СПИСОК ВИКОРАСТАНОЇ
ЛІТЕРАТУРИ:


Мацьків Теодор.
Гетьман Іван
Мазепа — князь
Священної
Римської Імперії
// Укр.історик.
1966. № №3/4. с. 33-40.

Боpщак І. Мазепа.
Людина й історичний
діяч. ЗНТШ, т.
152, 1933, с. 23.

Вишневський
Л. Мазепа: історія
життя і зради
// Наука і суспільство.
1985. № 9. с. 34-37.


4. Господин А.
Мазепа у світовій
літературі
/ Передмова А.
Курдидик. Вінніпег:
 у вв Накладом
читальні «Просвіти»
у Вінніпегу,
1987. с. 58.

5. Барабаш Ю.
Іван Мазепа
— ще одна літературна
версія // Київ.
1988. № 12. п
с. 140-149.

6. Мацьків Теодор.
Гетьман Іван
Мазепа в
західноєвропейських
джерелах 1687-1709 /
д З
передм. Л.Винара.
Мюнхен: УВУ,
1988. 286 с. (2-е вид., дон.
і перероб. —
К.; о о пп Полтава,
1995).

7. Оглоблин
Олександр.
Гетьман Іван
Мазепа і Москва
// Укр.історик.
1989. № 4. С. 7- щ
16; 1990. № 1/4. С. 45-54; 1991. № 1/2. С.
82-94. 1990.


Мазепа — людина
й історичний
діяч / Упоряд.
Й. Чікало. К.:
Асоціація укр.
експортерів
друкованої
продукції,
1991. с. 48.

Іван Мазепа:
Художня-докумептальна
книга: Для
середнього
і старшого
шкільного віку
/ Упорядник і
автор передмови
В.Шевчук. К.: Вид-во
«Веселка»,
1992.

Соловьев. С.
М. История России
с древнейших
времен, т. VII, с.
486.

Покровский
M. H. Русская история
з древнейших
времен, Москва
1966, (перше видання
1920), с. 497.

Ковтун Алла.
Іван Мазепа:
виправданий
історією // Дзеркало
тижня №32. К. –
2001.

Іван Степанович
Мазепа — один
із найвидатніших
українських
гетьманів, який
найдовше (понад
20 років) був при
владі — народився
20 березня 1640 року
(за деякими
джерелами 1639
або 1644) на хуторі
Каменці (згодом
Мазепинці) біля
Білої Церкви,
що на Київщині,
в родині української
шляхти.

Мати — Марія
Магдалина —
була освіченою,
сміливою і
великою патріоткою
України. Вона
до кінця днів
своїх (1707 р.) була
найпершою
порадницею
сина-гетьмана,
що свідчить
про її глибокий
інтелект. Останні
13 років життя
вона була ігуменею
Києво-Печерського
жіночого монастиря.

Тому Іван ще
змалку, окрім
їзди верхи та
володіння
шаблею, пізнавав
європейські
науки, а згодом
за настановою
матері поїхав
навчатися до
Києво-Могилянської
колегії, яку
за часи свого
гетьманування
він перетворить
в академію.
Улюбленими
авторами Мазепи
були Цицерон,
Тит Лівій, Тацит.

По закінченні
колегії батько
Івана Мазепи
Степан-Адам
(досить ділова
постать серед
почту гетьмана
Виговського)
відсилає сина
до двору польського
короля пажем,
звідкіля його
як талановитого
шляхтича направляють
в Західну Європу
для завершення
навчання. Голландія,
Франція, Німеччина,
Італія розширили
світогляд
молодої людини,
збагатили
духовно і політично.
Він досконало
вивчив основи
фортифікації,
гарматну справу
та інші науки.

Стрункий, неймовірно
привабливий
зовні, Іван був
досить освіченою
людиною для
свого часу:
володів, окрім
української,
російською,
польською,
латинською
та французькою
мовами, добре
знався на філософії
та історії,
музиці і поезії,
писав вірші.
Від самої молодості
аж до пізньої
старості Мазепа
володів даром
зачаровувати
людей: королі
і царі, вояки
і козаки, навіть
духовенство
корилися його
привабливості,
не кажучи вже
про жіноцтво.
Через його
життя проходить
ряд любовних
пригод.

Головний герой
поеми Байрона
«Мазепа», згадуючи
свою молодість,
говорить:

Ще в дні юнацтва
золоті,

Бувало, кожного
вельможу,

З мужів чи хлопців,
переможу

У всій привабній
марноті.

