріарха «про права широкої автономії» 1990 року. На
основі цього статусу Митрополит Філарет порушив питання про автокефалію УПЦ. В
цьому прагненні він був підтриманий не лише єпископатом. По всіх єпархіях
відбувалися збори духовенства, проводилися голосування, в ході яких переважна
більшість священиків висловилась за автокефалію. Але внаслідок заклику
Патріарха про безпосереднє підкорення йому українських громад за можливої
самостійності УПЦ, фактична відмова від розгляду питання про автокефалію,
організація кампанії з дискредитації Патріарха Філарета привели УПЦ в 1992 році
до розколу. Ті, хто залишилися вірні ідеї автокефалії, об’єдналися із УАПЦ, яка
на той час вже мала тисячу громад в Україні. Ті, хто хотіли єдності з РПЦ або
повірили обіцянкам розглянути питання української автокефалії пізніше,
залишилися в УПЦ МП. 
Українська
Православна Церква Київського Патріархату була зареєстрована через зміни в
статуті УАПЦ. Тоді ж єпископи УАПЦ, щодо свячень яких у Митрополита Філарета
були сумніви, отримали повторні свячення. 
Таким чином, від
УАПЦ були успадковані більшість громад, устав, ідея автокефалії, а від УПЦ
Митрополита Філарета — посвячення в єпископський сан.
Вірні УАПЦ, що не
ввійшли в УПЦ КП, були маргіналізовані аж до 1995 року, коли обрання
Митрополита Філарета Патріархом зумовило відхід низки архієреїв та відновлення
УАПЦ. З 1995 року в Україні існують дві автокефальні Церкви — більша УПЦ КП та менша
УАПЦ. 
Якщо спочатку їх
роз’єднувала лише фігура Патріарха Філарета, то тепер існують деякі відмінності
в церковній ідеології.
На початку
автокефального руху в свідомості його керівників панували дві ідеї: розбудова
самостійної Церкви за фактом і апеляція до Вселенського Патріарха. У випадку з
УПЦ КП були не лише звернення щодо долі української Церкви, а й апеляція
Митрополита Філарета на дії щодо нього Московського Патріархату. 
В 2000 році з
подачі Архієпископа Ігоря Ісіченка з’явилася ідея приєднання до
Константинопольського Патріархату в статусі автономної Церкви. 
Цей варіант
Вселен­ський Патріарх мав за власну ціль і під час переговорів 2000-2001 року,
намагаючись об’єднати УПЦ КП і УАПЦ. На цей варіант спрямовані значні зусилля
УАПЦ в 2005-2010 роках. УПЦ КП наголошує на прийнятності для себе лише
автокефалії і не бажає «тимчасового входження» в Константинопольський
Патріархат. 
Якщо для УАПЦ
головним завданням є досягнення спілкування із світовим православ’ям і
незалежність від Москви, то для УПЦ КП догмою є вимога повної незалежності.
6. Манівці
автономізму
УПЦ МП від 1992
року існує з об’єктивним протиріччям у своїй самоідентичності. Як визнав
Митрополит Володимир (Сабодан) у своїй доповіді на Архієрейському соборі
РПЦ 2008 року, УПЦ
— це Церква, що об’єднує людей не лише східно-православної, а й західної
(європейської) цивілізацій. Ця єдність склалася в межах УПЦ стихійно,
історично. На думку Митрополита, намагання перетворити УПЦ на Церкву суто
східної орієнтації може привести лише до руйнування її. Саме завдяки наявності
переважної більшості парафій в областях Заходу та Центру України УПЦ не може
позиціонувати себе як антиукраїнська Церква. В цих умовах антиукраїнські заяви
та дії виглядають ініціативою окремих архієреїв. Для вірних УПЦ, що мають
українську ідентичність, було розроблено спеціальну тактику пояснення
неможливості автокефального існування. З одного боку, Москва та її союзники в
УПЦ відкрито розпалювали імперіалістичні настрої, представляли у власних
проповідях та публічних виступах єдність із російським народом і Церквою як
найвищу цінність. З іншого боку, керівництво УПЦ посилалося на результати
такого виховання і говорило про те, що частина вірних не сприймає ідею
автокефалії. 
