Міністерство освіти і науки України
Торговельно-економічний
коледж 
Київського національного
торговельно-економічного університету
Реферат 
на тему
Країни Західної Європи (1945
р. — початок ХХІ століття)
Виконала:
Залесська Анна О
Студентка групи Тх — 97
Хмельницький 2010



План:
1. Німеччина
2. Великобританія
3. Франція
4. Італія



1. ФРН (Федеративна
Республіка Німеччина)
Основні положення післявоєнного
устрою Німеччини були розроблені на Потсдамській конференції в липні-серпні
1945 р. Західнонімецькі землі (11 земель) опинилися в американській,
англійській та французькій зонах окупації (43 млн осіб). Управління Німеччиною
знаходилося у руках Контрольної Ради представників країн-переможців.
Передбачалося, що в майбутньому Німеччина стане єдиною і демократичною
державою.
Конфронтація Заходу та
СРСР трагічно позначилась на долі Німеччини: через країну пройшла лінія
протистояння між двома світовими системами. «Холодна війна» примусила
західні країни переглянути свої погляди на роль окупаційних зон. З ворога
Західна Німеччина мала стати надійною опорою Заходу.
У 1947 р. Англія та США
об’єднали свої окупаційні зони в Бізонію. У 1948 р. до них приєдналася
французька зона (стала Тризонією). В них було створено єдину адміністрацію та
військове командування; розроблено проект конституції і створено управління
господарством, яке очолив Л. Ерхард. Він розробив програму економічних реформ,
метою яких стало створення соціального ринкового господарства. Господарська
реформа включала в себе грошову реформу та реформу цін.
Було відмінено
адміністративний розподіл ресурсів і контроль над цінами. Регулювання цін та
заробітної плати проводилось поступово, але впевнено. Держава позбувалася
функції регулювання, і тепер все вирішував відсоток банківського кредиту.
Господарська реформа 1948 р. переросла в економічні реформи 1948-1956 pp., які вивели економіку ФРН на третє
місце у світі. Економічні перетворення та результати, які вони дали, були
названі «німецьким економічним дивом».
Причини швидкого
економічного розвитку ФРН («економічного дива») — солідні стартові
можливості, потужна промислова база, сучасне устаткування, компетентне
керівництво реформами, гнучка податкова і кредитна політика, значні іноземні
інвестиції (за планом Маршалла — 50 млрд дойчмарок), організованість нації;
жорстка експлуатація робочої сили (62-годинний робочий тиждень, заробітна плата
— 65% довоєнної), підтримка економіки з боку держави (довгострокові кредити,
30% акцій підприємств належало державі), відсутність військових видатків до
1955 p., присутність іноземних військ.
Сепаратна грошова реформа
в Західній Німеччині викликала відповідні дії СРСР: було встановлено блокаду
Західного Берліна, після чого розкол Німеччини став неминучим.
7 вересня 1949 р. було
проголошено Федеративну Республіку Німеччини. За формою правління вона стала
парламентською республікою. Уряд країни очолив канцлер.
Першим канцлером ФРН був
Конрад Аденауер (блок партій Християнсько-демократичний союз і
Християнсько-соціальний союз — ХДС/ХСС). Він перебував при владі до 1963 р.
Уряд Аденауера однозначно орієнтувався на США і на цінності західної
демократії. У 1952 р. він відкинув план СРСР про об’єднання Німеччини.
Цього ж року у ФРН було
відмінено окупаційний режим. 1955 р. країна стала членом НАТО, що завершило
розкол Європи на два ворожі табори. У 1957 р. ФРН вступила до ЄЕС, а це
примирило її з Францією.
У 1969 р. було сформовано
новий уряд на чолі з лідером соціал-демократів Віллі Брандтом. У результаті
проведення «нової східної політики» ФРН підняла свій міжнародний
престиж, врегулювала територіальні проблеми і стала одним із головних торгових
партнерів країн Східної Європи та СРСР.
70-ті роки були
переломними з точки зору внутрішнього розвитку ФРН. Як і інші країни Заходу, її
охопила криза. Знизилась динаміка розвитку промисловості, з’явилася небезпечна
проблема—політичний тероризм. Провідну роль серед терористичних організацій
відігравала «Фракція Червоної армії». Жертвами терору у 70-х роках
стали понад 40 осіб. На початку 80-х років поліція ФРН заарештувала більшість
терористів.