Заклятий ворог
Мазепи при
дворі польського
короля, один
із багатьох,
хто заздрив
успіхам українця,
все зробив, щоб
Іван Степанович
втратив королівську
прихильність.
У своїх «Споминах»
(мемуарах) цей
майстер пера
описав легенду
про одну з любовних
пригод Мазепи,
яка, на думку
автора, повинна
була навіки
знеславити
колишнього
королівського
улюбленця. Але
вийшло навпаки…

Легенда ця
розповідала
про те, що Мазепа,
маючи коханку
— жінку визначного
польського
магната, був
впійманий «на
гарячому»,
прив’язаний
голим до дикого
коня, який помчав
молодого парубка
степом із Польщі
аж до України.
І хоч ця вигадка
була малоймовірна,
вона стала
своєрідним
символом. Красива,
приваблива
історія була
підхоплена
поетами, художниками
і композиторами,
коли настав
час звеличення
одного з видатних
гетьманів
України, державного
діяча, будівничого,
покровителя
культури, знавця
і майстра
літературної
ниви.

З історії
гетьман Мазепа
відомий нам
тим, що він сміливо
пішов проти
політики Петра
І та заключив
угоду зі Швецією.
За цей вчинок
його і називали
зрадником, і
вважали героєм.
Постать гетьмана
надихнула
багатьох поетів,
письменників,
композиторів,
художників
та інших митців
ще з давніх
часів. Про Мазепу
написано і у
літописі Величка,
і у поезіях
Феофана Прокоповича.
Європейці
Вольтер (1731 р.),
Францішак
Госецький (1732
р.), Анрі Констана
д’Орвіль (1764 р.),
Генріх Бертуха
(1812 р.), американець
Джон Говард
Пейн (1852 р.) — ось
тільки декілька
авторів, які
започаткували
світову мазепіану.
А далі в XIX столітті
— опери, музичні
симфонії, етюди,
романи, повісті,
поеми, художні
полотна буквально
заполонили
літературно-мистецький
простір Європи.
У західноєвропейській
літературі
Мазепа, завдяки
романтичній
поезії, залишився
легендарним
героєм. Французи
– письменник
і поет Гюго та
живописець
Верне, угорський
композитор
Ліст, користуючись
цією легендою,
створили невмирущі
твори, які піднесли
героя легенди
до рівня історичного
символу.

Але це не єдине,
чим нам відомий
Іван Мазепа.
Ми знаємо його
і як талановитого
поета, і як людину,
яка, добре знаючись
на епістолярному
жанрі, створювала
прекрасні
листи, і як чоловіка,
палко закоханого
в Мотрю Кочубей.
Саме цій жінкі
гетьман присвячував
палкі листи
та пристрастні
вірші. Історія
їх кохання,
нажаль, нещаслива.
Мазепа писав
до коханої:
“Моє серце
кохане! Сама
знаєш, як я сердечне,
шалене люблю
Вашу Милість;
іще нікого на
світі не любив
так. Моє б теє
щастя і радість
було, щоб нехай
їхала та жила
у мене; тільки
ж я уважав, який
кінець з того
може бути, а
головне при
такій злості
і заїлості
твоїх родичів…”
Біла граційна
рука зупинилась,
тонкі пальці
стисли перо.
Тріпотіла
свічка, випромінюючи
тремтливі
спалахи на
сувору фігуру
в темряві, а в
чорнезних очах
гетьмана виблискували
вологі сполохи
гніву.

Мазепа сидів,
відкинувшись
у кріслі, та
думав про свою
юну кохану.
Трапляється
ж таке: йому
вже стукнуло
65, а їй добре, якщо
вже виповнилось
18 років! “Спокусник!
Ґвалтівник!”
– таким вважала
його родина
чарівної Мотрі
Кочубей. Але
сама дівчина
думала по-іншому,
і її палка взаємність
втішала Мазепу.

Мазепа був ані
трохи не старий,
міцний та енергійний.
А розмовою він
міг приворожити
будь-кого, не
говорячи вже
про наївне
дівчисько. Як
розповідав
посол Франції
Жан де Балюз,
що відвідав
його світлицю
1704 року, Іван
Мазепа володів
багатьма мовами:
так з німцями-лікарями
гетьман розмовляв
німецькою, з
італійськими
майстрами –
італійською,
а з ним – польською
та латиною.
Посол був просто
вражений домашньою
бібліотекою
Мазепи, що її
складали кращі
київські, німецькі,
латинські та
старовинні
рукописи. Ще
здивований
посол дізнався,
що гетьман
регулярно читав
газети французькою
та голландською.
Такі глибокі
знання з мов
та інших дисциплін
Мазепа отримав
у Києві та навчальних
закладах Європи.
Гетьман не лише
любив купувати
книги, але й
усіляко допомагав
талановитим
авторам. Лише
в Чернігові
за час його
правління було
вийшло близько
50 видань. Одного
разу до нього
потрапила
надзвичайно
старовинна
книга – Пересопницьке
Євангеліє.
Мазепа не став
прикрашати
цією перлиною
власну бібліотеку,
а подарував
її побудованому
на його гроші
кафедральному
собору в Переяславі,
де вона й збереглась.
Зараз на цьому
Євангелії
присягають
новообрані
президенти
України

Отже, було чим
гетьману приворожити
прекрасну
Кочубеївну.
Незважаючи
на те, що наміри
кілька років
тому овдовілого
Мазепи були
щирими, батьки,
особливо мати,
що несподівано
зненавиділа
гетьмана, категорично
відмовили його
пропозиції
одружитись
із Мотрею. Між
іншим, Мазепа
був не лише
старим приятелем
сім’ї, але й
хрещеним батьком
своєї коханої!