Іншим способом
обману вірних УПЦ із українською ідентичністю були постійні відкладання
розгляду питання про українську автокефалію, які завершилися відмовою від його
обговорення взагалі. Ясно, що українська ідентичність проростала навіть в УПЦ
МП — як трава крізь ас­фальт. В новому тисячолітті з’явився український варіант
«Церковної православної газети», українська звукова доріжка на супутниковому
каналі «Глас», почало розвиватися книговидання українською богословської та
церковно-історичної літератури. Але загалом УПЦ МП була настільки ж українською
Церквою, як і Партія регіонів — українською партією. Невипадково, із самого
виникнення цієї партії вона була підтримувана УПЦ МП в різний спосіб — від
особистої участі намісника Лаври вла­дики Павла у виборчій кампанії 1998 року,
хресних ходів на підтримку блоку «За ЄдУ» 2002 року до агітації 2004 року,
м’якої пропаганди наступних кампаній. 
Таким чином,
українська ідентичність була символічною і ніколи не виходила за межі тієї
видимої української ідентичності, яку собі дозволяють політики Партії регіонів.
Але в 2007-2008 роках українська ідентичність в УПЦ МП «проросла крізь асфальт»
у спосіб, який злякав Московську Патріархію та збентежив Партію регіонів.
Предстоятель УПЦ МП
Митрополит Володимир у програмній доповіді у Варшаві характеризував УПЦ як
самостійну Церкву, яка давно готова до власної автокефалії. Було прийнято
рішення припинити діяльність найбільш проросійсько-го сегменту активістів в УПЦ
МП, і 2007 року відправлено на відпочинок єпископа Іполіта (Хілька) та
засуджено політичне православ’я, очолюване В. Кауровим. В 2008 році Митрополит
Володимир звернувся із листом до Предстоятелів всіх православних Церков з
проханням допомогти у вирішенні проблем українського православ’я. 
Були прийняті
поправки до уставу УПЦ, в результаті яких зникали формальні підстави для впливу
Московського Патріарха на Київського Митрополита й УПЦ взагалі. Автономізм УПЦ
перетворювався на автокефалізм, але в керівництва УПЦ забракло сміливості та
вміння довести справу до логічного завершення. Фактично, УПЦ так і залишилась
на роздоріжжі трьох власних ідеологій: єдності з РПЦ, видимої української
ідентичності, дійсної української ідентичності.
7. Доба
випробувань
Після обрання
Патріарха Московського Кирила виникають зовсім нові умови для українського
православ’я. По-перше, Патріарх Кирил у десятки й сотні разів підвищує градус
пропаганди не лише єдності з російським православ’ям, а й так званого «руського
світу». За Патріархом, вся Україна завдяки київському хрещенню належить до
«руського світу», який базується на трьох основах: православ’ї, російській мові
та культурі (національні мови й культури дозволяються настільки, наскільки
вносять своє до загально-російської скарбниці), російські традиції державництва
та громадського життя. Пропаганда російського світу замінила дискурс про необхідність
«канонічності» та «визнаності світовим православ’ям». 
По-друге, Патріарх
Кирил зробив своїм союзником Патріарха Константинопольського Варфоломія,
розблокувавши процес скликання Всеправославного Собору. При цьому
напрацьовується така процедура здобуття автокефалії, щоб українське православ’я
не мало змоги її здобути ніколи. По-третє, Патріарх Кирил руйнує переговорний
процес із УАПЦ та УПЦ КП і розпочинає широку інформаційну та провокаційну війну
з «розкольниками». Московських керівників не влаштовують жодні з пунктів
попередніх домовленостей УПЦ із УПЦ КП та з УАПЦ. Не влаштовує навіть прийнята
в усьому світі практика називання цих Церков та їхніх представників за
самоназвою. 
Не влаштовують
посилання на прецеденти мирного вирішення проблем розколу в різних державах.
Замість переговорів Патріарх Кирил пропонує УАПЦ та УПЦ КП «здатися».
Щоб полегшити
«розкольникам» «капітуляцію», Патріарх називає їх людьми, що перебувають у
полоні в ненависті, а себе описує як втілення любові, що чекає на повернення із
покаянням без будь-яких умов і попереднього діалогу. По-четверте, Патріарх
відроджує «політичне православ’я», заборонене в УПЦ в грудні 2007 року.
«Одеське лоббі» Митрополита Агафангела, Валерій Кауров, Кирил Фролов, Наталя
Ві-тренко, Васілій Анісімов щодня працюють над новим виданням цього монстра
політичної релігійності, чи то пак псевдорелігійності. 