У 70-80-х роках з’явились
нові масові рухи. Наймасовішим став рух на захист довкілля — рух
«зелених». У зв’язку з розміщенням на території ФРН ядерних ракет
наприкінці 70-х років набув масовості пацифістський рух.
Усе це на початку 80-х
років призвело до чергового перегрупування політичних сил у країні. Вільна
демократична партія знову підтримала блок ХДС/ХСС, що дало можливість
християнському демократу Гельмуту Колю у 1982 р. стати канцлером ФРН. Він
провів реформи, які дозволили подолати кризи 70-х років. З 1983 р. у ФРН
почалось економічне піднесення. ФРН (Федеративна Республіка Німеччина)
Об’єднана Німеччина
Процес демократизації
поставив на порядок денний питання об’єднання двох Німеччин. Почалися пошуки
форми об’єднання.
Спочатку керівництво НДР
вважало, що цей процес буде тривалим. Але на виборах 1990 р. перемогу здобула
ХДС, яка виступала за негайне об’єднання Німеччини на основі закріпленої у конституції
ФРН схеми входження східних земель у федерацію. Уряд, сформований лідером ХДС
Лотаром де Мезьєром, приступив до реалізації цього процесу.
1 червня 1990 р. в НДР
було введено західнонімецькі гроші (дойчмарки). 31 серпня відбулися вибори та
відновлення 6 земель на території НДР. 12 вересня СРСР, США, Англія та Франція
підписали договір про остаточне врегулювання німецького питання.
З жовтня 1990 р.
відбулось об’єднання Німеччини, столицею якої став Берлін. На позачергових
виборах в уже об’єднаній Німеччині перемогла коаліція ХДС/ХСС з ВДП.
Об’єднання Німеччини
спричинило низку проблем:
— інтеграції східних
земель у ФРН;
— структурної перебудови
економіки НДР;
— соціальної
напруженості;
— ворожнечі до іноземних
робітників (5 млн осіб);
— вироблення нової
зовнішньої політики ФРН.
Після об’єднання ФРН
стала повноправним членом світового співтовариства. Канцлером об’єднаної
Німеччини залишився Г. Коль. У своїй внутрішній політиці він продовжив
попередній курс «консервативної революції»». Головною проблемою
для об’єднаної Німеччини стала інтеграція східнонімецьких земель — структурна
перебудова та модернізація економіки, відновлення земельного устрою, формування
нових владних і партійних структур, а особливо — зміна системи мислення,
звичок, ставлення до праці та ін. У 1990-1993 pp. у східнонімецьких землях
спостерігався спад виробництва і падіння життєвого рівня населення, але вже в
1994 р. завдяки значним капіталовкладенням цю негативну тенденцію вдалося
подолати.
Після об’єднання
Німеччина проводить активну зовнішню політику. Так, разом із Францією вона
стала одним з головних рушіїв інтеграційних процесів у Європі, головним
торговельним і політичним партнером для більшості країн Східної Європи, СНД,
активно розвиває відносини з Росією, Україною та країнами Балтії.
Курс, що проводився Г.
Колем, був підтриманий виборцями під час чергових парламентських виборів 1994
р. Але на виборах у вересні 1998 р. перемогла коаліція, очолювана
соціал-демократами. Новим канцлером Німеччини став Герхард Шрьодер. Основний вектор
політики соціал-демократів спрямований на поглиблення інтеграційних процесів у
Європі та на посилення у цьому процесі ролі Німеччини.
2. Велика Британія
Після Другої світової
війни Англія остаточно втратила провідну роль у міжнародних відносинах. Почався
розпад найбільшої колоніальної імперії світу.
Після виснажливої війни
Британія хоча й залишилася серед великих держав, але не могла зрівнятися зі США
та СРСР.
Під час перших
післявоєнних виборів 26 липня 1945 р. англійці проголосували за лейбористів,
які чітко сформулювали свою головну мету — перетворити Англію у квітучу
державу. Лідер лейбористів Клемент Етлі сформував уряд, який взявся за
здійснення низки реформ.
У результаті проведених
лейбористами змін було націоналізовано вугільну, газову, металургійну галузі
промисловості, електроенергетику, зв’язок, транспорт, Англійський банк.
Власникам підприємств сплачувалась компенсація—2,5 млрд фунтів стерлінгів.
Лейбористський кабінет почав приділяти більше уваги питанням програмування
економіки, регулювання зайнятості, експорту-імпорту та ін. Лейбористи
здійснювали також програму соціальних реформ: скасування антипрофспілкових
законів, розширення безкоштовної системи охорони здоров’я та зростання
житлового будівництва. Вони домоглись подальшого обмеження повноважень палати
лордів британського парламенту.