Дізнавшись
про відмову
батьків, Мотря
таємно втекла
з дому в палац
Мазепи. В гетьманських
покоях відбулась
розмова двох
закоханих.
Мотря палко
клялась до
смерті любити
Мазепу, а той
на знак своєї
відданості
подарував їй
перстень з
діамантом, як
він сам висловився,
“найдорожчим
та кращим з
тих, що мав”.
Після того
гетьман повернув
дівчину батькам.
В листі до коханої
він так пояснив
свій вчинок:
“Уваж сама, що
б з того виросло.
Перше: що б твої
родичі по всім
світі розголосили:
що взяв у нас
дочку уночі
ґвалтом і держить
у себе замість
підложниці.
Друга причина:
що державши
Вашу Милість
у себе, я би не
міг жадною
мірою витримати,
та і Ваша Милість
так же; мусили
би ми із тобою
жити так, як
подружжа каже,
а потім прийшло
б неблагословення
від церкви і
клятьба, щоби
нам із собою
не жити.” Гетьман
сподівався,
що йому вдасться
законним шляхом
повінчатись
з Мотрею. Але
батьки дівчини
навіть чути
про це не хотіли.
Мати безпідставно
звинуватила
гетьмана в
тому, що він
“причарував”
та збезчестив
їх доньку. Вийшов
грандіозний
скандал. Саму
ж Мотрю вдома
жорстоко карали.

У 1708 році батько
Мотрі, через
наполягання
дружини, доніс
Петру І про
союзну угоду
гетьмана з
шведським
королем Карлом
ХІІ. Це був не
перший донос
на гетьмана
і Петро І, що
цінував розум
та освіченість
Мазепи, наказав
відрубати
голову донощикам:
генеральному
судді Кочубею
та його спільнику,
полтавському
полковнику
Іскрі. Наказ
швидко виконали
на очах у козаків,
а тіла покараних
поховали у
Києво-Печерській
лаврі.

Як склалася
подальша доля
обраниці гетьмана?
Відповідно
до народної
версії, Мотря
втопилась в
батуринському
ставку. Відповідно
до версії деяких
істориків, у
1707 році вона вийшла
заміж за 35-37-річного
удівця, полкового
суддю Семена
Чуйкевича,
проте була не
щаслива в шлюбі
та … закінчила
своє життя
ігуменею Ніжинського
жіночого монастиря.

А гетьман доки
жив, сумував
за Мотрею та…
писав вірші.
Багато його
віршів стали
народними
піснями: “Ой
горе, горе тій
чайці-небозі,
що вивела чаєнята
при битій дорозі…”

Ой горе тій
чайці, горе тій
небозі,

Що вивела чаєняток
при битій дорозі.

Ішли чумаченьки,
воли попасали,

І чаєчку зігнали,
чаєнят забрали.

А чаєчка в’ється,
об дорогу б’ється,

К сирій землі
припадає, чумака
благає:

-Ой ти чумаченьку,
ти ще молоденький!

Верни моїх
чаєняток — вони
ще маленькі!

— Ой не верну,
чайко, не верну
ніколи,

Бо забереш
чаєняток, полетиш
у поле.

— Не буду летіти,
то буду сидіти,

Буду воли завертати
й діток доглядати!

— Ой, полети, чайко,
на зелену пашу,

Бо вже твоїх
чаєняток покидали
в кашу!

— Бодай ви, чумаки,
у Крим не сходили,

Як ви мої чаєнята
у каші зварили.

Бодай вам, чумаки,
воли поздихали,

Як через вас
чаєнята навіки
пропали!

Як бачимо, у
народній обробці
цей вірш зазнав
деяких змін,
але це як раз
наголошує на
тому, що це справжня
Народна пісня.
Напевно, найголовніший
показник вічності
вірша, це коли
він перетворюється
в загальнолюдську,
народну пісню.

На сьогодні
завершує поетичну
мазепіану
харківський
поет Іван Перепеляк.
У 1994 році в Харкові
видана його
поема «Остання
любов гетьмана»,
в якій, нарешті,
розкрита правда
про взаємну
любов Мазепи
і Мотрі Кочубеївни.
Як свідчать
листи Мазепи
— це була взаємна
любов двох душ
високих помислів.
Не зважаючи
на велику різницю
у віці, Мотря
і Мазепа були
однодумцями.
Мотря, будучи
освіченою, з
широким світоглядом,
як і Мазепа,
мріяла про
вільну Україну.