По-п’яте, Патріарх
вважає, що Президент Янукович — це не другий Кучма, а другий Путін. А тому при
ньому можна всерйоз розраховувати на негласний державний тиск на УПЦ КП і УАПЦ.
Ясно, що далі буде гірше. 75-річчя Митрополита Володимира сприймається як
черговий можливий привід для відставки. І тому УПЦ вступає в смугу
нестабільності. А Патріарх Кирил старається, щоб нестабільність відчули і УПЦ
КП, і УАПЦ.
8. Тенденції
на майбутнє
Українське
православ’я сьогодні — це три гравці, що розподілили між собою можливі ролі в
часи змін, викликаних новою українською політикою Патріарха Кирила. УПЦ КП
розраховує на виживання в самоізоляції та починає нарешті нарощувати власну
інформаційну діяльність. УАПЦ все ще дивиться з надією на Константинополь
(хтось же повинен стукати в ці ворота!) і зобов’язує свого Предстоятеля
поминати як власного Патріарха Варфоломія Константинопольського. УПЦ МП
демонструє повну лояльність до нової української політики Патріарха Кирила аж
до апологетики вчення про «Руський світ». У керівництва УПЦ МП сьогодні бажання
бути «своїми» не лише для росіян в Україні, а й для російського керівництва та
народу перемагає всі інші наміри.
Всі три Церкви
виглядають заслабкими. Всі вони є українськими копіями московського
православ’я, які відрізняються за ступенем українізації — від майже нульової в
УПЦ МП до майже стовідсоткової в УПЦ КП і УАПЦ. Але по суті, як і в
сьогоднішньому московському православ’ї, храм — це ритуальне бюро, а батюшка —
працівник сфери послуг. Це бюро -дивний залишок (реконструйований) традиційного
суспільства, яка на сьогодні майже повністю зникло. Україна намагається стати
модерною державою та вижити в світі, що активно вступає в епоху постмодерну.
Церква об’єктивно переживає стан кризи, оскільки не створена модерна українська
православна культура. 
Те, що опора лише
на традицію — це вчорашній день для Церкви, зрозумів із українських
християнських лідерів XX століття лише Митрополит Андрей Шептицький. В умовах
розпаду традиційного суспільства він модернізував УГКЦ, яка стала центральним
осередком громадського життя. Священики УГКЦ проповідували не консервативну
парадигму, а соціальне вчення Лева XIII і Андрея Шептицького, здійснювали
модернізацію суспільства по-католицьки. Саме завдяки такій модернізації західні
українці виявилися готовими до суспільної боротьби й опору в добу великих
викликів XX століття. І сьогодні УГКЦ має сучасне соціальне вчення, і готова до
праці як в модерному суспільства, так і в добу постмодерну. 
Православні на всі
виклики сучасного світу можуть відповісти лише глухим консерватизмом. В 2000
році РПЦ прийняло консервативну соціальну доктрину, й УПЦ КП наслідувала цей
консерватизм у власному аналогічному документі. В 2008-2010 роках у соціальній
доктрині РПЦ стався ще один консервативний поворот, і в документах про права
людини, економічну політику, державницьке будівництво РПЦ проповідує вже нове
видання ідеології «самодержавіє-православіє-народность». А ще РПЦ бажала б, щоб
цей крайній консерватизм, заснований на відродженні цінностей та принципів
традиційного суспільства, став ідеологією модернізації Росії та «інших країн
руського світу». При цьому якось випадає з уваги, що модернізація — це перехід
від традиційного суспільства до модерного, який не може спиратися на традиційні
цінності.
Православ’я в
Україні виявляється безсилим у справі породження такої інтерпретації вічних
цінностей та принципів християнства, яка була б зрозумілою і прийнятною для
модерного суспільства. Таким чином, модерна православна культура не лише не
розбудовується як історичне явище, а й не створюється ідеологічна основа для її
існування.
Саме відсутність
модерної православної культури зумовила швидку «капітуляцію» УПЦ МП перед Патріархом
Кирилом. Керівництво УПЦ МП не відчувало «фундаменту», на якому реально
будувати незалежну Церкву. Відсутність модерної православної культури зумовлює
те, що УПЦ КП та УАПЦ мають з погляду суспільства чи світового православ’я
вигляд «слабких Церков». Немає богослов’я, немає власного «православного
телебачення», немає системи розвинутих друкованих та елек­тронних ЗМІ, немає
самопіару, немає модерного соціального вчення, немає впливових громадських
рухів.