У галузі зовнішньої
політики лейбористи запишались на позиції союзу зі США. У 1949 р. Англія стала
членом НАТО. Найскладнішою проблемою для післявоєнної Великобританії була доля
колоніальної імперії. Надання незалежності Індії виявилося неминучим, і з цим
довелося змиритися. Незалежність було надано також Палестині та Йорданії.
Реформи лейбористів
призвели до непомірного зростання державних витрат і різкого збільшення
дефіциту державного бюджету. Фінансові труднощі сприяли перемозі у 1951 р.
консерваторів на чолі з В. Черчіллем. Вони провели часткову денаціоналізацію,
скоротили соціальні програми. У 1952 р. помер король Георг IV, на престол вступила його донька
Єлизавета II. У тому ж році Великобританія, прагнучи
залишитись наддержавою, з допомогою США завершила створення ядерної зброї.
У 1964 р.
прем’єр-міністром став Г. Вільсон. Було продовжено націоналізацію, встановлено
контроль за квартплатою, цінами, підвищено пенсії та соціальні виплати,
створено національне управління з цін і прибутків. Однак ці заходи дали
зворотний результат. Країну охопило масове безробіття. Матеріальне становище
англійців погіршилось.
На тлі цих подій
відбулися зрушення в суспільній свідомості та в політиці провідних партій.
Серед консерваторів посилився вплив прихильників розвитку приватного
підприємництва, згортання державного втручання в економіку та європейської
інтеграції.
Перші спроби Англії
вступити в ЄЕС були безуспішними. Президент Франції Шарль де Голль двічі
накладав вето на прийняття Великобританії в ЄЕС, аргументуючи це занадто
тісними відносинами Англії зі США. І лише в 1973 р. країну було
«допущено» в Європу. Економічна криза 70-х років не дала змоги
проявитись позитивним моментам цього кроку. Економічні труднощі поглибилися,
зросли безробіття та інфляція.
Наприкінці 60-х років
загострилась ірландська проблема. Після надання Ірландії незалежності у складі
Великобританії залишилось шість графств Північної Ірландії переважно з
протестантським населенням. Католицька меншість Ольстеру в 1968 р. почала
боротьбу за громадянські права. У 1969 р. в Ольстер для наведення порядку було
введено англійські війська. У відповідь на це на території Північної Ірландії
таємна організація Ірландська республіканська армія (ІРА) розв’язала терор
проти англійських солдатів. Хвиля насилля перекинулась і на інші райони
Великобританії.
Лейбористські уряди
Вільсона та Каллагена не змогли ефективно вирішити назрілих проблем. Ситуація
змінилася після перемоги на виборах консерваторів. 4 червня 1979 р. було
сформовано уряд на чолі з Маргарет Тетчер. Новий уряд енергійно вдався до
заходів, які, на думку М. Тетчер, мали оздоровити англійську економіку та
фінанси. Політика уряду отримала назву «тетчеризм», її напрямками
стали:
1. Жорстка боротьба з
інфляцією — скорочення державних витрат, апарату та соціальних програм.
2. Підтримка приватного
підприємництва, ініціативи, введення опосередкованого оподаткування.
3. Приватизація нафтової,
авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості.
4. Запровадження
антипрофспілкових заходів — обмеження прав страйкуючих на пікетування, боротьба
зі страйками, які визнавалися незаконними, і т. д. 
Політика кабінету М.
Тетчер відзначалась твердістю та рішучістю і враховувала реальні потреби часу.
М. Тетчер рішуче
виступила проти т. зв. «егоїзму» профспілок — страйків, що призводили
до неконтрольованого підвищення заробітної плати і зростання темпів інфляції.
Від березня 1984 р. по березень 1985 р. тривав страйк шахтарів, що закінчився
поразкою. У 80-х роках профспілковий рух в країні значно послабився,
чисельність британського конгресу тред-юніонів скоротилась у півтора раза. Впав
авторитет і лейбористської партії. Позитивно впливав на економічний розвиток
зростаючий видобуток нафти у Північному морі (близько 100 млн т щорічно), що
повністю задовольняло потреби Англії. Політичний курс кабінету М. Тетчер
забезпечив зниження рівня інфляції, скорочення безробіття, підвищення темпів
розвитку британської промисловості. Зріс добробут населення, особливо середніх
верств.