Разом зі своїм
доносом на
Мазепу Кочубей,
як доказ аморальності
гетьмана, переслав
цареві його
листи до доньки
Кочубея, яка
була хрещеницею
Мазепи. Тому
ці листи і збереглися
в московських
архівах. Ось
один з них: «Моя
сердечна кохана
Мотронько!
Поклін мій
віддаю, Ваша
Милість, моє
серденько, а
при поклоні
посилаю Вашій
Милості гостинця
— книжечку і
обручик діямантовий…
За тим цілую
уста коралевії,
ручки біленькії
і всі члонки
тільця біленького,
моя любенько
кохана!»

Відповідь
16-річної Мотрі,
в гетьмана, ми
можемо тільки
передбачити,
що і робить
поет. Ось закінчення
одного із її
листів:

Я не втоплюся
у журбі.

На кращі буду
ждати переміни.

Дай, Боже, сили!

Любий, а тобі
—

Любить мене,
як любиш Україну!

Як розправився
Мазепа з батьком
своєї коханої
Мотрі добре
відомо з поеми
Пушкіна «Полтава».
Щоправда, не
все в геніального
поета відповідає
дійсності.

Відомо, що до
написання
«Полтави»
Пушкіна спонукали
рядки поеми
Кіндрата Рилєєва
«Войнаровський»
про «жену страдальца
Кочубея и обольщенную
их дочь».

Андрій Войнаровський,
син сестри
Мазепи, був
улюбленцем
бездітного
гетьмана і
розділив з ним
долю поразки
під Полтавою.
Войнаровський
до 1716 року знаходив
притулок у
Західній Європі,
а потім був
схоплений у
Гамбурзі за
вимогою російського
резидента і
засланий до
Сибіру.

У поемі поета-декабриста
образ українського
гетьмана постає
як взірець
борця за

свободу своєї
батьківщини:

Уж близок час,
близка борьба,

Борьба свободы
с самовластьем!

І устами Войнаровського
поет каже про
себе і про своїх
однодумців
по боротьбі:

Так мы, свои
разрушив цепи,

На глас свободы
и вождей,

Ниспровергая
все препоны,

Помчались
защищать законы

Среди отеческих
степей.

Незважаючи
на невдачу,
Мазепа в поемі
проголошує:

Спокоен я в
душе своей;

И Петр, и я — мы
оба правы:

Как он, и я живу
для славы,

Для пользы
Родины моей.

Отже, К. Рилєєв
не тільки не
зневажає Мазепу,
а й ставить
його поряд з
Петром.

Зовсім інша
точка зору на
Мазепу у Пушкіна.
В цій темі двох
російських
поетів єднає
тільки те, що
ні Рилєєв, ні
Пушкін не назвали
свою поему
іменем головного
героя. Така
назва була б
обов’язково
заблокована
царською цензурою.
Але два поети,
живучи в один
і той же час,
по-різному
сприйняли
вчинки гетьмана
України. Для
одного з них
Мазепа був
майже однодумцем,
для іншого —
зрадником,
ворогом і злочинцем.

В передмові
до першого
видання «Полтави»
Пушкін, недвозначно
натякаючи на
Рилєєва, пише
про образ Мазепи:
«Некоторые
писатели хотели
сделать из него
героя свободы,
нового Богдана
Хмельницкого».

Автор «Полтави»
пише про гетьмана
досить зневажливо.
Майже десять
разів він називає
Мазепу «злодей»
і «враг», або
навіть «мощный
злодей» і «мощный
враг». Але
характерно,
що у перекладах
поеми українською
мовою А.Малишку
і М. Рильському
вдалося уникнути
майже всіх
пушкінських,
м’яко кажучи,
несхвальних
епітетів на
адресу гетьмана.

Ось кілька
прикладів:

О.Пушкін — А.Малишко
і М.Рильський.

— Она в объятиях
злодея! — Іван
Мазепа – він
із нею!

— Донос на мощного
злодея… — Донос
на владаря
лихого…

— … Не дремлет
его коварная
душа… — Не має
спокою гетьмана
душа…

— В груди кипучий
яд нося, в светлице
гетьман заперся…
— У чорній тузі
сам один

замкнувся у
світлиці він…

— Теперь он
мощный враг
Петра… — І ополчився
на Петра…

— И где ж Мазепа?
Где злодей? —
І де ж Мазепа?
Як з очей…

— Забыт Мазепа
с давних пор…
— Мазепа ніби
зник у тьму…

Ось так — «зник
у тьму», а не
забутий.

І тепер стає
зрозумілим,
чому Рилєєв
та інші декабристи
навіть і не
думали залучати
Пушкіна у своє
товариство.
Як би тепер
сказали, у них
були великі
ідейні розбіжності.
Якщо для Рилєєва
боротьба за
свободу розумілася
широко, як
необхідність
не тільки для
російського
народу, для
Пушкіна на
першому місці
була Російська
імперія, а потім
уже — свобода.
У «Полтаві»
поет каже:

В гражданстве
северной державы,

В ее воинственной
судьбе

Лишь ты воздвиг,
герой Полтавы,

Огромный памятник
себе.