Зіткнувшись на
своєму історичному шляху із найбільшим викликом для власного існування,
українське православ’я або створить модерну українську православну культуру,
або загине. Це і є сьогоднішнє роздоріжжя українського православ’я. Маємо надію
на творчий потенціал православних українців, але й не забуваймо жорстоких
уроків української історії.


Висновки
Було б великою
помилкою недооцінювати роль УАПЦ у сучасній релігійно-конфесіональній ситуації.
Застосувавши для відбиття церковних реалій мову політології, становище УАПЦ
можна порівняти з мандатами СПУ в українському парламенті нинішнього скликання.
Їх небагато. Але саме завдяки їм стає можливою та чи інша політична комбінація.
З одного боку, УПЦ — визнана світовим Православ’ям і найчисленніша Церква
сучасної України. З другого боку, самопроголошений Київський патріархат, який
уже фактом свого існування (і самоназвою) є реальним викликом для УПЦ. У цій
ситуації УАПЦ володіє «золотою акцією». І хоча вона не може зробити УПЦ КП
канонічною Церквою, а УПЦ — помісною, все ж те, як позиціонує себе ця скромна юрисдикція,
безумовно, впливатиме на майбутнє Українського Православ’я. Об’єднання УАПЦ з
УПЦ створило б додаткові передумови для активізації діалогу між українським
автокефальним рухом і Константинополем. Водночас діалог між УАПЦ і УПЦ посилює
позиції останньої, причому в цій конфігурації центр ухвалення рішень
переноситься в Україну.
Як позиціонує себе
УАПЦ? Її переговори з УПЦ КП 2005 р. закінчилися нічим, тому що сторонам не
вдалося знайти компромісного рішення об’єднання. Діалог з УПЦ, по суті, тільки розпочався,
але характерно, що він проходить у взаємоповажній атмосфері. Таким чином, його
результат залежить нині від того, чи зможуть сторони знайти модель набуття
єдності, яка б виявилася прийнятною для парафій УАПЦ.
Коротко згадаємо і
про проблеми цієї юрисдикції. Перша — конфлікт, що стався раніше, між
предстоятелем УАПЦ митрополитом Мефодієм і численною Львівською єпархією, де
було самовільно припинено його поминання. Конфлікт цей, який багатьма
сприймався в суто апокаліпсичних тонах, не набув розвитку на останньому
Архієрейському соборі УАПЦ (15.08.2006). Не відсторонивши архієпископа
Львівського Макарія від управління єпархією (як цього чекали деякі експерти),
Собор лише зобов’язав його відновити поминання предстоятеля. Що й було
зроблено, після чого відносини між двома ієрархами відновилися. Другою
проблемою УАПЦ є її певна структурна демократичність, через яку дехто вважає цю
юрисдикцію «конфедерацією парафій». Останнім часом, утім, в УАПЦ намітилися
інші тенденції — доцентрові. Це пов’язано як із зміцненням центру УАПЦ у Києві,
так і з усвідомленням автокефальним духівництвом того факту, що, послаблюючи
свою єдність, ця юрисдикція приречена на маргіналізацію. На порозі ХХІ століття
УАПЦ жила надією на швидке канонічне визнання з боку Константинополя. Проте
навіть після того, як канонічним попечителем УАПЦ на Соборі 2000 р. було обрано
митрополита Костянтина (главу УПЦ у США під омофором Константинопольського
патріарха), канонічне становище цієї юрисдикції радикально не змінилося. Адже
проблема УАПЦ і автокефального руху в Україні загалом не зводиться до
більш-менш ефективних церковно-дипломатичних комбінацій. Для того щоб
Константинополь й інші православні Церкви визнали помісний статус Української
Церкви, УАПЦ потрібно шукати одностайності в питанні помісності з канонічним
православним єпископатом України. Пошук такої еклезіологічної одностайності й
становить, власне, головне завдання діалогу між УАПЦ і УПЦ.


Список
використаної літератури
1. 
Історія Церкви в Україні о. Юрій Федорів. Рік
видання: 2007. Видавництво: Свічадо
2. 
Канонічне життя УАПЦ і шлях виправлення
3. 
Біланич І. Еволюція Української Православної Церкви
в 1917-1942 роках: автономія чи автокефалія.
4. 
Закон УНР про автокефалію Української Церкви
5. 
Петро Зуєв, «Дзеркало тижня», №5 (634), 10-16
лютого 2007 р.