15 листопада 1985 р. було
укладено англо-ірландську угоду про Ольстер, згідно з якою Ірландія отримувала
право брати участь в управлінні Північчю. Однак проблема тероризму залишилась,
оскільки прихильники ІРА продовжували свою діяльність. У 1994 р. ІРА оголосила
про перемир’я, але на початку 1996 р. знову пролунали вибухи.
У зовнішній політиці
консерватори займали однозначну позицію атлантичної солідарності. З початком
загострення міжнародної напруги в 1979 р. Великобританія приєдналась до
жорстких антирадянських заходів. М. Тетчер твердо і рішуче відстоювала інтереси
Великобританії в ЄЕС. У зовнішній політиці прем’єр-міністр здобула широку
популярність у країні після успішного завершення конфлікту з Аргентиною навколо
Фолклендських островів (1982). Ця війна продемонструвала відродження духу
Англії і сприяла перемозі М. Тетчер на позачергових виборах.
Після перемоги на виборах
1983 р. консерватори продовжували втілювати в життя свою програму реформ. До
1990 р. було приватизовано 21 державну компанію; 9 млн англійців стали
акціонерами; 2/3 сімей — власниками будинків або квартир.
Однак наприкінці 80-х
років уряд Тетчер зіткнувся з низкою гострих проблем — європейською економічною
інтеграцією, протестами населення проти введення «подушного» податку
та ін.
У керівництві
консерваторів загострилися суперечності. У листопаді 1990 р. М. Тетчер пішла у
відставку. Новим прем’єр-міністром став Джон Мейджер, який прагнув зберегти
досягнення «тетчеризму». Проте на виборах 1 травня 1997 р. лейбористи
здобули переконливу перемогу, отримавши абсолютну більшість місць в обох
палатах парламенту. Новим прем’єр-міністром став Тоні Блер, наймолодший політик
в історії Англії XX ст.
Він відразу взявся за
реформи, які можна назвати радикальними. Реформування зачепило конституційний
устрій Великобританії. Було сформовано регіональні парламенти в Шотландії та
Вельсі. Важливим кроком стало поступове реформування палати лордів з метою
перетворення її в орган, до якого обирають, а не який призначають.
Уряд лейбористів не
обмежився конституційними реформами. Ним започатковано реформи в системі освіти
та охорони здоров’я. Важливим здобутком Т. Блера стало підписання Угоди про
політичне врегулювання ольстерської проблеми. Основний зміст цього документа у
тому, що Ірландія відмовляється від возз’єднання з Північною Ірландією, а
Великобританія надає право Північній Ірландії на самовизначення аж до
відокремлення, якщо за це на референдумі проголосує населення. Угода передбачає
припинення насилля, введення самоуправління (Північно-ірландська асамблея),
здачу зброї та проведення референдуму про статус Північної Ірландії.
У зовнішній політиці як
консерватори, так і лейбористи чітко координують свою політику зі США, беруть
участь майже в усіх зовнішньополітичних акціях американців, у рамках
Європейського Союзу часто займають особливу позицію.
Великобританія однією з
перших підтримала перебудову в СРСР. Після розпаду Союзу вона визнала
незалежність України.
3. Франція
Друга світова війна та
окупація країни завдали значної шкоди французькій економіці. Хоча людські
втрати були меншими, ніж у роки Першої світової війни, але масштаби руйнувань
порівняти важко.
Відбулися зміни у
політичному житті країни. Провідну роль почали відігравати комуністична (ФКП)
та соціалістична (СФІО) партії, Народно-республіканський рух (МРП). На перших
післявоєнних виборах до Установчих зборів ФКП у жовтні 1945 р. набрала
найбільшу кількість голосів, і п’ять її представників увійшли в уряд, який
очолив Шарль де Голль. Усі три політичні партії виступали за створення у
Франції парламентської республіки. Де Голль, не будучи прихильником жодної з
партій, виступив за створення президентської республіки. Ці протиріччя змусили
його піти у відставку. Під тиском комуністів і соціалістів у країні
відновлювалося соціальне трудове законодавство часів Народного фронту. Було
проведено часткову націоналізацію промисловості (заводи Рено, п’ять банків,
електростанції і т. д.). Встановлювався робітничий контроль на підприємствах.
У 1946 р. було прийнято
конституцію Четвертої республіки. У країні вводилося загальне виборче право. До
звичайних політичних прав були додані права на працю, відпочинок, соціальне
забезпечення, освіту. Країна проголошувалася парламентською республікою.