Та, як бачимо,
пророцтво поета
про те, що будуть
пам’ятати
тільки Петра,
а Мазепу забудуть,
не збулося. У
1994 році на Київщині
в Мазепинцях
було відкрито
пам’ятник
гетьманові.
Отож Пушкін
тут не став
провидцем. І
благородний
Рилєєв, хоч і
не був настільки
ж геніальним
поетом, видався
більш пророчим,
коли писав про
Україну:

Еще, быть может,
друг народа,

Спасет несчастных
земляков,

И, достояние
отцов,

Воскреснет
прежняя свобода!

В «Отрывках
и заметках»
Кіндрат Федорович
так характеризує
гетьмана (як
на мене, досить
об’єктивно):
«Для Мазепы,
кажется, ничего
не было священным,
кроме цели, к
которой стремился:
ни уважение,
оказываемое
ему Петром, ни
самые благодеяния,
излитые на него
сим великим
монархом, ничто
не могло отвратить
его от измены.
Хитрость в
высочайшей
степени, даже
самое коварство
почитал он
средствами,
дозволенными
на пути к оной…»

Творчість Івана
Мазепи пронизана
ідеями про
вільну Україну.
Його знаменита

“Дума” яскраво
і влучно описує
часи, коли в
другій половині
XVII століття Україна
переживала
страшні часи:
турки, татари,
поляки і московити
чинили напади
на її землі.
Літописець
тих часів Величко
так змальовує
цей край: «Багато
міст і замків
опустілих,
зруйнованих…
Поля спустошені,
ліси, озера та
очерети вкриває
мох… На всіх
дорогах біліють
купи висушених
людських черепів…»
Багаті і родючі
землі України
стали пусткою.
До того ж одна
українська
верхівка тягнеться
до Москви, інша
— до Туреччини,
третя — до Польщі.
А сам Мазепа
так описує ці
часи:

Всі покою щиро
прагнуть,

А не в оден гуж
всі тягнуть,

Той направо,
той наліво.

А все браття:
то-то диво!

Не маш любви,
не маш згоди,

Од Жовтої взявши
Води.

През незгоду
всі пропали.

Самі себе звоювали.

Гей, братове,
пора знати,

Що не всім нам
панувати

І речами керувати.

На корабель
поглядімо,

Много людей
полічимо.

Однак стерник
сам керує,

Весь корабель
управує.

Пчулка бідна
матку має

І оної послухає.

Жалься, Боже,
України,

Що не в купі
має сини:

Оден живе із
погани,

Кличе сюди
отамани.

Ідем матку
рятувати,

Не дамо їй погибати!

Другий ляхам
за грош служить,

По Україні і
той тужить;

Мати моя старенькая!

Чом ти вельми
слабенькая?

Різно тебе
розшарпали,

Куди аж по Дніпр
туркам дали:

Все фортель
щоб заслабіла

І аж вконець
сил не міла.

Третій Москві
юж голдує.

І їй вірно услугує.

Той на матку
нарікає

І недолю проклинає:

Ліпше було б
не родити,

Нежлі в таких
бідах жити.

Од всіх сторон
ворогують,

Огнем, мечем
руїнують,

Од всіх не маш
зичливости,

А не слушной
учтивости;

Мужиками називають,

А підданством
дорікають.

Чом ти синів
не учила.

Чом од себе їх
пустила?

Ліпше було
пробувати

Вкупі лихо
одбувати.

Я сим, бідний,
не здолаю,

Хіба тілко
заволаю:

Гей, панове —
єнерали,

Чому ж єсте так
оспали?

І ви, панство
— полковники,

Без жадної
політики

Озметеся всі
за руки —

Не допустіть
гіркой муки

Матці своїй
більш терпіти,

Нуте врагів,
нуте бити.

Самопали набивайте!

Острих шабель
добувайте,

А за віру хоч
умріте

І вольностей
бороніте,

Нехай вічна
буде слава,

Же през шаблю
маєм права.

Дослідники
і досі сперечаються
стосовно дати
створення
“Думи”. Офіційно
вважається,
що вірш створений
у 1698 році.

Багато зробив
Іван Степанович
для культурного
розвитку України.
Pезиденція
гетьмана –
місто Батурин
– стає культурно-освітнім
центром України
і Європи. Мазепа
листується
з багатьма
європейськими
вченими та
політичними
діячами, бере
під свою опіку
Києво-Могилянську
колегію, перетворивши
її в академію,
піднімає її
до рівня європейського
університету,
будує для академії
нове триповерхове
приміщення.
Він перетворює
Чернігівський
колегіум на
вищу школу-ліцей,
в багатьох
містах і селах
будує власним
коштом школи,
друкарні, церкви.
Мазепа відбудовує
монастир
Києво-Печерської
лаври, обвівши
його монументальним
муром з чудово
прикрашеними
воротами у
вигляді церкви.

За часів Мазепи
будується
багато кам’яних
церков, у тому
числі і коштом
гетьмана.