Режим Четвертої
республіки виявився нестабільним. На розвиток внутрішньополітичних процесів
помітно впливала «холодна війна». ФКП підтримувала СРСР, що неодмінно
позначалося на роботі парламенту та уряду. З 1946 р. по 1958 р. змінилось 14
урядів. Зростала напруга у відносинах між комуністами та соціалістами.
Таке становище в країні
турбувало США, які зробили ставку на антикомуністичні сили всередині країни. В
обмін на фінансову допомогу за планом Маршалла США зажадали виведення
комуністів з уряду Франції, що й було зроблено у травні 1947 р.
Усунення комуністів з
уряду спричинило розпад блоку політичних партій, на співробітництві яких
ґрунтувалася Четверта республіка, викликало наростання напруги в суспільстві. У
листопаді 1947 р. ФКП продемонструвала свою силу, організувавши
загальнонаціональний страйк, який поставив під загрозу існування республіки.
Одночасно, виник рух
прихильників де Голля (Об’єднання французького народу), який виступив за
конституційні реформи. Основними ідеями голлізму стали ідеї нації, сильної
влади і соціальних реформ та створення керованої економіки на основі співпраці
різних прошарків суспільства.
Напругу в суспільстві
посилювали невдалі колоніальні війни в Індокитаї (1946-1954), Алжирі
(1954-1962), в інших регіонах колоніальної імперії Франції. Вона змушена була
залишити Індокитай, надати незалежність Марокко, Тунісу, та Алжир віддавати не
бажала, що й стало причиною глибокої кризи.
Алжирські французи
(близько 1 млн осіб) були категорично проти незалежності країни. Вони й стали
консолідуючою силою прихильників збереження колоніальної імперії —
ультраколоніалістів, або просто ультра. Визвольна війна алжирського народу
примусила Францію втягнутися у тривалий конфлікт, в якому французи знищили 2
млн алжирців.
Війна внесла розкол у
французьке суспільство: одна частина населення виступала за припинення війни,
інша (ультра і військова верхівка) — за її продовження. Скориставшись таким
становищем у країні, на політичну арену вийшли крайні сили. У 1956 р. комуністи
набрали більшість на виборах у парламент. Одночасно в Алжирі ультра та
армійська верхівка відкрито готувалися до державного перевороту.
У таких складних умовах
глава уряду Коті звернувся до національного героя Франції генерала де Голля з
проханням очолити уряд.
На тлі політичної
боротьби, завдяки американській допомозі, економічне становище в країні до 1949
р. нормалізувалось. У цьому ж році було відмінено карткову систему. У 1948 р.
досягнуто довоєнного рівня виробництва у промисловості, а в 1950 р. — у
сільському господарстві. У 50-х роках у Франції, як і в інших країнах Заходу,
почалось економічне піднесення.
1958 р. став переломним в
історії Франції. 1 червня 1958 р. де Голль отримав надзвичайні повноваження і
відразу розпустив парламент. У вересні на референдумі французи схвалили
конституцію, розроблену де Голлем. За новою конституцією було розширено права
президента, який обирався на 7 років. Він одержав право видавати ордонанси, що
мали силу закону, призначати прем’єр-міністра та інших посадових осіб,
розпускати національні збори. Президент ставав головнокомандувачем збройними
силами. У країні було впроваджено нову виборчу систему, змінено
адміністративно-територіальний поділ. Колонії перетворювались у заморські
департаменти.
Найбільшою партією став
деголлівський «Союз за нову республіку». Друге місце посіли
прихильники де Голля, які не увійшли до Союзу, — незалежні. У грудні 1958 р. де
Голля було обрано президентом.
Головною проблемою П’ятої
республіки на початку її існування залишався Алжир. У 1960 р. було надано
незалежність 14 африканським колоніям Франції. Тим самим де Голль відкрито
заявив, що він проти колоніальної імперії. 
Але з Алжиром складалося
по-іншому: потрібно було рахуватися з ультра. І він наважився на конфлікт з
ними. 16 вересня 1959 р. де Голль вперше у своїй промові урочисто визнав за
алжирським народом право на самовизначення. Це був мужній крок. У відповідь в
Алжирі 24 січня 1960 р. французькі офіцери вчинили заколот. Завдяки рішучим
діям заколот ультра було придушено. 22 квітня 1961 р. там же вибухнув ще
небезпечніший заколот, який очолив генерал Шаль. Заколотники захопили владу на значній
частині алжирської території та заарештували представників уряду. У самій
Франції знайшлися прихильники Шаля. 
І цей заколот було
придушено, а його керівників заарештовано. Однак і після цього ультра не
вгамувалися: на президента було влаштовано кілька замахів. І все ж алжирську
проблему вдалося розв’язати. У березні 1962 р. було досягнуто Евіанської угоди
про припинення вогню. Цього ж року Алжир став незалежною державою.
Стабілізації в країні
сприяло завершення у 60-х роках модернізації французької економіки. Темпи її
зростання поступались лише японським. Франція стала сучасною індустріальною
державою з передовою багатогалузевою промисловістю. Домігшись значного
збільшення експорту, до середини 60-х років вона розрахувалася зі всіма своїми
боргами і знову стала державою-кредитором.
На кінець 60-х
профспілки, підприємці та робітники були незадоволені надмірним контролем за
трудовими відносинами з боку державних структур. Традиційні цінності, структура
суспільства, політична влада — все потребувало змін. Це й спричинило кризу
П’ятої республіки наприкінці 60-х років.
У березні 1968 р.
розпочалися студентські заворушення. Студенти виступали за демократизацію
освіти. Уряд вирішив придушити студентський рух силою, що призвело до масових
безпорядків. У Сорбонну (центр студентських заворушень) було введено поліцію. У
відповідь студенти оголосили війну поліції. В ніч з 10 на 11 травня студенти
захопили латинський квартал Парижа і збудували барикади. Уряд стягнув до
столиці до 2/3 сил жандармерії та служби безпеки, які штурмували барикади
студентів. Під час сутичок було поранено до тисячі чоловік. Після цього
студентські заворушення поширились на всю країну. У цей момент студентів
підтримали профспілки і комуністи, почавши загальний страйк. Влада на деякий
час виявилася паралізованою. Поступово дії студентів набирали екстремістського
характеру, що й стало причиною розриву між студентським і робітничим рухом.
25 травня 1968 р. уряд
пішов на поступки робітникам. З профспілками було укладено Генеральний
протокол: у промисловості заробітна плата підвищувалась на 35%, а в сільському
господарстві — на 56%, скорочувався робочий тиждень, розширювались права
профспілок, однак страйки продовжувались.
29 травня 1968 р. він
заручився підтримкою військових і 31 травня під приводом загрози комуністичного
перевороту розпустив парламент. До столиці було стягнуто війська. На підтримку
дій уряду в Парижі відбулася 500-тисячна демонстрація. 12 червня було
заборонено проведення маніфестацій та оголошено про розпуск студентських
організацій. 16 червня армійські підрозділи вступили в Сорбонну. Наприкінці
червня страйки припинились. Пішовши на поступки профспілкам і придушивши
екстремістські рухи, де Голль домігся стабілізації, але ціною втрати довіри
більшості французів.
У квітні 1969 р. він
пішов у відставку. На референдумі про місцеве самоврядування французи виступили
проти позицій де Голля.
Наступним президентом
став Жорж Помпіду. Враховуючи настрої у країні, він послабив державну
регламентацію соціально-економічного життя, розширив соціальне законодавство.
У 1974 p., після несподіваної смерті Помпіду,
президентом було обрано Валері Жискар д’Естена. У період його правління
завершилося перегрупування політичних сил. Голлісти створили Об’єднання на
підтримку республіки (ОПР), незалежні — Союз за французьку демократію (СФД),
інші соціалістичні угруповання об’єднались у рядах Французької соціалістичної
партії, яка разом з ФКП склала ліву опозицію.
Наприкінці 70-х років у
Франції різко змінилась економічна кон’юнктура, що призвело до загострення
соціальних проблем. Це дало змогу лівим силам здобути перемогу на
президентських, а згодом і на парламентських виборах 1981 р. Президентом
Франції став соціаліст Ф. Міттеран.
Уряд, сформований лівими
силами, спробував вийти з кризи шляхом розширення державного втручання. У
Франції відбулася третя хвиля націоналізації. Проте це не дало бажаних
результатів.
У 1984 р. відбувся різкий
поворот у політиці Ф. Міттерана. Він призначив прем’єр-міністром лідера ОПР
Жака Ширака, який здійснив перетворення у дусі «консервативної
революції». Було оголошено приватизацію державного сектора, послаблено
державне регулювання бізнесу, розпочато боротьбу з інфляцією. Останнє означало
запровадження режиму суворої економії, що відразу призвело до скорочення
соціальних програм. На тлі зростаючого безробіття це спричинило невдоволення
населення, чим уміло скористався Ф. Міттеран. На виборах 1988 р. він знову
здобув перемогу. Ліві продовжили політику, розпочату Ж. Шираком, що забезпечило
стабільний розвиток країни, проте призвело до втрати довіри виборців.