«Собор Мазепин
сяє, біліє» —
з гордістю
писав Тарас
Шевченко.

На початку
XVIII століття, в
кінці Мазепинської
доби, в Україні
була одна школа
на 1000 мешканців
(через століття
в 1875 році — вже
одна школа на
майже 7000 мешканців).

За часів Мазепи
(1708 р.) Києво-Могилянська
академія налічувала
2000 студентів,
та вже в 1709 році
їх стає 161, а майже
через століття
ця кількість
збільшується,
але всього до
800—1000 чоловік.
Сьогодні відроджена
академія має
понад 2000 студентів.

В часи Мазепи
серед слухачів
університетів
Сорбонни і
Праги було
багато українців.
Взагалі, майже
вся козацька
старшина в
Україні мала
вищу освіту.

Мазепа і сам
був людиною
високої освіти
і товариської
культури. Загальну
тодішню освіту
отримав він
у Києво-Могилянській
Академії, був
пажем на польському
королівському
дворі, відвідував
Францію, а в
Парижі з нагоди
підписання
Піренейського
миру (1659) був прийнятий
у Люврі, про що
сам засвідчив
у своїй розмові
з Балюзом, який
у вище згаданому
листі писав:
«… Я розмовляв
із господарем
України польською
та латинською
мовами, бо він
запевняв мене,
що не володіє
добре французькою
мовою, хоч у

молодих літах
відвідав Париж
та південну
Францію.»

“Мазепа, — підчеркує
Борщак — міг
говорити з
кожним мовою
свойого розмовника,
тобто мав той
талант, що його
Френціс Бекон
уважав ще в 16
віці за першу
прикмету великої
людини… Всі
його співбесідники,
чи то гонорові
польські маґнати,
напівдикі
московські
бояри, буйні
запорожці,
статечні турки,
елєґантні
французи й
пуритани шведи
— всі вони, —
твердить Борщак,
— стрічаючись
з українським
гетьманом,
складали перед
ним свою зброю”.

Без сумніву,
що Мазепа був
державним мужем
європейського
маштабу, його
можна назвати
українським
Бісмарком, хоч
би тому, що обидва
ці визначні
державники
поставили собі
виразну ціль
політики —
об’єднання
своїх батьківщин.

У 1708 році Мазепою
був написаний
“Маніфест до
українського
війська і народа”.
У ньому гетьман
пояснював
причини того,
чому він відмовився
від політики
Петра І та вирішив
об’днатися
із Швецією. У
цьому зверненню
до людей Мазепа
виявив себе
щирим та турботливим
сином України,
для якого дуже
важливо не
стільки мати
народну підтримку,
скільки здобути
розуміння
народу. Мазепа
керувався тим,
що все, що він
вдіяв, зроблено
з мето покращити
становище
України та
українців.

Мазепа йдучи
за «здоровим
розумом» вів
реальну політику,
тобто старався
осягнути
невтральність
Москви у своїх
плaнах в Україні
і назовні був
лояльний, може
навіть занадто
лояльний, що
мусять признати
навіть деякі
російські
історики. Коли,
збагнувши, що
цар хоче зліквідувати
Гетьмащину,
Мазепа зважив
усі «за і проти»
й вирішив пов’язатися
з могутньою
тоді Швецією,
ворогом як
Варшави так
і Москви, щоб
забезпечити
кращу майбутність
для українського
народу. Одне
можна б закинути
Мазепі — він
будував свої
пляни виключно
в надії, що шведський
король, якого
український
історик — Степан
Томашівський
не без причини
називає «зловіщим
ангелом України»
виграє війну
й допоможе
визволити
Україну. На
жаль, Мазепа
не подбав підготувати
до великого
діла ні Козацьку
Армію, ані ширші
маси українського
народу заздалегіть.
Відомий “Маніфест”
вийшов вже
після того, як
з’єднання
із Швецією було
здійснено. Але
гетьман не
втрачав надії
здобути розуміння
свого народу,
адже саме за
волю цього
народу він
боровся. Нажаль,
мало хто розумів
дії Івана Мазепи.
Українські
прихильники
російської
політики були
обурені особливо
тим, що рішення
було прийняте
начебто таємно,
тобто вплинути
на нього, якого
завадити йому
вже було неможливо.
“Маніфест до
українського
війська і народа”
вважали нікчемною
спробою виправдатися.
Гетьман Мазепа
став зрадником
для свого

народа, хоча
мріяв бути
героєм та увійти
в історію. Що
ж, в історію
він увійшов
не лише вчинком,
який і по нині
історики трактують
по-різному, а
й своєю поезією
та листами.

Відомі зараз
і деякі влучні
вислови Мазепи,
які згодом
увійшли до
книги “Української
афористики”.
Тому, напевно,
він краще за
всіх поянив,
чому він вдався
до політики
Польщі: “Часто
те бувало, що
люди із відчаю
до неподобних
удавалися
речей”. Справді,
в розпачі був
гетьман не
знаючи, як вчинити
так, щоб країні
рідній було
добре, щоб люди
були задоволені.
А об’єднання
із Швецією все
ж таки пророкувало
гарне майбутнє
– тому гетьман
і вчинив саме
так.