На президентських виборах
1995 р. переміг Жак Ширак. Ставши президентом, він відразу оголосив про
відновлення Францією ядерних випробувань, чим спричинив хвилю протестів як у
самій Франції, так і за кордоном.
Соціально-економічна політика
Ж. Ширака не була однозначною. Безробіття досягло найвищих показників після
Другої світової війни, економічне зростання дорівнювало майже нулю, державний
сектор працював все менш ефективно, зростав державний дефіцит. Спроби скоротити
державні витрати за рахунок соціальних програм призвели до мітингів і
протестів.
Щоб забезпечити собі
підтримку у проведенні непопулярних реформ, Ж. Ширак відважився розпустити
парламент і призначив нові вибори. Але сподівання не справдилися. На виборах
1997 р. перемогу здобули соціалісти і Шираку довелося призначити
прем’єр-міністром соціаліста Л. Жоспена. Проте і новий уряд не зумів одразу
справитися з проблемами, що накопичувалися протягом тривалого часу. У січні
1998 р. стався новий соціальний вибух, який вдалося погасити з великими
труднощами. Великі сподівання уряд покладає на продовження інтеграційних
процесів в рамках ЄС, приватизацію державного сектора, скорочення військових
витрат за рахунок докорінного реформування армії.
У зовнішній політиці Ж.
Ширак продовжує традиційний курс, започаткований де Голлем. Франція є одним з
двигунів європейської інтеграції. Вона виступає за розширення НАТО за рахунок
східноєвропейських країн і продовжує відігравати вирішальну роль у регіонах
традиційного впливу (особливо в Африці). Франція бере активну участь у
миротворчих операціях ООН. Позиція країни стосовно багатьох міжнародних питань
часто розходиться з позицією США.
4. Італія
Під час боротьби з
фашистським урядом Муссоліні в Італії сформувався союз антифашистських партій і
рухів: християнських демократів, комуністів, соціалістів, які у 1944 р. увійшли
до складу уряду Італії. Саме тому союзники не розглядали Італію як ворога і на
її території не було встановлено окупаційний режим. Мирний договір 1947 р. не
передбачав для Італії значних територіальних втрат.
Рух Опору в Італії
позначився на післявоєнному розвитку країни. Провідну роль у політичному житті
відігравали християнські демократи (ХДП), комуністи і соціалісти. У 1945 р. ці
партії сформували уряд. Одразу після закінчення війни він провів важливі
реформи: необроблювані поміщицькі землі було передано селянам; введено рухому
шкалу заробітної плати; заборонялося звільнення з роботи без згоди профспілок;
на підприємствах створювались робітничі ради.
Важливим питанням
післявоєнного устрою Італії стало вирішення долі монархії. Король
Віктор-Еммануїл III дискредитував
себе в роки війни співробітництвом з фашистами. Ліві партії виступили з вимогою
замінити монархію республікою. 2 червня 1946 р. разом з виборами до Установчих
зборів відбувся референдум з питання збереження монархії. Католицька церква та
частина ХДП виступили за збереження монархії на чолі з сином короля. В умовах
гострої політичної боротьби більшість віддала свої голоси за республіку. На
виборах до Установчих зборів перемогу здобули ХДП, Італійська соціалістична
партія (ІСП) та Італійська комуністична партія (ІКП). Ці партії сформували уряд
нової держави.
Розгортання
«холодної війни» загострило стосунки між ХДП та ІКП. У травні 1947 р.
християнський демократ Альчіде де Гаспері під тиском американців (вони
відмовлялись надати допомогу Італії, якщо в уряді будуть комуністи) сформував
уряд без комуністів. Установчі збори у грудні 1947 р. прийняли Конституцію,
згідно з якою Італія проголошувалась демократичною парламентською республікою.
Вперше в історії країни було введено загальне виборче право. Королівській сім’ї
заборонялось повертатися в Італію. Вищим органом влади проголошувався
двопалатний парламент, який обирав президента — главу держави. Виконавчу владу
очолював голова ради міністрів, який призначався президентом і затверджувався
парламентом.