“Усьому народові
буває пожиточно
і корисно тоді,
коли всякого
чину люди, не
слухаючи жодних
бунтівливих
зваб та заколотних
оман, тримаються
постійно одного
свого старшого,
віддають йому
щире своє
послушенство
і неодмінно
дотримуються
існуючих порядків”.
Мабуть, гетьман
хотів наголосити
на тому, що його,
як старшого,
повинні поважати,
до нього треба
прислухатися.
Як вважає він
– так правильно.
Мазепа вважав
себе гідним
представляти
народ і приймати
за нього важливі
рішення. Він
був готовий
нести таку
відповідальність.

“Та й що ж то
за народ, коли
про свою користь
не дбає і очевидній
небезпеці не
запобігає?”
Можливо, так
завуальовано
Іван Степанович
хотів показати
людові, що саме
від Росії іде
небезпека, саме
її слід опасатися.
А користь народові,
на думку гетьмана,
була від союзу
зі Швецією.

“Годі вступати
в раду тому,
кого не покликали”.
Ця фраза, я думаю,
відносилася
до порадників
Мазепи, які
намагалися
схилити його
на сторону
російської
політики. Але
на той час гетьман
вже прийняв
остаточне
рішення щодо
своїх подальших
дій, а погоджуватися
на умови Петра
І в його плани
не входило.

Взагалі Мазепа
не був у засаді
ні москвофілом
ні ворогом
Москви, хоч
добре знав
трагічну історію
українеько-московських
взаємин… Він
вважав за можливе
співжиття з
Москвою на
засадах Переяславської
угоди Богдана
Хмельницького,
бо така була
реальна дійсність,
що її він одержав
у спадщину від
своїх попередників,
і, здавалося
це була єдина
можливість,
у союзі й за
допомогою
Москви, здійснити
головні українські
національні
цілі — супроти
Польщі й супроти
Туреччини (і
Криму). Не зважаючи
на трагічні
наслідки битви
під Полтавою,
Мазепа став
символом прагнень
українського
народу в нерівній
боротьбі за
свою волю, що
так знамените
висловив Вольтер:
Україна завжди
прагнула бути
вільною.

Існує версія,
що немало листів
написав Мазепа
до польського
короля, обмірковуючи
тодішнє становище
України та
висуваючи деякі
пропозиції
щодо ймовірного
союзу та співучасті
у долі України.
Але російський
історик С.М
Соловйов стверджує,
що Мазепа не
писав ніяких
листів до польського
короля, бо це
засвідчив сам
чернець Соломон
Ґродський, який
підробляв листи
і приносив їх
до короля. У
березні (1690 р.)
чернець Соломон
прибув з України
до Польщі і, не
доїжджаючи
півмилі до
Варшави, затримався
у селі Солка,
де найняв студента
(Марецького),
щоб він написав
листи від імені
гетьмана Мазепи:
один до короля,
а другий до
гетьмана
Яблоновського.
В обох листах
було написано,
що він, Мазепа,
зі всім Військом
Запорожським
хоче прийняти
підданство
його королівської
величности.
За написання
листа чернець
дав два єфимки,
сам же підписав
гетьмана і
запечатав
підробленою
печаткою. Чернець
зістався у
Солці, а студент
поїхав до Варшави,
де, підпивши,
почав хвалитися,
як він заробив
два єфимки, а
на доказ показав
чорновик. Про
це донесено
королеві, який
наказав привезти
цього студента
до себе; той у
свою чергу
розповів, як
було. Через
якийсь час до
Варшави приїхав
і сам Соломон
і вручає листа
від гетьмана
Мазепи. Однак
при конфронтації
зі студентом,
який показав
чорновик, Соломон
признався, що
він і перед тим
приїджав з
підробленими
листами і що
він ніколи не
був у гетьмана.
Тобто ті листи
до польського
короля, згадку
про які іноді
можна знайти
в деяких історичних
працях, є лише
фальсифікацією.
До речі, польський
посол Ян Окраса,
що приїхав у
серпні 1691 р. до
Москви для
вияснення афери
з Соломоном,
потвердив у
розмові з високим
російським
урядником
Іваном І. Чаадаєвим
фальшування
листів ченцем
Соломоном.

Потерпівши
поразку в битві
під Полтавою
з великими
труднощами
й небезпеками,
під загрозою
московської
погоні, що наступала
їм на п’яти,
король шведів
Карл XII і Мазепа
з рештками
союзного війська
дісталися до
турецького
кордону. 6 липня
вони були в
Очакові, а 1 серпня
прибули до
Бендер, в околиці
яких турецький
уряд призначив
їм резиденцію.
Гетьман Мазепа
і члени його
уряду, які еміґрували
до Туреччини,
не припинили
своєї політичної
діяльности,
хоча про це
мало відомостей.
Звичайно, не
можна недоцінювати
депресії, яка
огорнула й
хворого Гетьмана,
що був уже на
Божій дорозі,
і, ще більш, його
помічників.
Занадто важке
було становище
України, занадто
сумна була їхня
особиста доля.
Вирвані з рідного
ґрунту, маєтково
зруйновані,
позбавлені
своїх рідних
і близьких, що
лишилися на
поталу і помсту
московського
переможця, вони
опинилися під
страшною загрозою
екстрадикції,
якої настирливо
домагався
російський
уряд. Хоч Туреччина
й не погодилася
видати Мазепу
та інших українських
еміґрантів,
але небезпека
залишалася
й надалі. Ще
гірше було те,
що старі суперечності
й тертя поміж
старшиною і
Гетьманом, з
одного боку,
поміж Запоріжжям
і Гетьманщиною,
з другого боку,
виходили на
поверхню, і то
в загостреному
й спотвореному
еміґраційною
вузькістю,
тіснотою та
злиднями вигляді.
Дійшло до того,
що серед запорозького
війська почалися
заколоти проти
Гетьмана, які
лише з великими
труднощами
вдалося ускромити.
Незабаром, ще
за життя Мазепи,
частина старшини
подалася до
Яс, під протекцію
молдавського
господаря, і
були чутки, що
вона має шукати
царської амнестії.
В цей час всім
вже було відомо,
дні гетьмана
Мазепи вже були
пораховані.
Гетьман був
тяжкохворий,
коли приїхав
до Бендер, і
вже не вставав
з ліжка. Іван
Мазепа упокоївся
в Бендерах,
уночі з 21 на 22
вересня ст. ст.
1709 р.

В останні роки
свого життя
Іван Мазепа
існував під
гнітом своїх
помилок. В Україні
не стала краще
жити, багато
людей страждало
як і раніше. В
той час старому
гетьманові
було не до творчості.
Лише зрідка
він листувався
з друзями та
однодумцями,
що залишилися
на батьківщині.

Тіло Гетьмана
поховане було
тимчасово при
парафіяльній
церкві с. Варниці.
У своєму меморіялі
до Карла XII з дня
26 вересня 1709 р.
старшина писала:
«Боліємо над
неславним
похороном
Ясневельможного
гетьмана Мазепи,
що ті дорогі
тлінні останки,
геройська душа
в яких наповнила
весь світ славними
вчинками, прийняла
марна земля
цього простого
села. Тому Військо
Запорозьке
звертається
до св. Королівського
маєстату з
проханням змоги
поховати тлінні
останки свого
Гетьмана врочистіше
в славнішому
місті, зокрема
в Ясах, у так
званому монастирі
Ґолія».

Року 1708 Києво-Могилянська
академія присвятила
своєму великому
патронові й
меценатові
української
культури —
гетьманові
Івану Мазепі
академічний
тезис, що його
склав молодий
студент філософії
Іван Новицький
під керуванням
професора і
префекта Академії
Теофана Проконовича,
найвидатнішого
українського
вченого того
часу, а по-мистецьки
оформив його
один з найкращих
тогочасних
українських
ґраверів —
Данило Ґаляховський.
Моттом до цього
шедевра українського
граверства
бароккової
доби були слова
Горація:

Sifractus illabatur orbis

Impavidum ferient ruinae

(Horacii Carminum liber III, 3).

В’ється переможно
стрічка з цими
великими словами
над суворою
й непохитною

постаттю
Лицаря-Гетьмана,
що стоїть з
високо піднесеним
щитом, опертий
на хрест — стилізація
фамілійного
герба Мазепи,
— серед апокаліптичних
видив пожеж,
руїн, смертей,
загибелі немовби
візія близького
майбутнього
— українського
світу. Але
«незломного
мужа з могутнім
гартом духа
не захитає в
чесній постанові
ні рев юрби, що
кличе до гріха,
ні грізний
погляд лютого
тирана. Нехай
лютує буревій
на морі, нехай
рокочуть громи
довкруги, нехай
увесь валиться
світ — він без
тривоги впаде
серед звалищ».

Без сумніву,
Мазепа був
незвичайною
людиною не
тільки в анналах
української
історії, але
звертав на себе
увагу багатьох
письменників,
мистців і дослідників
ускладненням
та різноманітністю
як свого життя
так і політичної
діяльности.
Висока освіта,
товариська
культура, відвага,
здатності
поета, вроджена
енергія, дипломатичний
хист — оце прикмети
динамічної
особовости
Мазепи, що заставила
не тільки свій
народ слухати
й цінити гетьмана,
примусила і
противників
його шанувати.
Зокрема Мазепа,
як державний
муж, маючи завжди
перед очима
добро України,
умів знайти
компроміс і
вихід у незвичайно
складних умовах,
увійшов на
історичну арену
не як випадкова
людина, але як
політик європейського
маштабу.