Перші парламентські
вибори на основі нової конституції принесли переконливу перемогу ХДП, яка
сформувала уряд на чолі з де Гаспері, який знаходився при владі у країні до
1953 р. Де Гаспері не мислив Італії поза європейським співтовариством. У 1949
р. вона однією з перших стала членом НАТО, а в 1957 р. — однією зі
співзасновниць ЄЕС.
У 50-60-х роках Італія
пережила період бурхливого розвитку економіки («економічне диво»). За
темпами зростання вона поступалася лише ФРН. Завдяки цьому Італії вдалося
розрахуватися з боргами і стабілізувати грошову одиницю—ліру. Зріс життєвий
рівень італійців, сформувалася держава процвітання. Результатами цього
зростання скористалася, в основному, промислово розвинута Північ країни.
Південь залишався осередком бідності та соціальної напруги.
Бурхливий економічний
розвиток супроводжувався і масовим робітничим рухом, який досяг вагомих
результатів. За рівнем заробітної плати, системи соціального забезпечення та
розміром пенсій Італія поступалася лише скандинавським країнам.
В умовах боротьби за
соціальні права зростав авторитет лівих партій, а християнські демократи
втрачали свою популярність. У період 1963-1976 pp. ХДП вступила в коаліцію з ІСП. Лівоцентристський уряд,
очолюваний Альдо Моро, посилив втручання держави в економічне життя
суспільства, прийняв п’ятирічну економічну програму, націоналізував
електротехнічну промисловість. Запроваджувався 40-годинний робочий тиждень,
розширювалися права профспілок на підприємствах. Прийняті закони передбачали
захист орендарів землі та обмеження спекуляцій у житловому будівництві.
Наприкінці 60-х років
Італія, як і інші країни Заходу, була охоплена масовим молодіжним рухом,
підтриманим робітниками. У листопаді 1969 р. відбувся загальний страйк, в якому
взяли участь 20 млн осіб. Майже всі вимоги страйкарів було виконано.
Економічна криза
1974-1975 pp. загострила проблеми в Італії:
зростала популярність комуністів; на виборах 1976 р. ІКП набрала 34,4% голосів
(227 місць у парламенті з 630); лідери ХДП відмовились допустити комуністів в
уряд. Це призвело до кризи в суспільстві та розколу ХДП.
Частина ХДП на чолі з
Альдо Моро стала на шлях укладення угоди з ІКП.
Перспектива стабільності
в країні не влаштовувала лідерів «Червоних бригад» — ультралівої
терористичної організації. Альдо Моро було викрадено, а згодом його труп
знайдено в машині в центрі Рима. В таких умовах ХДП, не бажаючи співпрацювати з
ІКП і втративши підтримку з боку ІСП, створила багатопартійну коаліцію. У 80-х
роках при владі перебували вже п’ятипартійні уряди.
Політична нестабільність
сприяла розвитку тероризму як з боку неофашистів, так і з боку ультралівих
організацій. З 1969 р. по 1981 р. від рук терористів загинуло 386 осіб. В
країні процвітала мафія. За рівнем корупції Італія не мала собі рівних у
Західній Європі.
У 80-90-х роках державні
інститути Італії переживали глибоку кризу, яку намагався подолати
п’ятипартійний уряд лідера ІСП Бетгіно Краксі (1983-1987). Він здійснив реформи
в дусі «консервативної революції», спрямувавши значні зусилля на
боротьбу з мафією та обмеження привілеїв католицької церкви. Але подолати кризу
так і не вдалось.
Яскравим її виявом став
скандал 1992 p., пов’язаний з хабарництвом у
Мілані. Під слідством опинились лідери ХДП, ІСП, кілька міністрів, депутатів,
сенаторів та підприємців.
Італія постала перед
необхідністю проведення глибоких реформ. У 1993 р. на референдумі італійці
висловилися за ліквідацію пропорційної системи виборів. Це стало початком
реформування італійського політичного життя. Реформи призвели до встановлення в
Італії Другої республіки. У 1996 р. відбулися вибори на новій основі, які
засвідчили нову розстановку політичних сил у країні. Головна боротьба
розгорнулась між блоками лівих і правих партій. Зрештою, перемогли ліві, які
знаходились при владі до 2000 р. Вони зуміли погасити інфляцію, прийняли нові
соціальні закони, сприяли подальшій європейській інтеграції. У квітні 2000 р.
на виборах перемогу здобули правоцентристи, які фактично продовжили цей курс. У
зовнішній політиці почалося активне виведення країни в групу лідерів.